Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Як викладати предмети духовно-морального спрямування в школі?

Версия для печатиВерсия для печати

Доповідь Керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського і Броварського Антонія на II Всеукраїнському конгресі вчителів предметів морально-духовного спрямування (18 жовтня, Київ, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова).

***

митрополит Антоний (Паканич)Сьогодні важливо говорити про перспективи викладання «Основ християнської етики» у школах, про перспективи викладання можливого циклу предметів духовно-морального спрямування. На жаль, ми часто думаємо лише про сьогоднішні виклики, сьогоднішні проблеми, але не маємо сил чи мужності подумати про завтра, про перспективу. А між тим це є головним: чого ми хочемо завтра? На що ми орієнтуємося як на можливий ідеал? До чого потрібно прикласти максимум зусиль сьогодні, щоб зроблене нами зараз вже завтра не стало застарілим і нікому не потрібним.

Звичайно, всі ми усвідомлюємо необхідність постійно переосмислювати педагогічні перспективи предметів духовно-морального спрямування. Недавно на очі попалася стаття одного видатного педагога-новатора із Москви. У них дуже хороша гімназія, дуже хороше матеріальне та ідейне забезпечення.

Цікаво, що цей педагог-новатор відверто зізнається: «Ми кожні три роки мусимо придумувати щось принципово нове. Тому що почала швидше відбуватися зміна світоглядних поколінь, і те, що працювало дуже ефективно буквально вчора, вже сьогодні може зовсім не працювати».

Усе це означає, що ми будемо змушені постійно шукати і в педагогічній традиції, і в релігійній традиції якісь нові ходи. Слава Богу, потенціал традиції великий, і маємо його знову і знову актуалізовувати. Треба вміти знайти ті таємничі двері у дитячій чи юнацькій душі, які створив Господь, і треба вміти у них постукати дбайливо і бережно.

Щоб розкрився потенціал кожної особистості, необхідно знову і знову оновлювати наше мистецтво християнської педагогіки, вдосконалюватися нам самим як носіям цього мистецтва, віднаходити новий інструментарій, нові методики викладання, створювати нові підручники та посібники, пропонувати нові курси та предмети.

***

Сьогодні я б хотів поміркувати про перспективи розвитку викладання предметів духовно-морального спрямування в українській школі, виходячи із власного бачення. Все сказане мною прошу оцінювати як початок для ширшої дискусії, як спонукання до більш продуманої праці, як благословення для Ваших пошуків.

Я хотів би сказати про кілька речей, які здаються мені важливими для правильного розуміння того, що таке взагалі предмети духовно-морального спрямування в українській школі, які є головні завдання для християнської педагогіки у школі.

Предмети духовно-морального спрямування покликані виконувати три головні функції: інформувати, виховувати і давати відчуття причетності до традиції високої культури духу. Поясню кожну функцію окремо.

Релігія, християнство, християнська етика перш за все можуть бути предметом розповіді. Важливо, щоб у школі надавалися адекватні знання, без спотворень, без примітивізації, без придумування зайвого, без видання чогось свого за традицію. Потрібно подавати ці адекватні знання цікаво, щоб був інтерес під час розповіді, і щоб виникала зацікавленість дізнатися більше із підручників, із різних додаткових джерел інформації.

Іноді нам говорять: адекватно розповісти про релігію взагалі та християнську етику зокрема можна лише з позиції зовнішнього наукового спостерігача, тому нехай розповідає релігієзнавець. Це підхід, який сто років тому проповідувався філософами-позитивістами.

Вони вважали, що у кожній сфері духу є якесь об’єктивне наукове знання, і з точки зору цього знання особливі люди – вчені – можуть розповідати про все що завгодно, і їхня розповідь буде універсальною істиною.

Уже сто років тому в самій філософії ця точка зору була критикована, і її давно ніхто не сповідує серед власне філософів. Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Ганс Георг Гадамер переконливо довели, що гуманітарне знання не може бути таким об’єктивним та універсальним, як знання математичне чи фізичне.

Щоб бути літературознавцем чи істориком, необхідно вміти переживати, необхідно розуміти унікальність тих явищ, які вивчаються. Вірш чи історична подія – це цілий світ, відкритий до співпереживання, до інтерпретацій, до все нових переосмислень.

Тим більше про релігію потрібно пам’ятати, що вона – таємниця, яка нікому не відкривається в такій повноті, щоб можна було сказати: ось я в цій книзі зміг дати повний вираз християнства чи християнської етики.

Блаженний Августин порівнює людину, яка має такі претензії, із хлопчиком, що долонями намагається вичерпати море. Святий Григорій Ниський знаходить ще краще порівняння. Людина, яка претендує на об’єктивне наукове знання християнства, схожа на дитину, що бачить сонце у маленькому дзеркальці і вважає, що піймала це сонце. Дійсно, сонце віддзеркалюється, і знання про нього таки є у дитини. І це знання адекватне. Але воно ніяк не може бути вичерпаним.

Тому і богослови, і тим більше релігієзнавці, мають бути інтелектуально скромними людьми. Якщо неможливо мати вичерпного знання про якусь історичну подію чи про смисл поетичного твору, то тим більше неможливо мати об’єктивного вичерпного знання про релігію.

Треба мати відчуття дистанції, відчуття того, що ми – лише дзеркальце, а християнство – це велике сонце. І розуміння того, що потрібно бути спрямованим на християнство, щоб його відобразити.

І звичайно смішно, коли людина замикається у собі, не хоче бути причетною до християнства, але претендує на якесь об’єктивне наукове знання про християн і християнську етику. Знання у гуманітарних науках неможливі без причетності, без співпереживання, без суб’єктивного захоплення предметом пізнання. І викладання цих знань потребує не якоїсь недосяжної об’єктивності. Маємо викладати знання, які є загальновизнаними у цій галузі.

За істину у гуманітарній традиції визнається те, що є визнаним спільною вчених як цілим. Ця спільнота перебуває у постійному внутрішньому діалозі, й загальноприйняте – це постійно змінювана реальність.

Церкві легше, оскільки у неї є загальноприйняті традиційні інтерпретації, є те, що «визнається всіма і всюди» за словами св. Вікентія Ліринського. У Церкві загальновизнані знання та принципи зафіксовані на соборах.  Ми повинні бачити те у християнському досвіді моральної практики та теорії, цінність чого визнається всіма та всюди. Або, принаймні, визнається більшістю. І це викладати у школах.

Думаю, що церковна та державна експертизи інформаційного компоненту «Основ християнської етики» як раз і повинні підтверджувати загальноприйняте знання. Багатство християнства – нескінченне. Вичерпати його навіть за всі 11 класів школи – неможливо. Тому якщо ми виберемо моменти, які здаються важливими і цінність яких загальнозрозуміла – це буде цілком виправдано.

***

Все, що не може бути загальноприйнятим для світської школи, дитина чи юнак почують у церкві, у недільній школі, дізнаються від батьків. Тут повинна бути взаємна доповнюваність того, що може надаватися нашим дітям у школі і того, що ми можемо сповістити дитині самі.

Але головне завдання предметів духовно-морального спрямування всі правильно вбачать не в інформуванні, а у вихованні. Щодо виконання цього завдання існують певні стереотипні підходи. Наприклад, багато говорять, що виховувати необхідно живим прикладом, а не проповідями. Це – правильна думка, але явно недостатня у сьогоднішньому шкільному контексті. І найкращий приклад буде залишатися несприйнятим, якщо учня не зацікавити, не зачепити глибинні струни його душі.

Це означає, що основним шляхом для виховання є створення проблемних ситуацій і надання учню права самому прийти до певних висновків морально-етичного характеру. Якщо ми подивимося на підручники для молодших класів, створені у Києві – «Дорога добра», «Дорога милосердя», «Дорога доброчинності», «Дорога мудрості», то у цих підручниках нічого учням не нав’язується. Багато проблемних оповідань із Ушинського і Сухомлинського. І пропозиція поміркувати разом із вчителем.

Моральний вибір, моральна мотивація, усвідомлення морально-релігійних цінностей виростають із самої глибини життєвого досвіду, відомого кожному учню. Бог, релігія, Церква – присутні не як дороговкази, а як життєвий світ, у якому розгортається поведінка учня та його товаришів. Можна сказати, що від дидактики відбувся перехід до маєвтики.

Як казав Сократ: моє завдання –  щоб духовність сама народилася в душі учня, а я лише лікар, який доглядає за вагітною небесним скарбом душею. Так само, і підручники для підлітків – наприклад, книга «Основи моральності»  Р.Янушкявічюс і О. Янушкявічене для старшокласників – дають матеріал для самостійних роздумів, для світоглядних пошуків.

Відразу зазначу, що нам не вистачає такого роду підручників для 6-8 класів. Потрібно цю прогалину заповнити вже найближчим часом, об’єднавши наші творчі та організаційні сили.

Що ми намагаємося передати учням? Християнство передає із покоління в покоління «етос» – тобто цілісний спосіб життя.

Грецьке слово «етос» означає певний моральний стиль життя, спосіб життя. Це не сліпе виконання зовнішніх правил, а внутрішнє переконання у правильності вибору добра і слідування за цим вибором завжди і всюди. Християнський православний «етос» – це основа нашої традиції. І християнська мораль, християнська етика неможливі у випадку відриву від етосу.

Передати цілісний спосіб життя неможливо через просте інформування про традицію.

Ніхто не може прищепити цей спосіб життя і через нав’язування правил, навіть найкращих.

Спосіб життя приймається вільно, відкривається як внутрішня необхідність для самої душі.

***

Християнська традиція взагалі та християнська мораль зокрема – це певний дарунок для учня, дарунок оптики, за допомогою якою учень може пояснити себе і світ навколо себе. Ця світоглядна орієнтація пробудженої душі – найголовніше завдання виховання під час вивчення предметів духовно-морального спрямування. Буде така орієнтація – буде і зацікавленість у прийнятті цілісного способу життя, у прийнятті християнського етосу.

Ми самі не володіємо вповні цим дарунком – християнським способом життя. Ми лише його частково реалізуємо. Ми самі отримали його як дарунок від Бога, від батьків, від церкви. І ми як дар отримали, як дар і маємо віддавати.

Давайте зрозуміємо, що ми не маємо права вільно розпоряджатися цим дарунком: він більший за всі наші тлумачення і пояснення. Християнська мораль – це нескінченне багатство, і ми не можемо заступити це багатство своїми особистими інтерпретаціями. Тим більше, не можна допускати такого, коли людина власний досвід, власне розуміння традиції видає за церковне.

Тому важливою є не лише педагогічна рецепція підручників та методик, а і церковна. Педагоги повинні впізнати в наданому матеріалі саме педагогіку, з її принципами та методами. А Церква повинна впізнати у матеріалі підручників та методик власне багатство. Нехай не все, нехай лише найголовніше. Але має впізнати це багатство церковної етичної традиції та підтвердити її автентичність. І головне, що є серед цього скарбу – євангельська етика, новий спосіб життя та морального мислення.

Не можна церковністю прикрашати викладання. Християнство повинно бути центральним життєвим принципом того, що написано у підручниках, того, що викладається на уроках. Ми передаємо життя, а не якийсь набір казуїстичних правил. Ми передаємо відчуття традиції, а не якісь мертві формальні знання. Ми даємо людині відчути власне внутрішнє багатство, а не накладаємо на неї зовнішній тягар обмежень.

Якщо ми будемо йти цим шляхом, то виконаємо і третє завдання курсів духовно-морального спрямування: надамо учням відчуття причетності. Людина сьогодення часто залишена на самоті, навіть якщо спілкується через інтернет із усім світом. Часто людина знає всі новини, але відчуває, що чогось головного так кожен день і не дізнається. Ще більш розповсюджений випадок, що «живемо як всі», а нас турбує бажання жити чимось більшим.

Сучасна людина втратила відчуття причетності до чогось більш величного, ніж наше Я. Великий німецький філософ Імануїл Кант сказав: «Дві речі наповнюють душу все новим та зростаючим захопленням і благоговінням, щочастіше і щотриваліше я про них розмірковую: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені».

У нас часто немає відчуття причетності до Неба, у нас нема відчуття причетності до Добра, яке в нашій душі, але більше за всю нашу душу. Нема відчуття причетності до тієї Любові, яка створила і зірки, і моральний закон в нашій душі.

Насправді людина не може бути сама. Людина причетна до багатьох поколінь, які були до неї. Тому людина і може, і повинна відчувати свою єдність з ними. Людина не сама у цьому світі, і є небесний Батько, який турбується про неї, називає її другом, не залишає ніколи у біді та випробуваннях. Тут доречно розказати таку притчу:

«Якось одному християнину наснився сон. Йому снилося, що він йде піщаним берегом, а поряд із ним — Господь. На небі пропливали картини з його життя, і після кожної з них він помічав на піску два ланцюжки слідів: одну — від його ніг, іншу — від ніг Господа.

Коли перед ним промайнула остання картина з його життя, він озирнувся на сліди на піску. І побачив, що часто вздовж його життєвого шляху тягнувся лише один ланцюжок слідів. Помітив він також, що це були найважчі і нещасні часи в його житті.

Він сильно засмутився, і став запитувати Господа:

— Хіба ж не Ти говорив мені: якщо слідуватиму шляхом Твоїм, Ти не залишиш мене? Але я помітив, що в найважчі часи мого життя лише один ланцюжок тягнувся по піску. Чому ж Ти залишав мене, коли я найбільше потребував Тебе?

Господь відповів:

— Моє миле, миле дитя. Я люблю тебе і ніколи тебе не покину. Коли були у твоєму житті горе і випробування, ти бачив лише один ланцюжок слідів, тому що в ті часи Я ніс тебе на руках…»

Справжні віруючі – це люди, які відчули ці Божі руки, які турбуються про них на шляхах цього життя. Відчули, пережили цю таємницю із благоговінням. І ось наше педагогічне завдання – це дати учню можливість відчути таку таємницю життя.

Немає рецепту, як саме потрібно це зробити. Але відчуття причетності до вищого завжди народжувалося у лоні мистецтва, у лоні високої християнської культури. Відчуття причетності часто є результатом того чи іншого катарсису. Тому потрібно обов’язково написати підручники під назвою «Дорога Краси». І ми очікуємо на такі підручники. Підручники, які б свідчили про Красу, які піднімали б душі підлітків до вертикальної спрямованості, які давали відчуття власної богообразності та викликали б бажання наблизитися до краси богоподібності, до краси святості.

Ми не можемо допустити, щоб свідчення про Красу підмінили православною культурологією. Потрібно дати відчуття саме цілісної традиції, яка виражає красу, а не є препарованою скальпелем культуролога. Думаю, що такий підручник допоможе всім гуманітарним наукам у школі вести дітей та підлітків до розуміння мудрого, доброго, вічного.

***

Чи є сьогодні готовність до викладання предметів духовно-морального спрямування у такому руслі, щоб виконати накреслені нами три складні завдання: інформувати, виховувати і давати відчуття причетності до традиції високої культури духу? Я би сказав, що і є, і немає. Десь ще ми не допрацювали, звернули увагу на другорядне і забули про головне. А десь змінились покоління дітей, і необхідно вічні цінності відкривати по-новому.

Якщо запитати — що потрібно зробити сьогодні в першу чергу? — то моя відповідь така: необхідна методологічно продумана цілісна серія підручників із предметів духовно-морального спрямування.

Ця серія підручників повинна була б охоплювати весь цикл навчання у школі. Вона повинна була б бути вивірена із точки зору педагогічної майстерності, а також — з точки зору теологічної правильності сучасного свідчення світові про велич і красу християнства, про моральні та духовні скарби нашої традиції.

Сучасна теологія пропонує безліч способів розкриття внутрішнього багатства християнства, і ці способи, як правило, прямо суголосні сучасним педагогічним практикам. Не треба брати книжку «Закон Божий» і думати, як би це сповістити дітям на території світській, на території школи. Потрібно взяти живу традицію, як вона дана, наприклад, у творах високоосвіченого лікаря і священнослужителя митрополита Антонія Сурожського.

Сучасна мова, сучасна проблематика, неформальне сповіщення євангельських істин, яке зачіпає душу. Потрібно придумати, як ось такий матеріал може бути віддзеркалений у наших курсах. Адже ми самі духовно відновлюємося не завдяки перечитуванню книги «Закон Божий».

Ми читаємо твори Антонія Сурожського і Паїсія Святогорця, Амвросія Оптинського і Луки Кримського, Іоанна Златоустого і Максима Сповідника. Потрібно і дітям віднайти такі матеріали для предметів духовно-морального спрямування, які несуть у собі мудрість живу і неформальну, мудрість цілісну і нескінченно багату.

Якщо ми створимо таку серію підручників, то більшість проблемних питань відпаде. Бо кожен матиме можливість побачити, що саме ми несемо у шкільний клас, а що – ні. Думаю, що ми самі хочемо зробити успішний повний курс предметів духовно-морального спрямування, а тому наше зерно має підходити до наявного сьогодні ґрунту дитячих і юнацьких душ. Слава Богу, наша традиція – нескінченно багата, і вибрати із неї потрібне з точки зору християнської педагогіки можна.

Думаю, що при написанні таких підручників потрібно залучати і педагогів-священиків, і педагогів-методистів, і богословів. Маємо дати продукт такий, який би зняв всі побоювання щодо можливих порушень принципів світської освіти. Переконаний: якщо у нас буде спрямованість на якісний продукт, то наші підручники будуть радо прийняті всіма. Потрібно не підлаштовуватися під світ, а давати настільки висококультурне багатство, щоб світ із задоволенням його приймав і визнавав.

Як приклад хотів би навести поезію пізнього Бориса Пастернака. Вона повністю пронизана християнськими мотивами, вона повністю про головне – свободу і відповідальність, життя і смерть, людину і Бога, дарунок і віддяку, любов і надію, віру і причетність. І ця поезія визнається як поезія – і ніхто не говорить, що її вивчення може порушити якусь статтю Конституції чи якусь норму закону. Ось на такому рівні майстерності, тільки не поетичної, а християнсько-педагогічної, маємо написати цю серію підручників.  

Думаю, що концептуально єдина серія підручників допоможе сформувати і методичне забезпечення, допоможе здолати юридичні труднощі, які існують сьогодні. Живемо у часи, коли релігія взагалі та християнська етика зокрема є останнім духовним ресурсом для людства. З розумом скористатися багатствами традиції – наше завдання. Завтра може бути вже пізно, тому необхідно діяти сьогодні.

Маю надію, що до 1 вересня 2014 року ми зможемо досягти якісного перелому у справах щодо викладання духовно-моральних предметів у школі. Але для цього доведеться багато попрацювати.

Я бажаю всім плідних дискусій на цьому конгресі, віднайдення шляхів для успішного вирішення всіх завдань, які поставило перед нами сьогодення. Особливо бажаю нам всім вміння завершувати велику роботу, яка була розпочата раніше, але має бути нами доведена до логічного успішного завершення! Божого благословення у всіх Ваших добрих справах!

АНТОНІЙ (Паканич), митрополит Бориспільський і Броварський, Керуючий справами УПЦ
викладання у школах християнської етики

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
4086

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар