Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Scaffolds. Навколо «Риштовань». Частина ІІ

Версия для печатиВерсия для печати
04 січня 2019 | Інтерв’ю

Публікуємо другу частину великого інтерв'ю Костянтина Сігова з арх. Кирилом (Говоруном) про книгу «Риштовання церкви. Вбік постструктуральної еклезіології».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Scaffolds. Навколо «Риштовань». Частина І

Ми повертаємося до традиційної парадигми — центральність громади для церкви

— Наша бесіда відбувається в контексті свята Володимира і подій у Києві 1030 років тому. Вони були задовго до Вестфальського миру, до виникнення системи автокефальних церков. Що таке Київська митрополія і як вона співвідноситься зі вселенським контекстом у ті часи і в наші? Чи можемо ми відкрити дискусію на тему: що є плідним для громад, які хочуть йти в майбутнє?

— На мою думку, процеси становлення Помісної церкви в Україні наразі є корисними для громад. Вони сприяють певній емансипації, їхньому звільненню від іноді занадто високого тиску риштувань. Ми спостерігаємо певний антагонізм між риштуваннями і громадами. З одного боку, ми бачимо спроби зацементувати ситуацію, коли громади позбавлені жодного вибору і мають бути вбудовані в риштування (маю на увазі надгромадські структури — єпархії, митрополії). І, на жаль, емпірично є випадки залякування чи тиску на священиків, вірян, навіть на єпископів. Риштування, так би мовити, намагаються домінувати над громадами.

Зараз ми бачимо, навпаки, процес звільнення від цього домінування і можливість вибору для громади тієї чи іншої юрисдикції, що підкреслює суб’єктність громади, надає їй (якщо говорити богословською мовою) більшої іпостасності.

З іншого боку, я повинен попередити і сказати, що не завжди процес емансипації є амбівалентним. Він починається зі звільнення, інколи переходить у менш якісні, анархічні форми іншого диктату. Буває, що та меншина, яка зазнавала пресингу з боку інших структур, звільняючись, сама починає диктувати іншим і чинити пресинг. Тому не повинно бути ейфорії від звільнення.

Процес звільнення, на мою думку, є дуже позитивним, становлення громад як самодостатніх структур є дуже важливим для церкви. Це дуже гарно показав у «Старосвітських батюшках і матушках» І. Нечуй-Левицький. Ми повертаємося до традиційної для України парадигми — центральність громади для церкви.

Розуміючи позитивні аспекти цього процесу, ми повинні усвідомлювати і ризики, які з цим пов’язані. Тому що український рух до незалежності, емансипації на початку ХХ століття призводив до негативних наслідків, наприклад, до т.зв. самосвятства. Звільнення — це постійний діалектичний процес, який вимагає від нас свідомості, тверезості щодо його якості. Він не має перетворитися на токсичні форми, пов’язані зі зловживаннями, корупцією, анархією тощо.

Церковні інституції — не від апостолів

— У книзі ви берете деякі слова, які для багатьох є святими, навіть священними, і демонструєте, як їх використовували в Римській імперії, у світських державах середньовіччя, модерної Європи. Ви десакралізуєте ці поняття. Нове уточнення сенсів може когось дратувати, хтось може сказати: «Ось шлях, на якому немає нічого святого». Як би ви пояснили, що ж усе-таки є святим? Щоб люди зрозуміли, яким є духовне джерело вашого бачення.

— Книга побудована на інтуїціях, характерних для сучасної соціології релігії. Але було б великою помилкою і дуже неправильним тлумаченням моїх намірів розглядати ці спроби як десакралізацію церкви. Саме через розрізнення між природою і риштуваннями я і намагаюся пояснити, що є сакральна серцевина церкви, власне її природа. Церква є сакральною, святою, божественною. І людською, в тому числі. Вона є таїнством. І є риштування, які не є сакральними. Вони набули сакральності через те, що мали дотик до природи. Але це набута, індуційована, намагнічена сакральність, запозичена від природи церкви.

Проблема в тому, що риштування самі себе сприймають як сакральні інститути, навіть більш сакральні, ніж те джерело, від якого вони отримали свою сакральність. І це є проблемою для церкви. На історичних досвідах та прецедентах я показую, що насправді ці інститути виникали не як сакральні, а як досить світські. Найбільшим джерелом риштувань для церкви до цього часу є Римська імперія. Її більше ніде не залишилося, крім музеїв у Римі, Німеччині чи Британії. Але якщо ви хочете побачити Римську імперію в її дії, приходьте, будь ласка, до церкви, подивіться на архієрейське богослужіння. Це все збереглося в максимальній мірі.

Ще одним джерелом риштувань стала язичницька філософія: Прокл, неоплатонічна школа. Велику роль у формуванні риштувань сучасної церкви відіграла Османська імперія, яка домінувала над християнським сходом понад чотири століття і вплинула, можливо, навіть більше, ніж Візантія.

Власне, в цьому і полягає мій метод реконструкції. Я беру інституції церкви і показую їх оригінальне походження: воно не від апостолів, тим більше не від отців церкви. Вони є елементами, запозиченими церквою. І, до речі, прикладом того, що церква може бути дуже творчою, відкритою. Ці інституції стали можливими всередині церкви через те, що вона демонструвала максимальну відкритість. Четверте століття, коли Римська імперія найбільш вплинула на церкву, — це період максимальної відкритості церкви до зовнішнього світу.

А в період закритості церкви ці інституції були сакралізовані, ототожнені із самою церквою. Це вже проблема. І якщо ми хочемо повернутися до первинних сенсів церкви, ми повинні, по-перше, показати, що ці інституції були запозичені. Це нам дозволяє повернутися до відкритого етосу церкви. Таким чином, ми повертаємося до того модусу, який виявився найбільш плідним та креативним, — до відкритого модусу існування церкви.

Я вірю, що кожний інститут церкви можна оновити. Бог і Святий Дух настільки всесильні в церкві, що наново можуть бути створені абсолютно всі інститути. Таке можливо теоретично. Звичайно, це не відбувається, і ми цього не бачимо емпірично. Але насправді в церкві весь час відбуваються зміни, яких ми не помічаємо. Навіть інститут автокефалії весь час трансформується. Уявлення про автокефалію, яке було 20 років тому назад у глобальному православ’ї, зараз вже інше. Ми цього не помітили, ми виросли разом із цими поняттями. Ми творимо ці поняття. Тому це природній процес створення інститутів. Ми віримо, що церква незмінна, так воно і є. Але ми екстраполюємо цю незмінність на все, що є навколо. А це логічна помилка.

Зміни у церкві відбуваються весь час, але ми їх інколи не помічаємо

— Отже, та форма, в якій сьогодні живе церква в національних державах, не є вічною. Але, читаючи розділи вашої книги, легко побачити, що церква жила в різних контекстах. Один провокуючий тезис книги — як дивилися на колонії європейські держави. Колоніями були ті території, де не діяло право: тут Німеччина, а тут Франція. Колонія — це сьогодні діаспора. Навіть слово «діаспора» взято до церковного вжитку з колоніального досвіду. Як може церква перейти до постколоніального життя і як зрозуміти, що треба виходити із залежності від колоніальної ментальності?

— Це відбувається, хочемо ми цього чи ні. І відбувається з низки причин. По-перше, на нас тисне зовнішнє суспільство. Сучасний світ деколонізується. Колоніальна філософія, політична філософія і практика відходять у минуле. Це створює передумови для неколоніального, неімперського мислення всередині церкви.

З іншого боку, чому взагалі відбувається звільнення від колоніального мислення через тиск ззовні? Через те, що насправді колоніальне мислення не є притаманним самій церкві, воно прийшло до церкви ззовні. І на інтуїтивному рівні люди це відчувають. Хоча за цим стоїть вікова традиція: Візантія, Російська імперія тощо.

— Не тільки Кирило і Мефодій…

— Кирило і Мефодій якраз є прикладом неколоніального впливу, неімперського культу. Це певна маніпуляція цими постатями. Але люди відчувають, що це є фальшиве, принесене ззовні, тому легко цього позбавляються.

Свого часу під тиском обставин церква набула дуже багатьох уявлень. Наприклад, прийняла для себе рабство. Воно стало сакральним інститутом у традиційному християнському суспільстві. В Російській імперії це продовжилося до 1861 року. І навіть після. Це є інститут, який дуже давно, ще з апостольських часів, із І ст., був запозичений церквою.

— Але в апостола Павла він вже під знаком «?».

— Так. І лише зараз ми бачимо, як з ХІХ ст. християнська церква починає розуміти: рабство — це зло, воно не є сакральним інститутом. Це виникає під тиском зовнішніх обставин — аболіціоністського руху на заході, в Російській імперії тощо. Але люди це приймають, тому що розуміють, що це не відповідає Євангелію та християнським нормам.

Така сама ситуація із підпорядкованим положенням жінки в суспільстві, яке вважається традиційним і ледь не сакральним. Але ми бачимо, що жодної сакральності в цьому немає. Тому що у Христі немає не елліна, ні іудея, ні жінки, ні чоловіка, ні раба, ні свобідного… Це означає, що ці розділення є соціально обумовленими і підпорядкованість жінки чоловікові жодним чином не випливає з Євангелія. Тому поступово ідея рівноправності жінки і чоловіка приходить і до церкви. Ці процеси відбуваються весь час, але ми їх інколи не помічаємо.

Свобода відрізняє здорову громаду від сектантського зібрання

— Добре, що ви згадали довгий шлях звільнення від рабства та ментальності кріпосного права. У зв’язку із цим постає питання: чому так важко після століть християнства побачити людину як образ і подобу? І в якій мірі громада може бути тим контекстом, в якому гідність людини дається взнаки?

— Чим, на мою думку, церковна громада відрізняється від секти, — так це наявністю свободи. У громаді свобода актуалізується, в секті свободу подавляють, зменшують, звужують. У цьому сенсі секта може існувати всередині церкви. Ми бачимо, скільки в нас таких угруповань, громад, які складаються з різних людей, але там свобода не культивується, навпаки, витісняється за рамки. У цьому відмінність здорової громади від сектантського зібрання.

Це є однією з тез, яку я весь час повторюю і в «Мета-еклезіологія», і в «Риштуваннях церкви»: свобода складає фундамент церковного буття. У церкві людина може бути лише вільною. Але ця свобода має бути відповідальною, вона не ототожнюється зі вседозволеністю, вольницею. Коли людина перебуває в громаді, вона вчиться бути відповідальною, користуватися своєю свободою, і громада поважає свободу.

Тому, гадаю, це одна з головних рис церкви, яка є частиною її природи.

У цьому сенсі теж буває певний антагонізм між природою і риштуваннями церкви, тому що риштування, церковні інституції налаштовані на пригнічення цієї свободи, вони працюють проти природи церкви. Натомість, щоби працювати органічно всередині церкви, вони повинні поважати людську свободу як можливість людської відповідальності, повноцінного членства церкви.

Не виключаю, що нові архітектурні форми зможуть підкреслити центральність громади

— Яким є в громаді погляд на людину? Згадаймо, наприклад, баптистерій в Равенні. Ми бачимо архітектуру, в якій громада свідчить про нескінченну гідність людини, нового члена, який стає частиною цієї громади. Ми не бачимо в Києві або інших європейських містах нічого подібного до таких баптистеріїв. Тож яким може бути смислове, духовне сприйняття людини громадою, як вона пояснює людині, ким є людина за задумом Бога?

— Ви добре зауважили, що баптистерій є певним символом свободи в церкві, тому що людина робить свідомий вибір: чи відрікся ти від сатани, чи приєднуєшся до церкви? І відповідь на питання — це вільний вибір людини.

Ми бачимо, як у ранній церковній архітектурі баптистерії мають центральну позицію. Одним із прикладів цього є церква, яка збереглася в містечку Дура-Европос у Сирії. Я дуже докладно аналізую цей випадок у книзі. Церковна будівля, яка збереглася, насправді була чиєюсь хатою, переобладнаною під церкву, де збиралися християни. Це була перша, найбільш рання, найпоширеніша форма церковних зібрань. Будівля має баптистерій як центральне місце для зібрань. Там само відбувалася євхаристія. І центральність баптистерію показує, що там, де люди говорять «так» чи «ні», де вони приймають рішення, залишається й центральне місце для євхаристії, для церковних зібрань. Поруч знаходився хол, де люди вивчали Святе Письмо і навчалися тому, як реалізовувати свою свободу. Це був перший крок, який вони робили під час хрещення.

— Цікаво, що навчання та інтелектуальне зростання людини, критика своїх вчинків є подальшим шляхом після баптистерію. Сьогодні ми не маємо таких архітектурних форм і знову повертаємося або до риштувань, або до стін.  Як у сучасній культурі цю природу — і громади, і церкви — можна зробити наявною, поставити її в центрі уваги тих, хто говорить сьогодні про церкву? Бо природа, як не дивно, залишається в кращому випадку в тіні або ми взагалі її не бачимо.

— Дуже гарне питання про те, як візуалізувати цю центральність. Можливо, прийшов час нових архітектурних форм або час повертатися до тієї моделі, яку нам демонструє Дура-Европос... Власне, так і відбувається. Люди збираються у пристосованих приміщеннях і служать літургію. Це є і у великих містах, і в маленьких. В якомусь сенсі це повернення до первинних форм. Тому що найбільш поширена форма християнської архітектури — базиліка, запозичена з Риму. Вона є публічним офісом Римської імперії. І перехід богослужінь з помешкань типу Дура-Европос до базилік у ІІІ-IV ст. означав перехід церкви від зібрання, сконцентрованого довкола громади, у публічний простір, де церква здійснювала, зокрема, й певні публічні політичні функції.

В цьому теж був сенс, своя логіка часу. Безумовно, церква охоплювала всю імперію, християнізувала її. Але церква одночасно втрачала сфокусованість на громаді. Інколи під тиском зовнішніх обставин (у нас, наприклад, це був комуністичний період, коли церкви закривалися, в них не можна було служити, бо їх просто не було — вони були зруйновані чи під щось переобладнані) відбувається повернення до реалій, коли люди збиралися по хатах. У той час це сприймалося як певна аномалія, але якщо ми подивимося на ретроспективу церкви, то побачимо, що в цьому був певний сенс, повернення до джерел. І я не виключаю, що нові архітектурні форми будівництва церков зможуть підкреслити ще раз центральність громади.

Ієрархія — це природний стан речей. Але не божественний

— Остання тема: громада і ієрархія. Ви чітко аналізуєте, що Діонісій Ареопагіт взяв у Прокла цю побудову. Як знову повернутися до нормальної практики того, чим може бути ієрархія, якщо вона не є поза власною природою?

— Ієрархія є прикладом того, коли певна інституція церкви сакралізується. Причому вона була сакралізована навіть у своїй назві: «ієрархія» — це священноначалля. Це певна сакралізація влади.

Є поширена точка зору, яка йде від Діонісія, а через нього — до неоплатоніків, таких як Прокл, що першопричиною влади є ієрархія, Бог, Який Сам очолює цю ієрархію.

Я показую, що в отців церкви, які не пов’язані з діонісієвою традицією, була інша точка зору на походження церковної влади, що ієрархія походить з природного стану речей. Тобто тим, що в католицькій традиції називається «природне право». А ієрархія знаходиться у світі, який нас оточує. Ієрархія є серед дерев, у клітинах, на мікрорівні, на макрорівні, у мінералах, в людському суспільстві, в родині врешті-решт. Тобто це є природний стан речей. Він не є божественним. Що зробив Діонісій Ареопагіт? Він, на мою думку, екстраполював цей природний стан речей на небо. І це була помилка.

Але це не означає, що ієрархія шкідлива, непотрібна. Вона якраз потрібна. Як природний інститут вона допомагає церкві зорганізуватися, але коли він сакралізується, він фактично заміщує собою все інше, те, чому має служити. І замість того, чому має служити, вимагає служити собі. Це є певна дисфункція ієрархії, яка має бути виправлена. У книзі я намагаюся продемонструвати, що шкідливим у церкві є не сам принцип ієрархії, навпаки, він корисний у церкві, а шкідлива сакралізація цього інституту, коли він абсолютизується. Натомість ті речі, які є абсолютними в церкві і громаді, вони релятивізуються і починають служити умовним надбудовам, таким, якими є ієрархія.

Моя книга — це ідея, яку можна перетворити на конкретний рецепт

— Уявімо собі: ви стаєте ієрархом. У який спосіб ви б хотіли допомагати громадам стати тим, чим вони є за природою, плекати їх свободу і зростання в тому, що ви найбільше любите?

— Це запитання є найскладнішим. Я пам’ятаю слова з Євангелія: «…за свої слова будеш визнаний праведним і за свої слова будеш засуджений». В мене, на жаль, немає відповіді, як це можна втілювати на практиці. Я не пропоную рецептів, вважаю це неконструктивним. Є певні ідеї, пропозиції, які різні люди можуть реалізувати в той чи інший спосіб. Це відкритий проект, можете його продовжувати далі, критикувати — його треба критикувати, щось відкидати. Або брати для себе щось корисне.

Тож це певна ідея, яку можна перетворити на конкретний рецепт, що можна зробити всередині церкви. Але готових рецептів я не пропоную, і роблю це навмисне.

— Як вірянин я можу сказати: не бійтеся. Ми знаємо силу, яка сильніша за страх. І мережі наших читачів дуже сподівається на ваше зростання і як автора, і як людини церкви.

— Дякую. Моєю метою було зробити читання цієї книжки цікавим, щоб вона не була нудною.

— Я читав її із захопленням, думаю, я не поодинокий. Дякую!

Книгу арх. Кирила (Говоруна) «Риштовання церкви. Вбік постструктуральної еклезіології» можна вже замовити на сайті «Дух і Літера».

Бесіду вів Костянтин Сігов

Фото Максима Сидоренка

Архимандрит Кирилл (Говорун)
Константин Сигов
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
797

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар