Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

СТОСУНКИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ З ІНШИМ ХРИСТИЯНСЬКИМ СВІТОМ

Версия для печатиВерсия для печати

Документ ухвалено на Великому і Святому Соборі Православної Церкви (Крит, 2016). Переклад українською здійснено спеціально для Відкритого Православного Університету.

Читайте також:

ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

ВАЖЛИВІСТЬ ПОСТУ І ЙОГО ДОТРИМАННЯ СЬОГОДНІ — документ Великого Собору Православної Церкви

МІСІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

ТАЇНСТВО ШЛЮБУ ТА ПЕРЕШКОДИ ДО НЬОГО

АВТОНОМІЯ ТА СПОСІБ ЇЇ ПРОГОЛОШЕННЯ

ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ

ПРАВОСЛАВНА ДІАСПОРА

1. Православна Церква, що є Єдиною, Святою, Соборною й Апостольською Церквою, в глибокій церковній самосвідомості твердо вірить, що посідає головне місце у справі сприяння єдності християн у сучасному світі.

2. Православна Церква засновує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Ісусом Христом і сопричасті у Святій Трійці та таїнствах. Ця єдність виявляється в апостольському наступництві та святоотцівському переданні, і Церква донині живе ним. Православна Церква має місію й обов’язок передавати та сповіщати всю істину, що міститься у Святому Письмі та Священному Переданні, яка й надає Церкві її кафолічного характеру.

3. Відповідальність Православної Церкви за єдність, як і її вселенська місія, виявлялися Вселенськими Соборами. Вони особливо наголошували наявність нерозривного зв’язку між правдивою вірою та сопричастям у таїнствах.

4. Безперестанно молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди плекала діалог із відокремленими від неї, ближніми й дальніми, була першою у сучасному пошуку шляхів і способів відновлення єдності вірних у Христі, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи й робила свій внесок у його формування та подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, завдяки властивому їй духу вселенськості та людинолюбства й у згоді з Божественним велінням, «щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2:4), завжди докладала зусиль заради відновлення єдності християн. Отже, участь православних у русі за відновлення єдності з іншими християнами в Єдиній, Святій, Соборній та Апостольській Церкві зовсім не чужа природі та історії Православної Церкви, а послідовно висловлює апостольську віру та передання в нових історичних умовах.

5. Сучасні двосторонні богословські діалоги Православної Церкви, так само як і її участь в екуменічному русі, ґрунтуються на цій свідомості Православ’я та його вселенському дусі й мають на меті пошук єдності всіх християн на основі істини віри та передання давньої Церкви семи Вселенських Соборів.

6. Згідно з онтологічною природою Церкви, її єдність не може бути порушена. Проте Православна Церква визнає історичні найменування інших інославних християнських Церков і конфесій, які не перебувають у сопричасті з нею, і вірить, що її стосунки з ними мають будуватися на якнайшвидшому і якомога предметнішому з’ясуванні ними всієї еклезіологічної тематики, особливо ж їхніх найзагальніших учень про таїнства, благодать, священство й апостольське наступництво. Так, виходячи з богословських і пастирських міркувань, вона доброзичливо й позитивно ставилася до діалогу з іншими християнами на двосторонньому й багатосторонньому рівнях, як і до участі в екуменічному русі новітніх часів загалом, у переконанні, що через діалог вона несе динамічне свідчення про повноту істини у Христіта про свої духовні скарби тим, хто перебуває поза нею, з об’єктивною метою підготувати шлях до єдності.

7. У цьому дусі всі помісні найсвятіші Православні Церкви беруть активну участь сьогодні в офіційних богословських діалогах, і більшість із них також у роботі різних національних, регіональних і міжнародних міжхристиянських організацій, попри глибоку кризу в екуменічному русі. Така багатогранна діяльність Православної Церкви випливає з почуття відповідальності та переконання, що взаєморозуміння та співпраця мають принципове значення, «щоб не робити ніякої перешкоди благовістю Христовому» (1 Кор. 9:12).

8. Звісно, перебуваючи в діалозі з іншими християнами, Православна Церква не ігнорує притаманних йому труднощів, проте сприймає ці перешкоди на шляху до спільного розуміння передання давньої Церкви в надії, що Святий Дух, Який «з'єднує всю установу Церкви» (стихіра на вечірні П’ятидесятниці), «доповнить те, чого бракує» (молитва на хіротонії). У цьому сенсі Православна Церква у своїх стосунках з іншим християнським світом покладається не лише на людські сили учасників діалогу, а насамперед на провід Святого Духа, по благодаті Господа, Який молився, «щоб усі були одно» (Ін. 17:21).

9. Сучасні двосторонні богословські діалоги, про які було оголошено на всеправославних нарадах, віддзеркалюють одностайне рішення всіх найсвятіших помісних Православних Церков, що покликані активно й постійно брати в них участь, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я у славу Триєдиного Бога. Якщо якась помісна Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію діалогу, при тому, що це рішення не є всеправославним, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії діалогу відсутність будь-якої помісної Церкви має бути  обов’язково обговорена Православною Комісією цього діалогу, аби висловити солідарність і єдність Православної Церкви. Двосторонні та багатосторонні богословські діалоги повинні підлягати періодичній оцінці на всеправославному рівні.

10. Проблеми, що виникають під час богословських дискусій в Об'єднанних Богословських Комісіях, не завжди є достатньою підставою для одностороннього відкликання будь-якою помісною Православною Церквою своїх представників або остаточного припинення нею участі в діалозі. Взагалі слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу, а якщо це трапиться, треба на міжправославному рівні докладати необхідних зусиль для відновлення представницької повноти Православної Богословської Комісії, що бере участь у цьому діалозі. Якщо одна або декілька Православних Церков відмовляються від участі в засіданнях Об'єднанної Богословської Комісії певного діалогу із серйозних еклезіологічних, канонічних, пастирських і моральних підстав, ця Церква чи Церкви, відповідно до загальноправославної практики, письмово сповіщають Вселенського Патріарха й усі Православні Церкви про свою відмову. Шляхом всеправославного обговорення Вселенський Патріарх шукає одностайну згоду Православних Церков щодо подальших дій, включаючи і можливість переоцінки розвитку конкретного богословського діалогу, якщо це буде одностайно визнано необхідним.

11. Методологія ведення богословських діалогів спрямована на подолання успадкованих богословських відмінностей чи можливих нових розбіжностей і на пошук спільних моментів християнської віри. Вона передбачає відповідне інформування церковної повноти про різні етапи розвитку діалогу. У разі неможливості подолання якоїсь конкретної богословської відмінності богословський діалог може тривати, а зазначена розбіжність у конкретному богословському питанні фіксується й повідомляється всім помісним Православним Церквам, аби вони поміркували, що слід зробити.

12. Очевидно, що загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правдивій вірі та любові. Проте наявні богословські й еклезіологічні розбіжності дозволяють виявити певну ієрархію труднощів, що існують на шляху досягнення цієї поставленої на всеправославному рівні цілі. Специфіка проблем кожного двостороннього діалогу передбачає відмінність у застосованих у ньому методологіях, але не в меті, тому що мета у всіх діалогів одна.

13. Однак важливо в разі необхідності докладати зусиль з координації роботи різних Міжправославних Богословських Комісій, тим більше, що наявна єдність Православної Церкви має розкриватися та виявлятися й у рамках цих діалогів.

14. Будь-який офіційно проголошений діалог закінчується із завершенням роботи відповідної Об'єднанної Богословської Комісії, коли голова Міжправославної Комісії подає звіт Вселенському Патріархові, який, за згодою Предстоятелів помісних Православних Церков,оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним до того моменту, доки на всеправославному рівні не буде оголошено рішення про його закінчення.

15. Після успішного завершення роботи будь-якого богословського діалогу на всеправославному рівні приймається рішення про відновлення церковного сопричастя, яке має ґрунтуватися на одностайності всіх помісних Православних Церков.

16. Одним з головних органів в історії екуменічного руху є Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Деякі Православні Церкви були серед її засновників, а згодом всі помісні Православні Церкви стали її членами. ВРЦ є структурованим міжхристиянським органом, попри те, що охоплює не всі інославні християнські Церкви та конфесії. Проте існують також інші міжхристиянські організації та регіональні органи, такі як Конференція Європейських Церков, Рада Близькосхідних Церков і Всеафриканська Рада Церков. Усі вони, разом із ВРЦ, виконують важливу місію просування єдності християнського світу. Грузинська та Болгарська Православні Церкви покинули склад ВРЦ (перша в 1997 році, друга в 1998)через свої особливі думки про роботу ВРЦі тому не беруть участі в заходах ВРЦ та інших міжхристиянських організацій.

17. Помісні Православні Церкви — члени ВРЦ беруть повну й рівноправну участь у структурі ВРЦ і всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами роблять свій внесок у просування мирного співіснування та співробітництва перед лицем головних соціально-політичних викликів. Православна Церква охоче привітала рішення ВРЦ відгукнутися на її прохання про створення Спеціальної Комісії з православної участі у ВРЦ, що було зроблено у відповідь на доручення Міжправославної Зустрічі в Салоніках (1998). Затверджені Спеціальною Комісією критерії, запропоновані православними та прийняті ВРЦ, спричинили створення Постійної Комісії зі Співробітництва та Консенсусу й були схвалені та включені в Конституцію та Регламент роботи ВРЦ.

18. Вірна своїй еклезіології, тотожності своїм внутрішнім підвалинам і вченню давньої Церкви семи Вселенських Соборів, Православна Церква, організаційно беручи участь у роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» і не може прийняти єдності Церкви як певного міжконфесійного компромісу. У цьому сенсі єдність, до якої прагне ВРЦ, не може бути плодом лише богословських угод, вона має бути плодом і єдності віри, збереженої в таїнствах і житті Православної Церкви.

19. Православні Церкви — члени ВРЦ вважають необхідною умовою участі у ВРЦ те основне положення її Конституції, згідно з яким її членами можуть бути лише ті, хто вірують у Господа Ісуса Христа як Бога і Спасителя,згідно з Писанням, і сповідують Триєдиного Бога — Отця, Сина і Святого Духа, згідно з Нікео-Царгородським Символом віри. Вони глибоко переконані, що еклезіологічні передумови Торонтської декларації (1950) «Церква, Церкви і Всесвітня Рада Церков» мають першорядне значення для участі православних в ВРЦ. Звідси саме собою зрозуміло, що ВРЦ не є й у жодному разі не може стати «надцерквою». «Мета Всесвітньої Ради Церков — не домовлятися про союзи між Церквами, які могли б укладатися лише самими Церквами з їхньої власної ініціативи, а встановлювати живі контакти між Церквами і сприяти вивченню та обговоренню питань християнської єдності. Жодна Церква при входженні до Ради не повинназмінювати свою еклезіологію. (...) Крім того, факт членства у Раді не означає, що кожна Церква повинна вважати інші Церкви Церквами в істинному і повному розумінні цього слова» (Торонтська декларація, §2).

20. Перспективи ведення богословських діалогів Православної Церкви з рештою християнського світу завжди спираються на основи православної еклезіології та канонічні критерії вже сформованого церковного передання.

21. Православна Церква бажає підтримати роботу Комісії «Віра та церковний устрій» і з особливою цікавістю стежить за її богословським внеском аж по сьогодення. Вона позитивно оцінює богословські документи, прийняті Комісією за значною участю також православних богословів, як важливий етап у процесі зближення християн. Однак Православна Церква зберігає обачність щодо найважливіших питань віри та устрою, оскільки неправославні Церкви та конфесії відхилилися від правдивої віри Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви.

22. Православна Церква засуджує будь-які спроби порушити єдність Церкви з боку окремих осіб чи груп під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ’я. Як свідчить усе життя Православної Церкви, збереження істинної православної віри забезпечується тільки соборністю, яка споконвіку складала у Церкві вищий авторитет у питаннях віри та канонічного порядку (6-е правило Другого Вселенського Собору).

23. Православна Церква має спільне усвідомлення необхідності міжхристиянського богословського діалогу й тому вважає, що він завжди має супроводжуватися свідченням світові через учинки взаєморозуміння та любові, які відбивають «радість невимовну» Благої Звістки (1 Пет. 1:8), виключаючи будь-яку практику прозелітизму, уніатизму чи інших провокаційних проявів міжконфесійного антагонізму. У тому ж дусі Православна Церква вважає важливим, щоб усі ми, християни, що надихаємося спільними принципами Євангелія, доклали зусиль, аби однодушно й солідарно зустрічати гострі проблеми сучасного світу, спираючись на прообраз нової у Христі людини.

24. Православна Церква усвідомлює той факт, що у відповідь на нові умови та нові виклики сучасного світу рух за відновлення єдності християн набуває нових форм. Вкрай необхідно, щоб Православна Церква продовжувала нести своє свідчення розділеному християнському світові на підставі апостольського передання та своєї віри.

Молимося, щоб християни спільно трудилися, аби наблизити день, у який Господь здійснить надію Православних Церков і «буде одне стадо й один пастир» (Ін. 10:16).

 

© Відкритий Православний Університет, переклад

Святий і Великий Собор Православної Церкви, Крит 2016
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
2025

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар