Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Відкритий протестантизм. Михайло Черенков. Частина 3

Версия для печатиВерсия для печати

Пропонуємо читачам сайту Відкритого Православного Університету від дванадцятої по шістнадцяту лекції Михайла Черенкова із книги «Відкритий протестантизм».

Початок читайте:

Відкритий протестантизм. Михайло Черенков. Частина 1

Відкритий протестантизм. Михайло Черенков. Частина 2

ЛЕКЦІЯ 12

Протестантизм у сучасній Україні

Відновлюючи і розвиваючи демократичні начала в церковному житті, протестантизм знаходить необхідну суб’єктність у діалозі з громадянським суспільством і партнерські відносини з державою. Сьогодні ми фіксуємо цей тренд, так само як і численні рецидиви, відкочування до радянських моделей внутрішньо- і зовнішньоцерковних відносин.

Система координат, у якій визначає себе український протестантизм, задається двома осями: горизонтальною віссю церковно-громадських зв’язків і вертикальною віссю державно-конфесійних відносин. Вертикаль – знайома і звична, за неї зручно триматися, але в наші дні основні процеси розгортаються по горизонталі.

Майбутнє України визначається тим, чи зуміє громадянське суспільство, яке знаходиться саме на стадії формування, заземлити державну вертикаль, поєднати владу, яка все знай відривається, до її джерела – народу, пов’язати її з потребами, вимогами і цінностями звичайних людей. Те ж саме можна сказати і про церкву, особливо про церкви протестантські, які демонстративно підкреслюють свою «народність».

Притому у відносинах з суспільством вони підкреслюють свою суб’єктність і не поспішають бачити її в самому суспільстві. Це є однією з причин того, що стосунки залишаються однобічними, незважаючи на відкритість та ініціативність з боку самого громадянського суспільства, що формується.

Водночас у відносинах з державою протестанти заперечують власну суб’єктність, тобто охоче поступаються ініціативою і задовольняються визнанням, не вимагаючи натомість майже нічого, хіба що пільг на оплату комунальних послуг, поступок стосовно військової повинності й захисту так званих «традиційних цінностей».

Мені здається, що в умовах гострого попиту на реформи в державних структурах і постреволюційної активності громадянського суспільства, протестантські церкви мають проявити більше ініціативи і принциповості у ставленні до держави, а стосовно суспільства – більше уваги і поваги, визнання і прийняття.

Тим часом, саме вертикаль залишається головною віссю суспільно-політичного і навіть суспільно-церковного життя. Деякі протестантські єпископи відомі тим, що не вшановують своєю присутністю паству цілими місяцями, оскільки справді вважають, що їх рівень – НЕ спільнотний, а політичний. Саме тому зустрічі з представниками влади чи позиція у ВРЦіРО цінуються значно більше, ніж жива взаємодія з громадами.

Можна сказати навіть більше – комунікація між церковним керівництвом і рядовими вірянами майже відсутня. І це не окремий випадок, а правило. Єпископ може показатися на пасторській конференції, з’явитися за кафедрою, напучуючи, викриваючи і вимогливо запитуючи. Але поставити йому запитання чи поспілкуватися особисто буде складно, бо реального контакту з ним немає. Навіть відвідуючи громади, керівництво має на меті не стільки почути про реальний стан справ, скільки проконтролювати ситуацію і утвердити свою владу. Як наслідок, церковні союзи живуть у реаліях, схожих на середньовічні, коли регіони на словах визнають владу старшого київського єпископа, нехотячи приймають, коли він об’їжджає володіння, виплачують необхідні внески, але не більше. Вплив центральної влади часто обмежується стінами центрального офісу. Тому більшість церковних союзів зберігають слабку версію вертикалі (вертикаль особистої лояльності), побоюючись регіонального сепаратизму.

Персональний капітал зв’язків, авторитету, впливу предстоятеля ніяк не конвертується у зв’язки, авторитет і вплив цілої церкви, тобто всього складно скомпонованого церковного тіла. По суті, це можна назвати навіть не системою державно-конфесійних відносин, а кон’юнктурою моментів, обумовленою особистими стосунками впливових представників церковного і державного істеблішменту.

Те, що стало загальним симптомом для протестантських (і не тільки) церков України, можна назвати кризою спільнотності, тобто кризою спільнотної суб’єктності. Є адміністративна вертикаль, є подоба єрархії, але занадто слабкими є самі горизонтальні зв’язки, ті, які покликані взаємно зміцнювати стосунки між вірянами, їхні спільні ініціативи, зворотній зв’язок зі священнослужителями, почуття спільності, причетності, відповідальності.

Крім внутрішніх, церковних причин цю кризу можна вважати частиною загальної, характерної для України проблеми – нерозвиненості низових колективних форм суспільної самоорганізації. Так, всі говорять про державу, але мало хто знає, що (десь там!) має бути і громадянське суспільство. Так і в церкві: всі говорять про владу і власність і лише одиниці переймаються спільнотністю. І тут, і там немає розуміння, що суспільство – це ми, громада – це ми, що держава – наша, церква – наша.

Здавалося б, протестантизм повинен відрізнятися демократизмом, розвиненими громадами, наявністю живих зворотних зв’язків, але, на превеликий жаль, і він орієнтується на командно-адміністративні моделі, що яскраво проявляються у державі і в титульних конфесіях. Тут варто визнати: партнерство з державою і одержавленими конфесіями зіграло з протестантами злий жарт. Замість того, щоб привнести в державно-конфесійні, міжконфесійні та суспільно-церковні відносини свою славнозвісну протестантську простоту, безпосередність, навіть певний радикалізм, протестантські церкви зручно прилаштувалися за спільним столом, не ставлячи зайвих питань.

Мандат від «влади», посилання на зв’язки і дозволи «згори» ніяк не замінять живих горизонтальних зв’язків з живими людьми та цільовими групами. А можуть навіть зашкодити. Так, в зоні АТО можна помітити, як все більше зростає роздратування від бравих протестантських капеланів, яких «наказали» приймати «зверху». Таким чином, церква дійсно набуває впливу, але не властивого для неї. При цьому в очах суспільства вона опиняється в компанії можновладців, ефективних і впливових, які не гребують користуватися корупційними схемами і «договорняками» заради успіху.

Громадянське суспільство, що якраз формується, набуває своєї суб’єктності і бачить у державі аж ніяк не самодостатню силу. У свою чергу, цей запит чинить тиск і на церкву, в якій «світське» громадянське суспільство бачить не тільки і не стільки єпископат (аналог державної влади), а громаду, спільноту людей, добровільно об’єднаних спільними цінностями і спільним баченням (церковний аналог громадянського суспільства).

У силу своєї історико-культурної та богословської специфіки саме протестантизм може стати відповідним релігійним середовищем, де цей запит на активацію спільнотності, церковної демократії, «церковно-громадянського суспільства» зустріне розуміння, співчуття і втілення.

Чи будуть успішними протестантські церкви у розвитку власних «церковно-громадянських спільнот»? Це залежить від того, чи збережеться молодий тренд у розвитку громадянського суспільства в країні, чи збережеться вимогливий тиск знизу, від людей цивільних, рядових. Церковні громади і громадянське суспільство – сполучені посудини. Хоча, по правді, доведеться визнати: доля громадянського суспільства в цілому залежить від розвитку церковно-громадянського суспільства набагато більше. Тому церкви відповідальні не лише за себе, за свій імідж у суспільстві і статус у відносинах з державою. Їхні внутрішні процеси і самовизначення стають критичним фактором для виживання держави і громадянського суспільства.

***

Мейнстримом українського протестантизму став баптизм, що у європейській історії відзначався прихильністю до ідеї відділення церкви від держави і цінностями релігійної свободи. Місцеві протестанти вирізняються демократичністю церковних форм, місіонерською заповзятливістю і хорошим знанням Біблії. Якщо порівнювати з західним протестантизмом, то для їхнього богослов’я притаманний консерватизм, а етика є підкреслено суворою. Тут менше раціоналізму і більше благоговіння. Незважаючи на скромні кількісні показники (протестанти складають близько 2% від загальної кількості жителів України), протестанти дуже активні в церковній, місіонерській і благодійній діяльності.

Успіх протестантизму багато в чому залежить від того, як будуть складатися його відносини з громадянським суспільством. У той час як титульні конфесії орієнтуються на відносини з державою, у протестантів є шанс завоювати прихильність суспільства.

Лекція 13

Протестантизм та історичні церкви

Протестантизм визначається і самовизначається щодо історичних церков неоднозначно: у претензії на прямий зв’язок з апостольськими часами – як щось нове, вірне початку, що повторює його в нових умовах, як відбудова; у претензії на спорідненість та історичність – як свіжий пагін стародавнього християнства, як продовження.

У першому випадку протестантизм намагається поєднати сучасність і одвічність прямим зв’язком, оминаючи історію, уникаючи її. У другому – змінити історію, зупинивши, звіривши зі споконвічним планом і перезапустивши. В обох випадках відносини з історією досить складні.

У певному сенсі протестантизм завжди сучасний, і це виокремлює його з-поміж історичних церков. Тут менше гальмівних зв’язків, немає інерційної сили; більше експериментальної свободи, раціоналізму і вільнодумства. Тут «християнство тільки починається», кожного разу наново.

У цьому сила протестантизму – знову розпочинати християнство. Але після того, як воно почалося, воно шукає розвитку, а у своєму розвитку шукає своїх коренів.

Звичайно, нічого не перешкоджає залишатися в протестантській спільноті та самостійно підживлюватися з інших джерел. Але іноді цього виявляється недостатньо.

Для мого студента з Донецького християнського університету Сергія Кобзаря потрібно було більше, ніж знання чи спілкування, потрібен був авторитет, якому він зміг би підкоритися: «Коли я був у пошуку істини і прагнув з’ясувати питання віри, то, звичайно ж, мені потрібні були принципи, за якими я міг би визначати, що відповідає істині, а що ні. Інакше кажучи, мені потрібне було авторитетне джерело, з яким я міг би звіряти різні богословські думки. І, звичайно ж, для мене як для протестанта такий непорушний авторитет завжди існував, це – Біблія. Але якщо це так, то чому б нам на цьому й не зупинитися? Для чого нам потрібні ще якісь інші авторитети, крім Біблії? Для мене відразу очевидною була суб’єктивність, у яку легко можна впасти і в яку дійсно багато хто потрапляє при дослідженні Біблії. Добре усвідомлюючи окреслені труднощі щодо з’ясування Істини тільки на підставі Біблії, я намагався знайти ще якесь допоміжне авторитетне джерело, якому можна було б довіряти; таке джерело, щодо якого не сперечаються, якому, як і 66-ти канонічним книгам Біблії, також довіряють усі християнські деномінації і яке могло б мені допомогти в пошуках Істини. Це джерело – віра і життя Церкви у перші чотири століття!»[1].

Сергій перечитав усе цікаве, що йому вдалося знайти в нашій бібліотеці, а потім відразу ж у бібліотеці почав складати виправдання для свого переходу з баптизму в православ’я. Тепер він переконує зробити такий крок інших протестантів.

Подібних прикладів може бути чимало. Люди знаходять просте християнство в протестантизмі, але потім шукають чогось більшого.

«Я хотів глибини», – зізнавався мені колишній ректор Біблійного інституту ЄХБ, що став священиком РПЦ.

Не дуже давно в католицизм перейшов Ульф Екман – колишній лідер харизматичного руху «Слово життя». Його книга «Духовні корені» відкриває для протестантів малознані для них багатства історичних церков – цінність традиції, містичний вимір, духовні практики. Він критикує протестантські церкви за зовнішній активізм і неуважність до внутрішнього життя: «Замість «навчання всіх народів» на перший план виходить покращення статистики»[2]. На його думку, все це є нічим іншим, як «планом успіху»[3]. Екман нарікає на те, що слідом за секуляризацією церкви прийшов час індивідуалізму, релятивізму, споживацтва, коли «люди прагнуть виробити виняткову, індивідуалізовану віру, що більше пристосована до їх власного его, ніж до Бога»[4].

Те, чим протестанти хвалилися, він розпізнає як причину кризи: «Саме раціоналістична форма біблійного віровчення… завдала більше шкоди внутрішньому життю, ніж ми усвідомлюємо»[5].

Занурення у традицію і смирення перед авторитетом стародавньої Церкви для багатьох видається спасінням від спокус релятивізму і споживацтва.

Звичайно, ми можемо бачити і зворотний вплив – «євангельські» течії в православ’ї та католицизмі. У цьому випадку протестантизм допомагає традиції ожити, наблизитися, відкритися. Адже в традицію треба увійти. І тут протестантський акцент на відродженні, особистій вірі та Святому Письмі може відігравати найважливішу роль – відкривати для людей двері до церкви, шлях до Бога. Без цього всі авторитети і традиції будуть лише відволікати і заплутувати.

***

Протестантизм може бути початком довгої подорожі до духовних коренів. Але може бути і спасінням для тих, хто заплутався в глибинах традиції і прагне простих і зрозумілих відповідей.

ЛЕКЦІЯ 14

Протестанти і протест. До і після Майдану

Український Майдан показав невипадковий і нетривіальний зв’язок протестантизму і протесту. Революція Гідності та свободи, що поєднала в собі гасла соціальної справедливості і цивілізаційного вибору на користь Європи, мобілізувала соціальний потенціал протестантських церков і водночас розділила їх по внутрішніх церковно-богословських позиціях. Українські протестанти вперше почали ставити собі серію послідовних запитань: що значить бути протестантом, що значить бути українцем, що значить бути українським протестантом?

Ставлення протестантських церков до влади і протесту подано в широкому діапазоні думок, з яких можна виокремити чотири найтиповіші.

Першу думку можна назвати конформістсько-сектантською: ми – аполітичні, церква не від світу, ми не критикуємо і не співпрацюємо, це – не наша боротьба (така позиція характерна для «відділених» баптистів і п’ятидесятників, для крайніх фундаменталістів і «біблійних сепаратистів»).

Друга думка – провладно-прагматична: ми готові бути з будь-якою владою, щоб купувати можливості ціною лояльності; ми лояльні до влади заради своєї частки влади (найпомітнішим прикладом такої позиції може служити «політика» «Посольства Божого» і його лідера Сандея Аделаджі).

Третя думка – критично-деструктивна: ми будемо критикувати всіх і завжди, не беручи на себе жодної відповідальності (ця думка протестантської «диванної сотні», скривджених блогерів і «вічних революціонерів»).

Четверта думка – критично-конструктивна: ми зобов’язані говорити правду і владі, і народові, бути пророчим голосом і совістю нації, але також опорою, найбільш працездатною і відповідальною частиною суспільства (таку думку поділяє протестантський мейнстрим).

Ставлення до України та її цивілізаційного вибору між Європою та Євразією варіюється від індиферентності (релігійно-космополітичної нечутливості до національних і цивілізаційних питань) і радянської транзитності (орієнтації на минуле і його продовження) до протилежних радикальних орієнтацій на Євразію (поки що навколо православної Росії) чи стару Європу (поки що процвітаючу, хоч дедалі менш християнську).

Перша позиція – сектантсько-байдужа: для церкви не має значення, в якій країні й у якому цивілізаційному просторі вона перебуває, для неї важливий лише власний, внутрішній порядок денний.

Другу позицію можна назвати прорадянською: ми боїмося Європи і не готові жити за цивілізованими правилами, ми не знаємо Євразії та не впевнені в ній, тому воліємо жити в пострадянському транзиті, тому Україна повинна залишатися в тіні Росії, а отже, її культура, економіка, політика, релігія будуть «тіньовими».

Третя позиція – євразійська: Україна повинна переорієнтуватися на Євразійський союз, відмежуватися від Європи, що загниває, захищати власні «традиційні цінності» на противагу «загальнолюдським», забути про вільний ринок і демократію, про релігійну свободу і права людини.

Четверту позицію можна окреслити як проєвропейську: місце України – в Європі, державі потрібна всебічна модернізація і сприйняття західної ділової, політичної і духовної культури.

Можливі уроки і перспективи

Майдан знову поставив перед протестантами добре знайоме запитання про складний моральний, громадянський і богословський вибір між збереженням себе і перетворенням світу, між стабільністю і волею, між готовністю служити народу і страхом викликати гнів влади, між лояльністю і нецьогосвітністю, між опором і покірністю.

У вогні Майдану були випробувані два старих і небезпечних християнських міфи – міф про нейтральність церкви в умовах конфлікту, а також міф про те, що «всяка влада від Бога» – без будь-яких продовжень і додаткових умов.

У подіях Майдану протестанти побачили народження українського протестантизму з кризи протестантизму пострадянського, зміну лідерів; а також попит на християнство «відкритого» типу, здоровий екуменізм, досвід спільної боротьби, християнську солідарність із народом, пророчий голос.

Як виявилося, церква може бути не тільки вищою за конфлікт, але й усередині нього. Може бути і Церква на Майдані, і Майдан у церкві. Протест із суспільства перекинувся в Церкву і розділив її на пасивну більшість і впливову меншість, на конформістів і радикалів, на «зилотів» і «духоборів».

«Місія» євангельських церков полягає не тільки в солідарності з протестом або у християнській корекції цього протесту (спрямуванні його в ненасильницьке і творче русло), але й у подальшій трансформації «суспільства протесту», переході від протесту до повноцінного мирного життя, співучасті в закладанні нового ідейно-ціннісного фундаменту проєвропейської та одночасно прохристиянської української ідентичності. Чим більш українськими будуть протестанти, тим більш протестантською буде Україна. Чим більш європейськими будуть протестанти, тим більш європейською буде Україна. Європейськість без помітного протестантського ферменту – не більш ніж сильна секулярність і слабка, безпідставна свобода. Українські протестанти можуть поєднати в собі вітальність традиційного християнства, європейську цивілізованість і реформаторську динаміку. Залишається сподіватися, що у відповідальності за майбутнє своєї країни і побудову нового українського суспільства протестанти виявлять більше єдності, ніж у ставленні до влади і протесту.

***

Протестанти пережили не тільки Майдан політичний, але і свій власний, церковний. У церквах виникла активна меншість, солідарна з громадянським суспільством, патріотична і проєвропейська, готова не тільки проповідувати, але й діяти.

ЛЕКЦІЯ 15

Протестантизм у суперечностях і переходах

Існує низка суперечностей, що говорять про протестантизм набагато більше, ніж упевнені офіційні заяви чи злісна зовнішня критика.

Він розпадається на велику кількість конфесій, але у своїй суті вимагає найпростішого в християнстві, «простого християнства». Складні богословські тексти і документи конфесій скажуть не більше, ніж «просте християнство» (і «Хроніки Нарнії» Клайва Льюїса).

Він стимулює як грізний фундаменталістський настрій, так і сміливу ліберальну творчість.

Він починає з вимоги секуляризації церковної власності, але завершує секуляризацією церковного життя і вчення.

Він починається в християнській Європі й через п’ятсот років свого розвитку знаходить себе в Європі постхристиянській.

Він проголошує рівність вірян і всезагальне священство, але породжує немислимі раніше форми деспотизму служителів-самозванців.

Він звеличує авторитет Біблії, але разом із ним і свавілля читача.

Він критикує складність середньовічної теології, але «Церковна догматика» Барта явно складніша, ніж «Сума теології» Томи Аквінського.

Він вимагає «тільки Писання» і «тільки віри», але породжує цілий парад теологій, варіацій родового відмінка.

Він починається як антифілософський проект, але потім розкривається як «філософська віра», виявляє ознаки дивної спорідненості з філософією, її критичною раціональністю і пафосом свободи, що виражається як у теологізації філософії, так і у філософізації теології.

Він хотів змінити світ, але дедалі частіше повинен боротися за своє місце в цьому незрозумілому й дедалі менш християнському світі. Про це добре говорить баптистський пастор Рассел Мур: «У двадцятому столітті зустрічалися компроміси, коли фундаменталіст казав лібералові: «Я назву тебе християнином, якщо ти назвеш мене вченим». Сьогодні євангельські християни готові сказати політикам так: «Я назву тебе християнином, якщо ти хоча б згадаєш про мене»[6].

Він справедливо дорікає церковній владі, але часто спирається на владу політичну.

Він виступає як впливова меншість, але за першої нагоди претендує на статус «моральної більшості». Він сварить титульні церкви, але не проти помінятися з ними місцями, а іноді готовий підбирати навіть «крихти, що падають зі столів панів».

Він започатковує нові й нові неопротестантські течії, від яких дуже хотів би відмежуватися.

Він починається в Європі, але тепер дедалі більше віддаляється від неї.

Він заклав фундамент європейської цивілізації, але тепер дедалі завзятіше критикує європейські цінності.

Він завжди втішався своєю молодістю і свіжістю, а тепер святкує своє п’ятсотліття – досить скромно, без претензій.

***

Суперечності протестантизму – джерело його динаміки. Суперечності протестантизму як конфесії говорять про те, що він – частина чогось більшого, ширшого реформаційного руху в християнстві. Суперечності – знак Реформації, що триває.

ЛЕКЦІЯ 16

Протестантизм в окремих особах

Якби замість того, щоб розповідати про протестантизм у його актуальних проявах, я міг зобразити кількох осіб, я намалював би Володимира Марцинковського, Десмонда Туту, Дітріха Бонхеффера, Мартіна Лютера Кінга, Біллі Ґрема, Георгія Вінса, Майкла Бурдо і Рассела Д. Мура.

Філософ і проповідник Володимир Марцинковський показав собою, своїм життям, що можна бути і євангельським протестантом за пере конаннями, і православним за культурою, і євреєм за натурою – все це одночасно, у кращому з можливих поєднань.

Англіканський архієпископ Десмонд Туту об’явив приклад того, як священнослужитель може любити свій народ і боротися за його волю, як Церква може опинитися в авангарді звільнення.

Лютеранський пастор Дітріх Бонхеффер показав дивне поєднання спротиву і покірності, вірності Божому Слову і пророчому розумінню безрелігійної епохи.

Баптистський пастор Мартін Лютер Кінг умів мріяти про щось більше, ніж про особисте спасіння, і своєю впертою вірою змінювати майбутнє нації.

Баптистський місіонер Біллі Ґрем розбудив Америку і світ, говорив про Христа президентам і наркоманам, показавши неперевершений приклад посвячення і вірності в місії благовісті.

Пастор київської баптистської общини Георгій Вінс з радістю страждав за Христа в радянських катівнях, щоб говорити про Нього й там, а потім говорити всьому світові правду про живу, хоч і гнану церкву в СРСР.

Англіканський канонік Майкл Бурдо все життя присвятив захисту прав переслідуваних християн; як говорять його недруги, своєю невтомною діяльністю він зруйнував стіну мовчання, а потім і Радянський Союз.

Пастор-нонконформіст Рассел Мур, глава Комісії з етики і релігійної свободи Південної баптистської конвенції США, показав, як можна бути не тільки визнаним лідером «біблійного поясу», але і його сміливим критиком. Він уважав за краще позбутися кар’єри, ніж підтримати думку, начебто кандидатура Трампа цілковито накладається на цінності євангельського християнства.

***

Окремо хочеться сказати про найбільш відомого українського баптиста – політика і проповідника в одній особі. Олександр Турчинов – відомий український політик, що пройшов цікавий шлях від комсомольського активіста до Президента, від атеїста-пропагандиста до баптистського проповідника. Він увійшов у велику політику як один із лідерів опозиційної партії «Батьківщина». Після Майдану-2004 очолив Службу безпеки України, а після Майдану-2014 став в.о. Президента держави. При цьому він є членом баптистської громади і проповідником.

Як проповідник, О. Турчинов цілком вписується в місцеву баптистську гомілетичну традицію. Його манеру проповідування можна назвати досить скромною, хоча й емоційною. Проповідь будується на простій ідеї й акцентує практичне застосування в особистому житті. Проповідник не привертає уваги до своєї особи, не виділяється ні одягом, ані риторикою. При цьому він не соромиться відкрито говорити про свою віру, не приховує свого хвилювання і не підлаштовується під аудиторію. Усе це робить його не тільки церковним проповідником, але й медійною фігурою, справжнім медійним місіонером.

Політичну кар’єру О. Турчинова визначає саме цей постійний і послідовний зв’язок із особистою вірою і традицією релігійної меншості. Його впевнена самоідентифікація з баптистською церквою завдає йому чимало клопотів, але при цьому створює популярність, робить особливим і впізнаним серед інших політиків. Віра О. Турчинова – не тільки частина його іміджу як політика, але щось набагато більше – основа його ідентичності. У тому числі й негативної ідентичності – як «кривавого пастора».

Історія негативу щодо баптистів є досить давньою. Баптистів у СРСР і в пострадянському суспільстві сприймали як різновид сект, що були небезпечними і для православної традиції, що домінувала, і для державного порядку. Їхня загроза полягала в їхній іншості, але не більше. Радянських й пострадянських баптистів характеризувала пієтистська духовність і відсторонене ставлення до політики. Називати баптистських пасторів «кривавими» не наважувалася навіть радянська пропаганда. Словосполучення «кривавий пастор» – гарний приклад того, як пропаганда створює ворогів через поєднання непоєднуваного, наскільки вільно і свавільно поводиться з фактичним матеріалом.

Варто наголосити на відмінності того, яким чином О. Турчинова зображають у російському й українському медіапросторі. Українські медіа бачать у поєднанні патріотизму і баптизму щось цікаве (я б сказав, трохи екзотичне) і перспективне, у той час як російські бачать це накладання неприпустимим і небезпечним. Це пов’язано з більш фундаментальними питаннями – як сприймається релігійне і політичне різноманіття, а також різноманітність відносин між релігійним і політичним. Якщо в Україні цей плюралізм процвітає, то в Росії він приглушується. І медіа беруть в цьому безпосередню участь.

Медійний образ О. Турчинова віддзеркалює ширші рамки суспільного і медійного сприйняття релігії в пострадянському політичному просторі.

Українські медіа наполегливо цікавилися його баптистськими поглядами і їхнім можливим впливом на політику. Його стигматизували як сектанта, але не вважали небезпечним. Російські та проросійські медіа вважали цей випадок не стільки цікавим, скільки небезпечним.

Історія «кривавого пастора» – не стільки про релігію і політику, скільки про ті їхні образи, які продукує пропаганда; а також про ті відмінності, які демонструють щодо пропаганди російське та українське суспільства. Прокремлівські медіа не сприймають пропаганду як професійну і суспільно-політичну проблему, вони схильні не стільки заперечувати її, скільки виправдувати як «alternative facts». Так чи інакше, якщо факти подають як єдино альтернативні, це вказує на пропагандистський характер інформаційної політики. Українські медіа не ідеалізують О. Турчинова, але залишають місце для різних образів і різних інтерпретацій. Плюралізм на боці реальності, схематизм – на боці пропаганди. І сам О. Турчинов – живий вираз українського релігійного і політичного плюралізму.

Нагадаю, що в Україні 2017 рік минає під знаком Реформації. І навряд чи варто вважати випадковістю, що політик і проповідник О. Турчинов став одним із ініціаторів і ключових спікерів великого проекту R500, присвяченого п’ятсотлітньому ювілею. Гасло проекту – «Від Реформації серця до Реформації країни» – цілком відображає погляди «пастора». А особиста і медійна історія цілком вписується в парадигму Реформації. Тут два Майдани знаходять своє духовне обґрунтування і продовження. Тут політичне покликання і християнська віра віднаходять своє примирення і застосування.

***

Усі згадані вище особи – свідки того, що протестантизм продовжує розвиватися, виражатися в нових ситуаціях і змінювати їх; що в історії Церкви роль особистості значить дуже і дуже багато; що при всій багатоманітності покликань Церква має ту ж місію – проповідувати живе Боже Слово будь-де і будь-якою ціною.

В історії протестантизму роль особистості є дуже суттєвою. Великі зміни починаються в переконаннях людей. Різноманітність облич вражає. Є те, що поєднує їх усіх: місіонерське посвячення, вірність Святому Письму, творчий підхід до християнського покликання.

Чи можна уявити настільки різних людей членами однієї й тієї ж громади?

Що означає цей різноманітний досвід для майбутнього протестантизму?

Як зустріч із цими особами змінює наше стереотипне уявлення про протестантизм?

Реформація, протестантизм і Україна. Замість післямови

Весь християнський світ живе напередодні великого ювілею Реформації. 500 років тому почалася нова епоха – і для християнської церкви, і для всієї нашої цивілізації.

31 жовтня 1517 року чернець-професор Мартін Лютер прибив до дверей віттенберзької церкви свої 95 тез. В них він розкритикував зловживання католицької церкви і владу Папи відпускати гріхи за гроші.

Слід розуміти, що Лютер та інші реформатори ставили за мету відродити Церкву, повернути їй первісний вигляд і добрий вплив на суспільство. Латинською «реформація» означає виправлення, переміни, тому очікувалися переміни радикальні, але позитивні.

Мова йшла не лише про питання релігійні. Тоді Церква була найвпливовішим суспільним інститутом. Тому доля Церкви і долі народів, держав, культур були поєднанні як одне ціле.

До речі, в сучасній Україні саме Церкви користуються найвищим рівнем довіри, а це означає, що можуть зіграти ключову роль у реформуванні суспільства. Можна сказати і так: реформування суспільства почнеться з Реформації в Церкві.

Що нового принесла Реформація, як вона змінила християнство?

Відомі п’ять протестантських принципів: «Sola Scriptura» (Тільки Писання), «Sola fide» (Лише вірою), «Sola gratia» (Лише благодать), «Solus Christus» (Лише Христос), «Soli Deo gloria» (Лише Богу слава). Ці принципи підкреслюють владу і славу Бога, вищий авторитет Його Слова, рятівну силу Божої Благодаті і вирішальне значення особистої віри.

Що зі спадщини Реформації важливо знати і розуміти в першу чергу ?

По-перше, християнство – це завжди особиста віра і живі стосунки з Богом. Це не «ходити до церкви», це жити по вірі. Як заявив Мартін Лютер: «Людина спасає душу не через Церкву, а через віру». Натхненний уважним вивченням Біблії, Лютер заново відкрив для себе апостольські слова: «Праведний жити вірою буде» (Гал. 3:11).

Нам теж важливо зрозуміти, що християнство – не лише «віра батьків і дідів», але віра особисто наша і нашого покоління, тобто – це особисте знайомство і безпосередні стосунки з Богом.

По-друге, Реформація повернула вищий авторитет Святому Письму. Не Папа, не імператор, але Боже Слово має духовну владу вчити, судити, спасати. Сам Лютер відмовлявся визнавати традиції, авторитети і аргументи, які не основані на Біблії. «Справжній скарб Церкви – це пресвята Євангелія», – казав він.

Українцям теж варто зрозуміти: дорожити варто не стільки християнською традицією, скільки Божим Словом.

По-третє, в християнстві і християнському стилі життя важливі особисті переконання. Лише ті принципи і цінності мають зміст, за які не страшно померти. Свою знамениту захисну промову перед імператором, князями і церковними ієрархами Лютер завершив так: «На сім стою, і не можу інакше. Нехай допоможе мені Бог». Сказати такі слова може лише людина віри, лише сильна і вільна особистість.

Сьогодні, в епоху безпринципності і всеїдності, споживацтва і пристосування, нам важливо вияснити наші християнські переконання і зберегти їм вірність. Нам важливо наважитись на самозвіт: відповісти самим собі, що саме робить нас християнами і чи готові ми стояти на цих принципах

Врешті, реформатори наблизили Церкву і світ, виправдали і освятили звичайне життя, світ і працю. Як говорив Лютер, «праця ченців і священиків, якою б важкою і святою не була б, ні на йоту не відрізняється в очах Бога від праці селянина в полі і жінки, яка працює по господарству».

Кожна людина має бачити у своїй професії покликання від Бога. І в цьому сенсі кожен – священик, бо служить Богу: примножуючи таланти, робить суспільство кращим, прославляє Творця, допомагає іншим людям, прикрашає світ творчістю.

Західна цивілізація, якою ми її знаємо тепер, стала можливою завдяки Реформації, яка відкрила в особистості великий потенціал і благословила людей на активну діяльність.

В Україні все ще складніше. Як бідкався Михайло Драгоманов, наша Реформація опинилася «перерваною». Російське православ’я підсилено боролося з цим західним впливом, хоч Реформація мала і православний прояв, наприклад, в ідеях митрополита Петра Могили або філософа-проповідника Григорія Сковороди.

Друга хвиля української Реформації була пов’язана з духовним пробудженням серед селян у другій половині XIX ст. Українці навчилися від німецьких колоністів читати Біблію і побачили в ній не лише духовні істини, але і секрет економічного процвітання, морального, здорового, достойного і благополучного життя. За любов до вивчення Біблії їх називали штундистами, а за хрещення у зрілому віці – баптистами.

Сьогодні наслідники Реформації в Україні складають біля двох процентів населення (євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники і неоп’ятидесятники), лютерани, пресвітеріани, меноніти та інші). Але їхній вплив переважає їхню чисельність. Чому? Тому що вони знають силу особистих переконань і слухняні авторитету Біблії. Протестанти відрізняються працелюбністю, підприємливістю, активною доброчинністю, міцними сім’ями.

Звичайно, Реформація не обмежується протестантизмом. Реформація – як заклик до церковного оновлення і виправлення життя згідно віри – в тій або іншій формі властива кожній конфесії, це заклик загально-християнський. Тому християнські конфесії в Україні, розділені на традиції і політичні погляди, можуть зблизитись в спільній Реформації.

Ми, українці, дивимося на Європу, як стандарт життя, але мало думаємо про християнську основу цієї зразкової цивілізації життя. Без надійного духовного фундаменту благополуччя, безпека, свобода, гідність і справедливість недосяжні. Сучасній Європі потрібно укріпити цей фундамент, а нам ще треба його закласти. Без продовження Реформації, її бачення, принципів і цінностей, Європа не має майбутнього. Без спадщини Реформації, без долучення до неї, Україна не має шансів стати християнською і європейською, сильною і процвітаючою нацією.

Ювілей Реформації нагадує нам про християнські принципи суспільного життя, духовні умови процвітання, а також про ключову роль церкви в реформації себе і суспільства.

Ця історична дата ставить перед нами запитання: наскільки ми готові змінитися, щоб здобути шанс на інше, християнське майбутнє в Європі.

26 серпня 2016 президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про святкування в Україні 500-річчя Реформації», Цей указ дає початок цілій серії подій церковного, суспільно-політичного, культурно-освітнього характеру.

Вже сам собою факт говорить про багато чого: що українські політики шукають духовні ресурси, які б могли реформувати країну.

Для європейців Реформація – це те, що трапилося в Німеччині 500 років тому, що сформувало (або реформувало) і продовжує реформувати Європу.

Для українців реформація – це те, що ще має відбутися, що має сформувати і реформувати українську націю як християнську і при тому європейську.

Ось чому, дивлячись в європейське минуле на подію Реформації з повагою і цікавістю, ми бачимо свою Реформацію попереду – як завдання, заклик і можливість.




[1] Кобзарь С. Почему я не могу оставаться баптистом и вообще протестантом //http://www.donor.org.ua/index.php?module=articles&act=show&c=2&id=1353

[2] Экман У. Духовные корни. – М., 2012. – С. 31.

[3] Экман У. Духовные корни. – М., 2012. – С. 32.

[4] Экман У. Духовные корни. – М., 2012. – С. 23.

[5] Экман У. Духовные корни. – М., 2012. – С. 18.

[6] Moore R. D. Can the religious right be saved? / R. D. Moore // First Things. – 2017. – №1.

Михайло Черенков
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
Реформація-500

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
965

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар