Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Служив Богу і людям там, де Він мене ставив»

Версия для печатиВерсия для печати

Сибір, Середня Азія, Волинь… Мабуть, небагато у наших краях священиків, котрі, як митрофорний протоієрей Миколай Рибчинський, виконували свій пастирський обов’язок у таких різних, навіть за кліматичними умовами, місцях. Різною за своїм соціальним статусом могла бути і його паства. Але це були завжди глибоко віруючі люди, які долали не один десяток кілометрів, аби побути на службі Божій. Тому і вдячний Господу, що став таки – всупереч багатьом життєвим обставинам, але завдяки своєму дуже великому бажанню – священиком. І ще за те, що й матінку отримав таку, котра розділила з ним усі тяготи життя духовної особи.

Міг зробити гарну світську кар’єру, а покинув все і поїхав у духовну семінарію

Географія священицького служіння отця Миколая не може не вражати. Якщо більшості пастирів випадає парафія переважно у рідних краях або недалеко від них, і служать десятиліттями, то його шлях до Бога і священицької хіротонії був дуже і дуже непростий. Адже походить він з родини спадкових священиків, ними були батько, дядько, дід та й давніші предки. Дитинство і юність Миколая припали якраз на розквіт часів богоборчої влади. Батька переводили з парафії на парафію (а це вирішувало тоді не так церковне керівництво, як так званий уповноважений у справах релігій), аби паства не звикала до мудрого слова, до священика, сильного у своїй вірі. Та й храми ж один за одним закривали.

– Через такі переїзди я, – каже отець, – навчався у восьми школах. Знав, що бути священиком непросто, але завжди хотів ним бути. Батько не наполягав, вважав, що краще здобути професію медика, вона аполітична. Але я сказав: «Благословіть мене у духовну семінарію», і подав у неї документи…

Провчитися у духовній семінарії Рибчинському дали аж один рік. Призвали в армію, і три роки мусив, як «неблагонадійний», «відкалатати» у будбаті. Нині матінка Неоніла показує витяг з Інтернету: документ кінця 50-х років минулого століття, коли певні служби рекомендували «звернути особливу увагу на Миколу Рибчинського» і ще одного юнака, аби їх «перевиховати» від потягу до духовної стезі. Родині влаштували таку обструкцію, що було вирішено: піде Микола у світський інститут. Щоправда, і на такий поворот долі була Божа воля: бо саме в інституті, де здобував професію вчителя математики, він зустрів свою майбутню матінку.

– І було то кохання з першого ж погляду, – пригадує вона.

– Я тільки на неї глянув – зрозумів, що вже нікуди її не відпущу, – каже отець.

Сім років після інституту він успішно працював разом із дружиною у сільській школі, став заступником директора. Мали вже і двох діток.

– Але я весь час розумів, що то – не моє, що я хочу стати священиком, а що Волинську духовну семінарію на той час закрили, то поїхав у Московську.

– У ті часи, початок 60-х років минулого століття, тривали гоніння на Церкву, тодішній керівник держави все казав, що настане скоро час, коли по телевізору покажуть останнього попа. То Микола все жартував, що він згідний бути і тим останнім, але попом, – сміється сьогодні матінка.

Сама вона, зрозумівши, що після зникнення, так би мовити, чоловіка з Волині (бо ж не признавалася, де він) їй також не буде спокою. А тодішня влада мала дуже багато способів зробити життя нестерпним… Тому спочатку з однією дитиною (потім забрала й іншу) поїхала аж у Казахстан, і там працювала у школі, доки батюшку не направили з Москви у Сибір.

Сибір

У ті часи Новосибірська єпархія обслуговувала таку територію, на якій могло поміститися пів Європи. Отець Миколай пригадує такі простори, що міг їхати і день, і більше – а навіть маленького людського поселення не зустрінеш. А храмів на всю ту безмежну територію – може, з десяток.

Та було багато людей, які не зраджували православну віру і свою Церкву. Це сьогодні на місці однієї тодішньої Новосибірської єпархії – сім нових, чимало споруджено і нових храмів. А тоді отець Миколай служив і в Красноярську, і в Ачинську, Томську, Кемеровській області, знову у Томську… Матінка Неоніла приїхала до нього відразу, як призначили у Сибір. Не боялися вони морозів, котрі було легше переносити, ніж потім слабші на Волині. Жодного разу не покинула вона свого батюшку самого, коли переводили його з парафії на парафію.

– Бувало, що я маю їхати, а в дітей ще навчальна чверть не закінчилася. Прошу матінку: поживіть тут без мене, доки діти навчання закінчать. Ні, зразу пакувала речі для переїзду, а навчання, казала, наздоженемо, – пригадує отець Миколай.

З часів сибірських у Рибчинських за кума – архієрей… Спільно служили у Красноярську. Тоді це був простий монах Антоній, а нині – архієпископ Уральський і Актюбинський. Дружив отець Миколай і з покійним вже намісником Печоро-Псковського монастиря архімандритом Романом. З ним жили в одному будинку у Томську.

Середня Азія

Добровільне «заслання» родини Рибчинських у Сибір тривало 15 років. Тут народилося ще двоє діток. У 1985 році отець Миколай став кліриком Ташкентської і Середньоазіатської єпархії, з 11 років служіння тут – вісім років був її секретарем.

Пригадує, наскільки складною була ця єпархія, адже духовно окормляла православних віруючих у чотирьох державах: Узбекистані, Таджикистані, Киргизії і Туркменистані. На той час діяло трохи більше тридцяти православних храмів.

З них чотири – у Таджикистані, куди у столицю, Душанбе, і направив спочатку правлячий архієрей отця Миколая. Служив він настоятелем храму на честь Святителя Миколая. Довелося замінити на ньому купол. Провідати нового настоятеля приїхав згодом і правлячий архієрей. Оцінив його старання і вирішив забрати у єпархію, в Ташкент, столицю не тільки Узбекистану, а й загалом Середньої Азії.

– Щиро кажу, що їхати з Душанбе не хотілося, бо були вже гарні стосунки з місцевою мусульманською владою. Було гарне розуміння зі своїми парафіянами. Хотілося зробити для них ще більше, але довелося переїжджати у Ташкент.

Усі роки цього життєвого періоду доводилося жити в оточенні мусульманського світу, але отець Миколай особливо відзначає його доброзичливість до православних. Наприклад, коли опісля Рибчинський, вже як секретар єпархії, мав супроводжувати Патріарха Олексія у Самарканд, де в древній усипальниці захоронено святу руку пророка Даниїла, то місцева влада оперативно проклала туди асфальтову дорогу. Цього пророка, до речі, однаково шанують як православні, так і мусульмани.

У Ташкенті служив у кафедральному храмі, опісля став настоятелем храму на честь благовірного князя Олександра Невського. Величезна територія біля храму була оточена високим дувалом. Було кілька будинків для священнослужителів, старовинне кладовище, на якому поховані три правлячі архієреї. А також – дружина архієпископа Луки Войно-Ясенецького, доктора медицини, який став православним святим. У свій час він також служив у цьому храмі.

Серце кликало в Україну

Чи не кожного року – що з Сибіру, що з Середньої Азії – Рибчинські приїжджали у відпустку на Волинь. Рідного краю, України, родина не забувала ніколи. Щоразу отець Миколай заходив у Волинську єпархію, у Свято-Покровський храм, і ніколи, каже, не сподівався, що буде служити у ньому кліриком.

З 2006 року з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта служить тут, є духівником священиків Луцького міського благочиння. Розказуючи про свій непростий священицький шлях, отець Миколай відзначає особливий хрест, який несла і несе його матінка. Адже за своїм батюшкою матінка Неоніла була, як нитка за голкою: куди направляли його, туди і вона перевозила дітей та увесь домашній скарб. І постійно працювала вчителем. Разом вони уже 52 роки!

При цьому так було угодно Богу, що звів він людей, абсолютно різних за суспільним станом. Отець – зі священицької родини, священик далеко не в першому поколінні. Матінка – з родини офіцера, виросла у місті на Полтавщині, в якому і храму не було, бо всі знищила війна. Власне, коли одружувалися, то були студентами світського інституту. Тому довелося майбутній матінці потім вирішувати, чи підтримувати чоловіка у його прагненні стати студентом духовної семінарії. Проте вона завжди і в усьому підтримує свого батюшку.

– Я прийшла у родину Рибчинських, ледь маючи 17 років. Виросла, не знаючи, як і лоб перехрестити, не знала молитов. Але мене прийняли дуже толерантно. Велику роль у моєму духовному становленні зіграв батько отця Миколая. Він ніколи не звернувся до мене на «ти», тільки «Нелю, ви…», – розказує матінка. – Я через свою юність ще дискутувала з ним на тему, чи є Бог?.. І він ненав’язливо мене виховував, підказував, які книжки прочитати… Свекор нас з чоловіком і повінчав. Мій батько загинув на фронті, коли мені було кілька місяців. То свекор і його замінив.

volyn.church.ua

Волинська єпархія
Протоієрей Миколай Рибчинський

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1666

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар