Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Язва розколу на Рівненщині. Погляд зсередини

Версия для печатиВерсия для печати

У переліку зареєстрованих державою релігійних організацій наша Церква називається просто і містко — УПЦ. Приставка «МП» додана політиками і розмножена журналістами.

Українська Православна Церква обіймає всю розчленовану політичними чварами нашу державу і зберігає свою цілісність як у Криму, так і на Донбасі, тому що знаходиться в суцвітті всесвітнього Православ’я. Це Церква Христа і Апостолів, Духом Святим керована. Всупереч волі людей, які хочуть присвоїти право на володіння, по волі Божій Православна Церква належить всім народам разом і окремо кожній людині, яка хоче вільно слідувати за Христом.

Я не можу говорити про всю повноту світового чи навіть українського Православ’я, але сміливо висловлюсь про той клаптик землі у всесвіті, на якому живу — про Рівненщину. Багато про неї нині точиться дискусій, я не збираюсь всіх їх одним махом розв’язати. Спробую сказати так, як є, натиснути на больове місце, але не для того, щоб спричинити страждання. Своїми переживаннями простого прихожанина Православної Церкви і громадянина України надіюсь розбудити авторитетну думку ієрархів і посадовців. Хоча чому ж тільки моїми — впевнений, що у всіх, хто любить православ’я, в нашому краї вони не менш тривожні.

Рівненщина: застаріла хвороба розколу

На Рівненщині немає масових гонінь на Церкву, але вони потенційно можливі. Поки що в Рівненський єпархії у розкол відійшло три парафії. Думаю, що в ситуації, в якій зараз знаходиться наша держава, не можна робити поспішних висновків щодо своїх опонентів. Набагато легше на душі, коли думаєш про свої недоліки — тоді Господь свічку подає, щоб простіше було каятись; а в чужих недоліках світла не знайдеш.

Будь-який конфлікт схожий на хворобу. Нарив довго збирається всередині, а потім виходить назовні. Коли саме може відбутися цей болючий процес, тяжко спрогнозувати, але Бог знає, в який час необхідно попустити нам цю скорботу.

Меч категоризмів тут недоречний. Застаріла хвороба розколу на Західній Україні може запросто створити другий релігійний фронт, тому нам необхідний скальпель розсудливості.

Випадок у міському парку культури в Рівному

Якось одного батюшку запросили прочитати лекцію в міському парку культури та відпочинку про православний піст. Тема, здавалось би, невинна, але коли почули, що він представник «МП», то годі було чекати на милість аудиторії. Він вислухав усе про всю повноту «московського православ’я і його злочинів проти українського народу».

Я був присутній на цій лекції, і зберегти рівновагу мені допомогла думка св. Макарія Оптинського: «Хіба без гною може щось путнє вирости? Так і без образ не може бути смирення».

А хіба можна було чекати іншого від простих малоцерковних, а то й зовсім індиферентних до релігії людей, коли напруга і протистояння витає в повітрі? Українці чуйні й добрі люди, просто зараз вони розгублені і не знають, що думати і як реагувати. Вся ця маса озлобленості, злопам’ятства та інформаційного СМІття мулом осідає в душах людей і тяготить безліччю запитань, на які в нас часто немає відповідей, окрім взаємних звинувачень.

Батюшка міг би абсолютно справедливо образитись, але людей потрібно було просто вислухати. Добре, що вони про це говорять, а не діють відразу. Це значить, що совість ще поки що керує суспільною думкою. Цей «момент» якраз для того, щоб діяти нам, щось говорити і пояснювати.

«Так, – сказав він у відповідь, – наша Церква теж хворіє, тому що це Боголюдський організм, і людське начало в ній грішне. Але вона жива. Тому в ній кожен має свою думку і настрій душі. Це свідчить про безмежну свободу віруючої людини і дивне співіснування всього цього різноманіття в одній спільноті.

Ми замовчували те, про що давно потрібно було щиро і чесно говорити, але ця байдужість – наша спільна біда. Так, у нас є патріоти і є байдужі люди, і навіть є жорстокі маргінали-праведники. Але в Церкві Глава Христос, так як і глава нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій — на своєму місці. Він молиться за наших воїнів і з жалем в серці звершує їх погребіння. Там помирають наші прихожани — батьки, діти, чоловіки. Невже в нас за них не болить серце, чому в нас ця біль не одна?»

І варто було людям відчути, що батюшка, трішки пожертвувавши своїм самолюбством, почав говорити не в звичному режимі «праведник-грішник», а в категорії «грішник-грішник», все перемінилося в одну мить. Люди його буквально обліпили і сприймали кожне слово про суть Православ’я. Адже всі так втомилися від геополітичної духовності, що хочеться хоч у щілину подихати свіжістю вічності…

Піар-технології замість об’єднання

Так, по гріхах наших Господь попустив сьогоднішні випробування. Але й представники УПЦ КП не без гріха. Коли соціальний організм слабне, то відразу розвиваються хворобливі інфекції. Що ж, націоналістичні сили почали зовнішньо прискорювати ті об’єднавчі процеси, до яких ми ще внутрішньо не готові. Не готові не тому що Москва не дає, а тому що просто не дозріли.

Так історично склалося, що в нас неоднорідний суспільний організм, і в більшості своїй релігійно пасивний. Сьогодні в цієї інертної щодо православ’я більшості ступінь релігійної активності стрімко зростає. Однак до благодатного благоговіння, що являється першою і головною видимою ознакою релігійності людини, ця активність далека. Тут діють прості піар-технології. Вони апробовані ще в 90-х, і з успіхом впроваджуються сьогодні.

У чому їх суть? Сільські активісти організовують «референдум», на якому вирішується шляхом голосування доля меншості громади, яка ходить до храму, тією більшістю, яка туди практично не ходить. Причому питання ставиться досить категорично: «Чи бажаєте ви, щоб в нас була Українська Церква, а не Московська, і щоб служилося по-українськи?»

Усе, здавалось би, «законно», і вимоги «справедливі». Щоправда, гарантом виконання їх виступає не міліція, а сторонні радикальні сили. Та чи немає в цій «правді» лукавства? Чи розділяється тут вічне від тимчасового, християнське від національного, церковне від громадянського? Чи відповідає Закону Божому ця «законність», адже християни, не дивлячись в очі одне одному, прибігають за допомогою до зовнішніх щодо Церкви сил, нав’язуючи своє власне бачення Церкви? «Як сміє хто з вас, маючи справу проти іншого, судитися в неправедних, а не в святих?... Але брат судиться з братом, та ще й перед невірними. І те вже зовсім сором для вас, що ви судитесь між собою. Чи не краще б вам потерпіти кривди? Але ви самі кривдите, та віднімаєте, та ще й у братів» (1 Кор 6, 1-8 ).

Чи людей приводить до храмів УПЦ КП місіонерська проповідь її духовенства, чи вони «кують залізо» поки не пізно на розпечених пропагандою російських і українських ЗМІ людських душах і користуються інерцією від необдуманих дій страждаючих від війни людей?

Адже так само на Донбасі «більшість», що раптом почала вважати себе російськими патріотами, вийшла на такий самий референдум. Його організовувала активна меншість шовіністів, що обіцяли «с три короба», а натомість отримали гроби. А тепер про те, що відбувається на Сході, шкодують усі. Так само страждатимемо ми в майбутньому від того, що відбувається в нас тепер на Заході.

Визнання власної провини як головна підстава об’єднання

Є наша українська правда в «Соборі» О.Гончара. Хоч і не ходиш ти в храм, але проходячи повз нього, відчуваєш себе людиною, а не якоюсь ланкою в системі колгоспного виробництва.

В українському селі громада дійсно відчуває себе будівничим храму. В селищі, де проживала моя бабуся, храм допомагали будувати всі. Навіть місцеві злидні, які кожен день шукають оковиту, і ті принесли Богу жертву: не вживали під час праці, і їм не наливали за те, що працювали. Батюшка потім на проповіді говорив: «Де ж всі ті, хто храм будував, чому вони не ходять?» От вам і «мале стадо» (Лк 12,32)…

Виходячи з цієї етнічної, орнаментальної властивості українського Православ’я, представники УПЦ КП зіграли лукаву мелодію розколу. Потрібно просто виступити в ролі «народної совісті», щоб заглушити власну совість людей, в яких вона не захищена благодатним молитовним покровом. І ось юридичні норми вже не стоять на заваді, якісь норми церковної культури в воєнний час ніби недоречні, і глас «волаючого в пустелі» піднімає людей на праведну боротьбу. За що? Проти кого? Навряд чи хтось задає собі ці запитання тепер, але на кожній дорозі є таке перехрестя, яке не оминеш.

У Церкві розкол — це трагедія і біль, а не розподіл сфер інтересів, тому що Церква — це живий організм: «Отці відлучали єретиків від Церкви, як відриваючи від себе праве око, що є свідченням їх великого співчуття і болі, ніби в них відрізали хворий орган» (Златоуст). Тому об’єднатися на основі якихось суспільно-політичних начал не логічно і не можливо. Для Церкви властивий зовсім інший принцип рішення своїх внутрішніх проблем. Його дуже чітко можна виразити словами Ф.Достоєвського: «Об’єднатися зі всіма можна лишень у визнанні за собою спільної вини, відповідальності і болі». Ми ж сьогодні займаємось пошуком у канонічному праві тих норм, які б могли підтвердити нашу власну правоту, часто не розуміючи при цьому навіть суті того, що так запекло відстоюємо.

Канони і канонічність

Основне звинувачення від представників УПЦ КП у бік УПЦ – це неканонічні дії і аморальні вчинки.

І знову ця сумнозвісна «законність». Не було в історії Церкви такого ідеального відрізку часу, коли б вона жила чисто по канонах. Якщо ми сьогодні порушуємо древнє апостольське правило, то у відповідь можна спокійно віднайти з десяток правил, які УПЦ КП точно порушувала в чомусь іншому. Усе просто: «Бо ділами закону не виправдається перед Богом ніяке тіло, бо Законом пізнається гріх» (Рим 3, 20).

Глава Церкви — Христос, і Його дії неможливо обмежити рамками канонів. Канони — це орієнтири, завдяки яким ми можемо пізнати Його Промисел Благий про людину і про Церкву. «Живи так, як складаються обставини, бо в обставинах – Бог, і це є твій вузький шлях до спасіння», – писав св. Анатолій Оптинський.

Ніякими церковними канонами не було зумовлене рішення св. Костянтина про переніс кафедри з древньої авторитетної Іраклії в якесь там село Візантій, що підпорядковувалось її ієрарху. Це були обставини державного характеру: в граді царя і синкліту повинен бути Патріархат. Ще довго потім точилася внутрішньоцерковна боротьба за першість і авторитет, але сталось те що сталось, і з цим можна було тільки змиритись, адже так Богу угодно.

Між Москвою і Києвом на рахунок канонічності і справедливості завжди відбувались якісь схожі дебати. Сьогодні вони перейшли у царину стосунків між УПЦ КП і «МП». Але якщо Промислом Божим так сталося, що ми маємо апостольське благословення від Московського Патріарха, то це так само треба прийняти і жити в Церкві, і пожертвувати заради цього, принаймні на певний час, своїм національним самолюбством. Коли Богу буде угодно, то й автокефалію Вселенська Православна Церква благословить. Головне — щоб Чашу з рук апостолів приймати. Хто від цієї Чаші відступає, той і Церкву Святу втрачає. Церкву не створюють штучно, приймаючи якісь рішення навіть на самому високому рівні. Вона поступово виростає, і її благословляє соборний голос Всесвітнього Православ’я.

Душу живить благодать. Ідеологія ж сама живиться душами

Предивне відчуття благодаті, що берегло православ’я на Західній Україні в постійному водограї культур і релігій, виховувалось віками. Коли до моєї бабуні в 90-х прийшов «філаретівський» батюшка покропити хату на Богоявлення, вона відповіла дуже просто: «Хочете випити і закусити, – будь ласка, а молитись у мене буде лишень той батюшка, який хрестив моїх дітей і батьків». Священики, звичайно, різні були, але для неї живим носієм Церкви завжди був батюшка. Так само просто і безпосередньо мислили про Церкву мужі апостольські: «Почитайте єпископа як Христа, а священика – як апостолів» (св. Полікарп Смирнський).

Антицерковна пропаганда завжди била саме сюди, намагаючись обманом і наклепами відірвати паству від пастиря, часто пропонуючи натомість «кращого» батюшку. Людей тримає в Церкві благодать Божа. Людина не може довго триматись за якусь ідею. Якщо благодать живить душу, то якраз таки різні ідеології душами живляться. Люди тому тримаються Церкви, що їх Бог хранить в істині. Тому за будь-яких обставин цю істину потрібно берегти.

Долати ненависть любов’ю, а не героїзмом

Де тонко, там і рветься. Розкол завжди починається з больового, незахищеного місця.

Є така риса в людини: робити комусь гірше, коли й так погано; вступати в суперечки, коли потрібно просто помовчати; діяти наперекір, коли обставини вимагають працювати разом.

Так і хочеться сказати представникам УПЦ КП: «Брати українці, будьте, будь ласка, далекоглядні і мудрі. Сьогодні ви «законно» привласните храм УПЦ, а завтра на російських сайтах з’являться заклики на боротьбу з «бандерівцями», що нищать Православ’я і знущаються над священиками. Адже російські радикали і православні ревнителі не по розуму відразу використають цей «козир» проти нас. В яке становище ви ставите наших хлопців, що воюють на Сході України? Вони що, тепер виявляться ще й ворогами православ’я, їм тепер має бути страшно зайти в православний храм без шолому і бронежилета? Це спокуса, якої можна уникнути».

Якщо ми, представники УПЦ КП і УПЦ, любимо Україну, то повинні і навіть покликані звернутися до своєї пастви з такими словами: «Дорогі брати і сестри, зараз нам потрібно всі сили покласти на боротьбу за нашу спільну Батьківщину, а питання єдності Церкви поки що розглядати не час. Ми повинні бути вище на голову за будь-який шовінізм із його головним постулатом «око за око і зуб за зуб».

Я не раз задавав собі запитання: «Чому в нас у Рівному в кафедральному соборі ми, православні християни, молимось у підвалі, а розкольники — нагорі, хоча повне право на весь собор належить УПЦ?» Це, звичайно ж, несправедливо, але по-євангельськи правильно: «Між вами, хто більший з вас, будь як менший, а хто начальник — як слуга» (Лк. 22,26). Саме таким є простий і спасительний шлях нашої Церкви на Західній Україні. Цим шляхом ішли наші святі, котрі долали ненависть сильних світу цього любов’ю, а не героїзмом.

Я сам був певний час у розколі

Коли представники Церкви в Візантії зверталися за допомогою до державної влади, щоб подолати розкол, то церковне протистояння затягувалось на сотні років. У будь-якій іншій організації вже б давно розібрались з непорядками і всілякі там розколи швидко ліквідували, а ми терпимо: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк 21,19).

У перші роки розколу на Рівненщині, коли ми виходили на хресний хід зі свого кафедрального підвальчику, вони непомалу шипіли: «Москалям місце в Росії». Але з часом ми почали приглядатись одне до одного, з’являлись якісь спільні проблеми, справи щодо храму; почали на каву разом заходити після служби — адже всі ми люди і по-людськи потребуємо душевної близькості. Так поступово, але впевнено гояться рани на тілі людини. Так само непомітно, із смиренням і молитвою, Церква лікувала розколи і гріховні язви в різних соціальних прошарках суспільства.

Блаженний Августин писав про розкольників пелагіан, що в їхніх громадах заради щирої віри людей, які шукають істину і помилилися, діє благодать Божа, очікуючи, допоки пом’якне загрубіле у впертості серце.

Я сам був певний час у розколі, але Господь привів в УПЦ. Попробував одне і випробував інше і стверджую – поза нашою Церквою для мене немає спасіння. Але досвід перебування там дуже цінний. Це те ж саме, що старанно, самовіддано трудитись і не отримувати зарплати. В розколі дуже тяжка духовна задуха, і тому до цих людей потрібно проявляти любов, адже ми не знаємо, кого саме Господь спустить з верхнього собору в нижній. Якби мою зранену душу не зустріла щира посмішка батюшки, що виділялась з-поміж насторожених облич прихожан УПЦ, я не знаю, чи зміг би «зійти».

Цей шлях любові і терпіння, що є основою в боротьбі християнина за свободу сповідувати свої ідеали, проклав Сам Господь: «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мф 5, 43-45). Вузький шлях такого сповідництва пройдений нашими отцями. Дай Бог, щоб і ми пройшли його до кінця.

Наша відповідь на радикальні дії — піст і молитва

Упевнений, що розкол в Українському Православ’ї з часом загоїться, але навіщо знову розтинати цю рану взаємними образами і неприязню?

Митрополит Рівненський і Острозький Варфоломій, констатуючи факт неправомірного втручання у внутрішнє життя церковних громад УПЦ, не закликає при цьому до радикальних дій. Натомість просить паству посилити піст і молитву.

Представники УПЦ КП сприйняли це як виклик, як якусь акцію. Думаю, що це християнське припадання до Бога у відповідь на випади світу цього краще охарактеризують слова прп. Максима Сповідника: «Наскільки ти молишся від усієї душі за того, хто точить на тебе наклепи, настільки й Бог напоумить, тих, хто спокусився».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

захваты храмов
ситуація на Рівненщині

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
4880

3

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

захоплення храмів на Ровенщині

Сергій|
А до чого тут російські радикали? "з’являться заклики на боротьбу з «бандерівцями», що нищать Православ’я і знущаються над священиками" я не російський радикал, але згоден з такими закликами.

розкол

Ігор Кравчук|
Підтримую думки автора.

Дякую автору за статтю, і

Валентина|
Дякую автору за статтю, і поділяю думку, шо наша відповідь на радикальні дії-піст і молитва! Спаси Господи!

Додати коментар