Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Премудрість-online» від Ірини Преловської: «Українська Церква в ХХ столітті»

Версия для печатиВерсия для печати
17 квітня 2019 | Премудрість-online

Цикл «Премудрість-online» продовжують авторські лекції Ірини Преловської «Українська Церква в ХХ столітті».

Ірина Миколаївна Преловськаісторик, історик Церкви, джерелознавець, археограф, музеєзнавець, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, викладач курсу “Історія Української Православної Церкви” (з 1998 р.).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Премудрість-online» від Владислава Дятлова: «Історії київської святості»

У своєму курсі лекцій авторка в популярному форматі розповість про сучасні напрацювання у галузі вивчення церковної історії в Україні. Всі лекції доступні у відео- та аудіоформаті на YouTubeSoundCloud та подкастах.

«Якщо говорити про церковну історію ХХ ст., то вона дуже відрізняється від усіх попередніх періодів історії православ’я в українських землях. Ми будемо говорити про територію сьогоднішньої Української держави, почасти Білорусі, Росії, Литви і Польщі. Темою першої лекції є огляд московської церковної політики щодо Київської митрополії після 1686 р.».

Лекція 1. Московська церковна політика щодо Київської митрополії після 1686 року

У 1686 р. вийшло так, що та частина Київської митрополії, яка з сер. ХV ст. залишалася в Польсько-Литовських землях, в Речі Посполитій, тепер увійшла до складу своєї колишньої такої самої частини Київської митрополії, яка тепер мала статус Патріархату. У Лівобережній Україні Московський Патріархат намагався утворити інститут місцеблюстительства. Сказати, що це була цілеспрямована політика, акція, яку мали на меті московські очільники або Московський Патріархат, не правильно. Але коли ці землі увійшли і стало зрозуміло, що Київська митрополія тепер пошириться на великі території Лівобережної України і Київ, то виникла цікава ситуація: що з такою спадщиною тепер робити, як її трансформувати — тепер уже як частину Московського Патріархату?

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 2. Київські митрополити ХVІІІ - початку ХХ століття

Якщо говорити про київських митрополитів ХVІІІ, ХІХ і поч. ХХ ст., то прослідковуються дуже цікаві закономірності. У ХVІІІ ст. всі митрополити Київські і Галицькі були етнічними українцями. Як правило, у більшості біографій цих людей видно, що початкову церковну освіту вони отримували в Україні, більшість із них навчалася в Києво-Могилянському колегіумі. Тож на тих київських митрополитах лежить печатка не дуже позитивної співпраці з російським урядом.

Як і коли відбулася заміна на митрополичій кафедрі етнічних українців на росіян за походженням? Яку політику провадили ці митрополити?

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 3. Наслідки Синодального періоду РПЦ для Київської церкви

Синодальний період почався в 1721 році і закінчився в серпні 1917 року, коли наказом Тимчасового уряду Росії таку установу, як Святіший урядуючий Синод РПЦ було скасовано.

Загальним наслідком Синодального періоду, тобто керування міністерством православного ісповідання на чолі з обер-прокурорами, які стали очільниками Святішого урядуючого Синоду в ХІХ ст., було наступне.

По-перше, Україна станом на 1917 рік мала давно узгоджену, опрацьовану систему губерніальних управлінь, які одночасно були єпархіальними центрами і підлягали звітності через духовні консисторії обер-прокурору як очільнику Святішого урядуючого Синоду із центром у Санкт-Петербурзі.

По-друге, всі духовні консисторії, які керували при єпархіальному архієреї церковним життям в Україні в ХІХ – поч. ХХ ст., складали повну звітність: фінансову, господарську, церковно-освітню тощо.

До позитивних наслідків слід віднести те, що упродовж ХІХ — на поч. ХХ ст. було створено величезну мережу всіх рівнів духовної освіти, яка враховувала можливість безкоштовного навчання для дітей-сиріт з духовних родин.

Однак наслідком Синодальної доби стало й те, що російська мова як офіційна церковна була невід’ємним атрибутом духовної цензури. І поява публікацій не цензурованою українською мовою була неможлива…

Наслідком Синодального періоду в Російській імперії була поява не просто вільнодумців, а прихильників марксизму й анархічних ідей. Внаслідок цього в 90-х рр. ХІХ ст. в українських єпархіях прокотилася низка бунтів, коли молодих людей — прихильників нових ідей — виключали з духовних семінарій. І ХХ ст. почалося тим, що з духовенства і вихованців духовних навчальних закладів, які опинилися під впливом таких ідей, починає формуватися когорта українських діячів, які через політичні причини покинули навчальні заклади й занурилися в революційну стихію, обравши, в більшості своїй, соціал-демократичні ідеї.

