Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Перший міжнародний круглий стіл Відкритого Православного Університету — відео і текст

Версия для печатиВерсия для печати

Це перший захід у Відкритому Православному Університеті Святої Софії-Премудрості у форматі круглого столу. Дискусія була присвячена темі «Що українське Православ’я може дати світовому Православ’ю і європейському Християнству». 

 

21 квітня 2016 року міжнародний захід зібрав у стінах Будинку Митрополита в Національному заповіднику «Софія Київська» близько 20 спікерів — представників світських і богословських навчальних закладів, духовенства і громадських діячів. Окремою делегацією були представлені Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція) та Християнська Рада Церков Швеції.

З української сторони взяли участь, окрім діячів Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, професори з Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України, Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Києво-Могилянської Академії та Київської Православної Богословської Академії.

Дві години тривала дискусія, модератором якої виступив архімандрит Кирил (Говорун).

Дивіться повне відео та текстову версію бесіди.

Архімандрит Кирило (Говорун)вступне слово.

— Ми всіх вітаємо на нашому круглому столі, який присвячений міжнародному виміру та потенціалу українського православ’я в контексті не лише наших реалій, а й для розвитку світового православ’я і світового християнства загалом. Ми віримо, що така проекція існує, що такий вимір є, і в нашої традиції є потенціал. Традиція ця, мабуть, сконцентрована саме в цих стінах — Софії Київській.

До нас приєдналася директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Михайлівна Куковальська. Я запросив би її зробити вступне слово.

Неля Куковальська — вступне слово.

Шановні отці, шановні гості, які приїхали до нас із-за кордону, всі присутні наші колеги, щиро вас вітаю в пам’ятці архітектури XVIII століття — Будинку Митрополита на території найбільшої нашої святині – 1000-літнього собору Святої Софії Київської.

Я радію, що в нас почав працювати Відкритий Православний Університет. Він буде співпрацювати разом із нашим інститутом, який створюється у складі заповідника. Науковій і духовній складовій ми приділяємо надзвичайно велику увагу, адже Софія весь час була центром духовності, а також державності, науки й культури. І тепер разом із Відкритим Православним Університетом, яким ми завдячуємо протоієрею Георгію Коваленку та ініціативі «21 листопада», в нас започатковано публічні лекції. Сьогодні буде і моя лекція. Сподіваюся, навколо цього університету об’єднаються всі сили, які прагнуть нашій Україні добра, миру, щирості, духовності.

Архімандрит Кирило (Говорун): «Український досвід є унікальним»

Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція). Колумбійський університет (США).

— Тема круглого столу виникла як наслідок подій на Майдані. Безумовно, Майдан продемонстрував те, що українське суспільство може продуктивно співпрацювати з українськими церквами, що українські церкви можуть робити вагомий внесок в розбудову суспільства і, більше того, вплив церков на суспільство і вплив суспільства на церкви може мати вимір, який виходить за межі, власне, України.

Те, що трапилося після Майдану, зокрема, російська агресія в Україні, теж продемонструвало, що церкви виявилися активно залученими до цих подій з різних сторін. Більше того, вони інколи відіграють ту роль, яку не помічають медіа, яку інколи не помітно в суспільстві, в політичному середовищі. Це, власне, вплив розвитку української ситуації на світове православ’я.

В Україні відбулася агресія, захоплення територій, ллється кров. І це відбувається всередині православного середовища. Я інколи в своїх виступах кажу, що дві війни, які ми мали на початку ХХІ століття в Європі, обидві були між православними народами. Перша — в 2008 році в Грузії, дуга — в Україні. І в тому, і в іншому випадку йдеться про збройне протистояння між православними людьми. В нашому випадку більшість із тих, хто воює з обох сторін, якщо вони належать до якоїсь церкви, то переважно до Московського Патріархату. В зонах конфлікту до однієї церкви можуть приходити і ті, й інші, підходити до Чаші разом, а наступного дня йти воювати один проти одного. Це насправді є конфлікт всередині православ’я і, на жаль, реакція світового православ’я є дуже квола, її фактично не існує.

Український конфлікт показав, що насправді у глобальному православ’ї є проблеми. Він висвітив, як рентген, певні проблеми, які є і залишаються. Зокрема, це недостатня солідарність, коли переважає геополітичний порядок над євангельськими цінностями, які повинні були б спонукати наших православних братів до більш жвавої, чіткої реакції на українські події, якої, на жаль, не послідувало.

Єдина офіційна реакція з боку Православних Церков, про яку я знаю, це засідання влітку 2014 р. Синоду Елладської Церкви, який просив Архієпископа Афінського звернутися до Патріарха Московського, щоб той просив Президента Росії скасувати ембарго на експорт грецьких оливок до Росії... Це, на жаль, єдина офіційна реакція, яка була.

Інших реакцій поки що немає. Це не означає, що в середині православ’я немає позиції. Вона є. Мені часто доводиться спілкуватися з представниками різних Православних Церков. Безумовно, є підтримка, є солідарність з українським народом, але на жаль, ця підтримка не виражається в якихось офіційних формулюваннях. Тому те, що зараз до нас приїхали представники Шведської богословської академії, де значна кількість викладачів і студентів є православними, також важливий крок до того, щоб консолідувати позицію православних за межами України.

Але попри все є позитивний результат впливу на світове православ’я, тому що для світового православ’я характерні дві модальності співіснування між політичним і соціальним простором. Перша модальність – симфонічна, це коли з державою симфонія: Церква вступає в альянс с державою і, власне, за межі цього альянсу не виходить. Друга модальність, коли Церква вступає в альянс з етносом, нацією і стає націоналістичною. Обидві модальності дуже поширені в православному світі, часто вони співіснують в одній Помісній Церкві.

А Україна продемонструвала третю модальність – можна співпрацювати з громадянським суспільством. Це коли Церква не ототожнює себе ані з націоналізмом, ані з державною, ані з будь-якою політичною інституцією, а співпрацює, не ототожнюючи себе, з громадянським суспільством, підтримує ті принципи, на яких будується громадянське суспільство, що є дуже активним в Україні. І, власне, українські церкви тут показали, показують і, сподіваюсь, показуватимуть далі те, що і в православному середовищі співпраця між церквою і громадянським суспільством можлива.

В цьому сенсі український досвід є, мабуть, унікальним, хоч і не єдиним. Існують й інші приклади, але вони є радше винятком, ніж правилом. У такому масштабі, в якому це сьогодні існує в Україні, я не бачу прикладів такої потужної конструктивної співпраці між церковними людьми і громадянським суспільством. І в цьому сенсі мені здається є великий внесок українського православ’я для світового православ’я – продемонструвати, що така модель співіснування церкви і суспільства можлива навіть у православному середовищі. Більше того, я вважаю, що за нею майбутнє. Ця модель, рано чи пізно, витіснить модель тотальної симфонії з державою і націоналістичну модель. В цьому сенсі ми попереду усієї планети, як то кажуть. Це треба визнати, але не треба на цьому зациклюватися, щоб справді над цим працювати і доносити цю ідею до інших церков.

Протоієрей Георгій Коваленко: «Найважливішим завданням для нас є створити простір діалогу»

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості (Україна).

— Наша задекларована тема: що українське православ’я може дати світовому православ’ю? Та насамперед треба визначитися, що ми маємо на увазі, коли говоримо «українське православ’я». Українське православ’я на сьогодні розділене. Інституційно ми маємо декілька юрисдикцій – канонічно визнану і невизнані, але які теж мають великий вплив в українському суспільстві і мають велику кількість парафій і вірних.

Серед українців майже 80% вважають себе віруючими. І серед віруючих майже 80% вважають себе православними. Але менш ніж половина цих православних визначилася зі своєю юрисдикційною приналежністю. І це значить, що більшість православних українців не сприймають розділення українського Православ’я.

Коли ми з групою наших братів і сестер православних починали розмірковувати над тим, що потім привело до створення Відкритого Православного Університету, то шукали визначення для самих себе. Ми міркували, як себе позиціонувати, і саме Костянтину Сігову в нашому середовищі належить визначення «відкрите православ’я». Саме з цих слів починається назва нашого університету і ми в них вкладаємо певний сенс. Ми не тільки хочемо бачити в майбутньому, але вже сьогодні є представниками цього відкритого православ’я. Воно відкрите суспільству – це те, про що говорив о.Кирил, відкрите до діалогу з суспільством, відкрите до представників інших конфесій, як православних, так і до інших християн, до діалогу міжрелігійного. Воно відкрите до медіа і технологій. Це православ’я, яке намагається відкрити себе і дає можливість іншим відкрити православ’я.

Тому в цьому контексті для нас важливо, що наш перший круглий стіл має в назві тему відкритості. Думаю, те, що ми можемо дати європейському християнству, це намагання пізнати один одного. Адже після багатьох років «залізного занавісу», який був між імперією атеїстичною та іншим цивілізованим християнським світом, дуже багато існує міфів щодо християнства в Європі, і дуже небагато людей, які знають в реальності, чим живуть християни в Європі, які проекти вони роблять, якими проблемами переймаються, навіть, які книжки пишуть, які теми є провідними для них під час богословських дискусій.

Так само ми намагаємося відкритися до європейського світового християнства і до світового православ’я в тому числі. Бо так само і Європа, й інші Помісні Церкви дуже часто живуть міфами про те, чим є православ’я в Україні, якими є люди, які тут сповідують православну віру чи належать до православної традиції.

Так сталося, що на це існує декілька точок зору. Існують офіційні точки зору від офіційної ієрархії, існує точка зору від наукового середовища, релігієзнавчого. Існує точка зору самого православного суспільства, самої громади. І ми шукаємо і намагаємося сформулювати, артикулювати потреби саме спільноти – православних християн України. Нам здається, що в цьому сенсі для нас найважливішим завданням є створити простір діалогу – діалогу, який буде вести нас до справжньої єдності. Але в цьому плюральному світі ХХІ століття ця єдність має бути інакшою, ніж середньовічні інституціональні, організаційні моделі.

Нам ця єдність вбачається єдністю, яка не знищує унікальність кожного. Яка дозволяє нам, представникам різних конфесій, навіть різних релігій або віруючих і невіруючих, відчути себе частиною чогось єдиного, цілого.

В цьому сенсі ми відкриті до діалогу. І ця відкритість не для того, щоб когось навертати до своєї віри, а для того, щоб пізнати іншого і завдяки цьому пізнавати самого себе. Мені здається, це те, що можемо дати ми і що ми можемо отримати.

У цій темі може прочитуватися ще й питання, пов’язані з майбутнім Всеправославним Собором. Так от, на сьогоднішній день, я не очікую від цього зібрання чогось такого, що може вплинути реально на життя українського православ’я чи змінити щось в християнському світі.

Мікаел Х’яльм: «Те, що відбувається в Україні, матиме наслідки для всього православного світу»

Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція).

— Я дуже вражений тим прогресом, який бачу з часу мого останнього відвідування України — як розбудовується Церква, як розбудовується суспільство в Україні. Це також було підтверджено під час нашої зустрічі з послом Швеції в Україні, що шлях, яким йде Україна, незворотній і повернення до минулого не буде.

Але, на жаль, розвиток українських церков не завжди з тими ж самими ритмами, з тією ж швидкістю наздоганяє розвиток українського суспільства, і це є проблемою не лише для українського православ’я, а й для  всіх Православних Церков. Це трапляється не тільки в Україні, це трапляється і в інших православних церквах, де люди живуть після тоталітарної травми. Всі ми про це знаємо, всі православні богослови про це говорять, але при цьому ми не можемо дати цьому ради й прийняти це. І це є глобальним православним феноменом.

Це також траплялося із західними церквами після Першої Світової війни. Також це траплялося в католицькій церкві, яка стикнулася фактично з ризиком зникнення в деяких частинах світу. Католицькі богослови, такі як Карл Ранер, Ів Конгар, бачили необхідність зміни католицької церкви. Вони бачили, як під тиском цих обставин католицька церква змінюється.

Отже, те, що відбувається зараз в Україні, матиме наслідки для всього православного світу. Українське православ’я – це не лише невелика частина глобального православ’я, це один із найбільших гравців у православному світі. Тому ініціатива Відкритого Православного Університету і богословів, які до нього залучені, необхідна для здійснення цих змін. І кількість тих богословів, які вбачають ознаки змін і говорять про необхідність цих змін, збільшується. Коли їх кількість дійде до певного розміру, тоді зміни почнуть відбуватися.

Але це також має усвідомлювати і церковна ієрархія. До того часу, поки цього усвідомлення не буде, напруження всередині православного середовища залишатиметься. Безумовно, ви не повинні зрозуміти мене неправильно: я вважаю, що зміни відбудуться в будь-якому разі. Але ці зміни мають бути організовані як зміна парадигми. Ці зміни відбудуться незалежно від того, що ми, як індивідууми, думаємо, тому що весь світ змінюється.

Отже, в чому полягає ця зміна парадигми? Перш за все, ми повинні розуміти, що Православна Церква перетворилася в певну машину культу – прекрасні Літургії, які ми служимо, дуже важливі, але їх недостатньо.

По-друге, Православна Церква часто забуває говорити про тих, хто забутий, і про тих, кого гонять. Ми часто забуваємо, що таке Церква. Ми часто буваємо поганою (несправною) копією політичного життя. Ми забуваємо, що світ знаходиться у стані плюралізму, який не завжди можна об’єднати, і що демократія і права людини повинні захищати кожну окрему людину. Церква має прагнути плюралізму, який можна інтегрувати. І не лише раціональність, а і любов, співстраждання повинні практикуватися церквою всередині суспільства.

Зміни в українському суспільстві мають привести до змін не лише в українському православ’ї, а й в усьому глобальному православ’ї. Але це не буде без певного напруження. Якщо не відбудеться зміни цієї парадигми, це призведе до розділень у глобальному православ’ї, втрати довіри з боку членів нашої церкви.

Протоієрей Міша Якшич: «Молячись про єдність православних в Україні, ми молимося про єдність православних в усьому світі»

Християнська Рада Церков Швеції (Швеція).

— Мені дуже приємно бути в Україні, споглядати, як розвивається і Церква, і суспільство. Я представляю сербського єпископа в Скандинавії і Великобританії Досифея, який є президентом академії, але на жаль, він не зміг приїхати цього разу через проблеми зі здоров’ям.

За походженням я серб, з Югославії, але вже 49 років живу у Швеції й відчуваю себе шведом. Ми в Швеції усвідомлюємо, що православ’я має бути не тільки національним чи етнічно забарвленим. Ми віримо, що воно має бути одягненим у шведський одяг і інкультуроване у шведські обставини.

Отже, моя місія — працювати зі шведською громадою в Швеції, яка при всьому цьому є дуже секуляризованою. Багато із тих, хто в нас навчається, хто є тут присутній, є шведами і при цьому православними. Але в цьому напрямку ми повинні співпрацювати з усіма християнськими церквами, громадами задля християнської єдності. Тому що, не зважаючи на те, що Швеція дуже секуляризована, вона має практично всі релігійні громади, які існують в світі.

В академії святого Ігнатія я представляю візантійську семінарію. У нас ще є коптська і асирійська семінарії. Крім цього у Християнський Раді Швеції я представляю сім`ю Православних Церков, куди входять церкви візантійської традиції (православні) і орієнтальні (східно-православні або дохалкидонські). Ми входимо до цієї Ради разом з іншими християнським спільнотами: євангелістські, лютеранські церкви, так звані вільні церкви і католицька церква. В групу, яка тут присутня, входять представники церков, які відображають чисельність і різноманітність шведського християнства, в тому числі пані Кайса Сандгрен, яка представляє лютеранську спільноту у Християнській Раді Швеції.

Для нас, православних у Швеції, дуже важливо зберігати єдність і мати спілкування з орієнтальними церквами. Це найбільша християнська громада Швеції, і над цією єдністю ми працюємо. 

Як ми можемо говорити про єдність християнства загалом, якщо не можемо досягти єдності між двома традиціями, зокрема візантійською і дохалкідонською, якщо знаємо, завдячуючи науці й богослов’ю, що богословських христологічних розбіжностей насправді немає, а розбіжності мають лише семантичний характер.

Отже, молячись про єдність православних в Україні, ми насправді молимося про єдність православних християн у всьому світі, згадуючи слова Христа, щоб усі були єдині.

Як сказав мій колега і друг доктор Х’яльм, ми, православні, повинні бути готові прийняти більше різноманітності, ніж ми це зараз демонструємо. Зокрема, приймати невеликі, найменші групи, які існують серед нас. Якщо церква тільки торжествує, а не бореться за кожного свого члена, то що ми можемо запропонувати цьому світу окрім тріумфалізму?!

Кайса Сандгрен: «Працюємо над єдністю церков у двосторонніх діалогах»

Виконавчий секретар Християнської Ради Церков Швеції від лютеранських церков.

— Дуже дякую за запрошення взяти участь у цьому заході. З отцем Мішею ми працюємо разом над християнською єдністю в Швеції. Ми працюємо над цією єдністю і в Християнській Раді Церков Швеції, і у двосторонніх діалогах, зокрема, лютеранської церкви з православною церквою, з сербською церквою, а також сирійською і коптською церквами.

Щороку з 1992 року лютеранська церква Швеції запрошує християнські церкви до участі в консультаціях, які тривають по два дні, для того, щоб обговорити спільні питання й проблеми. Тому для лютеранської церкви дуже важливим є діалог і з православною візантійською традицією, і з православними дохалкідонської східної традиції. Тому те, що відбувається в православному світі, є важливим для нас.

Костянтин Сігов: «Збільшувати критичну масу думаючих християн»

Навчально-науковий комплекс «Києво-Могилянська академія», видавництво «Дух і літера» (Україна).

— Дякую, що запросили взяти участь у цьому діалозі. Хочу сказати, що посттоталітарна травма, про яку говорив професор Майк Х’яльм, звичайно, є дуже важливою не тільки для країн таких, як Німеччина або Центральна Східна Європа. Це стосується всього нашого європейського континенту. І, зокрема, думаю, що один із дуже важливих наслідків «холодної війни» полягає в тому, що закінчилась доба, коли «маленькі» країни Європи могли думати, що їх позиція є пасивною, що доля світу вирішується між супердержавами, такими як Сполучені Штати чи СРСР, а європейці, зокрема, скандинави, у т.ч. Німеччина, Франція, умовно кажучи, або є «під парасолькою» Атлантичного блоку, або мають давати раду діалогу з «ведмедем».

Сьогодні йдеться про нову відповідальність, нову активність кожної з європейських культур. Думаю, що такого чіткого гострого розуміння цієї відповідальності не було після колапсу Радянського Союзу. З 1990 по 1995 я викладав у Франції. Я бачив, що настрій був зовсім інший. Люди не розуміли, що настав кінець берлінської стіни, відбулося повалення комуністичного режиму в усіх країнах Центральної Європи. Багатьом це здавалося дещо утопічним поглядом на цей транзит.

Сьогодні ми маємо зовсім іншу реальність. І, думаю, ця відповідальність громадянського суспільства і в Швеції, і в Україні, і в інших країнах Європи є дуже важливим запрошенням для всіх християн, для всіх церков.

Якими можуть бути конкретні приклади цієї нової відповідальності різних громадянських структур, церков, університетів, всіх діячів культури Європи?

Стокгольм, наприклад: нещодавно Шведська академія присудила Нобелівську премію в галузі літератури Світлані Алєксієвич. Шведські наші колеги, мабуть, добре знають її ключову книгу «Time second hand. Кінець червоної людини». Думаю, цей антропологічний виклик посткомуністичної людини стосується всієї Європи. Повторюю: йдеться не тільки про пострадянський простір. Ми знаємо про комуністичний вплив не тільки в Китаї або на Кубі, але й у Франції, Італії й інших країнах Європи.

І ми бачимо навіть сьогодні розгубленість між крайніми лівими і крайніми правими в Європі. Ця розгубленість демонструє, що цей антропологічний виклик посткомуністичної людини далеко не є зрозумілим.

Чому важливим був вибір Алєксієвич? Тому що це реалістичний опис посткомуністичної ситуації. І саме тому ми можемо сказати, що в Києві ми підхопили естафету колег зі Стокгольма. Зокрема я цим займався весь початок цього року. Минулого тижня Світлана Алєксієвич була в Києво-Могилянській академії, де отримала свою першу мантію доктора. При цьому ми розуміємо, що жоден університет Росії або Білорусії не може сьогодні дати почесного доктора цьому нобелівському лауреату.

Отже, ми бачимо відповідальність університетів, таких як Університет Святої Софії, ваш університет, або університет «Києво-Могилянська академія», який нещодавно відсвяткував 400 років від свого заснування.

Від якої європейської утопії ми сьогодні відштовхуємося, коли думаємо про цю антропологію?  Звичайно, такі автори, яких ми назвали, – і Ранер, і Анрі де Любак, яких ми перекладали у видавництві «Дух і Літера» протягом останніх 20 років, є дуже важливими. Але ще більше важливим є сьогодні Дітріх Бонхефер. Його досвід богослов’я, в тому числі політичного, громадської дії, коли богослов має дивитись в обличчя солдатам Ірода.

На початку 1990-х протягом десятиліття після повалення берлінської стіни в мене було відчуття, що багато богословів, у тому числі і в Женеві, думали, що плюралізм — це між пастушками, які прийшли привітати з волхвами народжену Дитину у Віфлеємі. Дехто згадував про вимір ангельського хору, але багато хто забував про третій вимір – про дітей Рахілі. Рахіль плаче за своїми дітьми, і це нагадує про реальність того, як писав Аверинцев, що солдати Ірода недарма їдять свій хліб. Думаю, це третій вимір реального дуже сурового жорстокого виклику Ірода не може бути знято з обрію різдвяної Європи. І дуже добре, щоб про це пам’ятали громадяни таких країн, як Голандія, які сьогодні роблять свій громадський вибір. Чи вони розуміють реальну загрозу, яка сьогодні може розділити Європу, може поламати систему безпеки в Європі і, відповідно, може ламати церковні спільноти? І ми бачимо, який злам відбувається в церковних спільнотах на пострадянському просторі.

Думаю, що відповідальність всіх християн — і протестантів, і православних, і католиків — конкретно в Україні полягає в тому, що в такому форматі обговорювати ці нагальні питання, збільшувати критичну масу думаючих християн, налаштованих екуменічно, для того, щоб нарешті вийти з цього пострадянського Єгипту і цей пасхальний рух із рабства, в тому числі ментального, інтелектуального нас привертав ближче до біблійної традиції. І ми можемо прямо сказати, що православні України в цьому плані мають величезну відповідальність. Вони мають робити те, що сьогодні не можуть робити православні в Росії, Білорусії або в інших країнах. Вони мають вийти з архаїчних застарілих уявлень про симфонію, непрацюючих схем відносин між церквами і державою, а головне – з суспільством. Думаю, нове розуміння цієї нової парадигми відбувається тут і тепер в цьому контексті з одного боку Софії Київської, найдавнішого храму східного християнства, а з іншого – найновішої ситуації після революції гідності.

Для нас велика радість і честь, що ви приїхали сюди, розуміючи важливість цього контексту. Дякую!

Людмила Филипович: «Три питання до шведських гостей»

Інститут філософії Національної академії наук України

— Перш за все, хочу привітати делегацію зі Швеції, подякувати, що нарешті на наше постійне стукання в європейські двері шведи нам їх відкрили, і ми можемо сьогодні обговорити дуже важливі проблеми. Думаю, невеличка камерна сьогоднішня зустріч переросте у більш широкі дискусії, діалоги. Сподіваюсь, що наступного разу зі Швеції приїде значно більша за кількістю делегація, оскільки я відчуваю інтелектуальний і богословський потенціал представників екуменічного руху Швеції. Повірте, з боку України теж буде значно більше людей, і ця зала буде замалою, щоб увібрати в себе всіх бажаючих поговорити на ці теми, зокрема, про вплив українського православ’я на вселенське православ’я й ті зміни, які відбуваються в українському православ’ї під тиском стрибка, пережитого Україною під час революції гідності на Майдані два роки тому назад.

Я б хотіла поставити декілька запитань з огляду на те, що почула від наших шведських друзів. Напевно, це стане тим фокусом, який турбує всіх тут присутніх. Перше запитання стосується того, чи можемо ми говорити про формування європейського православ’я? І чим це європейське православ’я, як європейський іслам, вирізняється, скажімо, від вже звичних моделей православ’я, про які згадував архімандрит Кирил. Тому що було зазначено тільки дві моделі або модальності цього розвитку.

Думаю, що абсолютно очевидно, що сьогодні православна Європа поділилася на дві частини. Я днями читала, що сильна група Елладської Церкви виступає проти Собору, який має бути. І ми дійсно бачимо, що цей ніж розділення пройшовся по всіх національних православ`ях. Тобто, ми сьогодні вже не будемо вселенське православ’я розглядати за національними квартирами. Думаю, що кордони національні зруйновані самим життям. Тобто, ми можемо говорити про європейське православ’я і про неєвропейське. Я хотіла б і від вас почути, чи нам це уявляється з Софії Київської, чи воно дійсно відповідає дійсності.

І друге запитання теж дуже важливе для мене. Ми говоримо про єдність, про необхідність відновлення єдності з огляду на те, що сьогодні християнство розбито більш ніж на 20 тис. різноманітних напрямів. Мені цікаво, що ви розумієте під єдністю, як ви трактуєте цю єдність? Чи, скажімо, в євангельських формах, що ви вкладаєте в це поняття. Оскільки у нас навіть в Україні ця єдність розуміється по-різному, і саме тому існує декілька варіантів (планів) об’єднання християнства, зокрема, православ’я в Україні. Якщо ми почнемо однаково трактувати, що таке єдність, напевно, шлях досягнення цієї єдності буде значно простішим.

Третє. Коли ми, всі тут присутні, змальовували ситуацію в Україні стосовно стану православ’я і стосовно відповіді церков на карколомні соціально-економічні і політичні зміни в Україні, українська реальність представила нам абсолютно неможливе на сьогодні в Європі об’єднання, яке відбулося на Майдані. Маю на увазі, що, говорячи про відродження православ’я, ми не маємо забувати, що своїми власними православними силами нам це не вдасться зробити. Чому? Тому що дуже потужно про себе заявили інші церкви, які розділяють позицію православних. Я маю на увазі теж церкву східного обряду, це греко-католицька церква, в якої, можливо, є більше досвіду включеності в європейські процеси і володіння європейськими механізмами подолання розділеності. Це і протестантські церкви. Їх досвід теж є дуже важливим для України.

Тому саме на Майдані була зроблена спроба зробити деяку модель громадянської церкви, яка б не втратила ознаки конфесійні жодної з присутніх церков, але при цьому була витворена певна сума цінностей. Які були спільними для всіх, хто був присутній на Майдані.

В цьому я бачу велику перспективу, власне, те, що ми могли б запропонувати Європі і всьому світові, що дійсно нам потрібна третя модель, яка продемонстрована і сьогодні відтворюється, модулюється в Україні.

Ми запрошуємо до співпраці, тому що тільки спільно нам буде легше розв’язувати ці питання.

Мікаел Х’яльм: «Я вірю в європейське православ’я»

— Я думаю, що коли ми говоримо про європейське православ’я, насамперед маємо почати з обговорення, в чому полягають європейські цінності. Але не політичні, а власне європейські християнські цінності, адже про політичні цінності ми маємо говорити в іншому залі. В цьому зібранні не треба говорити про них.

Коли я був з лекціями у Франції, ми якраз обговорювали ці питання: в чому полягають європейські православні цінності. Під час обговорення я висловив свою точку зору: не існує європейських православних цінностей. Існують православні цінності. А коли ми говоримо про європейські православні цінності, це просто ще один варіант національного розділення всередині православ’я.

Але я вірю в європейське православ’я. Єдині різниці, які ми маємо прийняти, коли говоримо про європейське православ’я, це різниця між громадянськими цінностями і  християнськими православними цінностями.

В першому випадку ми, як православні, не можемо претендувати на те, щоб володіти всім суспільством або щоб адресуватися всьому суспільству. Ми не можемо в наші дні мати православну імперію, якою колись була Візантія. В глобальному сенсі існує дуже багато світів, і ми маємо це прийняти.

Але є дещо, що робить православ’я єдиним. Цей секрет міститься в Євангелії. У посланні апостола Павла до Філімона викладений весь політичний порядок денний для церкви. Він посилає раба Анісіма до колишнього господаря і просить Філімона прийняти його за своїм власним бажанням, як вільну людину.

Православ’я має працювати не лише над тим, як воно має працювати у суспільстві на законних засадах. Окрім опрацювання принципів ми повинні також забезпечувати те, щоб люди хотіли робити якийсь конкретний внесок у виконання цих засад. І якщо ми, наприклад, беремо корупцію в суспільстві, то не лише уряд може здолати корупцію. Все громадянське суспільство має боротися з нею. Церква є частиною громадянського суспільства і церква має спонукати людей дослухатися голосу своєї совісті. Коли ми говоримо про європейське православ’я, цей голос совісті має бути і буде дуже важливим в європейському православ’ї. Отже, йдеться про християнські цінності для Європи.

Олександр Саган: «Українське православ’я має розвинуті традиції соборноправності»

Інститут філософії Національної академії наук України.

— Перш за все щодо європейського православ’я. Я був у Канаді і несподівано для себе опинився в епіцентрі богословської дискусії. Обговорювалося питання канадійського православ’я, власне, наскільки сьогодні Канада вже готова відійти від національних церков і об’єднатися в якусь єдину інституцію, те, що формується в США. Тому коли Європа тільки роздумує над тим, наскільки ми можемо відштовхуватися від концепцій національних квартир, національних церков, в діаспорі і на півночі Американського континенту – в США, Канаді – йдуть уже процеси щодо самозбереження. І, яким чином самозберегтися, є різні концепції, залежно від того, наскільки буде правильно стратегія вибрана, наскільки буде ефективно розвиватися православ’я, яке на жаль, зараз в Канаді переживає не найкращі часи. І це стосується не тільки православної церкви, але й інших церков.

Щодо теми нашого зібрання, хочу висловити декілька тез, наскільки ми можемо включитися в світовий і богословський процес, і інституційний процес і наскільки ми можемо долучитися до того, щоб сказати більш менш оригінальні ідеї в православному світі.

Перш за все, думаю, ми повинні відійти від того, що вже зроблено. Тому що ревізія тих напрацювань, які ми на сьогодні багато дали і подарували Московській Православній Церкві, багато є в Константинопольській Церкві і інших церков. І це не тільки людський фактор – єпископи, які зараз канонізовані як святителі, але й конкретні напрацювання – підручники, ідеї. І найголовніше тут, напевне, щодо аналізу тих ідей, які мали чи не мали певний вплив на розвиток православ’я на пострадянській території і поза цими межами.

Друге – щодо очікувань і міркувань на тему Помісної Православної Церкви. Ми говоримо про те, що механічне об’єднання двох концептів українського і московського православ’я на сьогодні, напевно, неможливо. Тому йдеться не про об’єднання, а про конституювання Помісної Православної Церкви як нової якості богослов’я і нової якості інституційного розвитку православ’я  в Україні, перш за все, з урахуванням найвдаліших моделей, напрацювань, які є сьогодні в інших православних церков. Потенціал українського православ’я я оцінюю як надзвичайно великий, тому що він гнучкий. І перш за все, це досвід і традиції, закладені ще Петром Могилою, який свого часу, коли говорив про поєднання з Руссю, багато використовував або прямих запозичень, або ідей, які на той час були більш характерними або типовими для католицьких чи інших церков. Цей досвід, думаю, треба розглянути, проаналізувати, наскільки він на сьогодні можливий в православному світі і православному богослов’ї.

Окрім цього українське православ’я має в тій чи іншій мірі розвинуті в різні часові періоди традиції соборноправності, яка може задати новий тон розвитку церкви не тільки в Україні, але й у світовому православ’ї.

В цілому, думаю, ми можемо багато дати для вселенського православ’я. Але для того нам самим треба перейти в іншу, нову якість. Поштовхом для цього може бути Помісна Церква.

Протоієрей Віталій Клос: «Єдності просить громада»

— Дякую за запрошення, радий знаходитися разом із вами. Дуже багато важливих питань сьогодні піднімається, і однозначно, що ці питання є наслідком тих реалій, які ми нині спостерігаємо в Україні. Сьогодні вже згадували про Майдан, про події, які відбувалися не тільки ззовні, а й в умах людей – кожна людина багато що переосмислила, особливо ті, хто знаходився на Майдані.

У мене був власний досвід, коли я виступав на одному з недільних віче, коли за різними підрахунками була надзвичайно велика кількість людей. Я сказав, що у Михайлівському золотоверхому монастирі відбувається всеукраїнський з’їзд молоді, який піднімає питання єдності українського православ’я щодо одного з входжень до Європейського союзу, то, повірте, я не міг говорити хвилин 10-15. Тому що всі разом, хто там знаходився, думаю, більшість була православних – і московського, і київського патріархату, як ми дуже часто їх розділяємо, але громада одностайно промовляла: «Єдність, єдність і єдність!»

Тобто, якщо ми говоримо про єдність формальну, це одне питання. А якщо говоримо про громаду, то це, напевно, трохи інше. Тому що справді українське православ’я може надзвичайно багато дати. Завдяки нашим проповідникам, зокрема Ярославу Мудрому, ікона якого тут знаходиться, християнство, як не дивно, прийшло на терени Північної Європи. Крім цього, ми прекрасно знаємо сьогодні про постать свт. Петра Могили. Ми дуже апелюємо і говоримо про те, що освіта, наука прийшла до нас із Заходу, але якщо подивимося на ці вільні науки, проаналізуємо, звідки воно пішло і як потрапило в Європу, то побачимо, що все це було ще у Візантії. І насправді ми повинні цінувати те, що маємо. Бо дуже часто звертаємо увагу на зовнішні речі, не бачачи того, що відбувається всередині.

Сьогодні наше суспільство змінюється, змінюється і європейське суспільство, бо ми бачимо проблему Європи, яка ніби поступово відходить від християнства. Але разом із тим ми розуміємо ті питання, які стоять в Україні , — з одного боку, питання єдності, з іншого – зберегти ті цінності в боротьбі. Бо основна проблема, чому так сталося, це те, що в нас не було своєї держави, тому з’явилася в нас унія, з’явилися впливи імперських інших держав, наслідки чого нині бачимо.

Але сьогодні у нас є держава, і цілком підтримую Олександра Назаровича, що справді для України Помісна Церква – це майбутнє, і, як би ми на це не дивилися, це майбутнє найближчим часом відбуватиметься.

Олександр Солдатов: «В Україні люди сприймають православ’я як живу релігійну традицію»

"Кредо.ру"

— Я маю ще третій зріз, з якого можна розглядати питання: американський. Останні чотири місяці я провів в Америці і багато чув про погляд звідти на проблему українського православ’я.

Мене здивувало те, що християнський загал і політичне середовище в Америці оцінюють роль українського православ’я у світовому православ’ї так само, як його оцінюють і російські експерти. Хоча нам здається, що в Америці і в Росії мають бути протилежні оцінки того, що відбувається в Україні, але те, що стосується православ’я, розглядається майже однаково. Тобто Україна розглядається зараз після Майдану, після початку агресії російської проти України, як ключова країна для системи світового православ’я. Майбутнє не в Москві, а в Києві зараз вирішується.

Інституційні проблеми, можна сказати, накреслюються, майбутні кордони світового православ’я. Україна — це ключова країна зараз для системи світового православ’я. Тут багато вже говорили, що після Майдану дуже помітною стала ця риса українського православ’я, яку б я назвав демократичністю чи соборноправністю. Цьому сприяє конкурентне православне середовище, яке існує в Україні. Наприклад, у Росії немає потужної сили, яка могла б конкурувати з Московською Патріархією.

В Україні на фоні існування київського патріархату чи української автокефальної церкви найпотужніша церква Московського Патріархату теж демократизується, бо вона повинна враховувати те, що їй треба конкурувати. Це дисциплінує певним чином ієрархію Московського Патріархату і впливає на розвиток внутрішньої церковної демократії.

Українська Церква Московського Патріархату також відіграє важливу роль альтернативного центру всередині Московського Патріархату. З одного боку, вона має, так би мовити, контрольний пакет голосів, яким впливає на вибір Патріарха, на рішення Архієрейських Соборів Московського Патріархату, з іншого боку, Москва не може чинити адміністративного тиску на єпископів в Україні, як вона робить у Росії, Білорусі чи в інших країнах її канонічного простору.

Зараз ми бачимо, як в Україні зростає права опозиція після виступу єпископа Лонгіна (Жара) і навряд чи Москва може щось зробити з цим єпископом. Це демонструє, що Україна є таким альтернативним центром, є іншою столицею Московського Патріархату, окрім Москви.

Ще в Україні, мабуть, більше, ніж в інших православних країнах, навіть у Греції, православ’я стало політичним чинником. І я теж погоджуюся з доповідачами, які тут виступали, що громадянська релігія, яка складається в Україні, базується на православ’ї. Якщо в інших країнах православ’я є частиною політичної системи чи частиною суто етнічної національної культури, то в Україні воно впливає на політичний контекст. Тобто воно сприймається суспільством як жива релігійна традиція, не тільки як підпорок для державної влади чи як тільки складова національної ідентичності.

В Україні також велику роль відіграє спадковість побутових релігійних традицій. Якщо в інших країнах пострадянського простору ці традиції були майже зруйновані, то в Україні за радянські часи вони зберігалися краще. І тому зараз православ’я не є чимось зовнішнім, зовнішньою традицією, про яку треба згадувати. Воно більш природнім чином виявляється через побут, через повсякденне життя більшості українських громадян.

Але на всьому цьому позитивному фоні бачимо одну велику проблему – це позиція керівництва Церкви Московського Патріархату, яка не може здолати такі політичні стереотипи минулого, тобто орієнтацію на московський центр. Таке складається враження, що немає у керівництва УПЦ рішучості для того, щоб свій фактичний статус альтернативного центру в Московському Патріархаті якось підтримувати і виконувати і користуватися тими можливостями, які надає цей статус. Коли політична ситуація в Україні починає погіршуватись, керівництво УПЦ демонструє свою повну орієнтацію на Москву, повну готовність виконувати якісь вказівки чи програми, які надає Москва.

Українське православ’я має і адміністративні, і внутрішньо о духовні можливості впливати на світове православ’я. Тільки ці рудименти політичного імперського православ’я заважають виконати гідно цю роль.

Юрій Ліфансе: «Найцінніше, що ми можемо дати, — це досвід окремих християн, які діють вільно, поза ідеологіями і структурами»

Громадська організація "Друзі Спільноти святого Егідія" (Київ)

— Важко говорити після таких доповідачів, але спробую розповісти про досвід Спільноти святого Егідія і про свій особистий досвід.

Мені здається, що Українська Церква сьогодні знаходиться більш менш у тій самій ситуації, що і європейські церкви і церкви по відношенню до держави і суспільства в інших країнах. В цьому випадку були праві ті, хто казав про європейське християнство чи про світовий досвід. Тому що зараз ми знаходимося у суспільстві, де релігійність майже зникає. Більше люди не бояться того, що потраплять у пекло, не прокидаються від цієї думки по ночах. Всі живуть іншими проблемами.

І мені здається, що той цінний досвід, який може дати сьогодні Українська Церква, українські християни світовому православ’ю – це досвід окремих християн, які діють вільно і поза ідеологією, поза структурами, виступаючи на основі своєї віри.

Можливо, одним із найяскравіших прикладів цього був Майдан, де люди вийшли не через політичні переконання, бо у 2004 році ми за президента виходили. Цього разу ми вийшли через своє ставлення до пороків, які є в нашому суспільстві — проти бідності, проти корупції. Корупцію оцінили морально.

Важливим став поодинокий, але дуже важливий вихід монахів на вулицю Грушевського, які зробили це з власної ініціативи, переконань, і базуючись на своїй вірі.

Для мене найціннішими в часи Майдану стали слова о.Георгія Коваленка про “християнство прямої дії”. Мабуть, це те, що ми можемо дати сьогодні: показати приклад християн, які живуть у дуже складних ситуаціях. Достатньо згадати священиків, які залишаться в зоні фронту, не покидають своєї пастви попри політичні переконання, бо вони в них зовсім різні. Але вони там є і залишаються разом зі своєю паствою. Це подвиг, приклад якого ми можемо дати Європі і який може допомогти і нам подолати ті перешкоди, обмеження, які ми маємо.

Але цього досвіду, мені здається, самі православні дуже часто остерігаються. Це видно з того, наскільки Церква сьогодні намагається стати частиною якоїсь нової політичної ідеології – хто націоналістичної, про яку згадував отець Кирило на початку, хто симфонії, хто ще чогось. Наскільки самі православні бояться стати протагоністами в сучасному світі і запропонувати нову повістку дня, яка могла б змінити Україну.

Зміна України стає справді важливою на світовому рівні — достатньо згадати хоча б декларацію Папи Франциска і Патріарха Кирила, де Україна згадується в трьох пунктах. Це підкреслює важливість і центральну роль того, що відбувається тут.

У деяких речах Україна сьогодні справді має провідний досвід. Я можу навіть згадати про Спільноту святого Егідія, представником якої миє. Ми тут з 1991 року і стали першою православною країною, де потужний рух, що народився в латинському середовищі, був сприйнятий серед православних і досить успішно розвивається. Тому вся світова спільнота св. Егідія дивиться, яким чином можна співпрацювати з православними тут.

Цей Відкритий Університет є лабораторією, де ми можемо вільно говорити, представляючи різні політичні погляди, ідеології, спираючись, перш за все, на свою віру.

Протоієрей Богдан Огульчанський: «Справа єдності потребує нашої активної праці та солідарності»

Київ.

— Сказано було дуже багато. Можу повторити тільки те, що для мене було дуже важливим і цінним.

Це те, що ми здатні до співпраці з громадянськими цінностями, з громадянською релігією, як було сказано, з християнськими цінностями і християнськими ідеалами. Тобто, християнські ідеали спираються на культуру нашого народу. З іншого боку, ми надихаємося тими цінностями і вони сприятимуть нам для сприйняття нашого плюралізму, нашої багатоманітності, наших різноманітних позицій не тільки в православному середовищі Україні, а й в християнстві в цілому і взагалі в усьому середовищі України.

Думаю, готовність до співпраці, готовність до активного такого солідарного служіння справі нашої єдності і нашої країни, і нашого народу, і нашої Церкви, повинна нас надихати на те, щоб ми трудились. Цієї праці чекає не тільки Україна, її чекає Європа, весь світ.

Володимир Авер’янов: «Для консолідації християн довколо сучасних викликів в Україні ми створили "Європейський християнський конгрес"»

Київ.

— Дуже дякую тим, хто організував цей круглий стіл. Бо тут зібралися люди, які розуміють, що європейська цивілізація є християнською цивілізацією, а Україна є частиною християнського світу. І в Україні вирішується цивілізаційний вибір людства. Куди піде Україна, туди піде і людство. Якщо ми втратимо якимось чином незалежність, то отримаємо не православ’я, а псевдоправослав’я, що є в Росії, і на що весь християнський світ закрив очі, тобто на трансформацію Російської Православної Церкви.

Але я хочу сказати про один цікавий проект, який народився в Україні, який співпрацює з Відкритим Православним Університетом і, як мінімум, з чотирма християнськими конфесіями. Це громадська організація «Європейський християнський конгрес». Ми його створили в Україні, для України і для того, щоб він пішов далі на Європу. Навіщо? Для того, щоб консолідувати християнські спільноти навколо тих викликів, які сьогодні у світі є.

17 травня ми будемо проводити конференцію щодо історії канонічності українського православ’я для того, щоб в Україні прибрати це протистояння, хто канонічний, а хто неканонічний. Можна бути канонічним де-юре, а де-факто не визнаним. А можна бути визнаним де-факто, а де-юре не мати. Запрошуємо всіх бажаючих на конференцію.

Юрій Нагулко: «Цей круглий стіл — символ початку відродження»

Київ.

— Сьогодні склалася дивна ситуація, коли в Україні є розділення на багато конфесій і ці конфесії працюють не в одному руслі, а кожна на себе. І якщо чесно дивитися на ситуацію, що склалася, то ситуація непогана. Непогана в тому плані, що ми забули про дуже важливу річ: у православ’ї і в християнстві взагалі, християнська церква – це вільні люди. Господь дав право нам самим обирати своє життя. Ми маємо право стати на ту дорогу, яку вважаємо правильною. Бо якщо виникає домінанта, як бачимо на Сході, вона затягує людей в одну центрифугу, потрапляючи в яку, вибратися практично неможливо.

Взагалі Україна щаслива держава: тут ніколи не було самодержав`я, ніколи не було царя і домінанти єдиноначалія. Україна завжди була вільною державою, знаходячись, як складова частина, в різних державах. Такий історичний парадокс.

Ми, як християни, не повинні забувати одну річ: без Божої волі нічого не буває. Ми зараз з вами сидимо на місці, яке багато разів бомбилося, знищувалося, але ніколи не був знищений той артефакт, символ України, який знаходиться у мене за спиною – Оранта з піднятими руками. Це фантастика.

Думаю, цей круглий стіл і цей університет, що започаткований тут, це є символ, символ початку відродження. Це моя точка зору, що ми не повинні дуже сильно стягувати всіх під одну ковдру. І повинні толерантно відноситись до всіх тих конфесій, які в нас будуть виникати і до всіх тих церков, які вже є. А я, наприклад, впевнений, що в нас виникне третя сила. Вона, можливо, виникла, але ще не розвилась до тієї своєї можливості, коли посяде якесь домінантне становище, не впливаючи на волю і свободу інших. Думаю, що це починається тут, і ми скоро це побачимо.

Юсуф Айдін: «Наші контакти допоможуть розвивати православну освіту»

Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція).

— Дуже дякуємо всім. Для нас, як для Православної церкви в Швеції, як для Академії, це важливий крок — візит до Києва.

Академія св.Ігнатія в Швеції має додаткові можливості розвитку стосунків, власне, з Україною. І є сподівання, що цей візит, ті контакти, які зараз зав’язуються, допоможуть розвивати освіту і сприяти розвитку Православної Церкви в Європі, в Швеції. Звичайно, це додаткова нагода розвивати діалог між Православними Церквами візантійської традиції, орієнтальними церквами, сприяти діалогу між цими традиціями і в Європі, і в загальнохристиянському контексті.

В’ячеслав Горшков: «Без біблійних цінностей нам не подолати тих складностей, які маємо зараз»

Фонд «Відкрита Біблія», Київ

Я вже багато років займаюсь тим, що допомагаю людям полюбити Святе Письмо, розуміти і читати його. За чверть століття бачив багато випадків, коли люди, які не мали багато єдності між собою як християни, але починали спільно вивчати Святе Письмо, приходили до єдності, бо воно змінювало обидві сторони.

Дуже радий, що у нас в Україні залишається інтерес до Святого Письма. Ми мали хвилю зацікавлення Біблією на початку 1990-х, яка потім зійшла нанівець. Але це те, що може поєднувати християн дуже різних традицій. І не лише християн, а й знаходити точки сумісні між християнами й іудеями, що теж актуально для нашої держави. Якщо про це питання ми не будемо забувати, то це додасть нам теж дуже сильний важіль для зміни ситуації і не лише церковної, а ситуації у всьому суспільстві. Без біблійних цінностей, без одкровення Божого нам не подолати ті складності, які ми маємо зараз.

Протоієрей Георгій Коваленко: «Перший круглий стіл Відкритого Православного Університету продемонстрував відкритість»

— Дякуємо всім і вибачаємося перед тими, хто не встиг висловитися. Для нас це був дуже важливий досвід. Це перший круглий стіл в рамках Відкритого Православного Університету. Нам дуже приємно, що цей круглий стіл продемонстрував нашу відкритість до європейської спільноти християн, продемонстрував відкритість європейської спільноти християн до України, продемонстрував можливість спілкування учбових і наукових закладів різного типу.

Ми дуже вдячні Національному заповіднику «Софія Київська» за те, що маємо таку можливість, і сподіваємося, що подібні події будуть відбуватися регулярно, і ми будемо чути один одного і далі й далі намагатися говорити однією мовою і розуміти не тільки слова, а й ті сенси, які кожен вкладає в ці слова.

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1478

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар