Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

З ким Бог, коли йде війна в Україні?

Версия для печатиВерсия для печати

«Ми не знаємо, скільки не з нами наших, і скільки не наших з нами»

Блаженний Августин

Рядовим священикам, що служать в лавах Української Православної Церкви, присвячується

Такого благодатного підйому християнського життя, як сьогодні, я не пам’ятаю в Україні за останні десятиріччя. Йдеться не про торжественні багатотисячні хресні ходи і молебні, а про сокровенну молитву розбуджених стражданнями від сну марнославства і гордині сердець.

Стан війни, в якому опинилася наша держава, ― це своєрідний екзамен для православних християн. Ні, не на патріотизм чи християнське сумління, а на людяність. Адже є в житті такі речі, яких ти, як людина, не можеш не робити, не бачити, не помічати. Але чомусь не робиш, не помічаєш, не бачиш…

Закрив очі на людей, що перед носом, бо вглядаєшся в небесні далі, шукаючи Христа десь там, на Небі, а не тут, серед сміття мирського життя.

***

Україна сьогодні в огні, і спокійне ще донедавна життя Української Церкви занурилось у вир політичних світлотіней і внутрішньої боротьби.

Тактично ― в нас забирають і ламають храми, а стратегічно ― ми перед Богом грішимо в головному, нав’язуючи Йому другорядне. Сказав же Господь «не залишиться каменя на камені», от воно і збувається. Він позбавляє православних меншого в Його очах, щоб врятувати більше: наше вічне майбуття з Богом.

***

Віруючі люди знають, що Бог забирає Свою святиню, коли її в серці немає, коли вона залишається незадіяною в практичному житті.

Одного разу, коли апостол Петро хвалився красою й величчю Єрусалимського храму, Господь сказав, що не залишиться тут каменя на камені. Я уявляю собі здивування на обличчі щиро люблячої Христа людини при такій байдужості Вчителя до національної святині і такому жорсткому «облому» всіх народних сподівань на Його міць…

Ось точно така сама маса запитань хвилює нині віруючих українців, коли навколо так багато болю і розчарувань: «А де Господь, ми ж Йому були завжди вірні, і в часи радянських гонінь, і в буремні дев’яності?..» Ми якось звикли галасувати «З нами Бог», коли на коні, а коли падаємо, то думаємо, що Господь покинув.

Але Господь ніколи не покидав, не покидає і не покине людини, яка смиренно впаде на коліна десь у тихенькому куточку своєї хати…

***

Заходжу якось в один сільський храм на Божественну літургію. І як впав на коліна після першого «Господи, помилуй», так і не підіймався до кінця служби. Разом зі всіма прихожанами порушував Устав, що забороняє бити поклони в неділю…

Це була вичерпна повнота літургічної молитви, коли ті Дари, що Господь підносить в таїнствах, люди споживають всі до крихти, тому що серце на всю ширину душі відкрите.

А річ у тому, що батюшка на службі не віщав із заавмвонних висот, а разом із Христом на колінах стояв перед вівтарем. Він як живу, так і вже спочилу душечку кожного солдата, жінки, матері й дітей, що у нього за плечима стояли, на цій молитві по імені поминав. Не забув і простих людей, що там страждають, пом’янути, і «всіх і вся».

А потім прочитав молитву, щоб Господь оберігав від лихої кулі Своїх дітей і дарував розум виконувати заповідь Христа, віддавати душу за «други своя», захищати свою Вітчизну.

Служба йшла на церковнослов’янській мові, але молитва була жива, і ніхто не дорікав, що щось не зрозуміло, ніхто не запідозрив батюшку в сепаратизмі і Церкву москальською не охрестив. Ця парафія твердо в Православ’ї стоїть — дай, Боже, батюшці тілесного здоров’я, бо дух у ньому здоровий і розум світлий.

***

А буває й по-іншому…

Вся драма нашого сучасного розколу в Церкві розгорнулась якось переді мною в одному храмі, куди прийшли солдати помолитись перед відправкою на Схід України.

Проповідник і оком не моргнув, називаючи війну, на яку вони йдуть, війною євросодому з Руссю Святою, а отже, і з Церквою. Добре, що Господь солдатам на тую лиху хвилину вуха затулив, а то б вони подумали, що йдуть на брань з Христом, тому що їх призвав неправославний уряд.

А я тоді помислив: чи то в нас розуму нема, щоб промовчати, коли треба, чи то душі не вистачає, щоб просто поспівчувати хлопчакам в формах, яких посилають на вірну смерть? Чи то від браку сердечної гарячої молитви холодом дме від наших дій і слів?

***

Чомусь ніхто не забороняє нашому духовенству казати, ніби на Сході України відбувається війна з православ’ям. А от сказати, що діти нашої Церкви гинуть, захищаючи свою державу від напасників, що то, може, наші брати православні дещо погрішили перед Богом, порушили заповідь «не побажай чужого» ― то ледве не смертний гріх.

Але війна з православ’ям не в Україні розпочалась, вона ніколи й не припинялась. Ще з часів створення світу її тактику і стратегію описав святий Іоанн Богослов в Одкровенні ― то війна диявола з Церквою Христовою. Господь може просто від Своїх церковних чад відійти, і тоді розпочнуться «казні єгипетські», якщо не покаємось в реальних, а не геополітичних гріхах.

***

Храми в нас хоч, безумовно, й незаконно забирають, але, якщо правді в очі подивитись, треба визнати, що люди чомусь за батюшок не заступаються. Згодіться, там, де є любов і співчуття священика до пастви, ніяка не страшна напасть — приход стоїть у православ’ї, мов камінь, і кожен християнин, мов кремінь.

Був невільним свідком типової в нашому регіоні ситуації, як в одному селі зібралася громада біля храму УПЦ для того, щоб вирішити його подальшу долю. Звичайно, канонічно це неправильно, закон тут теж на нашій стороні, але хто ж це необізнаним людям пояснив? А там були не тільки прихожани й духовенство розкольницької Церкви, але й органи державної влади.

Усе вирішив голос нашого священика, але, на жаль, не в нашу користь: «Я б вас всіх тут постріляв!» І святиню попрали…

…Господь нас посилає, як овець серед вовків, заповідаючи тим самим своїми моральними якостями втихомирювати звірині пристрасті. А ми не тільки з людьми по-людськи не розмовляємо, а по-вовчому зуби скалимо.

Тому я не бачу нині ніяких гонінь на Церкву. Ну не в величній споруді, а в хаті чи в сараї звершуємо Літургію (молитись нам ніхто не забороняє!), та й людей туди приходить більше, і це факт. Як то кажуть у народі, будь простіше, і люди потягнуться.

***

Воістину Церква ― то молитва Христа Отцю в Дусі Святому. І наш народ прекрасно розрізняє, який у нашій Церкві Дух, а який у нашому житті, і як він проявляється по відношенню до людей.

А ну прикладіть-но, православні християни, до себе мірку істини, яку звикли натягати на інших: «Любов довготерпить, милосердствує, все зносить, на все надіється…» Далі не буду перелічувати інших дарів Духу Святого, бо й на цих словах якось ніяково стало від контрасту між тією істиною, яку ми маємо, і тим, як її виконуємо.

***

Коли я намагаюсь вгледітись в інформаційну пітьму і там щось зрозуміти, а потім чую її відголоски на проповіді, вона відразу оселяється в немічному перед дияволом серці і стає джерелом пітьми для ближніх.

У нас є Євангеліє, з якого можна віковічно черпати світлу думу, в якому Господь попереджав: «Належить всьому цьому бути». Чому ж саме? Українці гинуть на своїй землі, а росіяни на чужій ― значить, «брат підняв руку на брата, а син на батька». У церковних проповідях розводяться політичні дебати, розкриваються секретні плани світового масонського керівництва. Але все набагато простіше: що маємо, те маємо, хіба не про це говорив Господь, описуючи війни і катастрофи, «хто пішов на поле не вертайся до домівки»?

За Євангельськими словами, ще довго не зможуть повернутись жителі Донбасу до своєї хати. Тож, не варто одне одного звинувачувати чи шукати крайніх, просто треба разом пережити те, що попустив Господь.

***

Саме так, по-євангельськи, безпосередньо цю ситуацію прості люди й сприймають. А якщо по-іншому думати, то, вибачайте, навіть у нормальної людини «дах знесе» від всієї тої плутанини помислів в інформаційному торнадо. Це ж якесь знущання!

В Росії люди по-своєму переживають і плачуть, в Україні такі ж самі люди тому ж самому Богу свої молитви підносять, і Господь нас розсудить, аби Йому вірність зберегли і любов до ближніх, а не тільки до одновірців.

Чому ж просто не поплакати, коли кругом мене плачуть? За яке ми таке Православ’я стоїмо, коли в нас простого жалю до людського страждання нема?

***     

Коли Ізраїль ішов з війною у землю, яку обіцяв Господь подарувати, то знищував ущент всі народи, які віддавав Ієгова в руки Своїх обранців: «Ворогуйте, народи, але тремтіть!.. Говоріть слово, але воно не збудеться: бо з нами Бог» (Іс. 8, 9-10).

Стосунки Господа з людьми ― тяжка сімейна драма. Коли Він нам дарує щастя просто і безпідставно, то ми, злетівши аж до сьомого неба, відразу проголошуемо: «З нами Бог». І ставимо при цьому на постаменті нашої уваги інших богів, сконструйованих за образом Ієгови, тих, які слідують за нашим бажаннями. Здається, Христу кланяємось, а насправді ― антихристу.

І тоді Всевишній на наше палке славослів’я приблизно так відповідає: «Новомісячні жертви ваші і торжества ваші ненавидить душа Моя: вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх. І коли ви простягаєте до мене руки ваші, Я закриваю від вас очі Мої; і коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую: ваші руки всі в крові» (Іс. 1, 14-15).

Недаремно Господь повелів полководцю ізраїльському Ісусу Навину не чіпати язичників-филистимлян. Вони були Його десницею, вони нападали і вбивали синів Ізраїля саме тоді, коли обраний народ вже сам себе віддавав у полон дияволу.

Кажуть, диявол ― мавпа Бога. Ізраїль так само мавпував. Ні, він не кланявся іншим богам, це було нижче достоїнства носіїв вищої релігї. Він підміняв образ свого Бога духом своїх пристрастей, він з Лику творив личину.

Ще вчора гетьман Петро Сагайдачний, поборник Православ’я в Україні, йшов війною разом з поляками на Москву. Тоді українці були филистимлянами для росіян, а нині навпаки. В Господа не буває пустих слів, все Писання сповниться до йоти.

***

Ми якось звикли читати євангельський текст як якесь благочестиве сказання. А реально побачити себе в тих образах, які нам не симпатичні, якось не вистачає духу.

Коли Господь говорив, що світ у злі лежить, що світ Його возненавидів, ми думаємо, що то про нечестивих язичників, що не ходять до храму, йде мова… Але Христа розіп’яли не розбещені, індеферентні до релігії римляни, а благочестиві іудеї.

Знавці закону і ревнителі благочестя фарисеї підштовхнули натовп своєю «проповіддю», архієреї і превосвященики сформулювали звинувачення, а теократична іудейська еліта здійснила смертний вирок. Осоромлений всіма содомськими сквернами язичник Понтій Пілат після довгих вагань змушений був дати дозвіл.

***

Воістину найбільше чудо на землі ― то Боже довготерпіння. Бо сучасні апокаліптики — науковці, та жерці культу економіки-політики ― такі жахи пророкують про майбутнє людства, що краще не народжуватись.

У всілякій аналітиці є, звичайно, правда, але навряд чи є істина. Якщо логічно подумати, то ми вже смерть собі накликали давно, довели і планету, і країну, і сім’ю до «повного абзацу», але Господь не попускає закінчити цю трагедію і не ставить гнівно крапку. Тому й закохуються ще молодята, народжують жінки дітей і заробляють на прожиття чоловіки.

***

Кажуть, не встоїть місто без праведника. Те ж саме стосується й окремого народу, і всього світу в цілому.

Серед нас в Україні в часи страшного лихоліття є прекрасні люди, що тихо моляться Богу і роблять невидиму Божу милість видимою завдяки своїй любові і простій наполегливій праці. Сюди ми можемо віднести як простих людей, що масово збирають допомогу на армію, так і солдатів, що віддають своє життя за ближніх. Напевно, за молитвами ось цих праведників Божих стоїть ще Церква на нашій землі.:

Як священиків УПЦ не пускали на Рівненський полігон солдатів благословити. І що з того вийшло

Читайте також:

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3119

1

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Автор молодец!

Анатолий|
Автор молодец!

Додати коментар