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 4.  Українська Церква в ХХ столітті. 1917-1918

Чотирирічний період, з 1917 по 1921рр., наклав відчутний відбиток на все ХХ ст. з точки зору реорганізації церковного життя, появи нових церковних організацій, які суттєві відрізнялися від попереднього синодального устрою.

Проект реорганізації Російської православної церкви, який відбувався в умовах зміни влади від Тимчасового уряду до Жовтневого перевороту більшовиків призвів до того, що в РПЦ на Всеросійському помісному православному церковному соборі було відновлено інститут патріаршества. Патріархом було обрано святішого Патріарха московського і всієї Росії Тихона (Бєлавіна).

Що ж сталося в Україні внаслідок падіння монархії і появи гасел створення автономної Української держави?

У 1917 р., за часів Центральної ради, Православна церква в Україні зберігала 12 єпархій, прив’язаних до 12 губерній, Київську єпархію очолював митрополит Володимир (Богоявленський). Але єпархіальні з’їзди, які відбулися внаслідок політичних змін, перетворилися зі звичайних зібрань на багатосотенні мітинги, на яких починає лунати українська мова. Це, після багаторічної заборони української мови, мало шокуючий ефект.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 5. «Українська Церква в ХХ столітті. 1919»

В кінці 1918 р. уряд Павла Скоропадського залишає Київ і Україну, і в грудні 1918-го війська Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою прибувають до Києва. Саме це прибуття спричинилося до ще одного конфлікту між проросійським єпископатом і революційно налаштованими капеланами, духовенством і мирянами.

1 січня 1919 р. уряд Директорії УНР випустив закон про автокефалію. Отже, вийшло так, що весь єпископат тепер уже Української православної церкви, отримавши затверджене святішим Патріархом Московським Тихоном положення про УПЦ, її устрій і співвідношення з Російською православною церквою, визнавав тільки цей документ. А уряд С. Петлюри випустив державний закон, який ніяк не корелювався з цим положенням, зате проголошував автокефалію Православної церкви в Україні, непідлеглість її ніякому іншому церковному уряду, зокрема Московському Патріархату, і тільки точково визначав систему організації церковного управління в Україні.

Таким чином остаточно православна церква розділилася, і отримали документальне підтвердження дві течії в Україні. Виникло дві частини: та, що вважала, що Московський патріархат — це єдиноможлива канонічна форма продовження церковного життя в Україні з церковнослов’янською мовою богослужіння і незмінністю богослужіння як такого. А інша частина православних українців почала підтримувати ідею: в Українській державі повинна бути автокефальна церква.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 6. «Українська Церква в ХХ столітті. 1920-1921»

Упродовж 1920-1921 рр. було здійснено основний комплекс перекладу текстів українською богослужбовою мовою. Але Православна церква не може існувати без єпископів. Тому пошуку єпископату, який би прихильно поставився до національної проблеми Української православної церкви і зміг би висвятити митрополита, було присвячено 1920-1921 рр.

Всі пошуки завершилися невдачею. І станом на Покрову 1921 р., коли було призначено скликання Всеукраїнського собору у Софії Київській, жоден з православних єпископів ні в Україні, ні за її межами допомоги майбутнім діячам УАПЦ не надав.

***

Формально ця церква проіснувала до 1930 року. Тоді під тиском органів держбезпеки її очільник, митрополит Микола (Борецький), підписав акт самоліквідації. І УАПЦ під назвою «УПЦ» проіснувала до 1936 року, коли її було ліквідовано, а фізично вона була знищена до 1939 року…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 7. «Православна церква на українських землях у складі Другої Речі Посполитої» 

У 1918 р. поляки переживали надзвичайне національне піднесення, і там виникла проблема, що робити з кількома мільйонами православних, які щільно населяли ті частини  Другої Речі Посполитої, які опинилися на території Західної Волині, українсько-білоруського Полісся, Холмщини і Підляшшя.

Приблизно 72% православних Речі Посполитої складали православні українці, більшість яких проживали на території Західної Волині. 27% складали західні білоруси.

Коли після революції зруйнувалася попередня форма управління, то уряд Речі Посполитої змушений був прийняти політичне рішення, що робити з православним населенням на території Речі Посполитої. І до 1922 року він, очевидно, вирішив, що треба відокремлювати православну церкву і православних українців і білорусів від будь-якого впливу Росії, зокрема Московського Патріархату. Отже, там теж почали розвиватися українізаційні процеси реформування богослужіння.

У 1921 році Московський Патріарх Тихон, щоб не втратити юридичний і канонічний зв’язок із колишньою частиною Російської православної церкви в Польщі, підвищує колишнього архієпископа Мінського Юрія (Ярушевського) до сану митрополита, призначає його митрополитом Варшавським і всієї Польщі, надає всі повноваження патріаршого екзарха. Тобто патріарх Тихон повторив у Польщі український сценарій.

Але на початку 20-х рр., очевидно, було розпочато перемовини з Константинопольським Патріархатом про надання автокефалії польській церкві.

Десь у 1922 р. польський уряд, очевидно, досяг певних домовленостей і було прийнято рішення щодо документу, який буде засвідчувати автокефалію Православної церви в Польщі як частини колишньої Київської Митрополії, яка до 1686 року була в підпорядкуванні Константинопольського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 8. «Православна церква в Україні в роки  Другої Світової війни».

Коли радянський Союз опанував Західну Україну і Західну Білорусь, виявилося, що на всій території Радянського Союзу на свободі чинними залишалися тільки чотири архієреї, включаючи місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія (Страгородського). А на території частини колишньої Другої Речі Посполитої були чинними п’ять православних архієреїв, повністю було впорядковане церковне життя, діяла Почаївська лавра…

Тут, на Галичині, теж було реквізовано всі церковні землі, заарештовано активістів, поставлено на облік архієреїв і духовенство, ліквідовано всі церковні рахунки, однак цей процес не супроводжувався такими брутальними жертвами, як це було в Україні в 1937-1938 рр.

Московський патріархат зі своїх чинних чотирьох архієреїв двох направив на новоприєднані землі. І більшість архієреїв Західної України і Західної Білорусі поїхали до Москви і там скріпили підписами своє приєднання до Російської православної церкви.

У 1939 – 1941 рр. на західній території Польщі разом з Краковом, яка увійшла до складу Третього Райху, ставлеником Третього Райху був Ганс Франк. Тоді у Кракові виник Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем, куди увійшов Іван Огієнко як колишній професор Варшавського університету. Так раптом не території Третього Райху з’явилися великі можливості для відкриття та існування українських політичних, культурних, національних та церковних осередків. З’являються великі організації на зразок українського «Пласту», відкриваються хати-просвіти, хати-читальні… Так, після початку німецької окупації церковне питання було вирішено на користь українців.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 9. Українська Православна Церква в діаспорі після Другої Світової війни

У 1944 р. єпископат Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) у повному складі і частково єпископат, який до того очолював митрополит Української автономної церкви в єдності з МП Олексій (Громадський), убитий в 1943 р., опинилися на території Польщі і мали нагоду зустрітися зі своїм Предстоятелем — митрополитом Варшавським і всієї Генеральної губернії Блаженнішим Діонісієм (Валединським).

У 1944 році вони випустили великоднє послання до своєї пастви, яка залишилася в підрадянській Україні. У Варшаві вони зібралися у митрополита Діонісія та проголосили його місцеблюстителем Київського патріаршого престолу. Був такий намір — утворити Київський Патріархат ще в період існування Райхскомісаріату Україна. Але вийшло так, що радянські війська не зупинилися на колишньому радянському кордоні, а пішли визволяти Європу від німецько-фашистських загарбників.

У цьому контексті єпископат, духовенство, велика кількість вірян обох православних напрямів, які втекли з України, розуміли, що  зустріч з представниками радянської держбезпеки нічого доброго їм не віщує. Місцеблюститель Московського патріаршого престолу Сергій (Страгородський) та митрополит Київський і Галицький Миколай (Ярушевич) вважали всіх цих людей колаборантами з німецькими загарбниками. Їх було засуджено додатково ще й церковним судом, їм загрожували арешти, суд тощо. Тому вони не збиралися повертатися в Україну і після Польщі осіли в англо-американській зоні окупації: в Німеччині, Австрії, Франції, Великої Британії, Бельгії… Так у 1945-1946 рр. розпочалася третя хвиля еміграції, яка тривала до 1990-х років.

 Це був закритий період, коли українська діаспора проживала сама по собі в країнах Західної Європи, Америки та Канади. А Українська Радянська Соціалістична Республіка зі своїм церковним устроєм була повністю ізольована від іншого світу…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 10. Церковне життя української еміграції на початку ХХ ст. Проголошення УГПЦ у США і Канаді

Якщо говорити про колонізацію Американського континенту (США, Канада), то утворення української церковної діаспори там має довгу і непросту історію.

Перша хвиля української еміграції (100% — греко-католики) сягає 80-х рр. ХІХ ст.  Це були українські уніатські громади, і до 10-х рр. ХХ ст. ними опікувалися римо-католицький єпископ і парохи. Коли у справу втрутився митрополит Андрей (Шептицький), приславши до США і Канади першого уніатського єпископа Микиту (Будку), то ситуація не поліпшилася, бо вже засновані парафії увійшли в конфлікт з римо-католицьким єпископатом.

У 1915 р. в США і в 1918 р. в Канаді з’їзди представників греко-католицьких громад ухвалили рішення перейти в православ’я. Духовну опіку їм пропонувала Аляскінська єпархія Російської православної церкви.

Обидва ці з’їзди прийняли ухвалу: якщо на Батьківщині, в Україні, утвориться незалежна православна церква, яка буда зважати на волю українського народу, то ці парафії в якості окремої закордонної одиниці приєднаються до цієї церкви автоматично. Тимчасово опіку над цими парафіями взяв на себе Сирійський митрополит Германос (Шегеді).

Це був найкращий безконфліктний період існування цих парафій. Так виникли Українська греко-православна церква у США і Українська греко-православна церква у Канаді.

У 1924 р. до Американського континенту прибув «липківець» архієпископ Вінницький Іоан (Теодорович) і православні громади під опікою митрополита Германоса (Шегеді) беззастережно прийняли новоприбулого архієпископа Іоана, виконуючи, тим самими, ухвалу з’їздів про приєднання до Української церкви. До 1947 р. архієпископ Іоан (Теодорович) проживав у США, здійснюючи візитації до Канади, в основному, з метою священицьких висвят та архієрейських богослужінь…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 11. Історія УГПЦ в Канаді. Входження УПЦ в діаспорі до Констанстинопольського патріархату

У 1918 р. з’їзд канадійських фармерів прийняв ухвалу про те, що вони обов’язково перейдуть до складу тієї церкви, яка утвориться в Україні, буде українською за мовою богослужіння, українською по своїй внутрішній суті і матиме очільником архієрея-українця.

У 1921 р. так і сталося. Митрополит УАПЦ Василь (Липківський) розпочинає листування з представниками канадійської діаспори. Канадійська духовна консисторія УГПЦ була форпостом охорони канонічного устрою і досить безкомпромісним органом керівництва цією церквою. У 1924 році з США до Канади прибув архієпископ Іоан (Теодорович). Однак він не організовував єпархії за традиційним православним устроєм, не опікувався питанням, як Українській церкві увійти в спілкування з іншими православними церквами. Тому що УАПЦ пішла на конфлікт з Константинопольським патріархатом, виступивши проти Томосу 1924 р., яким надавалася автокефалія Православній церкві в Польщі. Отже, в Канаді всі справи на себе взяла Канадійська духовна консисторія…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 12. Православна Церква в радянській Україні (1945-1991)

По закінченні війни в 1945 р. виявилося, що після роботи фільтраційних комісій та структур держбезпеки на території УРСР існували залишки Української автономної церкви в юрисдикції Московського Патріархату, духовенство і вірні Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом УАПЦ Полікарпом (Сікорським), кілька баптистських угруповань, діяли «Свідки Єгови». Але найголовнішою проблемою виявилися дві гілки УГКЦ, які стосувалися утворення цих церков після 1596 р. (Берестейська унія) і 1647 р. (Ужгородська унія).

Московський конкордат (проходив 4 – 8 вересня 1943 р. в Кремлі. Зустріч місцеблюстителя Московського патріаршого престолу Сергія (Страгородського) і митрополита Київського і Галицького Миколая (Ярушевича) з Й.Сталіним, В.Молотовим та полковником Г.Карповим) знаменував собою нову сторінку стосунків між радянською державою і очільництвом Московського Патріархату на період з 1943 по 1953 рр. Очевидно, було прийнято якісь домовленості стосовно українських і білоруських територій. Далі почалася доба хрущовських гонінь в СРСР.

З 1939 р. на невеликій західній частині було створено Західноукраїнський і Західнобілоруський екзархат. Але в липні 1941 р. в Україні було поновлено дореволюційний титул «митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської лаври». З поверненням у 1943-44 рр. радянської адміністрації в Україні діючими виявилися близько 5,5 тис православних парафій як спадок німецької окупації, де богослужіння здійснювалося в основному українською мовою, частково — церковнослов’янською і діяло духовенство, яке знаходилося в юрисдикції в основному митрополита Діонісія (Валединського). Тож було прийнято рішення знову створити український екзархат. При цьому ніколи не друкувалися територіальні межі і церковні кордони і, очевидно, УРСР мала вважатися всією територією, яку охоплював цей екзархат Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 13. Українська Церква в період Перебудови

Знаковими подіями в українській діаспорі стали ті, які свідчили про зміну статусу Православної Церкви в США і в Канаді. Вони продемонстрували, що готові до змін і свідчили про зближення з Константинопольським престолом наприкінці 1980-х рр., викликаних, очевидно, об’єктивними причинами, які були у всесвіті, але поки що не стосувалися насельників УРСР.

Якщо говорити про Канаду, то 16-й церковний собор у 1980 р., змінив назву УГПЦ в Канаді на УПЦ в Канаді. Євхаристійне єднання нової церкви з Константинопольським патріархатом відбулося в 1990 р. Саме тоді Собор УПЦ в Канаді звертався до Константинополя з проханням розглянути питання, які стосуються «нормалізації церковних і духовних потреб українців у Канаді».

Колишня УГПЦ в США, яка теж була перейменована в УПЦ, приєдналася до Константинопольського Патріархату вже як УПЦ в США 12 березня 1995 р. за часів Патріарха Варфоломія І. Причиною приєднання УПЦ в США до Константинополя було названо наступну: «…це рішення не тільки дасть нашій УПЦ в США діаспорі ті засоби, які потрібні для виконання своєї місії, життєздатні сили у родині православних церков, але також буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви в незалежній Україні, забезпечить зміцнення позицій київського престолу як духовного осередку і церкви-матері всіх православних українців».

Саме в такій композиції православні українці в діаспорі опинилися під омофором Константинопольського патріарха.

Якщо повернутися до проблем, які стосувалися Радянського Союзу до його розпаду, то тут вони були зовсім інші.

Три роки Перебудови останнього генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова і поява перших ознак свободи слова, призвели до того, що у 1988 р. вперше на державному рівні відбулося святкування 1000-ліття Хрещення Руси. Було дозволено богослужіння у Володимирському соборі в Києві, відбулося святкування на Володимирській гірці…

Але ніхто не думав, що в Радянській Україні запустяться ті процеси, які до цього часу досить вдало і з великою силою трималися карними органами влади. Процесів одразу було кілька.

Український екзархат Московського Патріархату існував як складова частина відродженого Московського Патріархату з 1943 р. від московського конкордату.

У 1989 р. з ув’язнення в свої домівки повертаються дисиденти — В’ячеслав Черновол, Лариса Лохвицька, Олесь Шевченко та ін., заряджені вже зовсім іншими ідеями.

Ідея третього відродження поняття УАПЦ відбувається одночасно з відродженням УГКЦ.

У 1989 р. відбуваються знакові події, особливо в західних областях України (Львівщина, Івано-Франківщина, Дрогобиччина). Там вибуховим чином, що супроводжувався захопленням храмів, бійками, побиттям православного духовенства й ін. проблемами, бурхливо відродилася УГКЦ.

Відродження УАПЦ відбувалося ще складніше. У лютому 1989 р. виникає ініціативний комітет відродження УАПЦ. Втретє за ХХ ст. виникає церква з такою назвою. До нього входили правозахисники, зокрема Є.О.Сверстюк, який очолив газету «Наша віра – православ’я» (пізніше – «Наша віра»).

1989 р. до УАПЦ приєднався архієпископ Іоан (Боднарчук), який мав дуже складні стосунки з українським екзархатом. Перебуваючи на покої, він фактично очолив УАПЦ в жовтні 1989 р.

Виникла ситуація, коли три західні єпархії, де більшість почала по факту повертатися до УГКЦ, а всі хто, хотіли залишатися поза радянським полем відповідного екзархату Московського Патріархату, але хотіли залишатися православними, змогли приєднатися до українського православ’я, яке не входило до складу Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 14. Українська Церква в 1990-1992 роках

Після святкування 1000-ліття Хрещення Русі 1988 р. суттєво зрушила сама ситуація з церковно-адміністративним устроєм в Радянському Союзі. Ще до розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності колишніх його складових – республік, нас цікавлять Україна і Білорусія. Саме на церковному полі почали грати на випередження точки зору того, як має бути влаштований в контексті майбутнього розпаду країни Московський Патріархат.

В грудні 1989 р. архієпископу Калінінградському Кирилу (Гундяєву) було доручено розглянути проекти екзархатів, які сформувалися після 1946 р. і остаточної ліквідації всіх інших церковних і релігійних напрямів, крім баптистів (баптисти змогли вижити), а всіх інших було ліквідовано і тільки Московський Патріархат мав два екзархати – Білоруський і Український.

У 1990 р. ці проекти було розглянуто і утворено більш-менш самостійні структури, але в юрисдикції Московського Патріархату. Це – Білоруська Православна Церква і Українська Православна Церква.

В травні 1990 р. упокоївся Святіший Патріарх Московський і Всієї Русі Пимен (Ізвєков). На початку червня було скликано архієрейський собор, а потім Помісний собор РПЦ для того, щоб обрати нового Предстоятеля. За всіма ознаками, Митрополит Київський і Галицький, Патріарший екзарх Всієї України, Священноархімандрит Києво-Печерської Лаври, найстаріший на той момент найстарішої Київської кафедри Московського Патріархату Високопреосвященніший Філарет (Денисенко) вже давно виконував обов’язки замість постійно хворого Патріарха на різноманітних заходах.

За радянською схемою той, хто є очільником комісії з поховання Патріарха, як правило, потім висувається на заміщення місця нині спочилого Святішого Патріарха Московського. Тобто, все вказувало на те, що саме він має очолити Московський Патріархат в червні 1990 р.

Але вперше було порушено писані і неписані правила і саму процедуру, і Святішим Патріархом Московським став Алексій ІІ.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 15. Українська Церква в 1992 році

З початку 1992 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) очікував офіційної відповіді на свою доповідь від 1 листопада 1991 р., де було викладено всі засади офіційного проголошення автокефалії, які навіть не передбачали заперечень. Тому що, хто буде заперечувати на покликання постанови вселенських соборів, на апостольські правила?

Очікувалося, що в березні, коли було заплановано Архієрейський собор РПЦ у Москві, буде дано офіційну відповідь на соборне звернення всього єпископату всієї церковної повноти на чолі з її очільником Митрополитом Філаретом на цей запит.

Те, що сталося на Архієрейському соборі 31 березня – 5 квітня 1992 р. є брутальним порушенням логіки і здорового глузду.

На цьому соборі, заміть того, щоб аналізувати прохання всесоборної повноти церковної присутності в Україні, дане питання було перетворене в особисту справу Митрополита Філарета. Тобто, сталася жахлива підміна понять: обговорювалося не те, заради чого приїхала українська делегація. Справа перетворилася в скандальне обговорення особової справи Митрополита Філарета.

Навіть, якщо б були підстави для суду над ним за його моральні вчинки чи прогріхі, то тоді це треба було заявити заздалегідь у порядку денному і розглядати відповідно до процедури церковного суду. Всього цього не було.

І тільки щасливій випадковості, на прохання Митрополита Філарета, що він повернеться до Києва, збере архієрейський собор, де його мають переобрати, — він зміг неушкодженим добратися в Україну.

25-27 травня 1992 р. у Харкові  було скликано Архієрейський собор, де було сформульовано сім звинувачень проти Митрополита Філарета, їх потім скоротили до шести. Там не йшлося про питання автокефалії, а знову ж таки про особисту справу. Було ухвалено запросити з РФ Митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).

В червні 1992 р. митрополит Володимир прибув до Києва і до свого упокоєння в липні 2014 р. проживав на території Києво-Печерської Лаври. Саме його було обрано Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України, очільником УПЦ, за якою чітко закріплюється з того часу назва УПЦ МП. Ця церква почала розбудовуватися за своїм сценарієм відповідно до юрисдикції Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Далі буде. Слідкуйте за оновленнями

Ірина Преловська
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
Премудрість-online

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
6878

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар