Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Віддання Різдва. Чесний погляд священика на власне серце

Версия для печатиВерсия для печати

«Коли ж народився Іісус у Віфлеємі Іудейському,

за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусалима

зі сходу і питали: «Де народжений Цар Іудейський? Бо

на сході ми бачили зорю Його і прибули  поклонитися Йому…»

(Мф. 2: 1-2)

 

Подія народження Христа дає можливість вкотре поміркувати мені про те, що «є» і як «має бути», адже Сам Іісус прийшов, аби викрити цей світ.

Однак я хочу викрити самого себе, бо ж існує дуже багато найрізноманітніших обставин, які стають нашими, своєрідними, внутрішніми диктаторами.

Ми завжди знаходимо виправдання власній слабкості. Зрештою, ми співчуваємо одне одному, бо розуміємо дуже добре ту «слабкість», яку ще іноді називаємо гуманністю чи людяністю. Синонімом поняття слабкості стає поняття людяності. Саме так виглядають наші реалії.

Отож, мені важко буває здійснювати хоч якусь роботу самокритичну з огляду на постійні апеляції до розуміння обставин, розуміння власного стану справ, певних прикрощів і перепон, які виникають на шляху внутрішнього поступу.

Євангеліє безапеляційно закликає бути «сіллю землі», «світлом для світу». Але не вистачає ані сил, ані можливостей відповідати тим взірцям. Зрештою, поступово проходять процеси адаптації до такого стану речей, і наступного разу, коли я знову знаходжу привід згадати про високі богонатхнені істини, шукаю поряд із собою хоч когось, хто міг би претендувати на роль «духовного авторитета». Щоправда, є навіть простіший шлях – стати самому трубою, віщуном того, що відповідає волі Божій, без жодних власних зобов’язань. Це найпростіша дорога втечі від самого себе, від неспроможності та безплідності духовної. Високі вимоги до інших – це перша ознака особистої кризи цінностей.

Ясла

Христос приходить у моє життя дуже своєрідно. Найперше, що відбувається – це приготування для Нього ясел у моїй душі. І виявляється, що я не можу надати Йому якихось гарних, добре мебльованих кімнат: вони вже давно заселені найрізноманітнішими пристрастями, хотіннями, звичками, турботами, пріоритетами.

Не стану заперечувати, якщо хтось зазначить, між іншим, що всі оті «мешканці» — досить дріб’язкові, малозначущі і не особливо обдаровані. Але всі вони складають мою, своєрідну, власність. Вони всі апелюють до мого «Я», егоцентризму, егоїзму. Тому їм належать найкращі апартаменти моєї душі – зізнаюся із вдаваною прикрістю.

Христу віддаються убогі, скотські ясельця. Адже більше не знайшлося місця у всій отій «висоті, глибині і ширині», що ми іменуємо її творінням за Образом і Подобою Самого Бога.

Христова проповідь наштовхується на неймовірні перепони внутрішньої людини. На кого ж саме схожа ота людина? Вона дуже квола і неповоротка. Намагається чинити якомога менше зайвих рухів. Будь-яка діяльність дається із потугами значними. Але, скажу вам, це вже прогрес особливий. Саме так.

Адже буває ще й інший стан: внутрішня людина дуже діяльна, амбітна, пристрасна, сповнена прагнень, досягнення ідеальних вимірів буття власного. Думаю, отакий інший стан розквітання пустоцвітами є найбільш небезпечним. Адже саме у ньому перебуваючи, здебільшого, люди бувають віддані тим цілям і цінностям, які є найбільш несуттєвими.

Так, мабуть, багатьом із нас доводилося бачити занепад найрізноманітніших «зірок»: естради, спорту, кіно, науки, мистецтва. Це, здебільшого, надзвичайно печальне видовище – збереглися непомірні амбіції, які, свого часу, зростали на бурхливих оплесках, захопленні, оберемках квітів, безмежному морі схвальних відгуків, грамот, нагород. Але приходить час — і фатум, рок, доля перегортають сторінку життєпису. І саме там, без антуражу, на тій сторінці викарбувані дивовижні слова, які призводять кожну особистість до внутрішнього перевороту. Ці слова іноді можна прочитати, як «невідворотність».

Ми всі, зрештою, маємо оту приреченість – рано чи пізно зійти зі сцени. Спершу – це сцена публічності, далі сцена соціальної значущості, нарешті – сцена значущості побутової, родинної. А далі… Далі відбувається таїнство, про яке висувають багато версій, однак жодної ствердної думки в остаточній інстанції так і не вдається отримати.

Пастушки

Подія народження Христа спонукає мене пригадати євангельську оповідь про пастушків, яким з’явилися ангели, що славословили Богонемовля. Яка проста історія і скільки у ній теплоти! Такий сюжет неможливо було би вигадати. Це неодмінно правда — думаю я.

У моєму житті, як і в житті кожного з нас, існує багато «правд». І призначені вони для найрізноманітнішої «публіки». Власне, ми вже добре вивчили і засвоїли життєві уроки і тому знаємо, що сама «Правда» нікому не цікава.

Ми запитуємо у ближнього «Як справи?» зовсім не для того, щоби почути чи побачити, хто саме перед нами знаходиться. Здебільшого нас цілком влаштовують поверхневі уявлення про тих, хто поряд. Вповні достатньо, якщо у відповідь на таке запитання хтось усміхнеться і скаже: «Дякую! Добре», або: «Та помаленьку!» Саме таку правду ми і продукуємо одне для одного.

А що коли б ми спробували сказати Правду? Так-так. Правду! Ви ж знаєте, ми ж знаємо – цього ніхто не захоче почути. І найперше – ми самі.

Чарівність маленького Христа, як, власне, і дорослого Іісуса, полягає в тому, що Він – зовсім невинний. Людська злоба і підступність, які були, є і будуть, завжди спрямовуватимуться проти цієї Правди. Проти Правди Бога. Адже кожного разу, коли від нас лунає вигук «О Боже, за що це мені?», ми звинувачуємо Самого Творця у власному стані безпорадності і самотності, постійного невдоволення всім і вся. Думаю, не варто повторювати прописну істину про те, що жодна революція не здатна зняти відчуття незадоволення, яке витікає із глибин темряви людської душі.

Однак, іще жевріє надія… Надія, що Христос, Богонемовля, щось перемінить. Адже Він таки народився. Адже Він таки постраждав. Був розп’ятий. Так. Є надія, що Його чисті, скажу більше, світлі страждання зможуть розвіяти морок страждань темних моєї власної душі. Бо ж я давно став заручником найрізноманітніших, із потойбічного світу, химер сердечних. Я надав їм право і владу панувати у моєму серці, використовуючи при цьому увесь внутрішній потенціал власного єства. Ці химери залюбки користуються вивісками «благородства», «честі», «гідності», «добропорядності», лишень щоби їх ніхто не помітив, не виявив, не викрив. Із цього приводу пригадую висловлювання преподобного Макарія Єгипетського, який зазначає, що іноді достатньо лиш повірити у внутрішню тишу і гармонію, що тривають іноді роками, як приходить ворог і руйнує незахищену сердечну твердиню.

Мудреці

Але годі про великих, ми ще надто малі. Нам би взяти пальмове віття та заголосити: «Осанна!» Нам би вийти з Єрусалима чи затулити вуха і зберегти мовчання, коли натовп скаже: «Розіпни Його!»

Маленький, безпорадний Христос… Хіба це не насмішка над Богом? Він Сам потребує турботи. Материнської лагідності, захисту, покровительства родини. Подія народження Христа дає і мені шанс – бути Його покровителем у моїй душі. Ні. Це не насмішка. Мені треба захистити Його від власної злоби, холоду сердечного, пристрасних поневірянь, що наче те перекотиполе, летять без упину, від амбітності, страху, темряви незнання і нерозуміння, душевної скам’янілості з гострими, наче лезо, брилами самовпевненості і зарозумілості. А ще є там вітри смертоносні, що віють із потойбіччя. Тому подія народження маленького Іісуса – це не випадковість.

Але мені слід простежити, щоби Його дорога привела також і мене до місця, де зустрівся розбійник зі своїм Спасителем…

До Єрусалима прибули мудреці з с особливою метою – дізнатися, де саме має народитися Цар Іудейський. Вони знали дуже багато. Але не знали ще більше. Адже їм потрібне було одкровення, аби оминути царя Ірода після зустрічі з Іісусом, бо добро їхнє могло стати злом для маленького Христа.

І ми теж буваємо схожими на тих мудреців.

Наша цивілізація зробила від тих часів справжній прорив. Але людина не стала щасливішою. Один віруючий безробітний чоловік якось у розмові зі мною сказав, що ми дійшли до дуже печальної дійсності, адже якщо ненароком він своїм велосипедом пошкодить фарбу на дорогому авто, доведеться дуже багато працювати, щоби відшкодувати завдані збитки. А далі він підсумовує: звичайний метал став дорожчим за людське життя.

Втім, думаю, так було завжди. Але не для всіх. Є дуже багато внутрішніх осель, до яких ніколи не заходив Христос. Є також і ті обителі, звідки Його вигнали з огляду на відсутність респектабельності чи навіть звичайної тактовності. Адже добрі манери не завжди відповідають євангельській категоричності та безапеляційності.

Вертеп

Власне, якщо ви пригадуєте, я розпочав зазначену оповідь із тези, що нині синонімом поняття слабкості стало поняття людяності. Для того, щоби «зберегти обличчя» у наш час особистості достатньо засвідчити лояльність до будь-якого зла, що його приймає і зберігає у собі як власна, так і будь-яка інша людська душа. То ж не дивно, що на тому лиці все частіше можна прогледіти звірячі риси.

Можливо, у цьому теж криється причина народження Богонемовляти серед звірів, у вертепі? Скільки дивовижних, іноді, напружених, образів містить у собі кілька євангельських фрагментів! І як важливо, щоби ці образи наповнювали справжнім життям також і моє земне існування.

Отож, Христос народився…

Священик Анатолій Хільченко
Різдво Христове
Рождество

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1096

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар