Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Сербська Православна Церква та «Косовська проблема»

Версия для печатиВерсия для печати

…Тим часом на іншому кінці Югославії – в Косово – починає  розгортатись не менш драматичне протистояння православних сербів із мусульманами албанцями, яких в автономії вже давно переважна більшість…

Масштабні повстання та заворушення почали регулярно відбуватись у Косово, починаючи з 1981 року, але комуністичній владі деякий час вдавалося їх стримувати репресіями або поступками.

 

Косово – земля сербів і албанців. Історія конфлікту

Така вражаюча демографічна перевага албанців над сербами у Косово не завжди була характерною для цього автономного краю. Хоча самі албанці стверджують, що їх предки іллірійці населяли ці території ще з античної доби, щоправда джерел які б могли достовірно підтвердити цю інформацію, немає.

А от для сербів значення цієї території переоцінити важко. Косово для сербів, без перебільшення, є частиною їхньої національної ідентичності та колискою державності.

Перша згадка про Косово як топонім, що визначав певну територію, з'являється у ХІІ столітті. Повна назва місцевості, на якій з середніх віків проживало сербське населення, Косово і Метохія.

Після тривалого перебування у складі Візантійської імперії Косово з ХІІ ст. переходить до складу Сербської держави, яка перебувала під владою династії Неманичів. Косовське місто Призрен тривалий час було столицею сербських царів та королів. Не випадково у сербській історичній пам'яті Косово постає для народу «Старою Сербією», землею, звідки починалася сербська державність.[1]

Після того, як турки остаточно захопили територію Косово у ХIV-XV ст. та провели там перепис населення, виявилось, що переважну його більшість складали серби і лише 2-3% – албанці. Прихід албанців у Косово пояснюється тим, що за правління сербських царів Мілутина та Душана територія Албанії входила до складу Сербської держави (1282-1321рр.)

З часом турки все активніше проводять ісламізацію та албанізацію населення Косово, поступово витісняючи звідти сербів. Особливо великими були хвилі переселення сербів з Косово у 1690 та 1737 роках.

Страждання сербів у Косово не припинились і після звільнення цієї території від турків у 1912-1913 рр. За роки Першої та Другої світових війн албанці, які співпрацювали з окупаційними військами, масово переслідували сербських православних єпископів та священиків, велику кількість з яких було вбито.

Остаточно здобути демографічну перевагу та перетворити сербів на меншину у Косово албанцям допомогла комуністична влада Югославії. З 1974 року автономний край Косово фактично стає республікою у складі Югославії.[2]  

Коли ж почався розпад Югославії, і від неї одна за одною почали відділятися республіки, албанська більшість у Косово також почала вимагати визнання своєї незалежності.

Лідер косовських албанців Ібрагім Ругова не приховував своїх сподівань на те, що боснійським сербам після Дейтонських переговорів вдасться об’єднатися з рештою Сербії, розуміючи, що в такому разі він матиме повне право вимагати приєднання Косово до Албанії.

Націоналістичні настрої албанців Косова підігрівались також і політиками з-за меж Югославії, котрі мріяли про втілення у життя проекту відродження «Великої Албанії».[3] У планах албанських сепаратистів також було приєднання до своєї держави частини територій Македонії і Чорногорії.

Загострення конфлікту

Нестабільна ситуація в Косово неабияк загострюється весною 1996 року, після того як сербський житель вбив албанського хлопця. Албанці у відповідь починають розгортання кривавого терору проти представників місцевої сербської влади та мирного населення.

Влада у свою чергу починає жорстоко придушувати агресивно налаштовані акції албанців. Проти найбільш активних учасників албанських заворушень було застосовано силу, багатьох було заарештовано.

Міжнародні організації починають погрожувати Слободану Мілошевичу введенням санкцій у разі продовження насильств над мирними жителями Косово. Щоправда генеральний секретар ООН Бутрос Галі в одній зі своїх доповідей заявив, що спостерігачі ООН не помітили в автономному краї масових випадків переслідування мирного населення та порушень прав людини.[4]

 У 1998 році на території автономного краю з воєнізованих албанських угрупувань починає формуватися «Армія визволення Косова», яка проголошує головною своєю ціллю здобуття незалежності від Югославії. Зброя до рук сепаратистів потрапляє переважно з території Албанії, де на той час також була неспокійна політична ситуація.

Головною тактикою албанських повстанців були напади на поліцейські відділення та кривавий терор над мирним сербським населенням.

Поліція та частини регулярної югославської армії у відповідь на албанський терор починають проводити масштабні каральні акції, в яких гинули командири сепаратистських угруповань, та нерідко в горнило репресій потрапляли й невинні жителі албанських сіл.

Саме загибель ні в чому не винних людей і привернула увагу міжнародних правозахисних організацій до наростаючого конфлікту. В ситуацію почали активно втручатися західні держави, які діяли, захищаючи свої власні інтереси на Балканах.

Виняткова жорстокість із боку ворогуючих таборів стала причиною сотень жертв серед мирного населення та втечі зі своїх осель десятків тисяч біженців.

Восени 1998 року військовий блок НАТО починає дедалі більше тиснути на офіційний Белград, вимагаючи припинити насильство над мирним населенням. У випадку невиконання Мілошевичем вимог міжнародної спільноти альянс погрожував застосуванням військової сили проти Югославії.

Керівництво країни чітко усвідомлювало тяжкі наслідки, що могли бути спричинені продовженням війни, і тому намагалося домовитись з албанськими сепаратистами про припинення насильства. Але не зважаючи на спроби укласти перемир’я, серби та радикально налаштовані мусульмани продовжили кровопролитні бойові дії.

Польові командири Армії визволення Косова відчували підтримку з боку західних держав, тому всіляко намагалися вивести ситуацію з-під контролю та спровокувати введення міжнародних миротворчих сил.

У свою чергу керівники країни у Белграді розуміли, що не можуть залишити сербське населення Косова напризволяще, відмовившись від втручання в міжетнічну війну.

Кого статус Косово особливо хвилював?

Особливу зацікавленість майбутнім статусом Косово виявляли Сполучені Штати Америки, не соромлячись підтримувати Албанію з метою військового залякування Белграду.[5]

Багато хто з американських політиків давно був упевнений у необхідності нанесення ракетно-бомбових ударів по Югославії, але їм для цього бракувало схвалення інших держав – членів НАТО.

Остаточним приводом для військового втручання у косовський конфлікт сил НАТО стали події у селі Рачак,[6] де силами югославських військових було знищено більше сорока місцевих албанських жителів. За версією сепаратистів, загиблі були мирними жителями, яких стратили озброєні серби, але сербське командування переконувало в тому, що тіла вбитих належали бойовикам Армії визволення Косова. 

Тодішній президент Сербії Мілан Мілутінович наполегливо переконував міжнародне співтовариство в тому, що події в селі Рачак є провокацією, аби виправдати військове втручання іноземних військ у справи суверенної югославської держави, та його слова не дали бажаного ефекту.

Офіційною метою початку повітряної операції сил НАТО проти Югославії було встановлення миру та припинення насильства між ворогуючими сторонами в Косово.

Але не всі були згодні з такою позицією західних держав, адже було зрозуміло, що США та їх союзники використають військову силу з метою зміцнення своїх позицій на Балканах. Відмовитись від бомбардування та вирішити конфлікт дипломатичним шляхом вимагала Російська Федерація.

24 березня 1999 року військовий блок НАТО розпочав війну проти Югославії, так і не отримавши на це схвалення Ради Безпеки ООН. Першочерговими цілями, які повинні були вразити літаки Альянсу, були військові об’єкти та системи протиповітряної оборони югославських Збройних Сил, але в ході проведення операцій страждали та гинули і мирні жителі. [7]  

Війна між православ’ям та ісламом.  Що робить Сербська Церква?

За таких важких політичних та економічних для Югославії умов Церква знову стала однією з найактивніших учасниць миротворчого процесу всередині країни. Для багатьох православних сербів Церква, як і під час війни у Боснії, стає головним оплотом у боротьбі з загрозою ісламського засилля.

Багато хто з учасників боротьби між сербами та албанцями сприймав цю війну не тільки як міжетнічний конфлікт, але й як війну між православ’ям та ісламом. Як виявилося пізніше, далеко не всі християни та мусульмани дотримувалися своїх традиційних норм милосердя до беззахисних та беззбройних людей.

Сербська Православна Церква з самого початку конфлікту намагалася виконувати миротворчу місію, звертаючись із закликами до примирення ворогуючих сторін. Церковні ієрархи переконували у небезпечності продовження конфлікту представників югославської влади та лідерів західних країн. Але кривава розв’язка конфлікту показала, що ситуацію в Косово не контролював ніхто.

Західні журналісти, вибірково висвітлюючи міжетнічний конфлікт, охоче показували албанську молодь, яка зі зброєю в руках воювала проти сербської поліції та нібито захищала власні родини від винищення. Але в той же час ніхто не показував сербські села, які албанці вирізали та спалювали, не шкодуючи цивільного населення.[8]

Активну миротворчу діяльність у краї вела братія одного з найбільших сербських монастирів Косова – Високі Дечани. Монахи зверталися до населення на місцевому телебаченні закликаючи припинити насильство. У стінах монастиря приймали біженців, серед яких було й немало албанців.[9]

Представники Сербської Православної Церкви брали участь і в міжнародних конференціях щодо врегулювання конфлікту, але їм зрештою не вдалося дійти спільної згоди та досягнути домовленостей із представниками албанських релігійних об’єднань.

Територія Косово, на якій компактно проживали анклавами сербські жителі, належала до юрисдикції Рашко-Призренської єпархії, яку на той час очолював відомий сербський архієрей, учень архімандрита Іустина (Поповича) єпископ Артемій (Радосевлевич).

Владика Артемій активно підтримував сербське населення Косова, водночас закликав утримуватися від пограбувань та насильства мирних албанських жителів.

Під час бомбардувань натовської авіації постраждала значна частина сербських релігійних святинь та пам’яток архітектури. Але власне самої проблеми міжрелігійного насилля введенням міжнародного військового контингенту так і не вдалося вирішити.

Чому Патріарх Павел назвав міжетнічну війну визвольною?

Після того, як уряд Мілошевича змушений був вивести війська та поліцію з територій, де проживали переважно албанці, відразу почалося насильство над мирним цивільним населенням.

Нова хвиля насильств, спричинена відводом республіканської армії, підштовхнула сербських жителів до міграції на території Сербії.

Патріарх та сербські архієреї закликали свою паству ні в якому разі не залишати своїх домівок і святинь, не дати можливість мусульманам їх осквернити. Про необхідність захищати свої домівки говорилося у зверненні Архієрейського Собору СПЦ до своєї пастви у Косово.[10]

Сам патріарх Павел після початку бомбардувань Белграду та всієї Югославії звернувся до народу з заявою про те, що вважає цю війну визвольною та виправданою для сербського народу. Його Святість переконував, що серби повинні мужньо захищати свою землю від іноземної агресії, пам’ятаючи про необхідність захисту власної батьківщини навіть перед загрозою смерті.

Сербський патріарх сам у минулому очолював Рашсько-Призренську єпархію, до свого обрання на Патріарший престол, а тому чудово розумівся на тій складній ситуації, що склалася в Косово.

Неодноразово відвідуючи свою колишню єпархію, він згадував, що рух за етнічно чисте албанське Косово існував Патріарх не боявся приїздити до Косова і після початку міжетнічних сутичок та навіть зустрічатися з агресивно налаштованими албанцями, які скаржилися йому на звірства сербів.

Не заперечуючи сербських військових злочинів, патріарх також говорив і про жорстокість албанців та наголошував  на тому, що не можна покладати усю провину на одну з ворогуючих сторін. На його думку, в масових жертвах були винні й православні серби, й мусульмани албанці.

Між іншим, про страждання албанців говорив не тільки Сербський патріарх. Один з представників духовенства Рашко-Призренської єпархії ієромонах Сава (Яніч) публічно засуджував насильство сербських військових над мирними албанцями. [12]

У що вилився конфлікт між «силовиками» для Церкви і мирних сербів?

Для самих православних сербів війна в Косово та події, які відбувались там після приходу миротворчих сил, були справжнім духовним геноцидом. Близько 180 тисяч місцевих сербських жителів були змушені рятуватися втечею та залишити свої споконвічні землі.

За перші кілька місяців перебування у Косово миротворчих сил на території краю було повністю зруйновано близько сімдесяти православних храмів Сербської Церкви.[13]

Представники єпископату СПЦ неодноразово висловлювали переконання у тому, що безжальна руйнація православних святинь ісламськими екстремістами у Косово є саме духовним геноцидом та намаганням знищити будь-яку пам'ять про те, що цей край є колискою сербської державності та національної ідентичності.

Представники духовенства також неодноразово наголошували на тому, що безжальні руйнування сербських церков мусульманами відбуваються саме з дозволу керівників міжнародних миротворчих сил у Косово.

Такі припущення були висловлені й на сторінках різноманітних публікацій, виданих Сербською Православною Церквою, щоб показати міжнародному співтовариству усю трагічність ситуації з руйнацією святинь.

Одне з таких видань – «Розіп’яте Косово» – подає кількість зруйнованих албанцями храмів за літо та осінь 1999 року, показуючи число по зонах відповідальності миротворчих частин із різних країн.

Найбільша кількість храмів була зруйнована в американській та італійській зонах відповідальності, у обох по 21 храму. У районі перебування миротворчих сил з іНімеччини було зруйновано 17 церков.  У Британській зоні присутності – 10, у французькій – 7. Разом нараховується 76 зруйнованих святинь, лише за вказаний період.[14]     

Незважаючи на те, що представникам миротворчих сил доводиться охороняти сербські храми та монастирі, буквально огороджуючи їх колючим дротом та оточуючи військовою технікою, албанські екстремісти все одно продовжують руйнувати православні святині.

Остання найбільш трагічна хвиля погромів сербських поселень, які вчинили албанські ісламісти, прокотилась Косовом у березні 2004 року. За кілька днів антисербських погромів лише у місті Призрен, де знаходилася резиденція місцевого архієрея, було зруйновано або пошкоджено усі православні храми.

 

Після того, як 17-18 березня 2004 року в Косово сталися сутички між сербами та албанцями, президент Сербії Борис Тадіч та прем’єр-міністр Воіслав Коштуніца закликали сербів Косова взяти участь у виборах місцевої та загальнодержавної влади, щоб вплинути на політичну ситуацію в краї.

Але патріарх Павел та єпископ Рашко-Призренський Артемій у свою чергу звернулися до президента та голови уряду з вимогою не наражати косовських сербів на нові албанські погроми, кличучи їх прийти на вибори. Патріарх чудово розумів, що проведення виборів у Косово сербською владою та участь у них сербського населення неабияк роздратує албанських сепаратистів та призведе до нових сутичок.[15]  

Єпископ Артемій (Радосавлевич) порівняв погроми 2004 року з поразкою сербів на Косовому полі у 1389 році, говорячи, що 17 березня – це ще один «Відовдан» сербського народу. [16]

Косово – після проголошення албанцями незалежності

Великою трагедією для сербського народу стало проголошення албанцями незалежності Республіки Косово 17 лютого 2008 року. Керівництво Сербської держави та Церкви одноголосно засудили одностороннє проголошення незалежності Косово.

Самопроголошену албанцями незалежність охоче визнали такі держави, як США та Туреччина. Засудила такий небезпечний політичний крок Російська Федерація та Священний Синод Руської Православної Церкви. [17]

Після проголошення албанськими сепаратистами незалежності від Сербії, велика кількість монахів, які населяли монастирі Косова, змушена була покинути свої обителі, після чого Священний Синод СПЦ закликав ченців не покидати своїх святинь. [18]

Монахи одного з найбільших монастирів Косова Високі Дечани, розуміючи, що опинилися один на один з радикальними ісламістами, вимушені були визнати незалежність самопроголошеної республіки, сподіваючись на те, що уникнуть руйнування монастиря.

Зрештою політичні лідери Сербії під тиском західних держав вимушені були піти на поступки албанським сепаратистам, хоч офіційний Белград не припиняв переконувати, що ні в якому разі не визнає втрату частини своєї території законною.

У свою чергу представники Сербської Церкви часто звинувачують владу в тому, що вона зраджує національні інтереси сербів, фактично визнаючи незалежність Косово в обмін на перспективи входження Сербії до Європейського Союзу. Але на переконання найбільш відомих архієреїв Сербської Церкви, які брали участь у вирішенні косовського конфлікту, Сербія не повинна розплачуватись своїми територіями та громадянами за обіцянки вступу до європейської спільноти.[19]  

Таким чином, ми бачимо, що після закінчення важкого періоду переслідування з боку комуністичної влади Югославії Сербська Православна Церква опинилася перед новим не менш небезпечним викликом ісламського екстремізму.

Для багатьох архієреїв та духовенства засобом протистояння мусульманській загрозі виявився своєрідний сербський націоналізм, тісно пов'язаний із православ’ям. Саме у цей складний період надзвичайно популярними стають ідеї так званого «Святосавського націоналізму», гаслами якого часто користувалися сербські церковні та політичні діячі.

До чого призвели «святосавський націоналізм» та популяризація ісламізму?

Перед Церквою постала спокуса злиття із владними структурами, яка б призвела до того, що Церква перетворилася б на знаряддя політичної боротьби. Патріарх та Архієрейський Собор не побоялися у найбільш складні для сербського народу часи протиставити себе офіційній владі Мілошевича, повністю від неї відмежувавшись.

Були й такі ієрархи, які не уникали гучних політичних заяв, прикликаючи на себе шквальний вогонь ворожої критики з боку мусульманських ЗМІ.

У складний період кровопролитних війн та зневіри народу, Сербська Православна Церква змогла згуртувати навколо себе значну частину сербського суспільства. Церква за час війни не тільки зберегла свій авторитет, але й суттєво його примножила.

Представники духовенства вбачали серйозну загрозу в поширенні ісламських об’єднань на Балканах, говорячи про загрозу створення у самому центрі Європи агресивної мусульманської держави, до складу якої можуть увійти частини територій Боснії і Герцеговини, Албанії, Македонії, Греції, Сербії та Чорногорії.[20]

Особливе занепокоєння викликали радикальні заяви деяких мусульманських лідерів сербської історичної області Рашка, на території якої проживає велика кількість мусульман. Мусульмани Рашки давно називають свою територію турецькою назвою Санджак та говорять про можливість створення власної мусульманської республіки.

На сучасному історичному етапі ситуація у колишніх югославських республіках, де спільно проживають мусульмани й православні серби, продовжує бути вкрай напруженою та перебуває в стані тимчасового замороження конфліктів.    




[1]                Елена Ю. Белина.  Сербия.. Истоки косовского конфликта. Serbija.info. [Інформаційний веб-портал]. –Зона доступу:  http://serbija.info/stati/serbiya._istoki_kosovskogo_konflikta.html

[2]              Меморандум о Косово и Метохии Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви / Пер. с сербского инок Андрей (Шестаков); ред. С.А. Луганская // Портал Православие.Ру (Pravoslavie.Ru). – 8 листопада 2004. р. – Зона доступу: http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40798.htm;

[3]              Искендеров П.А. «Великая Албания»: теория и практика // Вопросы истории. – 2012. – № 1. – С. 31–46 (доступно також: http://historystudies.org/2012/08/iskenderov-p-a-velikaya-albaniya-teori...)

[4]              Албанский фактор в развитии кризиса на территории бывшей Югославии. Документы: В 4-х т. – Т. 1. (1878–1997 гг.) /Отв. ред. Е.Ю. Гуськова– М.: Индрик, 2006.  — С.14.

[5]              Маначинский А. Югославия: приговор вынесен. – К.: Изд. дом «Румб», 2005 . - С. 125.

[6]              Švram F. Vasić B. Skrozza T. Srbija u plamenu // Nedeljnik «Vreme» [Інформаційний веб-портал]. – 8 листопада 2011 р. – Зона доступу:  http://www.vreme.com/cms/view.php?id=301098;

[7]              Заключение Комиссии по международно-правовой оценке событий вокруг Союзной Республики Югославии по итогам второй (Белградской) сессии // Обозреватель – Observer: Орган Всероссийского общественно- политического движения «Духовное наследие». – 1999. – № 9. Доступно також: http://www.rau.su/observer/N12_99/12_10.HTM;

[8]              Јанић Д. Срби су на Косову прогоњени до геноцида // Православље. – 2004. – Броj 906. – С.15.

[9]              Eпископ Рашко-Призренский и Косовско-Метохийский Феодосий // Рашко-Призренская и Косовско-Метохийская епархия: [Офіційний веб-сайт]. – Зона доступу: http://www.eparhija-prizren.com/ru/episkop-rasko-prizrenskii-i-kosovsko-...

[10]             Меморандум о Косово и Метохии Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви / Пер. с сербского инок Андрей (Шестаков); ред. С.А. Луганская // Портал Православие.Ру (Pravoslavie.Ru). – 8 листопада 2004. р. – Зона доступу: http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40798.htm;

[11]             Патриарх Павел: Милошевич – не христианин / Сост. Й. Србуль; пер с серб. И. Стойичевич // Сеница.ру – сайт о Сербии и бывшей Югославии. – 7 листопада 2007 р. Зона доступу: http://www.senica.ru/serbia/facts/history/patriarkh-pavel-miloshevich-ne...

[12]             Sava Janjić se izvinio Albancima // Informativni portal B92.net: [Електронний ресурс]. – 18 червня 2005 р. – Зона доступу: http://www.b92.net/info/vesti/index.php?yyyy=2005&mm=06&dd=18&nav_id=170...

[13]             Распето Косово--уништене и оскрнављене српске православне цркве на Косову и Метохији, јун-октобар, 1999. "Глас Косова и Метохије" медијско-издавачки центар Епархије Раско-призренске Српске Православне цркве, 1999. - C. 5

[14]             Распето Косово--уништене и оскрнављене српске православне цркве на Косову и Метохији, јун-октобар, 1999. "Глас Косова и Метохије" медијско-издавачки центар Епархије Раско-призренске Српске Православне цркве, 1999. – C. 11

[15]             Не позивајте на изборе. Писмо Патријарха Павла председницима Тадићу и Коштуници // Православље. – 2004. – Број 902. – С. 3 (доступно також: http://www.pravoslavlje.rs/broj/902/tekst/ne-pozivajte-na-izbore/);

[16]             Лазић С. Седамнаести март је наш други Видовдан. Годишњица страдања српског народа и његове баштине на Косову и Метохији // Православље. – 2005. – Број 912. – С. 3–? (доступно також: http://www.pravoslavlje.rs/broj/912/tekst/sedamnaesti-mart-je-nas-drugi-...);

[17]             Синод Русской Православной Церкви осудил провозглашение независимости Косово // Портал Православие.Ру (Pravoslavie.Ru). – 16 квітня 2008. р. – Зона доступу: http://www.pravoslavie.ru/news/26423.htm;

[18]             Синод СПЦ призвал сербских монахов остаться в Косово // Риа Новости: Российское агентство международной информации [Інформаційний інтернет-портал]. – 17 лютого 2008 р. – Зона доступу: http://ria.ru/religion/20080217/99451832.html?id=?id;

[19]             Митрополит Амфилохий: власть в Белграде признала Косово / Пер.: С. Луганская // Рravmir.ru. Православие и мир: Ежедневное интернет-издание о том, как быть православным сегодня. – 21 травня 2013 р. – Зона доступу: http://www.pravmir.ru/mitropolit-amfiloxij-vlast-v-belgrade-priznala-kos...

[20]             Прашчевич А.М. Отношения православных и мусульман в Сербии с 1912 по 2004 гг.: Автореферат дис. … кандидата богословия. – Сергиев Посад: МДА, 2008. – 28 с. (доступно також: http://www.bogoslov.ru/text/318732.html);

конфликт в Косово

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
7534

1

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Вражає трагічний збіг подій з

Віталій|
Вражає трагічний збіг подій з нашим сьогоденням!!!

Додати коментар