Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Сім Я родини Марчуків (+ВІДЕО)

Версия для печатиВерсия для печати
14 лютого 2014 | Сімейне життя

Маючи трьох власних дітей, протоієрей Валентин Марчук із Луцька разом із матінкою Оленою взяли у свою сім’ю трьох сиріт, після чого Господь послав їм ще одного синочка.

Приїхали за однією дитиною, а їм показали трьох…

Отже, тепер дітей у них семеро: Костянтину, Артему та Вікторії цьогоріч виповниться по 11 років, Жанні — 10, Миколці — 9, Лізочці — 3, а найменшому, Володі, поки що 6 місяців, і він воліє не злазити із маминих рук, дарма, що вони потрібні й решті малечі.

У цьому довелося переконатися, лише кілька годин поспостерігавши за повсякденним життям родини священика. Він на нашу зустріч припізнювався, бо виникли невідкладні справи у єпархії.

Протоієрей Валентин Марчук добре знаний і у журналістських колах, і серед вірян. Адже він член Національної спілки журналістів України, очолює інформаційно-просвітницький відділ Волинської єпархії, є ініціатором створення сайту єпархії та багатьох православних медіа-проектів, зокрема, телепередачі «Дзвони Волині» на каналі «Волинь» та «Благодатна купель» на телеканалі «Аверс», програми «Православне слово» на обласному та молодіжної програми «Духовні орієнтири» на Луцькому радіо. І ці волинські медіа-проекти не раз були визнані кращими в Україні. От тільки одна справа — викликати у вірянок сльозу зворушення й розчулення гарною проповіддю, що, зрештою, також вельми похвально. І зовсім інша — кожним прожитим днем, помислом і чином доводити, що живеш на цій землі за Божими заповідями і відповідаєш не тільки за громадські справи, а й за велику родину.

Той день, коли вони привезли з інтернату в свій дім трьох сиріт при живих батьках, обоє запам’ятали назавжди. Вони із матінкою Оленою вирішили й готувалися взяти одну дитину, але коли їм вивели трьох і сказали: «Вибирайте…», серце не витримало. Це ж не іграшка, не товар, який, зрештою, можна обміняти, повернути чи просто викинути! То живі, маленькі, але вже добряче скалічені душі й очі, сповнені надії очі, які, здавалося, пропікали наскрізь.

Відтоді минуло вже два роки, протягом яких протоієрей Валентин рішуче відмовлявся, щоби про їхню родину писала преса. На те були вагомі причини. Мудрий зрозуміє. А нині у них — справжня сім’я, яка складається із отих семи зростаючих «Я» і двох дорослих, які взяли на себе місію і батьків, і духовних наставників. Тепер вони готові поділитися маленьким досвідом і розповісти про ті труднощі, які вже вдалося здолати.

Ніякі престижні гуртки не замінять любові та ласки

Гортаючи у блокноті свої журналістські нотатки, не перестаю дивуватися, як матінці Олені, практично не спускаючи з рук маленького Володі (довірила мені потримати лиш на кільканадцять хвилин), вдалося за якусь часину нагодувати двох, які повернулися зі школи (вставши з-за столу, перехрестилися і без нагадувань пішли мити кожен свою тарілку). Розібратися із замком на чобіткові, який чомусь не засовувався, з мокрими рукавичками (грали ж у сніжки), відправити когось вчити уроки, а когось — у музичну школу, поцікавитися, чому затрималася у школі Віка (пішла у бібліотеку, але нікого не попередила), переговорити по телефону з репетитором і вирішити ще з десяток дрібних, але таких невідкладних побутових проблем, які неминуче виникають, коли у домі живуть діти.

І при цьому встигла оповісти свою непросту життєву історію. Що таке сирітська доля — знає не з книг і кінофільмів. Мама померла, коли Оленці виповнилося п’ять років. Виховували її мамина сестра, бабця, дядько… Звісно, хотілося мами, але її нема, це вона усвідомила. Родина оточила дитину любов’ю і турботою, як могла. Батько ж на той час завів уже третю сім’ю, в якій не було дітей. У якийсь момент він з’явився на горизонті й забрав її з рідного Дубна у Рівне. Віддав у найкращу школу, яка виявилася чомусь російською, влаштував у музичну школу, в басейн, танцювальний гурток… Але не зумів зробити так, щоб вона не відчула себе відчахнутою гілочкою, сиротою… Нові «батьки» забороняли їй бачитися з родиною, до якої звикла, яку любила. Оленці було невтямки, чому тітку, яка приїхала її провідати, не впустили до квартири? Усе ж робилося начебто для її блага. А дитині потрібні були не престижні гуртки, а любов і ласка.

«Згодом тітка приїхала знову і, по суті, мене викрала, — згадує матінка Олена. — Поки дорослих не було вдома, ми зібрали нашвидкуруч мої речі — і на автобус. Я всю дорогу так трималася за тітчину руку, що потім на ній виступили синці».

Коли навчалася в п’ятому класі, знову з’явився батько і пообіцяв, що влітку візьме мене на море, але я йому вже не вірила. Ще через кілька років привіз знайомити зі мною свого старшого сина від першого шлюбу, він на два роки старший за мене…

Ото, здається, і все, що запам’ятала про батька. Хіба ще те, що був музикантом, грав по весіллях… Вона також закінчила музичну школу, стала регентом. І зі судженим своїм познайомилася у храмі. Він приїхав до Дубна на престольне свято провідати однокурсників, а Оленка з подругою співали службу… Коли йшли додому, засперечалися, щось на теми літургіки. Як зізнається, вона на язик гостра і звикла відстоювати свою думку.

Вдруге зустрілися вже в Луцьку, коли вступила до семінарії. Якось дівчата прибирали храм до Великодня і вона допізна затрималася. До квартири було далеко і о. Валентин пішов її проводжати. Дорогою розмовляли і раптом він зізнався, що хоче одружитися із... сиротою.

«Взяти сироту?! Щоб потім повністю нею командувати? Так-от, я — сирота, — ошелешила його, бо з нашого недовгого спілкування вже, мабуть, зрозумів, що мною не дуже покомандуєш. Але йому якось вдалося. Запам’яталося мені, як під час якоїсь чергової нашої словесної перепалки він слухав, слухав, тримаючи руки за спиною, а потім із усмішкою простягнув мені… апельсин. Після такого найбалакучіша жінка замовкає», — згадує матінка Олена.

Легко радити: «Любіть чужих дітей більше…»

«Роблячи свій життєвий вибір, я завжди знав, що хочу стати священиком, бути там, де багато місіонерської роботи, і одружитися із сиротою, — це вже із розмови з главою сімейства, появу якого в домі озвучив хтось із синів голосним: «Тато приїхав!». — Взагалі-то життя мало б скластися інакше: відмінно закінчив семінарію, відкривалася перспектива продовження навчання в Загорську, в духовній академії… Але зустрів Оленку, а ще коли довідався, що сирота — серце тьохнуло… Ось так Господь здійснив усі три мої бажання. Порадився зі своїм духівником о. Валентином, і владика Ніфонт благословив…»

Доля не обділила їх любов’ю й дітьми, але після певних життєвих перипетій вони із матінкою Оленою вирішили, що візьмуть у свою родину сироту і спробують обігріти її, виховати, як рідну дитину. Хотіли дівчинку, а взяли… двох дівчаток і хлопчика. Нині обоє зізнаються, що якби довго роздумували, зважували й вирішували, то, швидше всього, не наважилися б на такий крок. А тоді то був порух не стільки розуму, як серця, яке не змогло зробити вибору на користь когось одного із трьох, про що тепер зовсім не жалкують. Бо якщо у маленьких ще є шанс, що їх заберуть у сім’ю, то старші цей шанс із кожним роком втрачають і, зрештою, опиняються у категорії «непотрібних». Переступивши поріг дорослості, 40 відсотків інтернатівців стають злочинцями, 10 — намагаються покінчити життя самогубством і лише 10 відсотків повністю адаптовуються у соціумі. Така невесела статистика.

Чули і вони невтішні застороги про «погані» гени, яких не змінити ніяким вихованням, про непереборну спадковість. А дехто кидав прямо у вічі: «Та ти їх, попе, через місяць назад привезеш!».

На спеціальних курсах, які вони відвідували, перш ніж створити прийомну сім’ю, психологи також змальовували далеко не райдужні перспективи: будуть неслухняними, будуть утікати, брехати, робити шкоду…

Вони слухали й не вірили — це не про нас, ми ж із добром, із любов’ю, із відкритими серцями… А потім, коли зіткнулися з першими труднощами, не спали ночами, гарячково гортали конспекти, радилися із фахівцями, шукали порад в інтернеті, докоряли собі: «Що зробили не так?».

Одна із дівчаток дуже відставала у розвитку, в перший клас пішла у 9 років. Щоб допомогти їй наздогнати ровесників, нині з нею працюють два репетитори, педагог. Кожним найменшим успіхом, а вони вже помітні, тішиться вся родина, а особливо — батьки. Матінка Олена за освітою — соціальний педагог, щоправда, через поважні сімейні обставини навчання ще не закінчила. Зате практику має таку — іншим і не снилося!

Дівчатка першого ж дня звернулися до них: «Мамо!», «Тату!». Хлопчик три дні розмірковував, перш ніж вимовити ці важливі для всіх слова. А потім у їхньому домі дуже часто зазвучало слово «люблю», і вони зрозуміли, що за ним не завжди справжні почуття. Довелося вчити вимовляти його тільки тоді, коли за ним був справжній порух душі, а не просто приємний звук. Бо не з великої ж любові одна з дівчаток за тиждень порвала п’ять рюкзаків, поламала пральну машинку, побила двері й погризла все, що тільки можна було погризти. Довелося вчитися й самим, бо легко радити: «Любіть чужих дітей більше…». А любов — то така штука: або вона є, або її нема…

Нині подружжя Марчуків переконане: далеко не всі сім’ї можуть і мають моральне право взяти на виховання чужу дитину. Неодмінна умова — дуже любити один одного. І ще одне: такий крок не має бути жестом відчаю чи показної добропорядності. Бо це швидко минає, а діти з їхніми постійними проблемами залишаються… І якщо хтось спокушається на «дитячі гроші», які нині платить держава, хай одразу ж відмовиться від свого задуму, інакше діти ходитимуть голодними й обдертими. Адже їм постійно щось треба, вони майже щодня із чогось виростають, щось рвуть, бруднять, гублять… Звісно, дівчаткам потрібно більше, тож закономірно, що у родині Марчуків їхні потреби опинилися на першому місці.

« Колись, — розповідає матінка Олена, — я любила ходити на базар, просто так, щоб роздивитися, вибрати якусь гарну річ. Нині це справжня мука, бо все щось невідкладно треба. Напередодні першого вересня мусила купити одразу 12 гольфів, шість придбала в однієї продавчині. А решту — в іншої, щоб не дивилися косо, нащо так багато? Усе мусить бути на зміну, дівчаток, які ще недавно поняття не мали про гігієну, треба вчити бути охайними, та й хлопчиків — теж.

А оце недавно прийшли куми в гості, то я, ріжучи торт, піймала себе на думці, що рахую, скільки порцій, щоб кожному вистачило… Ми спочатку не вірили, що інтернатівські діти не мають міри у їжі і їм треба давати порціями. Та водночас домашні діти чогось навчилися і від них, наприклад, гратися у різні ігри, проводити вільний час без телевізора і комп’ютера».

Пишучи ці рядки, я свідомо, як і батьки, уникаю поділу дітей на «свої» і «чужі», аби нікому не завдати болю, не травмувати. Бо цим дітям і так довелося багато пережити. Якось пізно ввечері одна з дівчаток звернулася із незвичним проханням: «Набийте мене, бо я не можу заснути…». Коментарі, як мовиться, зайві.

За два роки Марчукам вдалося, подолавши чимало труднощів, вибудувати повноцінну сім’ю, де усіх люблять, заохочують і карають однаково. Нині вони вже не уявляють себе один без одного. І якщо ви спробуєте, роздивляючись світлини, вгадати, хто ж із дітей по батькові не Валентинович, можете помилитися, як помилився торік, побувавши в родині, столичний гість — уповноважений Президента з прав дитини Юрій Павленко.

«Їм треба материнські руки, їм треба батьківське плече»

«Мабуть, найбільшу радість ми відчуємо тоді, коли прийомний син чи доньки народять нам онука, — усміхається замріяно протоієрей Валентин Марчук. — Але шлях до цього ще довгий і трудний. Та ми не шкодуємо, що стали на нього. Бо ж і народження власної дитини — також ризик. А хіба у будинки престарілих здають батьків і забувають про них прийомні чи усиновлені діти?

Ми не чекаємо від них особливої подяки. Прийде час і вони підуть у життя. Ну що ж, така закономірність, птахи мусять вилітати з гнізда. Але ми з матінкою докладаємо максимум зусиль, щоб вони пішли у життя підготовленими, з вірою і завжди знали, що у цьому світі не самотні, у них є любляча сім’я й небесний Покровитель».

А це для кожної людини найголовніше. Це так просто — купити сироті солодощі, іграшку чи пожертвувати кошти під час благодійної акції. Але той, хто бував у нинішніх інтернатних установах, знає, що матеріально держава їх забезпечує, і там стільки іграшок, що ними вони можуть ще й поділитися. Та дитині потрібне зовсім інше: любов, турбота, добрий батьківський приклад, ласкаві мамині руки, особлива родинна атмосфера, яку вона згодом зможе перенести вже у свою сім’ю.

Тож якщо ви наважилися на цей життєвий подвиг, хай допомагає вам Господь.

«І ще одне, — ділиться найсокровеннішим протоієрей Валентин Марчук. — Я безмежно вдячний матінці, що найголовніші повсякденні турботи вона взяла на себе і дозволяє мені робити вибір на користь мого місіонерського служіння. Вона ще і єдиний справжній критик усіх моїх акцій. Ми вже 13 років у шлюбі й усе, чого я досяг, усі мої нагороди і відзнаки — завдяки її розумінню й підтримці. Але коли б доля раптом поставила мене перед жорстким вибором — сім’я чи все інше, безперечно, важливе для мене, я б обрав сім’ю».

Валентина Штинько

За матеріалами сайтів volyn.com.ua та volyn.church.ua

протоієрей Валентин Марчук
Олена Марчук
сім’я
усыновление
подвиг матери

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
8892

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар