Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Протоієрей Валентин Негода. Некролог

Версия для печатиВерсия для печати
30 жовтня 2015 | Постать

Протоієрей Валентин Негода народився 16 березня 1929 року у селянській сім’ї у селі Стовпин Корецького району Рівненської області.

Крім сина, батьки Данило та Ірина виховували ще на декілька років старшу доньку.

З дитинства Валентин прислуговував у місцевому храмі. Початкову шкільну освіту він здобував у початковій школі у Стовпині, а неповну середню, із 1940 року, ― у Межиричах, куди доводилося добиратися пішки. Через війну, що розпочалася у 1941 році, шкільне навчання на деякий час припинилося, тому хлопець, який мав неабияке бажання до освіти, мусив займатися самотужки.

У 1945 році єпископ Миколай (Чуфаровський) у Луцьку відкрив дворічне богословсько-пастирське училище. Через благочинних про цю подію було повідомлено чоловіків із усіх парафій Волинсько-Рівненської єпархії, яких запрошували вступити на навчання. 15 травня 1945 року матір привезла у Луцьк Валентина, який теж мріяв стати священнослужителем. Однак тут виявилося, що надто юний вік не дає Валентину права на вступ на курси. Владика Миколай вирішив поки залишити хлопця при собі келійником.

Вже 16 травня у Хрестовоздвиженській церкві єпископ постриг Валентина у читця. Юнак не тільки прислуговував владиці, але й виконував різні доручення у канцелярії. На початку 1946 року єпископа Миколая було переведено на іншу кафедру, а керуючим Волинсько-Рівненської єпархії став єпископ Варлаам (Борисевич), який теж залишив Валентина при собі.

Навіть у новому навчальному році юнак не міг розраховувати на вступ у ВДС, бо йому ще й тоді не виповнилося 18 років. Валентин продовжував виконувати різні послухи при єпархії – іподияконствував під час архієрейських богослужінь, працював кур’єром у єпархіальному управлінні.

Нарешті, у січні 1947 року, на початку другого навчального півріччя, на прохання Преосвященного єпископа Варлаама, Валентин Негода був зарахований у число першокурсників семінарії. До повноліття йому бракувало три місяці, але архієрей особисто попросив за хлопця в уповноваженого Ради у справах РПЦ М.Діденка, і той дав згоду на вступ Негоди у перший клас.

Перший час навчання наймолодшому учню семінарії було дуже нелегко – давалися взнаки як пропущені місяці семінарської програми, так і брак загальної освіти. Першу ж письмову роботу Валентин написав настільки неграмотно, що викладач протоієрей Михайло Варжанський сказав, що його слід було б посадити у перший клас школи, а не у семінарію.

Проте з Божою допомогою Негода швидко наверстував втрачене – навчальний рік у ВДС він закінчив шостим за успішністю серед сімнадцяти учнів першого класу. Уже за підсумками першого півріччя другого класу у Валентина було тільки дві «четвірки» – з конституції та церковнослов’янської мови, а все інше він знав на відмінно. Загалом другий курс хлопець закінчив із четвертим показником у класі. Третій клас він завершив одним із трьох відмінників. У 1950 році Валентин Негода закінчив ВДС за першим розрядом – одним із двох серед шістнадцяти випускників.

Успішне навчання у семінарії дало юнаку право на вступ у духовну академію, чим він і скористався. У МДА під покровом преподобного Сергія Радонезького Валентин Негода здобував вищу духовну освіту протягом 1950-1954 років. В академії хлопець теж добре вчився, через що й отримував підвищену стипендію у 400 рублів. Втім, майже всю її студент відсилав батькам, а сам задовольнявся найменшим. Свою кандидатську дисертацію на тему «Істинно-християнське життя, як нероздільна взаємодія Божественної благодаті та людських сил» Валентин захистив на кафедрі морального богослов’я. Науковим керівником під час написання цієї роботи став сам ректор академії та майбутній голова Навчального Комітету при Священному Синоді РПЦ протоієрей Костянтин Ружицький, котрий теж був вихідцем із Волині.

У вересні 1954 року, після здобуття наукового ступеню кандидата богослов’я, Валентин Негода був направлений для викладацької роботи у рідну для нього Волинську духовну семінарію, де розпочав працювати із 1 жовтня 1954 року. Першими предметами, які Негоді доручили викладати у ВДС, стали порівняльне та моральне богослов’я, а також його призначили одним із класних керівників, хоча Валентин Данилович був не тільки наймолодшим із усіх викладачів, але й навіть молодшим за деяких зі своїх підопічних із третього класу. Серед обов’язків класоводів у цей час було й щоденне чергування у семінарії із п’ятнадцятої до двадцятої години.

У 1955 році Валентина Даниловича було призначено помічником інспектора із викладанням морального богослов’я та церковнослов’янської мови. Він, разом із іншим помічником – Олексієм Вислоцьким, чергував у семінарії, знаходячись при учнях під час вечірніх занять, на ранкових та вечірніх молитвах, під час Богослужінь у храмі, у столовій під час прийняття їжі, обходив спальні у нічний час. Як викладач церковнослов’янської мови, Негода був одним із керівників богослужбової практики.

Згодом Валентин Данилович у різні роки викладав ще Новий Завіт, основне богослов’я, порівняльне богослов’я, історію Руської Церкви. У 1959 році він перестав виконувати обов’язки помічника інспектора, але знову став класним керівником. Звільнитися із посади помічника інспектора Негода пробував ще перед початком 1958/59 навчального року, мотивуючи це поганим станом свого здоров’я, однак тоді Навчальний Комітет залишив його на посаді.

Наприкінці 1950-их років радянська влада взяла курс на поступове звуження діяльності та подальше закриття Волинської духовної семінарії. Проти викладачів та вихованців навчального закладу було організовано цілу кампанію, спрямовану на формування негативного образу людей, пов’язаних із Церквою, серед громадськості. В одному із антирелігійних видань, що вийшло у Львові у 1960 році, автор, серед іншого, звинувачував Валентина Негоду у тому, що він активно вербував молодь у семінарію. «Засади мракобісся і сліпої віри в бога, – йшлося у цьому пасквілі, – він всмоктав ще з молоком матері». Побіжно автор зауважив ще й те, що батьки та сестра Негоди «досі не вступили до колгоспу, вороже ставляться до колгоспного ладу і заходів Радянської влади». Також тут містилося про Валентина Даниловича й таке абсурдне твердження: «Роки минають, а він не одружений і не має наміру брати шлюб. Негоді давно сниться єпіскопська мантія».

У березні 1960 року секретар Волинського обкому КПУ І. Грушецький писав секретарю ЦК КПУ М. Підгорному про те, що В.Д. Негода, який є «вихідцем із націоналістично-куркульської родини», у період літніх канікул, «використовуючи свої старі зв’язки, вербував у західних областях України майбутніх семінаристів».

Те, що Валентин Негода активно залучав молодь у семінарію, ставилося йому у вину найчастіше. У 1961 році уповноважений Ради у справах РПЦ по Волинській області А. Федулов писав, що через таку активну діяльність і походження із «націоналістичної сім’ї» Негоду варто прибрати із семінарії.

Однак реальних звинувачень Валентину Даниловичу влада пред’явити не могла, тому він залишався у семінарії. У квітні 1962 року Негода, крім іншого, був призначений економом ВДС, залишаючись на цій посаді до закриття навчального закладу влітку 1964 року. У зв’язку із цим він брав участь у роботі кількох комісій, що займалися прийняттям-передачею приміщень та майна семінарії на баланс інших установ. Саме Валентину Негоді, за посадою, довелося перевозити семінарське майно в Одесу, адже з місцевою семінарією, формально, і зливалася ВДС.

Після закриття у Луцьку духовної школи Валентин Данилович Негода залишився працювати при єпархіальному управлінні, де він був завгоспом (за сумісництвом із жовтня 1962 року), завідуючим Пенсійним столом єпархії (із жовтня 1964 року), а також архієрейським іподияконом.

Нарешті, 4 грудня 1967 року відбулася дияконська хіротонія Валентина Негоди, а 10 грудня він став священиком, причому при рукопокладенні архієрей дав набедреник та камилавку. Архієпископ Волинський і Рівненський Даміан (Марчук), який і звершив хіротонію, призначив священика кліриком кафедрального Свято-Троїцького собору із залишенням його завідуючим Пенсійним столом єпархії. Від обов’язків завгоспа священик був звільнений із 1 січня 1968 року.

Уже на початку священицького служіння отець Валентин здобув високий пастирський авторитет. Керуючий єпархією так характеризував його: «Не лінивий у виконанні пастирських обов’язків. Добре проповідує. Серед своєї пастви користується любов’ю і повагою».

Приписним до собору у той час був луцький Свято-Феодосіївський храм, де почергово звершували Богослужіння соборні священнослужителі. Так склалося, що найчастіше це покладалося саме на отця Валентина. А вже 25 червня 1970 року його звільнили із собору призначили настоятелем Свято-Феодосіївського храму. Перед цим священик був нагороджений золотим наперсним хрестом. У зв’язку із новим призначенням отця Валентина було звільнено від обов’язків завідування Пенсійним столом єпархії.

Найпершим завданням настоятеля було наведення благоустрою храму, адже він вважався аварійним, що могло у будь-яку мить стати причиною закриття парафії. Тому під керівництвом отця Валентина було перекрито дах, проведено центральне опалення, покладено плитку на підлозі, до вівтаря прибудовано ризницю та паламарку, а також притвор перед бабинцем, зведено хори. Крім цього, придбано дзвони, оновлено іконостас, відомим майстром Л.І. Спаською всередині розписано храм.

У 1973 році Луцько-Рожищенський районний благочинний дав священику Валентину Негоді таку оцінку: «Пастир добрий, добросовісний, по службі відповідальний, акуратний. Своїм трудом і хорошим ставленням до людей заслужив любов і повагу. Прислужився до укріплення церковно-приходського життя на парафії. Стриманий і тактовний. Може бути використаний на якомусь відповідальному церковному послуху».

У 1977 році отця Валентина було зведено у сан протоієрея, у 1982 році його нагороджено палицею, а у 1985 році – хрестом із прикрасами.

У 1986 році протоієрея Валентина Негоду було викликано у Київ, де протягом місяця він виконував обов’язки секретаря керуючого Українського Екзархату РПЦ. Тодішній митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), котрий пам’ятав отця Валентина ще із часу навчання в МДА, мав звичку таким чином випробовувати тих священнослужителів, яких він планував поставити на архієрейське служіння. Таку пропозицію отримав і луцький священик, однак, на подив митрополита, він відповів на це відмовою і повернувся у Луцьк. Тут варто знову згадати старий фейлетон про те, що Негоді «сниться єпископська мантія».

У грудні 1987 року архієпископ Волинський і Рівненський Варлаам (Іллющенко) призначив протоієрея Валентина Негоду секретарем єпархіального управління. Через декілька місяців він був нагороджений митрою.

У 1988 році у державі із розмахом відзначався тисячолітній ювілей Хрещення Київської Русі. У Волинській єпархії теж відбулися масштабні урочистості, причому основний тягар по їх організації припав на секретаря. Треба розуміти й те, що довгий час Церква не мала змоги хоча б якось урочисто проводити будь-які святкування, тому жодного досвіду подібної роботи ні у кого не було. Отець Валентин зробив усе можливе для того, щоб урочистості у Луцьку пройшли на найвищому рівні, однак клопоти вкрай негативно позначилися на його здоров’ї. Наприкінці листопада 1988 року він переніс гіпертонічний криз, після чого став просити в архієрея про звільнення від посади секретаря, що було задоволене з 1 січня 1989 року.

У 1989 році Свято-Феодосіївський храм поповнився дияконом, яким став випускник МДС Микола Бондарук. Варто зауважити, що такого помічника настоятель просив у керуючого єпархією ще у 1987 році, посилаючись на погіршення свого здоров’я. Отець Миколай, згодом висвячений у сан священика, став великою підтримкою для протоієрея Валентина у приходському служінні.

Тим часом, горизонти парафіяльного життя наприкінці 1980-их років значно розширилися – влада перестала цькувати Церкву і дозволила проводити при храмах позабогослужбові заходи. У Свято-Феодосіївському храмі відкрилася недільна школа, котру відвідувало 120 дітей, серед яких було декілька майбутніх священнослужителів. У 1990 році відновила діяльність і Волинська духовна семінарія (спершу у якості духовного училища), у якій знову став викладати і отець Валентин.

На жаль, період духовного відродження у країні був затьмарений церковним розколом, що влітку 1992 року розірвав церковну спільноту на Волині. Після серпневого захоплення Свято-Троїцького кафедрального собору, 20 вересня 1992 року прихильники УПЦ-КП зайняли і Свято-Феодосіївський храм, під стінами якого було побито як самого настоятеля, так й інших присутніх священиків та віруючих, двоє з яких незабаром померло.

Після вигнання із рідного храму протоієрей Валентин Негода був призначений кліриком луцького Свято-Покровського храму, котрий став кафедральним. Поки вистачало сил, батюшка звершував там Богослужіння не лише у недільні та святкові дні, але й у будні – у порядку черги. За якийсь час із подання нового керуючого єпархією – єпископа Волинського і Луцького Ніфонта – отець Валентин був нагороджений найвищими рядовими священицькими нагородами, у тому числі й правом носіння двох хрестів із прикрасами.

Перед початком 1993/94 навчального року Негода був призначений інспектором ВДС. У 2005 році отець Валентин через стан здоров’я був змушений залишити викладацьку роботу. Треба зазначити, що у відродженій семінарії весь час він викладав виключно Новий Завіт.

Не зважаючи на постійні хвороби, протоієрей Валентин Негода досі фактично не пропускав недільних та святкових служб у Свято-Покровському храмі, з великим трепетом звершуючи Богослужіння, у яких брав участь. У травні 2014 року, у зв’язку із 85-річним ювілеєм, священика було нагороджено Відзнакою Предстоятеля УПЦ.

Наприкінці літа 2015 року стан здоров’я отця Валентина погіршав, він потрапив у лікарню і уже не зміг відвідувати храм. Однак кожного недільного дня він причащався Святих Христових Таїн, до останньої миті залишаючись воїном Христовим.

Помер священик 29 жовтня 2015 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Царство небесне! Відійшов до Господа отець Валентин Негода

Волинь у жалобі: в Луцьку прощаються з відомим духівником і одним із найстарших кліриків протоієреєм Валентином Негодою

За матеріалами сайту Волинської єпархії УПЦ

протоієрей Валентин Негода
спочилі

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
2073

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар