Виставка «Православна ікона Росії, України, Білорусі», що триває цими днями в Музеї народного декоративного мистецтва в Києво-Печерській Лаврі, захоплює прекрасними образами, які з такою любов'ю витворив художній геній східних слов'ян. Благодатні зображення сюжетів священної історії людського спасіння, святих Божих слуг - преподобних, святителів, праведників, а також самого Господа Ісуса Христа та Його Преблагої Матері - занурюють людину в містичний світ Божої Премудрості, в якому вона очищається, перенароджується, стає більш витонченою, чутливою, богобоязною.

Огляд експонатів, представлених увазі відвідувачів, дає відчуття справжнього внутрішнього очищення, після якого зникають турботи земного існування і душу охоплює гармонія духовної рівноваги. Навіть якщо людина не вірить у Бога, то після ознайомлення з виставкою неодмінно повірить у Нього настільки сильно, що, напевно, винайде новий логічний доказ Його існування. Православна ікона - це чудо, здатне вселити віру в Бога в душі тих, хто не пізнав його донині. Неймовірно прекрасною є глибина, яку відкривають духовному погляду ікони...

Поділена на три тематичні секції - українську, російську та білоруську - виставка є умовною подорожжю східними землями європейського континенту. Історична доля цього краю ніколи не була безхмарною. Князі, герцоги, царі, бояри, імператори, королі, шляхтичі - багато хто хотів привласнити ці території, а тому з шаленою завзятістю змагався на полі бою за право володіти цими благословенними землями. Якщо уважно вдивитися в ікони різних історичних періодів, то можна побачити в них духовні рефлексії щодо постійної, триваючої віками боротьби.

Георгій Побідоносець - символ перемоги

Перед нами - ікона XVIII ст. святого мученика Георгія Побідоносця з центральної України. Сама постать цього угодника Божого є символом війни, боротьби, перемоги. Ікона нетипова - на ній святий Георгій зображений не верхи на коні зі списом у руці, спрямованим на змія, як у класичних композиціях, а стоячи на землі з довгим списом в одній руці та гілочкою очеретини - в іншій. Ця гілочка є знаком невинного мучеництва. Її часто зображують також на іконах великомучениці Варвари. Християнин з великою любов'ю ставиться до природи, адже вона є живою іконою Бога. Тому він цінує кожне деревце, кожну квіточку, кожну гілочку. З великим благоговінням бере її до рук, щоб відчути красу Божого творіння. І навіть у своїй мученицькій смерті ці найкращі почуття не зникають з душі правдивого християнина. Часто саме таким невинним мучеництвом була доля східнослов'янських земель, насамперед України та Білорусі. Сусідні країни - Польща, Литва, Туреччина - далеко не завжди з повагою ставилися до культурно-етнічної специфіки українців і білорусів, намагаючись їх денаціоналізувати.

Від містики до глибинного змісту: композиція «Пелікан»

Іконою, що репрезентує глибинні рушійні сили української духовності, можна назвати містико-символічну композицію «Пелікан». Їх на виставці дві - з Київщини та Сумщини, обидві датуються XIX ст. Центром витвору є птах-пелікан, який годує своїх пташенят. На тлі птаха - дерев'яний хрест, на якому був розіп'ятий Христос, і дві стріли з металевими наконечниками; на одній із стріл шматок якоїсь здобичі. Над пеліканом зображено чашу Господньої Крові. На одній з ікон біля чаші - Серце Ісусове, що мов сонце освітлює навколишню темряву. На іншій - сам Христос, з-під ребра якого в чашу тече Животворяща Кров. На першому зображенні під пеліканом намальовано змія з диявольською подобою, що підступно овиває своїм тілом пташине гніздо. Стріли й хрест на цій іконі перехрещені, а на другій вони лежать паралельно.

Зробимо спробу прочитати це зображення. Хрест і стріли можуть означати антиномію життя та смерті. Але це не просто життя і не просто смерть. Хрест Господа - це життя, віддане за людей; так само відданим за людей життям вважається смерть вояка в бою за свою Батьківщину. Крім того, автор сюжету, можливо, хотів зазначити, що як не без волі Бога-Отця помер на хресті Ісус Христос, так само не без Його ж волі помирає кожна людина, навіть якщо її вразила стріла розбійника. Символічна пара «Хрест - стріли» говорить про те, якою святою справою є гідно віддане за інших життя і яким страшенним гріхом є втрата життя через власні другорядні й беззмістовні принципи.

У нижній частині ікони художник написав слова (у перекладі сучасною українською мовою): «Тілесними очима дивись на цього дивного птаха, а душевними споглядай Спасителя нашого. Роздумуй при цьому, що як цей птах годує своїх пташенят, щоб вони жили, так і Спаситель наш Господь Ісус Христос Своїм Тілом і Кров'ю годує віруючих у Нього, щоб вони мали життя вічне». Ці слова пояснюють значення зображених на іконі чаші та годування пташенят. До того ж, на київській іконі «Пелікан» навколо чаші є напис золотими

літерами «Це чаша Нового Заповіту». Він надає композиції певного євхаристійного змісту.

«Зішестя Святого Духа»: віра й надія

У тяжкі століття бездержавного існування Церква була головною опорою та надією українців і білорусів. Зберігаючи в собі основи народної духовності і самобутності, Церква зуміла відстояти не лише власну ідентичність, а й загальнонаціональну. Варто поглянути на білоруську ікону «Зішестя Святого Духа» XVIII ст. На цій іконі П'ятидесятниці на обличчі кожного з апостолів можна прочитати виразно зображену надію. Їхні очі звернуті до неба в молитовному благанні до Бога, до Святого Духа про милість та спасіння. Це молитовне благання стосується не тільки і не стільки апостолів, скільки білоруських християн, що в тяжкий період покладали своє головне сподівання на Господа та на Церкву. Як відомо, П'ятидесятниця - це день народження Церкви. Тому, якщо дозволити собі символічне прочитання даного сюжету, можна зробити висновок, що іконописець в образі молитви за начало Церкви Божої у світі передає молитву за начало національної свободи та державної незалежності.

«Спас нерукотворний»: велич і всемогутність Творця світу

Російська художня культура закономірно зверталася в своїх духовно-естетичних пошуках до проблем онтологічних. Перед нами «Спас нерукотворний» (1447 р., м. Великий Устюг, нині - Вологодська область Російської Федерації). Саме в цей час зароджується і набуває поширення російська традиція спасових ікон із зображенням обличчя Христа. Такі ікони часто були не лише частиною храмового інтер'єру, а й бойовими знаменами, і хоругвами для хресних ходів. Цей тип ікон несе в собі символіку клятви. Іконописець, який малює Спаса, ніби звертає увагу людей на Бога, закликаючи в Ньому шукати пояснення всім життєвим явищам і подіям історичного буття народу. І в цьому звертанні до Христа він ніби примушує кожного, хто має достатньо рішучості беззастережно прийняти цей образ у свою душу, свідчити, що тільки на цій священній основі - на заповідях Господа Ісуса Христа - він будуватиме своє життя. Цікаво, що Христові з цієї ікони неможливо поглянути у вічі. Його очі зображені таким чином, що вони завжди дивитимуться повз глядача, немов вдивляючись у майбутнє чи, навпаки, в минуле. Це результат характерного для російського богослов'я цієї і подальших епох апофатизму, тобто віри в неможливість для земної людини пізнати Бога. Пізніше розвинеться ціле богослов'я людської гріховності як неможливості пізнати Бога та відповідна аскетична традиція, що знайде свій розквіт у творах святителя Тихона Задонського (1724-1783), святителя Ігнатія Брянчанінова (1807-1867), святителя Феофана Затворника (1815-1894). Перед іконою «Спас нерукотворний» хочеться безслівно впасти на коліна в безмежному здивуванні перед величчю та всемогутністю Творця світу.

Ікона святого князя Володимира: смиренний виконавець Божої волі

Знаковою в контексті святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі є ікона святого рівноапостольного князя Володимира XV ст. з російського міста Новгорода. Саме ця ікона разом з іконами Спасителя та Діви Марії з іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври була представлена організаторами на плакатах виставки як її емблема. Це ікона з деісусового ряду, тому князь Володимир звернений до центральної фігури Христа, благоговійно показуючи на Нього обома руками. Сама фігура досить недвозначно нагадує старозавітного єврейського царя Давида, і це невипадково. Як і Давид, князь Володимир був ревним служителем Божих велінь.

На рівноапостольному князі - яскраво-червоне дорогоцінне вбрання із шитими золотом прикрасами. Червоний колір передає радість, яку постійно мав у своїй душі з моменту охрещення святий князь Володимир. При виборі державної віри князь Володимир насамперед шукав ту релігію, яка принесла б народу радість, захоплення, щастя. Тому він обрав християнство, де радість є основною характеристикою духовного життя. Можна помітити, що обличчя святого князя Володимира дуже смиренне. Видатний державний діяч прагнув залишитися в пам'яті нащадків не як автор і реалізатор грандіозного проекту навернення Київської Русі до візантійської віри, а насамперед як смиренний виконавець Божої волі. Він волів, щоб за благодатний дар Хрещення дякували не йому, а Богові.

Святитель Димитрій Ростовський: радість і спасіння мешканців землі ростовської

Порівняння іконописних традицій східних слов'ян дає цікаві висновки, наприклад, при зіставленні двох зображень святителя Димитрія Ростовського - відомого церковного діяча, богослова та духовного письменника. Обидва зображення датуються XVIII століттям, але одне з них виконане українським майстром, а друге - російським. Українська ікона святителя більш містична - вона має темну палітру кольорів, угодник Божий тримає руку на книзі як символі містичних знань, а під зображенням написаний цілий вірш про ростовського святителя його ж авторства. Відомо, що святий Димитрій відзначався добрим почуттям гумору й самоіронії, а тому писав про самого себе в третій особі. Вірш починається словами (у перекладі сучасною українською мовою): «Якщо хочеш архієрея цього розум знати, то мусиш творіння його читати...». Російська ікона святителя Димитрія зовсім інакша. Вона виконана в мажорних тонах із домінуванням червоного кольору, який у церковній православній традиції пов'язаний із Воскресінням Христа. Обличчя святителя повністю звернене до глядача, опромінене напівпосмішкою, у руках тримає книгу. Автора дванадцяти томів «Житій святих» і багатьох інших творів неможливо зображувати з чимось іншим. Святитель Димитрій має на собі масивну архієрейську панагію типового українського стилю - він був великим патріотом своєї Батьківщини і завжди підкреслював своє українство символікою свого вбрання та начинням храмів Ростовської єпархії. Українські архієреї часто носили заміть панагій хрести, хоча за традицією нагрудні хрести повинні носити священики, а єпископи носять панагії. Димитрій Ростовський хоч і має на собі панагію, але вона дуже нестандартна - замість зображення Богородиці або Ісуса Христа на ній викарбуваний хрест.

При порівнянні двох зображень можна зробити висновок, наскільки вони різні. На українській іконі святитель Димитрій знаходиться у своїй келії, самотньо читаючи книгу, при цьому тримає в руці розп'яття. У правому горішньому куті - особистий геральдичний символ святителя. Подібні герби мали всі церковні та громадські діячі, які отримували богословську освіту в Києво-Могилянській академії, і тому можна говорити про те, що така геральдична традиція є специфікою київських богословів. Акцент ікони зроблено на богословській частині життя святителя, яка проходила в самотності келійної роботи над читанням, перекладом і написанням книг. Російська ікона, у свою чергу, звеличує архіпастирську діяльність Димитрія Ростовського, зображаючи біля нього не стіл із богословськими книгами, а кафедральний храм міста Ростова й ангелів, які тримають ікону. Це має означати, що святитель Димитрій був великим молільником і любив служити Божественні літургії як у своєму кафедральному місті, так і в провінційних храмах очолюваної ним єпархії. Його молитва до Пресвятої Богородиці несла благодать, радість і спасіння мешканцям землі ростовської.

Замість висновків

Виставка східнослов'янського іконопису актуалізує перед глядачами історію трьох народів - російського, українського та білоруського. Маючи духовну спільність у вірі, у приналежності до східної християнської Церкви, кожен з цих народів по-різному рефлексував над власною історичною долею. Багатостраждальна й постійно пригноблювана Україна породила той особливий тип духовності, в якому людський світогляд змушений поєднувати вічні правди Євангелія з тяжкими обставинами життя. Про це свідчать і українські ікони різних епох. Захована на перетині західних і східних європейських культурних течій Білорусь створила духовність, свідому своєї глибокої етнічної автентичності, звернену до людини з її особливим психологічним портретом і конкретними життєвими проблемами. Тому такими підкреслено людиноцентричними є білоруські ікони. Російський іконопис завжди стурбований найбільш загальними проблемами буття, фундаментальними істинами християнства, а тому він не дуже деталізований, але водночас сентиментальний і піднесений.

Культурне розмаїття східних слов'ян простежується на різних етапах історії, у кожному з віків це розмаїття свідчить про багатство, повноцінність і величезну духовну значущість трьох традицій. Тому спільна ікона української, російської та білоруської духовності є феноменом високого естетичного пориву та масштабного есхатологічного напруження.