Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Перший досвід: «Хресний хід – це як живий організм: і біль кожного відчувається, і гріхи, і радість…»

Версия для печатиВерсия для печати

Молоді парафіяни вінницького храму в ім’я святителя Луки Кримського діляться враженнями від першого великого хресного ходу в своєму житті.

Втринадцяте відбувся щорічний хресний хід від Браїлівського монастиря Вінницької єпархії до Почаївської Лаври напередодні свята Успіння Богородиці. За 8 днів понад 350 православних Вінниччини з хрестами, хоругвами та іконами пройшли близько 300 км через три області — Вінницьку, Хмельницьку та Тернопільську.

За традицією, до престольного свята Успенської Почаївської Лаври в обитель сходяться кілька хресних ходів з усієї України – цього року зібралося понад 15 тисяч осіб. Паломницьку групу Вінниччини, як і в усі минулі роки, очолив ігумен Троїцького Браїлівського монастиря Іоасаф (Ковецький).

Без мобільників і за режимом

Пройти з молитвами від Браїлівського монастиря до Почаївської Лаври, відзначити свято Успіння Пресвятої Богородиці та «простягнути незриму молитовну нитку» між двома обителями – в цьому мета великого хресного ходу. І, як говорив паломникам о. Іоасаф, це буде не просто нитка, а канат, якщо кожна людина гідно пронесе свою тоненьку ниточку молитви.

Тому напередодні всі сповідалися, причащалися і брали благословення у священика на цей нелегкий труд. Також приймали певні правила за формою одягу та поведінкою, наприклад – жодних пустих розмов на розважальні теми, жодних мобільників та інших гаджетів.

А режим життя в хресному ході не такий вже й легкий: підйом о 4.30, годину на збори та молитву і вперед – переходами по дві-три години з короткими перепочинками. Їжа та великий двогодинний відпочинок – аж в обід, а далі – до семи-восьми вечора знову йти. На ночівлю зупинялися або у полі в наметах та просто неба, або в селах. Після вечері та вечірньої молитви – відбій о 22.00.

І так – вісім днів поспіль з поправкою на погодні умови.

«Я пішов за любов'ю»

Навіщо ви пішли в хресний хід? Виявляється, на це питання паломникам важко було дати однозначну відповідь навіть собі…

Лілія Джеджула – 26 років, юрист банку, співає на кліросі, завзятий учасник церковної молодіжки та турпоходів:

– Я цим питанням задавалася весь хресний хід. Не знала, навіщо йду, думала, що в дорозі все зрозумію. Запитувала в різних людей, навіщо вони це зробили. Нам батюшка неоднаразово наголошував, що неможна йти просто так, зі спортивного інтересу. Але я зрозуміла, що, якоюсь мірою, саме такий інтерес і був. Але це було не основне.

Я пішла для того, щоб стати краще, ближче до Бога. У мене було безліч часу, щоб зрозуміти своє життя хоч трошечки, підійти до нього в духовному плані, поспілкуватися з людьми моєї віри.

За словами Лілії, хтось казав, що хід – це жертва, спокута гріхів перед Богом. А люди, які ходять більше семи-вісьми років, зазначали, що вже не уявляють життя без цього хресного ходу і кожного року його чекають. Хтось робив це в подяку за чудеса, які Господь проявив. Наприклад, був хлопець, якому сказали, що його дружина бездітна. Він у Почаєві просив у Божої Матері допомоги, і в них народилася дитинка. У подяку за таке диво він пройшов цей хресний хід, і, як розповідають, до кривавих ран стер собі ноги.

Ще були хлопці, які воювали на Сході України. Один із них казав, що раніше ніколи до церкви не ходив.

Вячеслав Дячок – 17 років, студент-першокурсник технічного університету, займається змішаними єдиноборствами:

– Багато факторів вплинули на моє рішення піти хресним ходом: і цікавість, і духовна потреба. Говорити про це словами складно. Мати моя того року вже ходила, розповіла, і я теж пішов. Очікувань особливих в мене не було, але це велика подія в моєму житті.

Антон Кавалер – 23 роки, інженер-електронник, паламар храму св. Луки Кримського і активний учасник парафіяльного молодіжного об’єднання:
– Ми вже були в походах з молодіжкою, хотілося спробувати, як тут. Людей питають, навіщо вони в гори йдуть – випробувати себе. Так і тут: випробувати себе, і, насамперед, в духовному плані.

Антон Кардаш – 31 рік, музикант, учасник церковного хору, прихильник активного туризму і творчості:
– Я пішов за любов'ю. У звичайному житті в людях дуже мало любові… Хоча був, звісно, і спортивний інтерес, і велике побожне почуття.

«Були такі тяжкі моменти…»

Про труднощі хресного ходу у вінницьких паломників склалася ціла палітра різноманітних думок.

В’ячеслав Дячок:

– Перші три дні організм звикав до нових навантажень: нова місцевість, багато нових людей, режим. Потім все це ставало частиною тебе. Спочатку здавалося, що досить повільно йде час, але починаючи з четвертого дня кілометри минали надзвичайно швидко. Геть ніколи не думав, що час може так швидко спливати!

Антон Кавалер:

– Тіло звикло поступово, а найтяжче було розум направити на молитву – думки розсіювалися. Були такі тяжкі моменти, а люди співали «Святий Боже», і це допомагало. Моральна, духовна, душевна робота – це було найважче для мене.

А те, що були мозолі на ногах, і не залишало відчуття, що ноги плоскі — розпухлі, стоптані, ніби кістками ходиш, то це щоб не розслаблявся…

Антон Кардаш:
– Спочатку здавалося, що можна звихнутися – весь час молитви, і багато людей співають, не маючи слуху. А потім це так зворушувало душу і серце — просто до сліз.
А фізично думав буде набагато важче. Зараз вже здається, що нічого важкого і не було. І в мене було гарне взуття. Ноги, звісно, боліли, але обійшлося без ран. Для мене це були не труднощі, а незручності.

Лілія Джеджула:

– Фізично було важко, і дехто не витримав – не дійшов. Але більшість дійшли. Третій і четвертий дні були більш-менш легкими, а всі інші – дуже важкі. Кожен по-своєму: то ноги натирали, то дощ ішов і болото місили, то встали о третій ранку. Чи довгі переходи, чи сонце спекотне, чи морально атмосфера важка, чи давила погода, чи погано молились. Поки йшла, порівнювала з походами – там бувало і тяжче. І зрозуміла, що легко буває, тому що Господь так дає. Але найтяжче було в останні дні, коли виснажуєшся, почався дощ, а ти знаєш, що іще йти і йти.

 «Не можеш ні плакати, ні сміятися»

І здається учасникам хресного ходу, що за ці вісім діб вони прожили велику частину свого життя, сповнену безлічі великих і значущих подій. Але найсильніші враження у всіх виявилися різними.

Антон Кавалер:
– Найдивовижніше – це те нове, що кожного дня проявлялося у відносинах з людьми. Те, що я відчував від людей і те, що намагався дати їм. Душевне тепло, співчуття, взаємовиручка. У нашому житті великою є доля егоїзму, а тут в людях прокидалося таке почуття любові!

А ще вразило, коли ми підходили до Пархомівців: було похмуро, вітер сильний, дощ починається, а люди з села вистелили дорогу перед нами квітами – зустрічають, радіють, біжать хрест цілувати, який несли попереду. А між хмарами — просвіт, який утворився саме над церквою.

Лілія Джеджула:

– Найсильніше враження від того, як люди пересилюють свій біль заради Бога, заради того, щоб пройти цей шлях. Старі люди, маленькі діти – звідки сили беруться йти!

Також спостереження над собою – своїх змін, як йшла… І шостого дня, коли ми встали о третій ранку і йшли до вечора, і підійшли до села Дзвиняча, де мала бути ночівля. Коли вже комок під горло, ти не можеш ні плакати, ні сміятися, але настільки радісно, бо вже доходиш, і завтра вже – Почаїв. Залишається лише 15 км…

Антон Кардаш:
– Мене найбільше здивувало, скільки старих людей і дітей йдуть хресним ходом, як терпляче переносять дорогу та її труднощі. І приємно, що батюшка Іоасаф виявився з почуттям гумору, з легкістю переносить тяготи життя і дороги, уважний та відповідальний керівник.

Вячеслав Дячок:

– Коли під саму Лавру, люди не те що йшли – летіли! І це після стількох днів тяжкої дороги. І перед самою Лаврою всі падають на коліна – радіють, плачуть і співають «Вірую». Вийшов монах, привітав нас з тим, що ми досягли своєї мети – і це було найсильніше враження.

«Ми Богу служимо, але й Він нам служить»

В одному висновку всі вінницькі паломники виявилися одностайні: якщо Господь дасть, наступного року знову підуть від Браїлова до Почаєва.

Антон Кардаш:
– Я б відразу ж пішов у наступний хресний хід – така взаємовиручка між людьми, таке розуміння!

Лілія Джеджула:

– Хороший досвід, обов’язково хочу попробувати ще раз. Хресний хід – це як живий організм, і біль кожного відчувається, і гріхи, і радість.

Вячеслав Дячок:

– В передостанній день вже думав, що ні, добре, але більш не піду. Але коли в людей вже зовсім немає сили, вони моляться і з Божою допомогою знову починають йти. І ноги вже не так болять, і рюкзак начебто легший. Бог допомагає і всім дає по силам.

Антон Кавалер:

– Ми відкинули величезний пласт суєти і прожили цей час дуже насиченим духовним життям. І багато радості: ледве доповзаєш до вечірнього привалу, але всі посміхаються, радіють. Можна просто приїхати в Лавру, але якщо ти пройшов шлях і потрудився – це величезна внутрішня робота. Ми Богу служимо, але й Він нам служить, Він нас любить. І тут відокремити, де ми працювали, де Бог – важко.

Вінницька єпархія
Успенська Почаївська Лавра, ставропігійний чоловічий монастир

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3134

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар