Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Статистика, якою не займався Христос, і яку ведемо ми

Версия для печатиВерсия для печати

«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоча б одного;
і коли це станеться, робите його сином геєни, вдвічі гіршим за вас» (Мф 23,15).

Як на війні після бою командир підраховує особовий склад, так і в різних християнських юрисдикціях, що борються нині на Україні за першість, відбувається підрахунок людських ресурсів: скільки і в кого відпало вірних чи, навпаки, додалось.

Осторонь цих процесів не можуть залишитися соціологічні інститути, адже віруючі є частинкою суспільства, отже й підпадають під об’єктив вимірювальних приладів науки. Здебільшого ці дослідження висвітлюють ситуацію доволі об’єктивно, дотримуючись при цьому встановленої в науці методології…

Мертві душі

На перший погляд, результати цих спостережень описують УПЦ не зовсім у вигідному світлі.  Думка пересічного громадянина про всі соціальні явища формується під впливом ЗМІ, тож у людей складається враження, що віруючі УПЦ – здебільшого або громадяни Російської Федерації, або ті, що симпатизують політиці сусідньої держави. У нинішній ситуації протистояння закономірно, що в межах більшості регіонів держави дедалі популярнішою стає УПЦ КП, бо вона виступає немовби носієм «національних пріоритетів».

Саме цей факт і фіксують соціологи. Проте вони рахують «мертві душі», тобто людей нецерковних, які ратують за ідею «незалежній державі – незалежну Церкву», а самі замість церкви по неділях звершують паломництва на ринок.

Церковне життя має свій внутрішній устрій і порядок, і для того, щоб визначити більш-менш правдиву кількість активних прихожан, потрібно дослідження обмежити лиш тими людьми, які дотримуються норм і правил духовного життя християнина.

Об’єктивні факти, здобуті в результаті соціологічних опитувань, ми не вправі застосовувати, щоб характеризувати і описувати Церкву. Ми можемо описати відношення суспільства до українського православ’я, але Церква – це іншоприродне тіло в суспільстві, і вона живе за іншими законами.

Причастие. Киевский Троицкий Ионинский монастырь

У Церкві все просто: хто не причащається святих Таїнств, той поза Церквою і не може розписуватись за всіх православних християн. Сам її Божественний Засновник сказав: «Хто не їсть Моєї Плоті і не п’є Моєї Крові, той не знаходиться в Мені і в тому немає Мене».

Популярність — не ознака святості

Я прихожанин УПЦ і думаю, що наукова статистика, якщо так можна висловитись, працює на нашу користь. Вона лише підтверджує євангельську істину: «Не бійся, мале стадо!», бо «не ви Мене обрали, а Я вас обрав».

«Популярність» конфесії не є ознакою її святості.

Скажу навіть більше: невисокий рейтинг нашої Церкви тільки підтверджує її істинність і традиційне для українського православ’я перебування в тіні від політичних процесів. Або, я б сказав, в затишку молитовного предстояння за «всіх і за вся».

«Блаженні кроткі, бо вони наслідують Царство небесне» (Мф 5,5). Православна Церква на Україні пережила безліч суспільних формацій, але залишилась при цьому Церквою Христовою.

Як на мене, головним свідченням її стояння в істині слугує не кількість опитаних респондентів, а безпрецендентна кількість мощей святих у печерах Києво-Печерської Лаври.Не без Божого Промислу саме в Києві почиває така велика святиня. Молитва святих нашої землі, що мощами почивають на Україні, від віку і донині супроводжує і направляє мале, але Христове стадо.

Разом нас багато, нас не подолати?

Ото колись був наш народ православним! Усі до церкви ходили, і козаки за православ’я стояли, і Церква їх на захист віри благословляла...

Здоровий глузд завжди змушує тверезо дивитись на речі і зцілює від похмілля православної романтики.

В статтях Зборівського договору, який був вершиною дипломатії Богдана Хмельницького, питання «про заспокоєння грецької віри» стояло останнім пунктом. Відсутність благословення духовенства ніяк не вплинула на рішення знаменитого захисника Православ’я на Україні Сагайдачного піти разом з католиками-поляками походом на православну Росію. Коли розпочинались козацькі бунти під проводом Наливайка чи Палія, православні монастирі потрапляли «під роздачу» точно так само, як і католицькі чи уніатські.

Умовно-православних (українець – отже, православний) в нас було завжди багато, й історичні дані тут доповнюють соціологічні. Але поставимо собі просте запитання: чи підійме людина, якої б конфесії вона не була, руку на храм — якщо вона всім серцем вірить в Бога?

Романтика кривавого героїзму, описана Гоголем у романі «Тарас Бульба», насправді страшна. Жодна краплинка людської крові не може запечатувати істинність православ’я. Уважно прочитайте його «Арабески» і ви зрозумієте, що Гоголь описував у цій драмі безталанну стихію нерозкаяної людської душі. Письменник був віруючою людиною і зобразив вітхозавітну повість України-Ізраїлю, що в п’янстві і розбраті відходила від Бога, і Господь від неї не відмовлявся.

Свобода в релігії чи свобода від релігії?

Україна в силу свого географічного положення – багатоконфесійна країна. Її культура формувалась в орбіті європейських світоглядних систем з одного боку, та азіатських стихійних впливів з іншого. На відміну від України, в Індії чи в Росії культурна самоідентифікація народу в цілому та духовний шлях кожного громадянина по окремості визначені вже з народження.

Причастие. Киевский Троицкий Ионинский монастырь

В країнах, де превалює якась одна релігійна традиція (індуїзм, православ’я, іслам), соціально-політичні процеси ґрунтуються на щирій самовідданній вірі кожного в якусь загальну, тільки для їхнього народу властиву карму чи місію в цьому грішному світі.

Індуси впевнені, що вони єдині живуть на духовній, недосяжній для жодного іншого етносу вершині світу – горі Джамбудвіпа, а росіяни вважають, що земля обітована – то Свята Русь, цивілізація слов’ян. Лещата традиційної культури, що накладаються на людину, обмежують її свободу, а це протирічить основному принципу християнства.

Божу милість не можна обмежити ніякими етнічними чи соціальними кордонами або культурними ареалами. Біблія — це історія пошуку людини, що надто далеко відійшла від дому, її Отцем Небесним. Церква складається з тієї жменьки людей, які почули цей голос, тобто прийняли Христа всім серцем своїм. Таких людей можуть бути одиниці в переповненому храмі в православній державі, а можуть ті самі одиниці стояти на службі десь в Мілані чи в українській Карпилівці.

Істинна свобода можлива лише в тому суспільстві, в якому релігія знаходиться на периферії життя держави, в якій людина може причащатися сама, а не за вказівкою, довідкою, чи згідно з традицією, або тому, що це модно. Саме тоді Бог може бути в центрі життя окремої людини.

«Місіонерство» державного рівня

В IV столітті, коли Православна Церква набула легітимного статусу, серед перших кроків ієрархії було видалення з тіла африканської Церкви єретиків-донатистів. Для цього єпископат звернувся за допомогою до імператора Костянтина, і той, застосувавши військову силу, грубо придушив вільнодумство єретиків, які не покаялись, а тих, хто «покаявся», велів хрестити.

Якщо раніше Церква мала внутрішню свободу, а тому й була малочисельна, тепер, хоча ця внутрішня свобода продовжувала залишатись її достоянням, вона зовнішньо потрапила у залежність від світської влади. І замість совісті її пастирі дуже часто керувалися вигодою і політичними інтересами влади, а та натомість виконувала «місіонерську» діяльність і до вінця наповнювала храми. А потім ті ж самі храми наповнювались до самого краю кров’ю людей.

Місіонерський вогник, що горів теплим променем в серці кожного християнина, перебрала на себе держава, і запалали релігійні війни.

Імператору іконоборцю Льву Армяніну відрубала голову «православна партія» прямо у вівтарі храму Святої Софії. Наступного благочестивого православного імператора Михаїла, що прийшов на зміну єретику, подвизаючись таким чином «подвигом здобуття влади», прп. Феодор Студит не тільки не призвав до покаяння, але ще й благословив на царство і просив докласти всіх зусиль, аби засудити і ув’язнити всіх єретиків-іконоборців, адже вони слугують соблазном для пастви.

У такій постановці питання в теократичній державі єресь — то не помилка, а державний злочин, який вимагає покарання. Іконоборство – то була насправді реакція візантійської еліти на «православну муштру», на сліпу боротьбу «за статистику», тому що хреститись і хрестити дітей не можна за наказом і для кількості, щоб потім єпископ міг відзвітувати при дворі імператора: «В нас майже всі православні, в нас вже майже царство Боже на землі, Вашими, Імператоре, стараннями».

А де ж тут Бог? Згадайте «На краю землі» Лєскова! Десь у сибірській глухомані серед тисяч хрещених по букві ескімосів виявилися одиниці християн по духу, та й ті ще не прийняли таїнства хрещення.

Ціна популярності православ’я

Коли архієпископом Константинополя був св. Григорій Богослов, він служив із купкою православних у маленькому храм Анастасія, де проголосив свою знамениту проповідь «Десять слів про богослів’я». Це шедевр світової теологічної думки, але навіть таке високе слово не привернуло увагу хоча б сотні столичних християн до істинної Церкви. Що вже говорити після цього про наші сучасні проповідницькі потуги!

Владі на той час було вигідне аріанство, по суті язичництво в християнстві. Через деякий час вітри подули в іншу сторону і на престол зійшов Феодосій Великий. Він одним указом заборонив аріанство, а іншим знищив залишки язичництва в Візантії.

Невже людина з здоровим глуздом повірить, що той натовп, який ще вчора гнітив св. Григорія Богослова, а тепер перед ним припав на коліна, так швидко «оправославився»? Зрозуміло, що це лицемірство, просто православні християни благоговіли перед тінню імператора, що стояв за спиною святителя.

Святий Григорій попросився на спокій, бо не міг зносити популярності православ’я, яка купувалась такою ціною.

Євангеліє свідчить не про велич, а про неміч людини

Я не сповідую ніякої православної романтики, ніби колись десь в якомусь казковому минулому християни жили правильно і благочестиво і всі без винятку ходили до церкви. Цього факту немає навіть в Євангелії. Ще римський публіцист Цельс дорікав християнам, що грецькі герої були благородніші, ніж апостоли, які зрадили і продали свого Учителя. Древньохристиянський апологет Оріген не відмовлявся від цих справедливих слів, але натомість відповідав, що Євангеліє сповідує не велич, а неміч людини, в якій здійснюється сила Божа в любові, що зцілює її природу.

У Церкві Божественне і людське начало рівноправні, але Господь тримає в рамках Своє чадо і направляє до Царства Небесного лишень тоді, коли воно того саме хоче.

Я не раз задавав собі запитання, чому такі великі святині, як Лавра святого Антонія в Єгипті чи Лавра святого Савви Освященного в Сирії, в яких подвизалися тисячі монахів, нині майже повністю поховані пустелею? Відповідь можна знайти як в історії, так і в сьогоденні.

Коли прп. Сімеон Стовпник, на місці подвигу якого пізніше й виникла лавра святого Савви, зійшов на свій стовп, монахи вирішили випробувати той дух, який ним рухав до такого незвичайного способу життя. І попросили його зійти зі стовпа. Той з готовністю виконав послух, і його благословили жити й далі так як жив, бо подвиг не розходився з соборним церковним духом.

Дещо пізніше на IV Вселенському Соборі було вирішено Єрусалимську кафедру, якій підпорядковувалась Лавра, віддати патріархові Ювеналію. Але один із насельників монастиря, Феодосій, підняв бунт серед монахів, і ті проголосили його істинним Патріархом, не бажаючи прийняти столичних «неблагочестивих мирських єпископів», яких сюди, на Святу Землю, присилали ніби-то єретичні собори. В Єрусалимі здійнялась бійня, в якій загинуло близько тисячі людей.

Те ж саме не один раз повторювалось в Олександрії. Коли імператор Юстініан в V столітті прислав поставленого в Константинополі нового предстоятеля африканської Церкви, виник конфлікт. Монахи Лаври святого Антонія проголосили свого, більш набожного, єпископа на Олександрійську кафедру – Гайяну. В результаті загинуло близько чотирьох тисяч «гайянітів».

Так, ми пишаємося тим, що подвизаємось у Лаврі Савви чи Антонія Великого, що ми — діти Святої Русі і в нас більше святинь, аніж у розкольників. Але чи ставили ми собі запитання: чи живемо ми в тому ж самому дусі, в якому жили наші вчителі? Чи маємо такий послух, як у святого Сімеона? Або таку любов, як у Антонія, що приймав і обігрівав всіх без розбору — як язичників, так і християн?

Не пошкодував Господь прекрасне гроно виноградне — вирвав з корінням і багатотисячні православні монастирі, і православні монархії, хворі гординею. «Якщо Бог і відпавших ангелів не пошкодував, але зв’язавши кайданами пекельної пітьми, передав стерегти на суд для покарання…то, звичайно, знає Господь, як позбавляти благочестивих від спокуси, а беззаконників утримувати до дня суду для покарання», – звертався святий апостол Петро в своєму другому посланні зовсім не до язичників, а до християн ще першого століття.  

Не в силі Бог, не в кількості, не в правді

Нам не хочеться довго думати над такими непрактичними речами, як мораль, духовність чи Бог, ми чекаємо готових, перевірених схем «спасіння» і можемо слідувати за тим, хто представить переконливі аргументи, або пообіцяє якісь конкретні дивіденди, або куди більше людей ходить.

Всюди безліч найрізноманітніших пропозицій, і кожен пропонує свій шлях, свою істину. «Дивись, ми збираємо стадіони християн на євангелізацію», – переконуватиме вас протестант… «За останніми даними авторитетних соціологічних досліджень, наша церква займає найвищий рейтинг популярності», – запевнятиме вас офіційний орган УПЦ КП.

Проти факту, як кажуть, не попреш – у кого народу більше, той в будь-якому випадку перетягне ковдру суспільних симпатій на себе. Однак це стосується тих організацій, що засновані людьми.

Але Церква заснована Богом, і її повнота не залежить від кількості її членів, і Господь нікого туди не тягне. «Учителю, де ти живеш?» — «Підіть і подивіться» (Ін 1, 38-39).

Ні, не люди наповнюють Церкву, і не людям підраховувати її членів. Господь – то втілене смирення, Він не приводить людей до Царства Небесного, а просто йде. І хто, чимало попустившись, до Нього наближається, до того Він і обзивається.

Церква то Христос поміж людей

Чому потрібно було посилати на проповідь Іоанна Предтечу перед Христом? Навколо Іоанна був натовп, а за Христом пішли одиниці.

Відповідь, яку я знайшов у святого Ніколая Кавасіли, мене, як кажуть, «вбила наповал». Виявляється, що Господь, проживши життя простої і чистої людини, не мав такого авторитету, як Предтеча, який вів життя пустельників-пророків і мав вигляд старця-подвижника-аскета. Людям властиво реагувати на зовнішній ефект, і за цим не бачити внутрішньої краси людини. Якби він не вказав на Христа, то навряд чи хто за Ним пішов би так просто.

Иванов Явление Христа Народу

Олександр Іванов. Явлення Христа народові

Це, вибачайте за недолуге порівняння, як скотч: для того, щоб його розмотати і користуватись, потрібно хоч за краєчок зачепитись. Господь довгенько придивлявся і таки зачепився. Яка культура спілкування з людиною була у Божества, що прониклось нашими тілесними і душевними немочами, що пристосувалось навіть до нашої гордині! Яка повага до кожної без винятку особистості!

Ви уявіть собі глибину смирення в словах Учителя: «До Мене той приходить, кого Отець приводить». Ані чудеса, ані сила проповіді, ані майстерність володіння словом — тільки благодать Святого Духа, яка, за Символом Віри, від Отця походить. А ми, не докладаючи ніяких зусиль, гордимося статистикою Його трудів!

Відслужили Літургію – і на обід

Господь боявся натовпу. Він плакав, коли його зустрічали тисячі іудеїв з пальмовим віттям в руках і з вигуком єдиними устами «Осанна в вишніх». Кожен намагався до Нього доторкнутись, вхопити якусь святиньку-волосинку, аби прикласти до хворого місця. То, звичайно не гріх, але гріх у тому, що потім майже ніхто не міг переказати Його слів, не міг збагнути, до чого ж Він вів, коли звертався до людини.

Письменників-євангелістів було тільки чотири, і двоє з них за Ним не ходили. А кому Господь забороняв слухати і переказувати щось про Своє життя? Мене дивує наша байдужість. Така Людина, і так мало ми можемо сказати Про Христа! Лишень штампуєм доповіді про кількість прихожан у храмі. Типові запитання: «О, ти вчора на празнику була, а скільки було людей?..»

Коли Господь нагодував п’ять тисяч трьома хлібами, то чомусь потому заставив апостолів скоріше відпливати з того місця. Здавалось би, ніякої логіки: ось тут, по гарячому, коли до тебе звернено з такою увагою стільки людей, бери та й проповідуй, коси словесні покоси для Царства Божого.

Іоанн Златоуст розкрив дещо іншу картину. Він зауважив, що учні у тій ейфорії, в усвідомленні своєї значущості вже й забули, Хто ж ті хліби їм дарував. Господь доручив тільки передати хліб людям, а вони себе возомнили джерелом життя. А потім, коли пливли у човні, то в тому збудженні навіть не звернули уваги — допоки буря не нагадала, — що Вчитель лежить на кормі і Його там заливають хвилі. А це ж те саме, що покласти людину в багажник автомобіля.

Натовп благочестивих поклонників Божих перебіг за Месією на другий бік Генисаретського озера. І що ж там почули паломники ревниві: «Ви не тому до Мене прийшли, що хочете почути Моє слово, а тому, що їли і наситились». Ну чистої води наш православний празник: відслужили Літургію і гайда на обід.

Господь втікає від натовпу у тиху проповідь, чи в щиру сповідь. В простому серці знаходить відпочинок.

Хто з нас може збільшити Тіло Христове — Церкву?

Історія Церкви наперекір усім статистикам підтверджує, що Церква — то таки мале стадо. Ну і що, що священик розтікається словом по дереву мого серця та тримає увагу тисяч прихожан? Я таке бачив у протестантів — то чисто людські таланти, я пам’ятатиму про його слова лиш десять хвилин і після служби геть забуду, про що йшлося.

Ні, людина не більша за Господа, Який на Горі Блаженств покликав апостолів поближче до Себе, щоб хоч вони у цьому галасливому натовпі почули Його кротке слово.

Церква – Апостольська, а апостолів було в Іудеї, де проповідував Господь, одиниці. У масштабі всього світу якийсь мільйон православних— то теж одиниці. У кожному місті і селі той самий маштаб будівлі Дому Господнього залишається сталим – «Мале стадо».

Ми не можемо примножити стадо Христове штучними методами і підвищити статистику духовного життя приходів, тому що Церква – то Тіло, в якому кожен член має своє, встановлене Богом місце. Церква настільки різноманітна в своїх проявах і незбагненна в своїй глибині, як Сам Господь.

Церква — це меншість, яка несе відповідальність за більшість

Мені в житті двічі дуже пощастило. Вперше, коли я після армії потрапив просто в храм, хоча й належав він УПЦ КП. Там я ніяк і ні з ким за досить довгий час не міг поговорити про головне, про біль душі, про таїнства і духовний досвід боротьби з пристрастями. І я розчарувався в людях (благо, що не в істині).

Мені пощастило вдруге. Я прийшов до православного храму УПЦ не за зовнішніми, а за внутрішніми критеріями. По-перше, на душі стало легше, а по-друге, Господь дарував дружбу з щирими і простими людьми, які живуть тим, у що вірять, і мені ставало соромно за свій розбещений постмодерном розум і вперту у пристрастях душу.

Через таїнства та нові для мене слова в душу вливався інший дух. Церква – то Святий Дух, що перебуває в Сині і приводить людину до Отця. Господь – Хазяїн у Своїй Церкві і наповнює її по Своєму благоволінню. Кількість Його пастви не піддається ніякій статистиці, бо Книга Життя, в якій ім’я кожної людини окремо занотовано, як то відомо з Писання, знаходиться тільки у Христа в руках (Откр 20,12). Зазирнути в той пергамент людині, слава Богу, не дано.

Слово «церква» в грецькій мові має своє конкретне значення і свою смислову історію. Це було постійне зібрання вільних рівноправних громадян у грецькому полісі, яке вирішувало найголовніші питання і проблеми місцевого населення. Слово «церква» буквально перекладається як «вибірка». Це була меншість найбільш відповідальних людей, що вирішувала долю більшості і від якої залежали всі без винятку: праві і неправі, трудолюбиві і ліниві.

Закваски не може бути в тісті багато, але вона квасить все тісто. І християн в світі мало, однак Господь у меншості спитає про всіх: «Ви пам’ятаєте, Я вам казав, що по тому вас упізнають, якщо будете мати любов між собою, а не по тому, що вас багато».

Відколи особистість стала безцінною

Коли втрачається любов, ми до людей відносимось як до предметів. Ми можемо пишатися жінкою як медальйоном на шиї, а чоловіком — як дорогим авто, на якому не соромно показатись на люди; дітей рахуємо як мідяки, що подзенькують у кишенях. А в очах Господа кожна людина цінніша за весь світ.

 

Бог Своїм втіленням обезцінив одиниці виміру життя людини, Він заплатив за неї Своєю кров’ю, і особистість стала безцінною. Мабуть, діти цю просту істину серцем відчувають, тому спершу вчаться говорити «тато», «мама», а потім рахувати.

Дай Боже довіку кожній людині цю простоту зберегти. А мені сьогодні про це нагадали слова мого улюбленого з дитинства письменника Ч.Діккенса з його роману «Тяжкі часи»: «…Ціла армія лічильників, що підраховують державний борг, не пояснить мені глибину добра чи зла, любові чи ненависті, патріотизму чи невдоволення, виродження чесноти в гріх, чи навпаки, на які в усяку мить ладна душа кожного з цих її тихих слуг з безвиразними лицями і вивіреними рухами. В машині немає таємниці; кожен, навіть наймізерніший з них, приховує незбагненну таїну – на віки вічні. Зоставити б нам нашу арифметику для матеріальних речей, та віднайти б інші способи для порядкування цими грізними незнаними величинами!»

Замість післямови

І наостанок, щоб більш-менш розібратися у сучасних статистичних дослідженнях популярності різних конфесій, що діють на Україні, я не буду нав’язувати ніяких схем, а запропоную метод індукції. В науці така річ припустима: робити загальні висновки на основі окремих фактів.

Візьму за приклад власне життя, оскільки перебуваю в Церкві вже 20 років і зустрічав на своєму шляху багато подібних собі людей. Моя поява в Церкві Христовій не піддається ніяким аналітичним спекуляціям. То навіть не щасливий збіг обставин, навпаки, все тоді складалося в житті напрочуд погано. Ні в якому разі на мене ніхто не смів позитивно повпливати, бо ж все рівно вчиню наперекір: «Дивись, твоя бабуня і тато з мамою чинно ходять до храму. Чому ти з ними не йдеш?»

 Що мені могли сказати батьки, вчителі чи найрізноманітніші проповідники Слова Божого, коли молодий, здоровий і безтурботний парубок склепав свою власну ідеальну філософію життя? Природні ресурси організму, здавалося, будуть невичерпними, і це додавало впевненості в своїх силах.

Я – звичайнісіньке дитя сучасної блудливої цивілізації, котру народили Ніцше з Фрейдом. Рок-н-рол був релігією мого серця, і я оголосив війну більшості – попсі суспільної моралі. Як же опинився «в полоні» у Христа?

Господь, як Премудрий снайпер, влучив у самісіньке серце саме в той момент, коли інтелектуальна броня, що його огортала, ослабла під тиском душевних стихій і звичайних людських страждань армійського життя.

Я ніколи не прийшов би в православний храм, тому що туди на Пасху більше ходить людей, ніж до розкольників. Ну й що, – подумав би я, – на «Ласковий Май» теж назбирується натовп чималий, а от про приїзд «Акваріуму» майже ніхто й не знав у моєму місті.

Я в храмі зустрів не натовп, а окремі обличчя, не тисячі, а одиниці. З уст пастирів у церковних проповідях і палких промовах на празниках я не почув ніякої зразкової філософії життя. Звичайно ж, то моя зверхність і впертість, але що є, те є, я цього не приховую. Ну як з такими вилупками потрібно говорити, яким чином достукатись? Господь Помислом Своїм обійшов мою душевну тупість і послав мені на зустріч в храмі людей духовно глибших і простих, завдяки яким мене вразила краса Христа, а не мальовничих слів про істину.

Фото Сергія Рижкова

ІНШІ МАТЕРІАЛИ АВТОРА

Як священиків УПЦ не пускали на Рівненський полігон солдатів благословити. І що з того вийшло

Молитва по соглашению: маленький текст, который учит большому счастью

Ми — не мученики

Язва розколу на Рівненщині. Погляд зсередини

Коли гинуть діти… Софійці та Вероніці, дітям о.Василія Романюка, присвячується

Денис Таргонский
статистика приходов УПЦ и УПЦ КП
религиозная статистика по Украине
сколько храмов в УПЦ

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
2836

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар