Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Як і у що вірував Тарас Шевченко?

Версия для печатиВерсия для печати

Релігійне світобачення Кобзаря — у викладенні Блаженнішого Митрополита Володимира.

Понад 200 років тому, 10 березня 1861, пішов з життя геніальний поет, патріот, непересічна людина — Тарас Григорович Шевченко. 13 березня 1861 року його було поховано на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Однак прах Шевченка залишався в Петербурзі менш ніж два місяці. В квітні того ж року друзі поета отримали дозвіл на перенесення труни Шевченка в Україну та на перепоховання згідно з Тарасовим заповітом на Чернечій горі біля Канева. 8 травня прах Шевченка дістали з землі та перевезли спершу до Києва, а потім до Канева.

У Києві тіло Шевченка перебувало в храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Подолі. Попрощатися з Кобзарем до церкви прийшли численні кияни, серед яких були і студенти Київської духовної академії. Професор Микола Іванович Петров згадував, що три студенти Академії навіть виголосили промови над гробом Шевченка.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Шевченка привезли до Канева. Дві доби труна знаходилась в Успенському соборі міста, а 22 травня поета було поховано на Чернечій горі.

***

Відтоді минуло вже півтора століття, а суперечки довкола творчості Тараса Шевченка тривають і понині. Шевченкова спадщина залишається унікальним культурним скарбом українського народу. Особистість поета увібрала найбільш виразні народні риси. Творчий доробок Шевченка став своєрідним культурним вибухом. Невелика книжка віршованих творів під назвою «Кобзар» вже давно перетворилась на одну з головних визитівок України, що відома в усьому світі.

Дослідники по-різному оцінювали творчість Шевченка. З одного боку, його поезії викликали чимало захоплених відгуків сучасників. Наприклад, Пантелеймон Куліш писав: «Шевченко явился нам как воплощение озарения, ниспосланного свыше». А Микола Костомаров казав, що «Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо себя». Навіть російські літературознавці XIX століття визнавали, що «Шевченко есть без всякого сомнения замечательнейшая личность всей малорусской литературы».

З іншого боку, творчість Шевченка вже у ХІХ – на початку ХХ століття зазнавала нищівної критики. Наприклад, архієпископ Нікон (Рождественський) назвав «Кобзар» «богохульным и пакостным сборником». А 1914 року, напередодні святкування 100-річчя від дня народження поета, деякі представники громадськості виступали навіть проти церковної молитви за Шевченка…

***

…Поетам притаманно гіперболізувати свої певні духовні риси й переживання. Проте навіть і в цьому можна прослідкувати ті глибинні процеси, котрі формують особистість митця.

Богданова церква у Суботові, 1845 рік

Важливим питанням є пізнання світоглядних позицій Шевченка, адже у прийнятті чи відкиданні Бога формується наріжний камінь прийняття чи нехтування релігійною мораллю, тими заповідями, котрі в значній мірі визначають культурний портрет сучасної нам цивілізації. Геній «Кобзаря» проявляється в умінні тонко і непересічно змалювати цей портрет перш за все духовними фарбами, виразити його в категоріях, котрі, хоча й визначають проекції земного буття, проте несуть відмирний характер.

Тому не варто вдаватися до швидких і поверхневих висновків про світогляд поета. Плоть від плоті свого народу, він увібрав у себе народний світогляд, який об’єднує в собі різні проекції народної душі. На думку дослідників, Шевченко як поет ніколи не намагався скристалізувати свій релігійний світогляд і звести його до якоїсь сталої системи.

***

У поезіях Шевченка ми постійно зустрічаємо досить відверті демонстрації релігійності поета.

В переспіві «Давидових псалмів» Шевченко писав: «Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі» («Давидові псалми»). У «Заповіті» він казав про своє бажання все покинути та «до самого Бога молитися» («Заповіт»).

Релігійність Шевченка досить яскраво відбилась і в назвах його численних поезій. Біблійними мотивами сповнені «Подражаніє 11 псалму», «Осія. Глава 14», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекілію. Глава 19», «Давидові псалми», «Царі», «Неофіти», «Тризна» тощо.

Відомо, що частину Псалтиря поет знав напам’ять.

Біблійна тематика присутня в епіграфах Шевченкових віршів. Поет систематично звертається до Святого Письма, аби виразити біблійною мовою основні ідеї своїх поезій.

Цікаві свідчення релігійності Шевченка ми знаходимо в його листах до Варвари Рєпніної. Наприклад, 1 січня 1850 року він писав їй з Оренбурга: «Единственная отрада моя в настоящее время — это Евангелие. Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно». А в листі від 7 березня того ж року читаємо: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, Матери Спасителя. И другая — написать картину распятого Сына Ее. Молю Господа, чтобы хоть когда-нибудь олицетворились мечты мои!»

Цікаво, що, перебуваючи в Оренбурзі, Тарас Григорович навіть пропонував безкоштовно намалювати для місцевого католицькому храму «запрестольный образ… изображающий смерть Спасителя нашего, повешенного между разбойниками». Однак місцевий ксьондз не погодився, оскільки не хотів «молиться перед разбойниками».

В листуванні Шевченка ми також знаходимо свідчення, що він щоранку молився Богу, відвідував церковні богослужіння, брав участь у таїнствах сповіді та Причастя.

***

Біблійні образи органічно вплетені в тканину Шевченкових віршів. Але в поезії Кобзаря образи Святого Письма набувають виразно українського національного колориту.

Наприклад, в «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)» поет змальовує зовсім не близькосхідний, а підкреслено український пейзаж з гаями, степами, озерами та веселими селами. Цілком очевидно, що, перекладаючи пророцтво Ісаї про звільнення рабів, Шевченко говорить не про стародавній ізраїльський народ, а досить прозоро натякає на знедолених українських селян.

***

І тут ми підходимо до принципового, але дуже непростого питання про особливості релігійності Шевченка.

У «Заповіті» поет відверто ставить Творцю своєрідний ультиматум: Кобзар згоден молитися Богові лише після того, як Господь покарає ворогів пригнобленого українського народу («як понесе з України у синєє море кров ворожу»). А поки цього не сталося, Шевченко відмовляється знати Бога: «А до того я не знаю Бога» («Заповіт»).

Поезії Шевченка сповнені бунтівного пафосу, в якому, як то кажуть, «під гарячу руку» перепадає і служителям Церкви. І все ж таки «Кобзар» зовсім не є збіркою атеїстичних творів, як це намагалися довести радянські літературознавці. У своїх віршах Шевченко в жодному разі не заперечує існування Бога. Але віра поета постає в залежності від долі стражденного українського народу.

Це досить важлива для світогляду Шевченка колізія. Він погоджується «знати Бога» лише тоді, коли його Батьківщина, знедолена Україна, стане вільною, а отже, щасливою. Безперечно, в цьому слід бачити прояв не тільки Тарасового бунтарства, але й відбиток народного світосприйняття. Напевно, це і є власне Шевченкове досить своєрідне ставлення до Бога, при якому, споглядаючи тяжкі страждання свого народу, поет впадає у розпач. І, оскільки на землі ніхто не чує і не рятує людей, Кобзар посилає свої згорьовані думи до Бога, Захисника зневажених.

Але навіть у відверто бунтівних закидах до Бога, поет ніколи не перетворюється на атеїста. Шевченко веде з Небесним Отцем складну і відверту розмову, розмову, на яку наважиться далеко не кожен. Професор Іван Огієнко, аналізуючи релігійність Шевченка, писав, що Бог для поета — це завжди «Батько і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе і скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто є, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю».

***

З творів Шевченка видно, що, говорячи про свою віру, поет розумів під цим, перш за все, народну віру, яка знайшла своє відображення у церковних обрядах та народних звичаях, в душі простого народу. Кобзар неодноразово демонструє типову народну релігійність, для якої «Христос вже добре майструє, а Марія шиє Йому сорочку» («Марія»).

Але разом із тим віра Шевченка вимагає встановлення безпосередніх відносин між Богом і людиною, в яких обрядність вже відходить на другий план. У цьому проявляється своєрідний «протестантизм» Шевченка, на який, зокрема, звертав увагу М.Драгоманов.

Людині із запальною вдачею, як у Кобзаря, мабуть, не вистачало здібності до містичного споглядання. Його дух постійно прагнув до бою, і в цьому прагненні поет далеко не завжди розумів, що Царство Христа не є від миру цього. Перша і найбільша заповідь, котра незлитно та неподільно поєднує в собі сутність любові у прояві до Бога та до ближнього, в рядках Шевченкових віршів зазнавала усічення. Для Кобзаря Бог поставав захисником гноблених, виразником їхніх надій, прагнень — коли любов, повага, чуйність, взаємоповага в праці, подолання труднощів і негараздів виступали тими рисами, якими мав користуватися кожен. Можливо, саме так, по-дитячому наївно, ставився до Бога простий люд. Проте в поезії Шевченка ця наївність перетворилась в гуманістичний маніфест, що ставив скривджену та стражденну людину у центр буття, по суті ставлячи її на те місце, котре має належати лише скривдженій і стражденній Боголюдині. І хоча поет майже постійно апелював до біблійної тематики, йому не був властивим пошук теодицеї.

***

Любов Шевченка до стражденної людини не могла прийняти страждань як чогось, що має бути онтологічно зафіксованим. Поет не знав остаточно, як це має статися, але непохитно вірив, що страждання мають дійти кінця.

Ця пасхальна впевненість пояснює непоодинокі звернення Кобзаря до тематики біблійних пророцтв. У вуста старозавітних праведників він вкладав своє пророцтво про остаточне визволення любих йому земляків від ярма неволі. Більш того, Шевченкові вдалося заманіфестувати свою віру у звільнення України так, що нею перейнялися мільйони його нащадків. Суггестивна сила його слова виразно проявляє свою дію навіть і в наш час.

Та все ж у Шевченковій поезії ми спостерігаємо типову драму в боротьбі віри і відчаю, віри і сумніву в тому, що перетерпілі до кінця спасенні будуть. Наскільки абсурдно це не виглядало б, проте така драма є природною. Адже в запальній боротьбі зі злом Шевченко залишається далеким від розуміння, чим є це зло. Його праведний гнів попалює неправду поневолювачів і кривдників бідного люду. Своєю поезією він вершить суд. І цим самим Шевченко в боротьбі за людину судить людину. Він кляне сильних світу цього за їхню гріховність, але при цьому оминає відповіді на питання Христа: «Хто з вас без гріха…» (Ін. 8:7).

У часи відчаю та жадоби помсти він кляне навіть Боголюдину. Але ж чи можливо в прокльоні отримати відповідь на питання про сутність того буття, котре видається настільки несправедливим? Як носієві народної віри, Кобзареві притаманно наділяти Бога рясними антропоморфізмами: «А може, й Сам на небеси смієшся, Батечку, над нами, та може, радишся з панами, як править миром» («Як би ви знали, паничі…»).

***

Можна було б говорити про недопустиме спрощення в богословському осмисленні ідеї Всевишнього, проте навряд чи вправі говорити про це дослідники у випадку з Шевченком як яскравою суспільною та літературною особистістю. Здібність до алегоричного мислення в багатьох його творах слугує важливим інструментом сугестивного впливу на читача. Адже головна аудиторія, до якої поет спрямовує своє слово — це простий люд, котрий свою релігійність наділяє непоодинокими пантеїстичними категоріями. Шевченко прагне говорити з читачем його мовою і мислити з читачем його світоглядом. І в цьому проявляється не стільки хибність релігійних уявлень, скільки педагогічний потяг.

Уже півтора століття в світовій літературі поезія Тараса Григоровича Шевченка сприймається як унікальний феномен, геніальність якого досяжна лише тим, хто спроможний віднайти наріжний камінь народного світогляду. Цим каменем неодмінно стає віра, яка в кожного народу віднаходить власне обрамлення, в залежності від національного духовного колориту. Попри трагічні життєві етапи, котрі духовно відобразилися в драматичному перетині надії та розчарувань, великий Кобзар не втратив істинний дороговказ про те, що «Все од Бога, од Бога все…» («Варнак», с. 371).

Уважне читання поезій Шевченка не залишає сумнівів: він не був щасливою людиною. Тяжка доля нерідко доводила його до розпачу та безнадійності. Шевченко не був атеїстом, але й назвати його глибоко церковною людиною теж навряд чи можливо. Усе своє життя Кобзар перебував у духовному пошуку. Він шукав здійснення вищої правди, Божої правди. Пошук цей був непростим, сповненим сумнівів, бунтарства та вільнодумства. І сьогодні, згадуючи Тараса, ми, як християни, маємо, перш за все, піднести щиру спільну молитву за цю талановиту людину. Людину, глибоко вкорінену в тисячолітній традиції християнської віри українського народу.

Уривки з Доповіді на пленарному засіданні ІІ студентської конференції «Студентська наука в духовній школі», Київська духовна академія, 15 березня 2011 року

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

† Блаженніший ВОЛОДИМИР, Митрополит Київський і всієї України
Тарас Шевченко

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3696

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар