Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Становлення особистості в благодатному супроводі: через довіру до гідності

Версия для печатиВерсия для печати

Портал Відкритого Православного Університету пропонує читачам текст доповіді протоієрея Богдана Огульчанського «Становлення особистості в благодатному супроводі: через довіру до гідності», з яким він виступив на ХVI Міжнародних Успенських читаннях.

Вони за традицією відбулися наприкінці вересня у Києві. Їхня цьогорічна тема — «Довіра. Достоїнство. Милосердя».

Протоиерей Богдан Огульчанский

«Успенські читання»-2016 — на YouTube-каналі Відкритого Православного Університету

Розмірковуючи про феномен людської особистості, можна почати з відомого середньовічного схоластичного парадоксу: чи спроможний всемогутній Бог створити камінь, який Він не може підняти?

Тут ми не проводимо докладного дослідження, як на це питання відповідають всі основні світові релігії, але формальна логіка перед питанням безсила. Вважаю, всеосяжна відповідь є лише в християнстві: «Це людина!» (Іоанн 19, 5). Отже, всемогутність Божа виражається в тому, що, як найбільше Боже творіння «за образом і подобою», людина отримує від Бога великий дар – дар свободи і гідності.

Саме завдяки християнству ми бачимо, як проявляється невимовне Боже смирення: передвічна і позасвітня любов Пресвятої Трійці втілюється в Сині Божому і Сині Людському. І Син Божий поєднується зі Своїм творінням — людиною — таким чином, що, щоб дарувати йому гідність і свободу —  Він помирає на хресті. Хрест Христовий, Його страждання і смерть — це ціна нашої гідності і свободи.

Боголюдина поринає в світ, приймаючи на Себе всю безпорадність немовляти. У Своєму кенозисі Божественний Логос цілком довіряє Себе юній і покірній отроковиці Марії. І Вона відповідає на цілковиту довіру Бога до Неї беззастережною довірою до Нього: «Ось раба Господня, нехай буде мені по слову Твоєму» (Лк 1, 38). Ця взаємна довіра творить новий Світ, вона благовістить мир народам і благовоління в людях (Лк 2, 14).

Довіра до світу дарується нам при зустрічі зі світом Божим як фундаментальна властивість особистості. Поєднання батька і матері означає довіру до можливості дару нового життя. Довіряючи божественному дару даного йому життя, людське немовля відкривається всесвіту особистостей, в особистому спілкуванні, і зростає як особистість, протягом життя шукаючи можливість реалізувати себе завдяки розвитку закладених при його творінні якостей. Розглянемо цей процес в основних рисах.

Довіра як плід і вираз любові

Запропонуємо таке широке, хоча, звичайно, не єдине визначення особистості: особистість – це людина перед Богом разом з даними їй людьми, іншими особистостями. «Людина перед Богом» – це означає взаємну відкритість один до одного Бога і людини – протягом усього земного життя, починаючи з самого її початку.
З боку Бога ця відкритість виражається як через промисел в житті людини від самого її народження, так і в підтримці немовляти, підлітка, а потім дорослої людини у всіх вікових етапах в її інтуїціях любові. А з боку людини (в даному випадку – немовляти) – це відкритість до добра, до любові, до світла, які подаються від «Творця усього» через батьків, рідних, оточуючих людей.

Відкритість немовляти одночасно означає його вразливість, незахищеність. Ворожнеча «світу цього» торкається душі дитинчати і провокує ураження в його душі, яка носить пошкодження від Адама. Починається складна і драматична історія, яка «від початку віку» є боротьбою між Світлом і пітьмою за людину на головному полігоні – людському серці. І для досягнення людської гідності «в міру повноти віку Христового» нам дається шлях довжиною в наше життя ...

Перші роки дитинства – спілкування дитини зі світом — зводяться переважно до досвіду посвідчення надійності батьківського покриву, але, одночасно – швидкого пізнання його недосконалості. Світ влаштований так, що будь-якій людині доводиться зустрічатися зі стражданням і з почуттям безсилля, неможливості уникнути того, що важко пережити. І ми знаємо всю щирість і драму дитячої сльози. А, з іншого боку, до якогось віку дивовижна лабільність дитячої психіки нібито не бажає помічати усієї невлаштованості навколо. Особливо зворушливо, що маленька дитина не помічає недосконалість своїх батьків. Вона готова їх нескінченно виправдовувати і прощати. Вона здатна на подив перед живою відкритою дією любові і турботи, і спроможна в таких діях бути просто і щиро вдячною.

По ходу розвитку особистості дитини початковий дар довіри випробовується необхідністю розрізнення правди і неправди. Адже довіра не може бути сліпою. І тут дуже важливим є сумарний досвід спілкування дитини. Якщо в цьому досвіді в цілому відбувається звикання до добра, то можна сподіватися на те, що довіра до світу і людям стане основою її життєвої стратегії. І навпаки, досвід розчарувань породжує недовіру як усталену властивість особистості.

Якщо говорити про релігійний досвід дитини дошкільного віку, то його правильно буде назвати, повторимо, інтуїцією любові. Ця інтуїція дозволяє відгукуватися на вільний рух любові, що йде від членів сім'ї, від оточуючих до Бога і людей. Душа чує як релігійне ставлення (щирі релігійні устремління, благоговіння інших людей), так і в цілому прагнення до правди, добра, краси. Прот. Василь Зеньківський (1881–1962) зазначав, що здатність вибудовувати свій внутрішній світ з опорою на будь-які, навіть іноді малі прояви любові і краси – свідоцтво прояви в цьому віці дару духовного сприйняття світу.

Довіра та самовизначення особистості

Дорослішання особистості – це обов'язковий перехід через поріг – від стану «роби, як тебе вчать» до стану «я відповідальний за свій особистий вибір». Тут можливі різні сценарії – як розвиток звичного типу діяльності і стосунків, придбаних в усталених відносинах довіри, так і відштовхування від сприйнятого досвіду і пошук свого шляху в діяльності і в стосунках з людьми. Тобто, з одного боку, досвід довіри означає повагу до існуючих зразків і дотримання їх. Але, так чи інакше, умовою розвитку особистості стає готовність до нового досвіду, прагнення до самостійного вибору. Тому можна сказати, що навичка довіри – це також наслідок позитивного досвіду подолання труднощів.

Тут можливі градації світовідчуття – від почуття своєї автономії і переживання успіху в самоствердженні до суто релігійного самопочуття, що виражається в Святому Письмі як «без Мене не можете робити нічого» (Ін 15, 5) і «Все можу в Ісусі Христі, Який зміцнює мене» (Флп 4, 13). Чим більше особистість є соціально відкритою, тим більше в її самовизначенні значення взаємного впливу в своїх рішеннях і діях – як себе, так і людей навколо.

Самовизначення також з необхідності переходить через досвід невдач або поразок. Почасти усвідомлення цього досвіду відображено у відомому вірші Р. Кіплінга, присвяченому синові (в оригіналі – 'If "). Уривок, гідний уваги, в оригіналі і в перекладі звучить так:

(… If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build'em up with worn-out tools;

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss)

 

… Як вистоїш, коли всі проти тебе - 
Упали духом і тебе клянуть, 
Як всупереч усім ти віриш в себе, 
А з їх зневіри також візьмеш суть; 
Якщо чекати зможеш ти невтомно, 
Оббріханий — мовчати і пройти 
Під поглядом ненависті, притому 
Не грати цноти ані доброти; 

Якщо ти зможеш в прориві одному 
Поставить все на карту і програть, 
А потім — все спочатку, і нікому 
Про втрати навіть слова не сказать… 
 (переклад Є. Сверстюка)

Гідність і становлення особистості

Досвід дорослішання, досвід подолання труднощів означає також досвід відкриття, тверезого усвідомлення себе і своїх недосконалостей. І це одночасно – змагання за відновлення власної гідності. Гідність тут ми не сприймаємо як самоціль – побачити себе таким, що відбувся. Для християнина це також і не категорія самосвідомості, а, скоріше, позитивний досвід проходження життєвим шляхом відповідно до покликання, досвід виконання заповідей. Таким чином, тут мова йде про те, що довіра до себе (яке є основою гідності особистості) глибоко пов'язана з довірою до Бога, Який, як ми знаємо з досвіду віри, перевищує нашу обмеженість Своєю благодаттю.

У такому розумінні можна вважати, що гідність є щось протилежне гордості. Прп. Симеон Новий Богослов пише, що «гордість народжується в душі людини від незнання себе самого». Це незнання породжує зарозумілість, «через яку думають, що мають щось, тоді як нічого не мають, і вона (гордість – Б.О.) зростає разом з віком людини» (Слово 31). Навпаки, справжнє пізнання себе, згідно св. Симеону, породжує смиренномудріє. «Необхідно вчити і навчити людину самопізнання, щоб вона знала себе і таким чином смиренномудрствувала. Смиренномудріє є головним чином розумність» (там само).

Ця розумність, про яку свідчить Симеон Богослов, протилежна язичницькій «марноті свого розуму» (Еф 4, 17), в якій людина «затьмарена розумом, відчужена від життя Божого через невідання, через зачерствіння свого серця» (Еф. 4, 18 ). А найкращий спосіб уникати цього зачерствіння, жорстокосердості – якраз довіра Богу і ближньому.

Тут важливо зазначити, що довіра до ближнього і гідність ближнього – це тісно пов'язані категорії. Відкритість до іншого – це довіра до можливості іншого, ближнього реалізувати всю повноту людської особистості або віра в його гідність. Віра в гідність особистості ближнього.

Розглянемо один момент — в чому відмінність довіри в дитині, яка відкриває світ, від довіри зрілої особистості, яка здатна приймати відповідальні рішення?
У дитині довіра — дар, що живиться любов'ю оточення. Сила її довіри — в простоті, невинності і вдячності. Довіра зрілої особистості — це наслідок позитивного досвіду вибудови стосунків з людьми навколо та світом.

Але і в першому, і в другому випадку довіра в людині (і в дорослому, і в дитині) тісно пов'язана з наявністю довіри в суспільстві. Батьки, які мають радість взаємної довіри в любові, передають цей дар дитині. Так само і особистість в своєму дорослішанні, становленні знаходить досвід довіри завдяки її наявності в суспільстві.

Тобто, в першу чергу довіра в суспільстві, а не матеріальні багатства, є умова його руху і розвитку. І, навпаки, відсутність довіри породжує зневіру, розчарування, не бачення суспільством своєї перспективи ...

Становленням особистості чимало займалася відомі психологи ХХ століття. Особливо хотілося б відзначити Абрахама Маслоу (1908–1970), батьки якого Самуїл і Роза Маслова приїхали в Америку з Київської губернії. Становлення особистості Маслоу називає самоактуалізацією (self-actualization), яку він розумів як прагнення людини до найбільш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. Хоча основою системи поглядів Маслоу є скоріше гуманістичне, а не християнський світогляд, його висновки цікаві для нашої теми.

На відміну від психологів психоаналітичного напряму, Маслоу вважав, що основною мотивацією поведінки, дій особистості є не внутрішні конфлікти, а потреба в самоактуалізації, творчому розвитку. Він наводить історичні приклади відомих і, на його погляд, здатних до самоактуалізації особистостей. Наведемо деякі з важливих якостей, які, згідно з А. Маслоу, були необхідні цим людям для плідної діяльності:

Прийняття себе, інших, навколишнього світу;

спонтанність, простота, природність;

вільне, «свіже» сприйняття, здатність відходити від стереотипів;

готовність до глибоких міжособистісних стосунків;

почуття причетності, єднання з іншими;

«Демократична структура характеру», тобто органічне врахування думок і позицій інших людей.

Розрізнення засобів і цілей, добра і зла

Віктор Франкл (1905–1997), відомий як творець екзистенціальної логотерапії, підкреслював, що гідність особистості протилежна утилітарності людини, тобто виміру її цінності в залежності від потрібних для інших людей або для всього суспільства якостей. Навпаки, особистість має гідність незалежно від будь-якої соціальної чи іншої корисності. Це гідність, згідно по-християнськи сприйнятому методу В. Франкла, Ісус відновлює в одержимого бісами людині з країни Гадаринської (Мк 5, 1-14). Ті, «ім'я яким легіон» (Мк 5,9), намагаються розміняти людину на сукупність психічних і фізіологічних реакцій. Навпаки, відновлення людини в свободі її особистої відповідальності — це і є творення людини в гідності цілісного буття.

Таким чином, можна стверджувати, що становлення особистості — це органічний, природний процес тоді, коли людина здатна зберігати довіру до Бога, до ближнього і тим самим примножувати гідність ближнього в спільному спілкуванні, служінні, подяці.

Протоієрей Богдан Огульчанський
Успенские чтения
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
712

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар