Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Від нас пішла людина-епоха» ― велике інтерв’ю-спомин про отця Миколая Забугу

Версия для печатиВерсия для печати
19 грудня 2014 | Редакция | Інтерв’ю

13 листопада після тривалої важкої хвороби пішов з життя протоієрей Миколай Забуга — у минулому ректор Київських духовних семінарії та академії, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, ветеран-афганець, учений-філолог.

Дивіться також: ПАМЯТИ прот.Николая Забуги. Архивные фото

«Від нас пішла людина-епоха», — так характеризували його відхід у вічність люди, які особисто знали отця Миколая, які вчилися в КДАіС у часи його ректорства.

До сороковин від дня смерті протоієрея Миколая Забуги, які припадають на 22 грудня, пропонуємо велике інтерв’ю-спомин — про те, ким був отець-ректор для семінаристів 1990-х - початку 2000-х, як взагалі виживала в ті роки Київська духовна школа та поставала з занепаду Українська Православна Церква.

Гість нашої редакції — помічник і багаторічний референт о.Миколая протоієрей ІОАНН ШЕПІДА.

«Він учив нас жити. Не єлейно, по книжках, а по-справжньому»

— Отче, серед наших читачів чимало людей, які не мали нагоди знати отця Миколая, але всі ми так чи інакше чули про нього від тих, хто був з ним особисто знайомий.

Розкажіть, яким він був? Що пригадується Вам про нього в першу чергу?

— Напевно, почати слід з того, що він був… різним. У ньому поєднувалися такі риси та якості, яких вистачило б на декілька людських характерів! Таких, як він, більше я не знаю…

Я мав велику честь і навчатися у батюшки, і бути його референтом великий період часу.

Що пригадується насамперед — кожне його слово було, як то кажуть, «перл». Він міг підмітити те, чого інші не бачили.

Він же був філологом, закінчив Чернівецький університет. Напевно, тому умів підібрати такі слова, які були найбільше доречні, вражали своєю влучністю.

Наприклад, він казав: «Зустрічали по одежці, проводжали… теж погано». От ви смієтесь, а насправді — скільки сенсу та навіть життєвої мудрості у цих словах!

А ще він був справжнім учителем. Учив жити. І жити по-справжньому: не єлейно, по книжках, як інколи буває. А по-справжньому — щоб наше життя і Бога прославляло, і про Церкву щоб ніхто не міг сказати нічого поганого.

Насправді він цим дуже переймався, від самого початку — з 1990-х років, коли тільки-но прийшов у Церкву. Дізнався, що в Лаврі відкрилася духовна семінарія і приїхав сюди пропонувати свої послуги як викладача іноземних мов, зокрема латини. Господь так управив, а Блаженніший благословив, що згодом він прийняв священний сан і в 1993 році почав виконувати обов’язки ректора Київських духовних шкіл.

Рік пробув «в.о.», а в жовтні 1994-го був призначений ректором Київських духовних академії та семінарії. КДАіС батюшка незмінно очолював до 2007 року.

 «Ми самі були і поварами, і прибиральниками. І над всім тим ― «мама»-ректор»

Кожен новий день, прожитий біля нього, відкривав для мене у його постаті щось нове.

— Коли ви з ним познайомилися?

— На вступних іспитах. Було це в 1994 році.

Одразу після іспитів батюшка підійшов до мене і сказав: «Будеш мені допомагати».

Та пройшов деякий час перед тим, як я офіційно став його референтом. Упродовж вересня він до мене «придивлявся», і тільки з кінця місяця і далі вже протягом всього періоду часу мого навчання в семінарії я йому допомагав.

Отець Миколай називав себе «кабінетним» священиком. Він не їздив на треби, майже не звершував їх. Перша його серйозна треба ― то було моє вінчання. Він вінчав мене і мою дружину, і хвилювалися всі — і ми, молодята, і він.

Основною його службою, навіть служінням було відродження Київських духовних шкіл.

— Якою тоді була семінарія, в якому стані були корпуси і гуртожитки?

— Якщо спробувати одним словом сформулювати, то це — «біднота». Нам з боєм віддавали занедбані корпуси, студенти тулилися по 20-30 чоловік у маленьких келіях. Ми були і поварами, і прибиральниками ― все самі. Звісно, біля нас — і батюшка. Його називали «мамою». Він сам себе так називав, і всі знали, що ректор для нас усіх ― «мама».

Пам’ятаю, в семінарії було таке авто — «волинянка». Усі на ній їздили, у тому числі й батюшка. А один із викладачів сідав у ту волинянку з вечора і їхав ловити рибу, щоб вранці було чим годувати студентів…

Я не пам’ятаю, щоб у батюшки була відпустка. Особливо влітку нас усіх це злило, бо ми не могли нікуди поїхати. А він так казав: «Ви всі гуляєте, а я ― під каштаном» — під тим, що біля семінарії росте.

Він завжди мусив бути «в процесі». Він, мабуть, і не вмів відпочивати, бо постійно займався всім: що на кухні, що в аудиторіях, у господарстві. Де, що будують, шпаклюють ― отець-ректор був «у курсі» справ.

Сам телефонував благочинним: «Ви там дітям корову привезіть…»

— Яку корову?

— Та таку, справжню! Треба було годувати студентів, а траплялися моменти, коли з харчами було дуже важко. Та й що таке для студентів корова, коли нас — 150-200 здорових хлопців! У кращому випадку ― на декілька днів. І все. Тому цим постійно треба було займатися.

Не так, щоб зовсім було погано, ні. Ми не голодували — завдяки Блаженнішому. Він дуже любив школи і робив усе, щоб нам було добре. Але батюшка не хотів обтяжувати Предстоятеля.

— Чому в духовних школах була така біднота? Чи так жила вся Церква?

— Насправді, усій Церкві було важко. То були часи, коли Блаженніший тільки-но приїхав. Все лише формувалося, а нашу Церкву в суспільстві сприймали, скажімо так, не дуже.

Пам’ятаю, досить багато журналістів приходили тоді, знімали, брали інтерв’ю. Але в ЗМІ це чомусь не потрапляло. І Блаженнішого багато записували, і ректора, але всього цього ми в ефірі не бачили.

Бувало й так, що приходили журналісти, просили коментар. Отець ректор їм на камеру щось розказував. А потім виходив сюжет з позначкою: «зйомки прихованою камерою»…

Тому нам батюшка весь час казав: «Ми маємо пам’ятати, що ми — люди Церкви. А якщо ми люди Церкви, то мусимо жити так, щоб про Церкву говорили тільки найкраще, бо вона — свята».

«Уявіть собі, ректор особисто просив Вчену раду за студентів»

Усі, хто мав спілкування з отцем Миколаєм, пригадують його вислови, які вже стали афоризмами. Де б він не був, з ким би не спілкувався, про які б серйозні речі не говорив… І це було так щиро!

Кожен його вислів був крилатим. Так, часто на прощання він казав: «Цілуйте фікус, поливайте бабусю».

Його цитували і до сьогоднішнього дня цитують. Упевнений, ще багато років наші сучасники відкриватимуть його для себе, тому що велике бачиться здалеку.

Казав ще так: «З грішниками жити важко, а з "праведниками" — неможливо». І завжди дивувався: чому багато церковних людей не розуміють, що для нас же краще, коли нас будуть сприймати справжніми, а не тими «праведниками», яких ми з себе намагаємося удавати, і з якими жити важко, а то й взагалі неможливо?

Він постійно говорив нам, що треба боятися людей, які хрестяться аж з потилиці. Тому що віра, — це ось тут, всередині…

А говорити міг про будь що! Якщо вас цікавлять парфуми, він буде говорити з вами про парфуми, бо він знав про них усе. Якщо ви почнете дискутувати на богословські питання, він говоритиме про основи богослов’я. І причому говорити — на найвищому рівні, як професор Осипов!

Він доносив свою думку дуже просто. І завжди казав, що глибока людина завжди показується простою і, навпаки, людина, яка мало знає, буде намагатися здаватися дуже розумною.

Він казав: «Коли в колодязі багато хорошої води, чим більше ти звідти набираєш, тим більше її там є».

Батюшка дуже переймався, коли студенти виходили на захист. Тоді ще в семінарії роботи не захищали, тільки в академії. І коли його запитували: «А вам з чого так переживати? Нехай студенти переймаються», — то він серйозно так відповідав: «Як ти можеш таке казати?..»

Уявіть собі: ректор особисто просив Вчену раду пом’якшити свій «вирок», якщо студент припускався якихось помилок!

А ще уявіть — при батюшці у семінарії навчалося 36 нинішніх архієреїв.

Митрополит Митрофан, Луганський і Алчевський, був тоді проректором. Владика Іов (Смакоуз), який зараз у Канаді, наш учений секретар. Владика Іларій, єпископ Макарівський, викладав ще в свої студентські роки…

Владика Пантелеімон (Поворознюк), єпископ Ровеньківський і Свердловський, був тоді начальником їдальні. Батюшка казав про нього: «Це ― Василь Дмитрович, запам’ятайте, він буде великою людиною». Сьогодні ми маємо прекрасного єпископа Ровеньківського.

Владика Миколай (Почтовий)… Та про кого не скажи ― все тоді починалося тут, все життя навколо семінарії і крутилося.

Його велике життя складалося з маленьких речей. А життя він любив насправді

Він був справжнім учителем, усе життя був із дітьми, казав: «Коли біля мене діти, я молодію». Кожного студента знав, міг запитати про щось особливе, поговорити з кожним.

Завжди дякував батькам, які привозили своїх дітей у семінарію. Коли студенти приходили разом із батьками, з різних причин (бувало, що інспекторська служба вже готувала студента до відрахування), він все одно дякував батькам за те, що привели дітей до Бога, до Церкви, до школи.

Я не знаю, чи знайдеться людина, на яку б батюшка підвищив голос чи, не дай Боже, скривдив. Завжди до всіх він звертався на «Ви» ― це було принципово. «Ти» казав тільки знайомим. Це також була його особливість, серед інших людей такої риси ми не бачили.

Був такий випадок. Сидів черговий у семінарії. Батюшка проходив повз і щось там йому сказав. Хлопець так відповів, що батюшка аж зупинився. Подивився уважно і сказав: «Напевне, ви будете великою людиною». — «А Ви вже велика людина». — «Ні, великим можна бути лише тоді, коли тебе вже немає…»

З іншим студентом було таке. Батюшка зробив йому зауваження щодо зовнішнього вигляду, а той і каже: «Ну то й що? Ви он самі бороду маленьку носите» (мав на увазі, що ректор стриже бороду). А отець Миколай йому відповів: «Ви знаєте, якби благодать була у бороді, то, напевно, я носив би найдовшу. Але благодать дається на душу, а не на бороду».

От із таких маленьких речей складалося його велике життя.

«Культура в тому, щоб жити по-справжньому» — так казав отець Миколай.

Батюшка дуже любив читати, його бібліотека вражала. Найперше, що я побачив у нього вдома, ― це величезну кількість книг.

З самого дитинства він взяв собі за правило читати мінімум по 50 сторінок на день і все життя цього дотримувався.

Отець Миколай мав просто енциклопедичні знання! Усі, хто його знав, про це говорять. Він міг декламувати напам’ять великі уривки, наприклад, «Фауста» Гете. Більш того, деякі речі він декламував німецькою та іншими мовами.

Він майже з усіма знаходив спільну мову, у тому числі — з іноземцями.

Особливо мені запам’ятався один візит до католицького нунція. Коли ми з батюшкою під’хали, його зустрічали біля машини. А наприкінці проводжали до машини. Вже потім я дізнався, що є правила етикету, згідно з якими дуже важливо, де тебе зустрічають і куди проводжають.

І ще пам’ятаю свій конфуз, коли нас запросили на обід у нунція. Там було стільки ножів і виделок, що я не знав, що з ними робити. «Батюшка, що про нас подумають, я ж не вмію з тим усім поводитися! — сказав я йому у відчаї. — Як тим усім треба їсти?» А він відповів: «Культура не в тому, щоб вміти їсти виделкою з ножем. Культура в тому, щоб жити по-справжньому».

…Цілий місяць після того у студентській їдальні я їв виделкою з ножем — щоб навчитися. І не тому, що так треба було, а тому що він так якось це показав, що це є важливим. Хоча і не першорядним.

«Він закликав шукати дух справжньої віри»

На службу ми приходили за годину. Це було принципово. Навіть раніше, ніж деякі паламарі. Знову ж, мене, як референта, це сердило, бо можна було б зранку поспати довше! Так ні…

Якщо служба була на 8.00, у храмі ми були обов’язково о 7.00 — щоб продивитися текст служби, підготуватися.

Він завжди навчав нас тому, що «ви не можете знати всього, але обов’язково повинні уміти це знайти». Часто цитував слова святителя Філарета Московського: «Якщо не можеш бути святим, будь принаймні освіченим».

Казав, що духовна школа ― це як скелет, на який потім ми будемо «нарощувати м’язи». «Ви йдете сюди не для того, щоб навчитися чогось грандіозного, а для того, щоб отримати дух справжньої віри», ― говорив він.

Частіше за все він повторював: «Пам’ятайте, ви знаходитеся на території Лаври. Преподобні тут…»

Особлива дружба у батюшки була з владикою намісником, вони тоді разом починали. Це сьогодні ми бачимо Лавру у всій красі — дякуючи великим трудам покійного Блаженнішого, намісника, братії... А тоді нічого цього не було, корпуси віддавали нам з боєм. Важкі були часи! І влада до нас дуже специфічно ставилася, і треба було дуже обережно пройти всі перемовини з «музейниками».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ПАМЯТИ прот.Николая Забуги. Архивные фото

«Без усілякого перебільшення — він був епохою»

Треба про нього сказати і як про духівника. Мало хто про це говорить, адже за зовнішніми жартівливими проявами не завжди було видно його справжню духовну глибину.

Але сьогодні я можу про це говорити. Насправді він був дивовижним духівником і говорив такі речі, що ми лише тепер починаємо їх розуміти. Він говорив, можна сказати, пророчі слова, бо сьогодні ми бачимо, як вони на нас збуваються.

Він нас, своїх студентів, дуже любив. Любив тих, хто біля нас, ― наші сім’ї, близьких. Усіх знав, пам’ятав імена, і обов’язково — імена дітей.

Навіть коли хворів, і вже в свої останні дні, все одно, питав про дітей.

Причому це стосувалося не тільки тих людей, які були біля нього; він знав усіх, хто навколо, завжди намагався усім допомагати.

На жаль, період часу, коли він був із нами, дуже швидко минув. І тільки тепер ми починаємо розуміти, скільки втратили, чого не навчилися, хоча могли б. Без усілякого перебільшення можна сказати: він був епохою.

Блаженніший і він ― це епоха. Було щось особливе, справжнє в тому, що вони ніколи не показували назовні того, що відбувалося у них всередині. А там ― великий розум, велика щирість, велика любов до Бога і до Церкви.

Думаю, ми тільки починаємо розуміти, яка епоха від нас пішла, що ми мали і що втратили, а в багатьох випадках просто не цінували.

«Перед хворобою він не здався»

— Розкажіть, будь ласка, як він провів свої останні роки.

— Якби говорив сам батюшка, він би почав усім дякувати… Думаю, треба просто вміти щиро дякувати всім, хто біля тебе.

У 2007 році отець Миколай перестав бути ректором. Треба сказати відверто, він сприйняв це досить важко. Він же не звик бути без роботи. До того всього ще й захворів…

Треба віддати належне всім, хто був тоді біля нього. Якось батюшка з сумом сказав: «Багато хто йшов поряд, я думав, що вони були друзями, а виявилося, що вони були «попутчиками»».

Але, дякувати Богу, було і залишилося біля нього багато людей,  справжніх друзів. Наприклад, отець Василій Русинка, який запросив його бути почесним настоятелем Георгіївського собору на Південному залізничному вокзалі.

Попри всі випробування природна комунікабельність взяла своє, і в останні роки батюшка багато чим займався. Став духівником київського дворянства, спілкувався з афганцями, бо й сам пройшов Афганістан (був керівником перекладачів у 1981 р.).

Він знав велику кількість людей. Усіх їх приваблювала його широка душа і багатогранність. Багато спілкувався з творчими особистостями.

Яким він був в останній час? Дуже важливо, що він не здавався перед хворобою. Він насправді любив життя. Якщо можна так сказати, він умів красиво жити. Завжди ошатно одягався, знав, що є певний етикет і дотримувався його.

Студенти добре пам’ятають, як отець-ректор певний період часу ходив із червоним портфелем і казав: «Дивіться, як має бути». І все це було так щиро і дотепно, що сприймалося природно і легко. Ніхто навіть і не думав з цього сміятися.

Як і все своє життя, останнім часом він багато трудився. Не міг відпочивати, постійно чимось займався. І робив це — як і завжди — професійно і на рівні.

Квінтесенцією його духовного життя була свобода

— Чому він навчив Вас, що Ви взяли від нього?

— Для мене він був батьком. Все, що я вмію, ― завдяки йому, завдяки його науці, особистому прикладу життя.

Кожен день перебування біля нього був тим великим уроком, який, з жалем констатую, я так погано сприймав.

Він постійно турбувався про нас. Коли купував книжки, то обов’язково два екземпляри — один собі, другий референту…

Але при тому ніколи не виділяв «своїх». «Якщо всім можна, вам не можна», — казав батюшка. «Чому?» — «Тому що ви — ”свої“».

Пам’ятаю, була така ситуація… Ми багато трудилися, здається, готували Макаріївські читання. Я не встигав підготуватися до іспиту, але був упевнений, що просто підійду до викладача, скажу, що допомагав ректору.

Але ж спочатку треба було взяти благословення! Підходжу до отця Миколая: «Батюшка, благословіть сказати отцю Димитрію, що я історію не вивчив так, як треба (насправді ж я її зовсім не вчив)». — «Що ти о.Димитрію скажеш, то зрозуміло. А от що ти скажеш людям на парафії, коли приїдеш і не знатимеш предмету, що їх цікавить? Ти розумієш, що використовуєш службове становище?»

Це було єдиний раз у моєму житті… Тому ніхто з нас, референтів, ніколи службовим становищем не користувався. Бо той, біля кого ми були, не дозволив би цього.

У той самий час при ньому було легко, вільно.

Хоча знаходилися й ті, хто тією свободою, що була при ньому, зловживали. Нещодавно прочитав один коментар, що за часів ректорства отця Миколая в академії був період духовного переброджування. Для когось, може, і так. Але для тих, хто хотів учитися, мати справжні духовні свободи, усе це було можливо.

Він казав: «Якщо Бог дав нам свободу, то хто може нас зупинити чи нам заборонити?» Таку свободу показував Блаженніший.

Багато в чому батюшка нагадував владику Антонія Сурозького, який так само говорив про внутрішню свободу християнина. Це було квінтесенцією його розуміння самого духовного життя. Навіть студентам він казав: «Ви маєте можливість, обирайте».

Таким він був. Дуже щирим, дуже веселим…

Бесіду вели Юлія Комінко та Вікторія Кочубей

протоиерей Иоанн Шепида
Протоиерей Николай Забуга
спочилі

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
4271

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар