Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Проблема ставлення до «іншого» у християнстві Заходу та Сходу і виклики українського суспільства. Частина 1

Версия для печатиВерсия для печати

На початку 2018 року видання «Релігія в Укрїані» опублікувало першу частину великої розвідки прот. Богдана Огульчанського про проблеми ставлення до «іншого» у християнстві Заходу та Сходу. Її присвячено європейським трендам і московським звичаям.

Гравюра XVIII століття «Імператор Максиміліан I

приймає посольство Василія III Івановича (1505-1533)»

Прот. Богдан Огульчанський

Цей текст не претендує на теологічний формат (що вимагає ретельнішого дослідження джерел). Але, міркую, проблема ставлення до «іншого» є у християнстві однією з основних та повсякчас актуальних, і тому має обговорюватися. Адже основна місія християн — свідчити про свою віру, благовістити, тобто спілкуватися, взаємодіяти з «іншими». Таке спілкування в різні епохи мало вельми різні форми — і конструктивні, і деструктивні, аж до кровопролиття. Для нас зараз важливо проаналізувати, як формувалося ставлення до «іншого» зокрема у східному, православному християнстві та як відповідні традиції впливають на сучасне релігійне напруження в Україні.

***

Загалом плюралістичні суспільства формувалися в давні епохи у зв’язку з виникненням багатоетнічних імперій. Імперська влада приходила до необхідности виробити ясні формули співжиття спільнот з різними релігіями та світоглядами. Це було відносно просто для спільнот язичницьких, але складніше для монотеїстичної іудейської релігії, яка, як свідчить Біблія, у певні періоди існування іудейської спільноти вимагала винищення іновірців. Усе ж іудеї та інші спільноти, які різко протиставляли свій спосіб життя життю язичників, змушені були приймати реальність, зберігаючи себе через самоізоляцію.

У перші десятиліття та століття свого існування християнські громади відразу мусили знаходити спосіб ставлення до язичників та іудеїв. Основна проблема – як реалізувати парадоксальні імперативи заповідей Євангелія та Послань апостолів: цілковито приймати грішника і цілком противитися гріху. Християнство знає чотири способи реакції на іншого, якщо його іншість для християнина проявляється як гріх (або, словами ап. Йоана, як «хіть» чи «пожадливість») у світі:

активного протистояння;

пасивного протистояння;

угодовським сценарієм (потакання певним видам гріха);

та, мабуть, історично найновіший — християнська толерантність.

При цьому уявлення, що можна вважати гріхом, зокрема таким, який не можна терпіти, — також змінювалися.

Опис чотирьох способів реакції на іншого. Отже, історичні ілюстрації.

Активним протистоянням гріху можна вважати усіляку енергійну діяльність, направлену на подолання явищ, які сприймаються як гріх. Оскільки історично швидко стало зрозуміло, що людська природа у своїй основі не піддається переробці, то від початку активна боротьба із зовнішнім гріхом проявила себе як боротьба з ідеями і переконаннями. Більшість житій перших християнських мучеників наповнені запеклими нападами на ідолопоклонство (хоча зауважимо, що житія — це жанр літератури, а не документ). Коли християнство набуває моці і державного статусу, ми бачимо низку прикладів уже силових способів вирішення конфліктів: руйнування язичницьких храмів, фізичного переслідування іновірців, зокрема інакомислячих християн тощо. Такі форми силових методів боротьби, на наше переконання, не закладені у Євангелії та писаннях апостолів, але є зрозумілим проявом конфліктности людської природи.

Нижче в нашому історичному огляді ми більш детально розглянемо активність (чи аґресивність) у християнстві на ближчому до нас часовому та просторовому проміжку. Тут лише зауважимо, що така активна аґресія хоч і проявляється протягом усієї християнської історії, усе ж із часом стає все менш кровопролитною. Можливо, цим також варто задовольнятися.

Пасивним протистоянням можна вважати поведінку християнських спільнот у таких умовах, коли вони перебували у значній меншості, але при цьому опиралися тиску зовнішніх чинників засобами самоізоляції, створення гетто або іноді втечі. Особливо характерною така поведінка була для іудейських спільнот у часи Середньовіччя, російських старообрядців у XVII-XIX століттях тощо. Дещо подібним чином поводила себе частина християн перших віків у часи переслідувань за віру. Серед сучасних християн також є релігійні течії сектантського типу, які вважають можливим спасіння лише шляхом самоізоляції. У російському православ’ї найновішої епохи вряди-годи виникають подібні течії, коли містяни продають свої квартири та їдуть у села, що розташовані з відомими монастирями, а там чекають останніх часів.

Пасивне протистояння або ізоляція могло бути досить дієвим для збереження релігійної громади у той час, коли суспільства у минулі часи структурувалися як сукупність релігійних, соціяльних та професійних спільнот, які мало взаємодіяли одна з одною. Натомість у часи глобалізації збереження протистояння із зовнішнім світом стає набагато важчим. У деяких релігійних групах це досягається через згоду на соціяльне аутсайдерство шляхом відсторонення дітей від можливостей відкритої освіти – тобто через позбавлення їх шансів для самореалізації у відкритому суспільстві. Такими є, наприклад, аміші.

Виділити послідовно і чітко угодовський сценарій із тканини релігійного життя не завжди можливо, тому що з неминучою закономірністю вимоги до зовнішньої ритуальної, обрядової сторони віри поступово пом’якшувалися: зменшується суворість та тривалість постів, жорсткість накладених єпитимій, тривалість богослужінь, кількість обов’язкових для вірянина молитов тощо. З одного боку, дехто може вважати це угодовством – догоджанням людському бажанню комфорту, дехто – виправданою поблажливістю до людських слабкостей. На наш погляд, угодовство проявляється насправді не в цьому, а тоді, коли керівництво релігійної спільноти змінює релігійні звичаї і правила таким чином, щоб отримати явний зиск для власного земного комфорту за рахунок зневаження духу, а іноді й букви євангельських заповідей. Середньовічна і не лише середньовічна історія Східної та Західної Церков переповнена ілюстраціями, коли церковні ієрархи санкціонували очевидне порушення заповідей владоможцями, а за це отримували явні преференції: ґрунти, маєтки з кріпаками, значні пожертвування на монастирі тощо. Неугодних ієрархів, які не хотіли йти на компроміси, правителі ув’язнювали, душили і страчували, відсторонювали від катедри, скликали собори заляканих єпископів, які позбавляли своїх більш ревних співбратів сану тощо.

Ревнителі російського православ’я, мабуть, мали підстави звинувачувати в угодовстві обновленців 20-х років ХХ ст., які йшли на відкритий союз із більшовиками і отримували преференції за рахунок переслідування «тихонівської» Церкви. Значна частина ієрархів, духовенства і монашества наприкінці 20-х років звинуватила в угодовстві офіційно визнану «сергіанську» ієрархію у РПЦ, не пішла на визнання церковної адміністрації митр. Сергія (Страгородського), яка стала з 1943 р. основою створеного Московського Патріархату, за це були репресовані владою і стали мучениками за віру (немало із них Московський Патріархат канонізував у 2000 році). Водночас звинувачення в угодовстві легальної ієрархії РПЦ (МП), відновленої у сталінські часи не є беззаперечними – очевидно, що радянська влада так чи інакше знайшла би серед усіх ієрархів зручних для себе, враховуючи віковий досвід сервільного ставлення Російської Церкви до імперської влади (У історії нашого християнства таке сервільне ставлення не є абсолютом: під час ліквідації Української Греко-Католицької Церкви у 40-х роках жодного єпископа-угодовця не знайшлося; усі єпископи були ув’язнені або замучені за свої переконання). Тому сервілізм керівництва РПЦ щодо радянської влади, на нашу думку, не відрізнявся принципово від ставлення Константинопольського, Ієрусалимського та інших східних патріархів до султанів Османської імперії. І все ж таки цілком слушними є претензії церковних дисидентів радянської доби (таких, як оо. Гліб Якунін, Георгій Едельштейн, Павло Едельгейм, а також деякі миряни) до православної ієрархії у 60-70-х роках, яка привселюдно запобігала перед радянською б’юрократією і при тому не ворушила пальцем, щоб захистити від репресій страждальців за православну віру, яких і у післясталінські часи було багато. Тут буде справедливо відзначити, що все ж деякі святителі у ці часи мали відвагу захищати віру і вірян – назву шанованих мною архиєп. Гермогена (Голубєва), Хризостома (Віленського) та деяких інших, які, на жаль, були незначною меншістю.

Зауважимо, що угодовський спосіб ставлення до чужого світу відрізняється від двох описаних вище тим, що у ньому переважно бере участь церковна верхівка, у той час як перші два – це спосіб реакції усього церковного «тіла». Це суттєво. В усі часи про те, що церква жива, свідчила саме готовність простих вірян жертвувати за свою віру земними благами.

Про такий спосіб ставлення до іншого як толерантність, міркувати найскладніше. Перш за все, толерантність – це не байдужість, не відчуження і не угодовство. Християнська толерантність до іншого – це також і не секулярна толерантність до гріха, яка зводиться до формули: ви можете поводитися як завгодно, аби ваша поведінка не заважала мені жити так, як мені зручно.

Християнська толерантність розвивається тоді, коли християнське суспільство стає поліцентричним, коли воно пересвідчується, що активна нетерпимість до іншого, про яку ми згадали, неспроможна знищити інше світосприйняття, не призводить до монополізації істини. З часом (лише з часом) християни починають розуміти, що відкритість до інших поглядів та цінностей допомагає шукати і знаходити спільне. Тобто, інший – це не завжди чужий і суцільно ворожий, але це той, хто бачить світ інакше, доповнює твоє бачення. Християнська толерантність виникає в Европі на початку Нового часу як наслідок того, що протестанти і католики Европи усвідомили неможливість цілковитої перемоги над конкурентом. Так званий Аугсбурзький релігійний мир (1555) у Німеччині та Акт про віротерпимість (1688) в Англії закріпили розуміння того, що треба шанувати ближнього, християнина, але не такого християнина, як ти сам. Ця повага до християнина з дещо інакшими догматами і переконаннями органічно входить у основи европейської християнської культури.

Розвиток християнської толерантности нерозривно пов'язаний з розвитком «книжного» мислення і розвитком правової свідомости. У Новий час християни Заходу починають регулярно читати друковану Біблію. Це була перша і часто єдина книга для широкого прошарку населення. Розмірковування над писаним текстом, над записаними Божими заповідями приводить до розуміння важливости записаних законів, а отже, і пошанування законів як чогось об’єктивного, а не суб’єктивного, того, на що не впливає людський фактор. Натомість у російському православному світі безправ’я особистости та масова неграмотність породжували іґнорування закону; у першу чергу владою, але й населенням також. Отже, тут ми бачимо відсутність правової свідомости та християнської толерантности. В Україні з 2-ї половини XVIII ст., коли російський звичай сваволі витісняє Литовський Статут та українське звичаєве право, також втрачається віра у непорушність закону писаного слова. Наслідки цього правового нігілізму цілком очевидні у наш час в українському суспільстві.

Отже, християнська толерантність неминуче пов’язана з правовою свідомістю, з повагою до писаних законів, як Божих (євангельських заповідей та законів старозавітних), так і людських. Натомість у частині православного світу ми, на жаль, бачимо довіру не до писаного слова, а до «передання старців», коли «благословення» міфічних «афонських старців з Єрусалима» стають важливішими не лише рішень церковного Синоду, але й слів Євангелія…

Звичайно, християнська толерантність не може виробити універсальний рецепт для вирішення усіх проблем. Як ми уже зауважили, вона не тотожна секулярній, світській толерантності. Світська толерантність – це толерантність до всіх, хто не порушує державний закон, який не тотожний законам християнської моралі. Тому з часом на християнському Заході повсюди відтворюється подібний процес: коли суспільства стають усе менш традиційними, пропорція номінальних християн зменшується, їхня спільнота усе менш здатна задавати приклад суспільству власним традиційним способом поведінки. Розширюється горизонт вибору, а, отже, пропорція християн за переконанням ще меншає. Як результат, спосіб життя нехристиян чи «інославних» християн усе більш відходить від способу життя відносної (уже не абсолютної) християнської більшости. Поки це стосувалося постів чи манер спілкування, це ще можна пробачити – і у середні віки поруч з християнами жили, наприклад, іудеї, які не постилися. Зміни у стереотипах поведінки починаються у гендерній сфері, у статевій поведінці – з кінця ХІХ ст. на Заході (а із затримкою – на европейському Сході, а згодом скрізь) з’являється – по висхідній: зародки руху фемінізму, цивільний шлюб і доступність розлучень, демонстративна сексуальність у стилі одежі, відверті фото- і кіноматеріяли, «сексуальна революція», тобто свобода позашлюбних стосунків, публічна гомосексуальність відомих осіб, легалізація одностатевих шлюбів та інших типів стосунків, які раніше розглядалися як збочення.

Інший очевидний приклад девіантности стосовно традиційних форм поведінки – це зміна ставлення до вживання наркотичних речовин: від категоричного неприйняття і суворих покарань – до легалізації «легких» наркотиків.

Обидва яскраві приклади послідовного гедонізму – це наслідки реалізації християнської толерантности в умовах ліберальної демократії. Саме розвиток демократичних інституцій послідовно приводить до описаної еволюції ставлення пара-християнського суспільства (що зрештою стало суспільством пост-християнським) до змін у гендерній поведінці, до легалізації вживання наркотичних речовин, до гедоністичного способу життя. Яка відповідальність (або вина) ліберальних ( тобто толерантних) християн у цьому процесі? Яке їхнє ставлення, їхня реакція? Вона не є цілком консолідованою. Навіть, якщо у всіх помірковано консервативних спільнотах названі типи поведінки визнаються як гріх, деякі християнські діячі крайнощі сексуальної та інших типів свободи вважають неминучою реакцією на тривалий період безальтернативного тиску одномірного християнського суспільства. Тобто, як вони думають, маятник, що гойднувся у бік цілковитої свободи як свободи іґнорування релігійних заборон, має зайняти з часом якесь рівноважне, пристойне положення. Тим не менше, проблема християнської толерантности і ставлення до очевидного гріха залишається відкритою. Не так давно провідні европейські інтелектуали написали відому Паризьку Декларацію, в якій висловлюють свою тривогу щодо того, що «лібертаріанський гедонізм (libertine hedonism) часто-густо стає джерелом нудьги і відчуття дезорієнтації», а европейське суспільство глибоко зав’язло в «індивідуалізмі, ізоляції та відсутності мети» (цитати з Декларації подаються зі статті-огляду проф. Андрія Баумейстера, «День» від 31.10.2017). Тобто, цілковита толерантність як невтручання у самолюбну і сліпу поведінку ближнього є згубною для нього, навіть якщо цей ближній – це ціле европейське постмодерне суспільство. При цьому ті, хто вважає за потрібне втручатися, повинні мати на увазі, що таке начебто ліберальне суспільство ще й нетерпиме до тих, кого не задовольняє ця секулярна лібертаріанська толерантність – «що є м’якою, але все сильнішою реальною тиранією» (там само). Але способів дієвого, глобального впливу християни як меншість на власне ліберальне, секулярне, багато в чому індивідуалізоване суспільство поки не мають. Вони переважно діють методом локального, точкового застосування зусиль, які іноді бувають зворушливо самовідданими і жертовними.

2. Звичаї у Московській, Російській державі

Візантійське православ’я, що було перейнято київськими князями для значної частини Східної Европи, не пройшло усіх тих етапів, які пройшло християнство західне, що змінювалося у такт зі зміною суспільства. Східнослов’янське православ’я загальмувалося у своєму вільному розвитку, коли владна вертикаль (влада держави або підперта державою влада церковної адміністрації) жорстко взяла під контроль усі свобідні рухи у церкві. У Московській державі це мало місце уже в кінці XV століття (спершу репресії щодо «стригольників» та «жидовствуючих», а потім ідеологічна перемога над ченцями-«нестяжателями»). З цього часу суміш двох трендів – ізоляції від Европи та гордовитої певности у винятковості Третього Риму як хранителя істинної віри стимулювало парадоксальне поєднання страху інших та нетерпимости до них. Диякон Павло Алепський, подорожуючи зі своїм батьком Патріархом Антиохійським у середині XVІІ століття (частина описання його подорожі добре відома у нас завдяки яскравій характеристиці козацької держави Богдана Хмельницького), потрапив у Москву, де пробув близько двох років. За цей час йому вдалося побувати серед різних людей, зокрема серед полонених турків, таких самих підданих турецького султана, яким був диякон Павло. Ці невольники, щоб полегшити свою участь, вже кілька років перед тим прийняли православ’я (аналогічно робили і православні невольники, потрапляючи в турецький полон). Зміна віри не подарувала їм свободу, але суттєво полегшила умови життя – на правах челяді у бояр. Так от, коли Алепський заговорив з ними на рідній для них турецькій мові, це викликало замішання і переляк. Виявилося, що влада, підтримавши їх перехід до православ’я, забороняла їм спілкуватися рідною мовою, вимагаючи спілкування лише московською (це схоже на трагедію політв’язнів-українців у відносно недавні часи, коли тюремне начальство забороняло їм спілкуватися українською із рідними під час коротких побачень). Отже, навіть для тих, хто став наче «своїм», була категорична вимога: нічого рідного у людини залишатися не має. Це влучно нагадує психологію уявного автора «Листів Баламуту», дідька високого чину із відомої книги Клайва Люїса, який визнав: моя любов до іншого – це коли я можу його з’їсти, щоб він став моєю частиною, і нічого свого у нього не залишається.

Проілюстроване ставлення до «іншого» в епоху Московського князівства і Московського царства можна вважати прикладом активного протистояння тому, що вважалося найбільшим гріхом – неправильній, облудній вірі. Ясно, що в цьому середньовічному суспільстві такі події, як війни, розбої, тортури, цілковите самодурство правителів, зневага до гідности і свободи особистости за серйозний гріх не вважалися. Ситуація змінилася з кінця XVІІ ст., коли російська держава змушена була йти на поклон до німців і голландців. Протягом XVІІІ ст. у російське суспільство увійшли протестанти, а у його кінці, коли були прилучені Польща і Прибалтика – католики. Згідно з історичною логікою у ХІХ ст. імперія стала досить космополітичною, загалом у неї був шанс стати однією з низки европейських імперій. Певне значення мало й те, що Церква (яку перед державою і суспільством майже півстоліття презентував досить ліберальний митрополит Московський Філарет) не мала відваги протистояти космополітичному тренду. У поле церковної публіцистики та літератури заходило багато західних ідей, було перекладено немало творів европейських християнських авторів.

Ситуація в Росії змінилася через парадокс останньої третини ХІХ ст.: посилення ідей власної ексклюзивности, повернення до середньовічного тренду нетерпимости і війни з «іншим», які йшли в Росії не від православних консерваторів, а від лівих радикалів. Ліві революціонери, перелицювавши середньовічний православний месіянізм, ще з більшою нетерпимістю боролися з носіями ворожих, як вони вважали, ідей – з такою ж запеклістю, з якою середньовічний релігійний месіянізм воював з «неправильною» вірою. Безглузда бійня Першої світової війни ожорсточила більшу частину мобілізованого на війну селянства і спроби побудови демократичної, плюралістичної Росії зазнали фіяско. Спостережливі критики переможної більшовицької утопії зазначали продовження в ній того ж третьоримського релігійного ексклюзивізму. І коли, здавалося би, після оглушливого краху радянської імперії наприкінці ХХ ст. Росія отримала шанс стати більш-менш звичайною країною, з’ясувалося, що крах комуністичної ідеї зовсім не означав крах ідеї імперської. Після короткого періоду сум’яття і внутрішніх чвар у дев’яностих роках ХХ ст. стався чарівний помах палички владичиці-Вуглеводородиці; різко підстрибнули ціни на енергетичні ресурси, і глибоко застрягла, як видавалося, в генах імперскість, швидко вилізла і роздулась. На жаль, імперські рефлекси владоможців об’єдналися з такими ж рефлексами нової (з 2009 р.) церковної адміністрації, яка повірила, що зі своєю ідеологемою «руского міра» вона може зайняти звільнене місце комісарів у арміях (ідеологічній та справжній) нової Російської Енергетичної імперії. І от, ми на місці ідеології начебто давно християнської православної країни бачимо гримучу суміш невичерпаних імперських амбіцій і середньовічного православного месіянізму.

З позиції змагання з іншими та аналізу за нашою класифікацією ми бачимо, що в Росії досвід толерантного ставлення до іншого був практично відсутній (передбачаючи можливі закиди, зазначимо, що був короткий період доброзичливих міжнародних контактів РПЦ з католицизмом та протестантизмом у 60-80 рр. ХХ ст., але він цілком контролювався КГБ; держава використовувала церкву більше, аніж церква – державу). Були часи активного протистояння зі слабшими «іншими» (аж до їх «переварювання» або фізичної ліквідації), не масового пасивного протистояння (старовіри та катакомбники радянського часу) і угодовства (щодо імперської або радянської влади і комуністичної ідеології). Отже, слід в історично короткому проміжку чекати, що за умови ослаблення держави (а це станеться неминуче і скоро) утопічна ідея російського месіянізму в його релігійній та інших формах мусить прийняти, що поруч існує багато інших достатньо потужних релігійних і нерелігійних, ідеологічних і політичних структур, з якими у глобальному світі доведеться бути поруч. Найбільш очевидні – це російський іслам, глобальний Схід та інше православ’я.

Продовження див. у частині 2.

За матеріалами сайту Релігія в Україні

Протоієрей Богдан Огульчанський
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1210

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар