Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ

Версия для печатиВерсия для печати

Документ ухвалено на Великому і Святому Соборі Православної Церкви (Крит, 2016). Переклад українською здійснено спеціально для Відкритого Православного Університету.

Читайте також:

ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

СТОСУНКИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ З ІНШИМ ХРИСТИЯНСЬКИМ СВІТОМ

ВАЖЛИВІСТЬ ПОСТУ І ЙОГО ДОТРИМАННЯ СЬОГОДНІ — документ Великого Собору Православної Церкви

ТАЇНСТВО ШЛЮБУ ТА ПЕРЕШКОДИ ДО НЬОГО

МІСІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

ПРАВОСЛАВНА ДІАСПОРА

АВТОНОМІЯ ТА СПОСІБ ЇЇ ПРОГОЛОШЕННЯ

Окружне послання

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа

Співаємо пісню подяки Богові, шанованому в Трійці, Який дозволив нам зібратися в ці дні П'ятдесятниці на острові Криті, що освячений апостолом народів Павлом та його учнем Титом, «щирим сином у спільній вірі» (Тит. 1:4), і завершити, у натхненні Святого Духа, роботу святого й великого Собору нашої Православної Церкви, скликаного Його Святістю Вселенським патріархом Варфоломеєм у згоді з блаженними предстоятелями святих автокефальних Православних Церков, на славу благословенного імені Божого та на благо народу Божого й усього світу, сповідуючи разом із божественним Павлом: «Нехай, отже, кожен уважає нас як слуг Христових і завідувачів тайн Божих» (1Кор. 4:1).

Святий і великий Собор єдиної, святої, соборної та апостольської Церкви становить істинне свідчення віри у Христа, Боголюдину, Сина Єдинородного та Слово Боже, Який Своїм Воплоченням, всією Своєю діяльністю на землі, Своєю Жертвою на Хресті та Своїм Воскресінням явив Бога Трійцю як нескінченну любов. Нині, єдиним голосом та єдиним серцем, звертаємо слово «про нашу надію» (1Пет. 3:15) не лише до вірних нашої святої Церкви, а й до всіх тих, «що колись були далекі» й «стали близькі» (Еф. 2:13). «Наша надія» (1Тим. 1:2), Спаситель світу з'явився як «з нами Бог» (Мт. 1:23) та як «Бог за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усі люди спаслися та прийшли до розуміння правди» (1Тим. 2:4). Ми проголошуємо любов, не приховуючи благодіянь, свідомі слів Господніх: «Небо й земля перейдуть, але слова Мої не перейдуть» (Мт. 24:35). У радості звіщаємо слово віри, надії та любові, чекаючи на «невечірній день, що не має ні передодня, ні закінчення» (Василій Великий, Бесіди на Шестидень II, PG 29, 52). Те, що «наше громадянство в небі» (Флп. 3:20), не скасовує, а посилює наше свідчення у світі.

У цьому ми дотримуємося передання Апостолів та наших Отців, які проголошували Христа та спасенний досвід віри Церкви, богословлячи, аби «вловити в сіті» – тобто за взірцем апостолів – людей усіх часів, аби передати їм Євангеліє свободи у Христі (Гал. 5:1). Церква живе не для себе. Вона всю себе віддає людству заради піднесення й оновлення світу під новим небом та на новій землі (Одкр. 1:21). Отже, вона приносить євангельське свідчення та роздає дари, якими Бог наділив людство: Його любов, мир, правду, примирення, міць Воскресіння та надію на вічність.

* * *

I. Церква як тіло Христове, образ Святої Трійці

1.   Єдина, свята, соборна та апостольська Церква є боголюдським сопричастям за взірцем Святої Трійці: передчуттям та досвідом остаточних цілей, що переживається у божественній Євхаристії, явленням слави прийдешнього; вона – як постійна П'ятдесятниця, пророчий голос, що не замовкає у світі; присутність та свідчення Царства Божого, «що прийде у могутності» (Мк. 9:1). Як тіло Христове, Церква «збирає» (Мт. 23637), преображає та живить світ, наче вода, яка «стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне» (Ін. 4:14).

2.   Передання апостолів та святих отців – слухаючись слів Господа та Засновника Церкви під час Таємної Вечері з учнями, коли Він встановив таїнство Євхаристії, – наголошувало особливість Церкви як «тіла Христового» (Мт. 25:26; Мк. 14: 22; Лк. 22:19; 1Кор 10:16-17; 11:23-29). Воно завжди пов'язувало цю ознаку з таїною Воплочення Сина та Слова Божого від Святого Духа та Марії Діви. У цьому дусі передання завжди наголошувало на нерозривному зв'язку між таїною божественного домобудівництва у Христі та таїною домобудівництва Церкви та між таїною Церкви й таїнством божественної Євхаристії, яке безнастанно стверджується в сакраментальному житті Церкви дією Святого Духа.

Православна Церква, вірна цьому апостольському переданню та єдиному для всіх сакраментальному досвіду, є істинним наступництвом єдиної, святої, соборної та апостольської Церкви, як сповідує Символ віри та підтверджує вчення Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває величезну відповідальність, що лежить на ній і полягає не лише в тому, щоб переживати в повноті цей істинний досвід, а й у тому, щоб приносити людству достеменне свідчення віри.

3.   У своїй єдності та своїй соборності Православна Церква є Церквою Соборів ще з Апостольського Собору в Єрусалимі (Діян. 15:5-29). Церква сама в собі є Собором, що заснований Христом і керований Святим Духом, за апостольським словом: «Подобалось бо Духу Святому й нам» (Діян. 15:28). Через Вселенські та помісні Собори Церква проголошувала й проголошує таїну Святої Трійці, відкриту у Воплоченні Сина та Слова Божого. Соборна праця безперервно продовжується в історії подальшими соборами, що мають вселенський авторитет, як-от: Великий собор (879 – 880), скликаний Константинопольським патріархом Фотієм; собори, скликані в часи Григорія Палами (1341, 1351, 1368), на яких було підтверджено істину віри, особливо стосовно причетності людини до нестворених божественних енергій та походження Святого Духа; крім того, святі та великі Собори, що збиралися в Константинополі: собор 1484 р., що спростував уніатський Флорентійський собор (1438 – 1439); собори 1638, 1642, 1672 та 1691 рр., що відкинули протестантські твердження, а також собор 1872 р., який засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.

4. Поза тілом Христовим, яким є Церква (Еф. 1:23; Кол. 2:17), святість є немислимою. Святість походить від Єдиного Святого; для людини вона полягає в тому, щоб бути причасником святості Божої у «сопричасті святих», як проголошує священик під час Божественної Літургії: «Святе – святим» – і як відповідають вірні: «Єдиний Святий, єдиний Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь». У цьому дусі й Кирил Александрійський наголошує, говорячи про Христа: «Будучи Сам Богом за природою (…) Він освятився заради нас у Дусі Святім (…) І Він вчинив це заради нас, не заради Себе, аби з Нього та через Нього, Який першим одержав початок освячення, благодать освячення могла відтепер переходити до людства … » (Тлумачення на Євангеліє від Іоанна, 11. PG 74, 548).

Внаслідок цього, згідно зі святим Кирилом, Христос є нашою «спільною особою», зібравши у Своїй власній людськості всю людську природу цілком: «ми всі були у Христі, і в Ньому відродилася спільна особа людства (Тлумачення на Євангеліє від Іоанна, 11. PG 73, 161). Через це Він є також єдиним джерелом освячення людства. У цьому дусі можна сказати, що святість є причетністю людства до таїни Церкви, а також до її святих таїнств, осердям яких є божественна Євхаристія як «жертва жива, свята, приємна Богові» (Рим. 12:1). «Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець (призначених) на заріз. Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють есхатологічну тотожність Церкви як діяння постійної подяки перед земним і небесним престолом Царя Слави (Пс. 23:7), будучи образом Царства Божого.

5. Православна Церква складається з чотирнадцяти помісних автокефальних Церков, визнаних на всеправославному рівні. Відтак ми вважаємо, що створення Єпископських Зібрань у православній діаспорі – кожне з яких складають визнані канонічні єпископи, підпорядковані й надалі канонічним юрисдикціям, до яких вони належали досі, – становить важливий крок уперед до їхньої канонічної організації та що їхня регулярна робота гарантує повагу до еклезіологічної засади соборності.

II.Місія Церкви у світі

6. Апостольство та проголошення Євангелія – або місіонерська діяльність перебуває в осерді тотожності Церкви, бо є дотриманням та виконанням заповіді Господньої: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28:19). Це «дихання життя», яке Церква вділяє людському суспільству і яке вцерковлює світ шляхом утворення нових помісних Церков. У цьому дусі православні вірні є й мають бути апостолами Христовими в світі. Це апостольство має здійснюватися не агресивно, а вільно, в любові та повазі до культурної тотожності індивідів та народів. Усі Православні Церкви мають брати участь у цьому зусиллі з належною повагою до канонічної дисципліни.

Участь у божественній Євхаристії є джерелом апостольського завзяття в євангелізації світу. Беручи участь у божественній Євхаристії та молячись у святому зібранні за всю населену землю, ми покликані продовжувати «літургію після Божественної Літургії», засвідчувати істинність нашої віри перед Богом та людьми, поділяти дари Божі з усім людством, і чинити це все в покорі ясній заповіді, яку дав Господь перед Своїм Вознесінням: «І будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Діян. 1: 8). Слова, що вимовляються перед божественним Причастям: «Роздробляється та розділяється Агнець Божий, Який роздробляється, але не розділяється, завжди споживається  і ніколи не вичерпується , а освячує тих, хто причащається», – нагадують про те, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) і як «хліб життя» (Ін. 6:48) дається нам як вічна любов, що єднає нас із Богом та одне з одним. Вона навчає нас поділяти з іншими дари Божі та віддавати себе за всіх за взірцем Христа.

Життя християн є неспростовним свідченням оновлення всього у Христі: «Коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове» (2Кор. 5:17). Це заклик до людства особисто, цілком вільно брати участь у вічному житті, у благодаті Господа нашого Ісуса Христа та в любові Бога Отця, аби пережити в Церкві причастя Святого Духа: «Бажаючи таїни спасіння з повної волі, а не насильно (Максим Сповідник, PG 90, 880). Повернення народу Божого до Євангелія в сучасних секуляризованих суспільствах, а також проповідь Євангелія тим, хто досі не знав Христа, є для Церкви неодмінним обов'язком.

III.Родина – образ любові Христа до Його Церкви

7. Православна Церква вбачає в нерозривному союзі, що єднає чоловіка й жінку, «велику тайну… про Христа і Церкву» (Еф. 5:32) та дбайливо ставиться до родини, яка є його наслідком. Це єдина гарантія народження та виховання дітей відповідно до задуму божественного домобудівництва, бо це «мала церква» (Іоанн Златоуст, Тлумачення на Послання до Ефесян, 20, PG 62, 143), і Церква надає їй необхідну пастирську підтримку.

Сучасна криза шлюбу та родини є витоком кризи свободи, яка обмежується до самоздійсненням, приреченим на гонитву за щастям; яка змішується із самовдоволенням, свавіллям та індивідуальною автономією; яка тягне за собою втрату союзом чоловіка й жінки його характеру таїнства; яка забуває про жертовну етику любові. Секуляризоване суспільство наших днів підходить до шлюбу із суто соціологічними та прагматичними мірилами, вбачаючи в ньому просто форму зв'язку, одну серед стількох інших, які так само вимагають права на інституційну гарантію.

Шлюб є майстернею життя в любові, яку живить Церква, та незрівнянним даром благодаті Божої. «Міцна рука» Бога, Який «пов'язує», «у незримій присутності єднає подружжя» із Христом та між собою. Вінці, що покладаються на голови подружжя під час здійснення таїнства нагадують про жертву і про присвячення Богу та одне одному. Вони нагадують також про життя Царства Божого, розкриваючи есхатологічне спрямування таїни любові.

8. Святий та великий Собор з особливою любов'ю та ніжністю звертається до дітей та до всієї молоді. Серед численних суперечливих визначень дитинства наша свята Церква акцентує слова Господа нашого: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство (Мт. 18:3), та «Хто Царства Божого не прийме як дитина, той не ввійде до нього (Лк. 18:17), а також те, що наш Спаситель мовив про тих, хто «боронить» (Лк. 18:16) дітям іти до Нього, та про тих, хто «спокусить» їх (Мт. 18:6).

Церква пропонує молоді не лише «допомогу», а й «істину», істину нового боголюдського життя у Христі. Православна молодь має усвідомити, що вона є носителькою багатовікового та благословенного передання Православної Церкви й водночас продовжувачкою  цього передання, яке слід сміливо захищати, невтомно плекаючи вічні цінності Православ'я, щоб складати животворче християнське свідчення. Із цієї молоді вийдуть майбутні служителі Церкви Христової. Таким чином, молодь є не самим лише «майбутнім» Церкви, а й дієвим вираженням її життя у служінні людині та Богу сьогодні.

IV. Освіта згідно з Христом

9. За наших днів царину виховання та освіти стрясають суперечки не тільки щодо змісту та цілей освіти, а й щодо нового розуміння дитинства, ролі вчителя та учня, а також сучасної школи. Якщо освіта стосується не лише того, чим є людина, а й того, чим вона має бути, а також міри її відповідальності,  то очевидно, що створений нами образ людини та сенсу її існування визначає також наш погляд на її освіту. Панівна сьогодні індивідуалістична, секуляризована, спрямована лише на пошук щастя освітня система, за яку розплачується нове покоління, також турбує Православну Церкву.

Освіта перебуває в центрі пастирського піклування Церкви, яке має на меті не лише інтелектуальну культуру, а й побудову та розвиток людської істоти в її цілісності як душевно-тілесної та духовної єдності відповідно до триптиха: Бог, людина, світ. У своєму наставницькому слові Православна Церква з любов'ю закликає народ Божий, особливо молодь, до свідомої та діяльної участі в житті Церкви, плекаючи в ній «найщиріше прагнення» до життя у Христі. Таким чином, християнська повнота знаходить у боголюдському спілкуванні в Церкві екзистенційну підтримку, аби пережити в ній пасхальну перспективу обоження через благодать.

V.Церква перед викликами сучасності

10. Церква Христова стоїть сьогодні перед крайніми, навіть сповненими виклику виявам секуляризму, властивими політичним, культурним та соціальним тенденціям сучасного світу. Головним елементом секуляризму була й залишається ідея цілковито відірвати людину від Христа та духовного впливу Церкви, до того ж, несправедливо ототожнюючи її з консерватизмом та доводячи, всупереч історії, начебто вона була перешкодою для поступу та розвитку. У наших секуляризованих суспільствах, відрізаних від свого духовного коріння, людина плутає свою свободу та сенс свого життя з абсолютною автономією та звільненням від свого вічного призначення; це породжує цілу низку непорозумінь та облудних тлумачень християнського передання. Таким чином, свобода у Христі, надана з небес, та поступ, що веде «до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4:13), розглядається як перепона для самоспасенних заходів людської істоти. Жертовна любов вважається несумісною з індивідуалізмом, а аскетичний характер християнської етики – неприпустимим викликом прагненню до індивідуального щастя.

Ототожнення Церкви з непримиренним до прогресу цивілізації консерватизмом є довільним і несправедливим твердженням, оскільки національна свідомість християнських народів позначена неусувним карбом вікового внеску Церкви не лише в їхній культурний спадок, а й у здоровий розвиток світської цивілізації загалом, оскільки Бог поставив людину розпорядником божественного творіння, причетним до Його творчості. Замість сучасного «людинобога» Православна Церква утверджує Боголюдину як остаточну міру всього: «Ми говоримо не про обожнену людину, а про Бога, Який став людиною (Іоанн Дамаскин, Точне викладення православної віри, 3, 2, PG 94, 988). Вона викладає істину спасенної віри в Боголюдину та Її Тіло, Церкву як місце та образ життя у свободі. Вона дає змогу жити «по правді та в любові» (Еф. 4:15), а також ще на землі брати участь  у житті Христа Воскреслого. Боголюдський характер Церкви, яка є «не від світу цього» (Ін. 18:36), а живить та спрямовує «у світ» свою присутність та своє свідчення, не дозволяє їй вподібнюватися світові (Рим. 12: 2).

11. Сучасний розвиток науки та технології змінює наше життя.  Проте все, що спричиняє зміни в нашому людському житті, вимагає перевірки розсудом. Бо ж, крім значних покращень – наприклад, тих, що полегшують наше повсякденне життя, дають змогу лікувати раніше невиліковні хвороби та продовжувати вивчення космічного простору, – ми зустрічаємося також із негативними наслідками наукового прогресу: з такими ризиками, як маніпулювання людською свободою, перетворення людини на знаряддя, поступова втрата цінних традицій, занепад і навіть руйнування природного довкілля.

За своєю природою, наука як така, на жаль, не має засобів, необхідних для того, щоб відвернути або зцілити чималу кількість проблем, яку вона безпосередньо або опосередковано спричиняє. Наукове знання не мобілізує моральну волю людини, яка, добре знаючи про ризик, і далі діє так, неначе її не було попереджено. Без духовного підходу неможливо дати відповідь на серйозні екзистенційні та етичні проблеми буття людини  і на питання про вічний сенс її життя та світу..

12. За наших днів гідний подиву прогрес, досягнутий у царині біології, генетики, нейрофізіології мозку, збуджує загальний ентузіазм. Ідеться про такі завоювання науки, коло застосування яких здатне спричинити важкі антропологічні та етичні дилеми. Неконтрольоване застосування біотехнології із втручанням у початок, тривалість та кінець життя загрожує його істинній повноті. Людина розпочинає екстремальні та небезпечні для її власної природи експерименти. Вона ризикує перетворитися на біологічний механізм, на соціальну одиницю або на апарат контрольованого мислення.

Православна Церква не може залишатися осторонь дебатів з антропологічних, етичних та екзистенційних питань такої ваги. Вона спирається на вказані Богом критерії, аби довести актуальність православної антропології перед лицем сучасної підміни цінностей. Наша Церква може та повинна явити в світі своє пророче сумління в Ісусі Христі, Який через Воплочення взяв на Себе вповні стан людини та є абсолютним зразком відновлення людського роду. Вона стверджує, що життя людської істоти є священним і що людина ще від зачаття має ознаки особистості. Право на народження є найпершим із прав людини. Церква – як боголюдське спілкування, в лоні якого кожна людина становить унікальну цілісність, призначену для особистого спілкування з Богом, протистоїть будь-якій спробі звести людину до стану об’єкта, перетворити її на вимірювану величину. Жодне наукове досягнення не має повноважень зачіпати гідність та божественне призначення людини. Людська істота не визначається самими лише своїми генами.

Саме на цій основі, на православний погляд, будується біоетика. За доби суперечливих образів людини, всупереч секулярним, автономним та редуктивним уявленням про неї, православна біоетика утверджує створення за образом та подобою Божими та вічне призначення людської істоти. У такий спосіб Церква виголошує своє слово у філософському та науковому обговоренні питань біоетики, привносячи в нього біблійну антропологію та духовний досвід Православ'я.

13. У світовому суспільстві, спрямованому на власність та індивідуалізм, вселенська Православна Церква пропонує істину життя у Христі та за Христом, яке вільно втілюється в повсякденне життя кожної людини через її «працю аж до вечора» (Пс. 104:23), виконуючи яку людина стає співробітником вічного Отця – «Ми бо співробітники Божі» (1Кор. 3:9) – та Його Сина [«Отець Мій творить аж по сю пору, тож і Я творю» (Ін. 5:17)]. Благодать Божа освячує всі труди людини, яка працює разом із Богом, відкриваючи в них утвердження людського життя та спілкування. У цьому контексті перебуває також християнська аскеза, докорінно відмінна від будь-якого дуалістичного аскетизму, що ізолює людину від суспільства та від її ближнього. Християнська аскеза та утримання, які поєднують людину із сакраментальним життям Церкви, стосуються не лише монастирського життя, вони є рисами життя церковного в усіх його виявах, відчутним свідченням присутності есхатологічного духу в благословенному існуванні православних вірян.

14. Коріння екологічної кризи є екологічним та моральним, і воно вписано в серце кожної людської істоти. Протягом останніх століть  ця криза дедалі посилювалася  через численні розділення, породжені людськими пристрастями, такими як корисливість, жадоба, себелюбство, дух хижацтва, і такими їхніми наслідками на планеті, як зміна клімату, що відтепер серйозно загрожує природному довкіллю, нашому спільному «дому». Розрив зв'язку, що єднає людину з природою, є відхиленням від належного використання Божого творіння. Щоб розв'язати екологічну проблему на засадах християнського передання, слід не лише карати за гріх зловживання природними запасами планети, тобто докорінно змінити ментальність, а й практикувати аскезу як протиотруту від споживацтва, культу потреб та власницького почуття. Це передбачає також величезну відповідальність, яка вимагає від нас передати у спадок майбутнім поколінням придатне для життя природне довкілля та спосіб його використання згідно з волею та благословенням Бога. У таїнствах утверджується творіння, а людина заохочується діяти як його господар, охоронець та «священик», який представляє його Творцеві як діяння благодаті – «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все» – та плекає євхаристичне ставлення до творіння. Цей православний євангельський та святоотцівський підхід притягує також нашу увагу до соціальних аспектів та тих трагічних наслідків, якими загрожує руйнування природного довкілля.

VI.Церква перед лицем глобалізації, насильства як її крайнього вияву та іміграції

15. Сучасна теорія глобалізації – тихо нав'язана та швидко поширювана – викликає сильні потрясіння в економіці та суспільстві на світовому рівні. Нав'язана глобалізація породила нові форми систематичної експлуатації та соціальної несправедливості. Її задумом є поступове скасування перешкод, що їх становлять національні, релігійні, ідеологічні та інші традиції, які їй протистоять. Вона призвела до послаблення та загрожує розпадом соціальних здобутків заради нібито необхідної реконструкції світової економіки, ще поглибивши прірву, що розділяє багатих і бідних, підірвавши соціальну згуртованість народів та розпалюючи нові вогнища міжнародної напруги.

Перед лицем процесу редуктивного та безособового вирівнювання, який стимулює глобалізація, а також етнофілетичних відхилень Православна Церква пропонує захищати тотожність народів і зміцнювати місцеві особливості. Як альтернативний взірець єднання людства вона подає свою структурну організацію, засновану на рівноцінності помісних Церков. Церква протистоїть провокаційній загрозі, що нависає сьогодні над індивідом та культурними традиціями народів і яку містить у собі глобалізація; вона протистоїть також засаді, згідно з якою економіка має власний закон, або «економізмові», тобто економіці, емансипованій від життєвих потреб людини та перетвореній на самоціль. Вона, таким чином, пропонує тривалу економіку, засновану на засадах Євангелія. Керуючись словом Господнім: «Не самим лише хлібом житиме людина» (Лк. 4:4), вона не ототожнює поступ людського роду з покращенням самого лише рівня життя або з економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

16. Церква не втручається в політику в строгому сенсі слова. Однак її свідчення є суттєво політичним як піклування про людину та про духовну свободу. Її слово є вельми чітким і назавжди залишиться обов’язком втручання на користь людини. Помісні Православні Церкви покликані сьогодні встановити нові гармонійні взаємини із правовою державою в новому контексті міжнародних взаємин відповідно до біблійної настанови: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мт. 22:21). Ця згода має захистити особливість Церкви й особливість держави та забезпечити їхнє щире співробітництво єдиної людської гідності, з якої випливають права людини, гарантувати соціальну справедливість.

Права людини сьогодні перебувають у центрі політики, що є відповіддю на теперішні кризи та соціальні й політичні струси. Вони покликані захистити свободу індивіда. Православна Церква критично підходить до прав людини, побоюючись, щоб індивідуальне право не виродилося в індивідуалізм та у рух, що вимагає прав. Таке відхилення є шкідливим для громадського характеру свободи; воно несправедливо перетворює права на індивідуальні вимоги пошуку щастя; вона змішує свободу із свавіллям індивіда,  підносячи це свавілля до «всезагальної цінності», що підриває підвалини суспільних, родинних, релігійних, національних цінностей та загрожує засадничим етичним цінностям.

Таким чином, православне розуміння людини протистоїть і погордливому апофеозу індивіда та його прав, і приниженню людської особистості, пригніченої в сучасних велетенських економічних, соціальних, політичних та комунікативних структурах. Православне передання є для людини невичерпним джерелом життєвих істин. Ніхто, крім Христа та Його Церкви, не вшанував так людську істоту та не виявив такого піклування про неї. Фундаментальним правом є захист засади релігійної свободи в усіх її вимірах, тобто свободи совісті, віри, культу і всіх індивідуальних та колективних виявів релігійної свободи включно із правом кожного, хто вірує вільно практикувати свої релігійні обов’язки без жодного втручання з боку громадської влади, а також зі свободою публічно навчати релігії та забезпечувати умови діяльності релігійних громад.

17. Сьогодні ми переживаємо загострення насильства в ім'я Бога. Спалахи фундаменталізму в лоні релігій погрожують поширенням ідеї, буцімто фундаменталізм належить до сутності релігійного феномену. Правдою є те, що як «нерозумна ревність» (Рим. 10:2) фундаменталізм являє собою хворобливий вияв релігійності. Істинна християнська віра, за взірцем Хреста Господнього, приносить у жертву себе, а не інших; тому вона є найсуворішим суддею фундаменталізму, хай би якого походження він був. Вільний міжрелігійний діалог робить внесок у розвиток взаємної довіри, утверджуючи мир та примирення. Церква змагається за те, щоб зробити відчутнішим на землі «мир з неба». Справжній мир здобувається не силою зброї, а лише любов'ю, яка «не шукає свого» (1Кор. 13:5). Єлей віри має слугувати загоєнню давніх виразок, а не розпалюванню нових вогнищ ненависті.

18. Православна Церква зі скорботою та в молитві спостерігає та зазначає жахливу гуманітарну кризу, що лютує в наші дні, поширення насильства та збройні конфлікти, гоніння, депортації та вбивства, вчинені проти членів релігійних меншин, насильне вигнання родин із їхніх осель, трагедію торгівлі людьми, порушення засадничих прав індивідів та народів, а також примусове релігійне навернення. Вона категорично засуджує викрадення, тортури, жорстокі екзекуції. Вона засуджує руйнування церков, релігійних символів та культурних пам'яток.

Православна Церква особливо стурбована становищем християн, а також інших гнаних національних та релігійних меншин на Близькому Сході. Вона особливо закликає уряди країн цього регіону захистити християнське населення, православних, вірян стародавніх Церков Сходу та інших християн, що досі живуть у цій колисці християнства. Християнське населення та інше місцеве населення мають невід’ємне право мешкати у своїх країнах як рівноправні громадяни.

Отже, ми вмовляємо всі причетні сторони незалежно від їхніх релігійних переконань працювати заради примирення та поваги до прав людини і передусім захистити божественний дар життя. Війна та кровопролиття мають припинитися, справедливість має взяти гору, щоб повернути мир та вможливити повернення тих, хто був вигнаний із прадідівських осель. Ми молимося за мир та справедливість у стражденних країнах Африки та в Україні. Зібравшись на Собор, ми голосно повторюємо наш заклик до тих, хто при владі, звільнити наших єпископів, полонених у Сирії, – Павла Язигі та Іоанна Ібрагіма. Крім того, ми молимося за всіх наших братів, яких тримають у заложниках та в полоні.

19. Сучасна непередбачена криза, пов'язана з біженцями та іммігрантами з економічних, політичних та кліматичних причин, постійно поглиблюється та перебуває в центрі уваги всього світу. Православна Церква й надалі ставиться до вигнанців, до тих, хто опинився в небезпеці та злиднях, відповідно до слів Господніх: «Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли; нагий, і ви Мене одягли; хворий, і ви навідались до Мене; у тюрмі був, і ви прийшли до Мене» (Мт. 25:35-36) та «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25:40). Протягом своєї історії Церква завжди була поряд із усіма «втомленими та обтяженими» (Мт. 11:28). В усі часи людинолюбність Церкви не обмежувалася поодинокими справами милосердя щодо нужденних і стражденних, а прагнула усунути причини, що породжують соціальні проблеми.  Її «діло служби» визнано всіма.

Отже, ми закликаємо – передусім тих, хто в змозі викорінити причини, що породжують біженську кризу, – прийняти належні рішення в цьому напрямі. Ми закликаємо політичних можновладців, православних вірних та громадян країн-приймальниць, куди прибували й надалі прибувають біженці, надати їм усіляку можливу допомогу, навіть із власних коштів.

VII. Церква: свідчення в діалозі

20. Церква не забуває тих, хто її покинув і страждає за всіх тих, хто не розуміє її голосу. Усвідомлюючи себе як живу присутність Христа у світі, вона переносить божественне домобудівництво у свої конкретні дії, вдаючись до всіх засобів, які вона має, для достеменного свідчення про істину у строгості апостольської віри.  Виходячи з такого розуміння обов’язку свідчення та повсякчасної готовності, Православна Церква надає великого значення діалогу, особливо з інославними християнами. Завдяки цьому діалогу інші християни тепер краще знають Православ'я та чистоту його передання. Вони знають також, що Православна Церква ніколи не приймала богословського мінімалізму та не ставила під сумнів своє догматичне передання та свою євангельську етику. Міжхристиянські діалоги становили для Православ'я привід наголосити належну повагу до вчення Отців та засвідчити правильність істинного передання єдиної святої соборної апостольської Церкви. Діалоги, в які вступає Церква, ніколи не означали та ніколи не означатимуть будь-якого компромісу в питаннях віри. Ці діалоги є свідченням Православ'я, яке спирається на євангельське послання: «Прийди та подивися» (Ін. 1:46) і «Бог – любов».

* * *

У цьому дусі, будучи виявом Царства Божого у Христі, Православна Церква в цілому світі вбачає божественне домобудівництво в сакраментальному житті, центром якого є божественна Євхаристія, яка дає нам не тлінну та приступну для псування їжу, а Тіло Самого Господа, джерело життя, «небесний Хліб», «який є засобом для безсмертя, протиотрутою, аби не вмерти, а жити в Ісусі Христі завжди» (Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, XX, 1, PG 5, 756A). Божественна Євхаристія є ядром соборного служіння тіла Церкви, як про це твердить св.. Іриней Ліонський: «Наше вчення є згідним із Євхаристією, а Євхаристія натомість підтверджує наше вчення (Проти єресей, IV, 18, PG 7, 1028).

Провіщуючи, таким чином, Євангеліє всьому світові, відповідно до заповіді Господньої, щоб «проповідувалося покаяння на відпущення гріхів усім народам» (Лк. 24:47), ми маємо віддавати самі себе й одне одного й усе життя наше Христу Богу, любити одне одного, сповідуючи  у згоді «Отця і Сина і Святого Духа, Трійцю Єдиносущну та нероздільну». Зібравшись на собор, звертаючи ці слова до вірних нашої святої Православної Церкви та до всього світу, йдучи стопами святих Отців та підкоряючись соборним рішенням, які наказують нам зберігати передану в спадок апостольську віру, «узгоджуючи із Христом» наше повсякденне життя, в надії на «загальне воскресіння», вславляємо ми Бога в Трьох Лицях, співаючи:

«Отче Вседержителю, і Слово, і Душе, у Трьох Лицях з’єднане Єство Пресущне і Пребожественне, в Тебе ми охрестились і Тебе благословляємо по всі віки» (Канон Пасхальний, пісня 8).

† Варфоломей, патріарх Константинопольський, голова

† Феодор II, патріарх Александрійський

† Феофіл III, патріарх Єрусалимський

† Іриней, патріарх Сербський

† Даниїл, патріарх Румунський

† Хризостом, архієпископ Кіпрський

† Ієронім, архієпископ Афінський та всієї Еллади

† Сава, митрополит Варшавський та всієї Польщі

† Анастасій, архієпископ Тиранський та всієї Албанії

† Ростислав, архієпископ Прешовський, митрополит Чеських земель та Словаччини

Делегація Вселенського патріархату

† Лев, архієпископ Карельський та всієї Фінляндії

† Стефан, єпископ Таллінський та всієї Естонії

† Іоанн, митрополит Пергамський

† Димитрій, архієпископ Американський

† Августин, митрополит Німецький

† Іриней, архієпископ Критський

† Ісаія, митрополит Денверський

† Олексій, митрополит Атлантський

† Яків, митрополит Принцевих островів (Принкипониський)

† Йосиф, митрополит Прикониський

† Мелітон, митрополит Філадельфійський

† Емануїл, митрополит Гальський

† Микита, митрополит Дарданельський

† Миколай, митрополит Детройтський

† Герасим, митрополит Сан-Франциський

† Амфілохій, митрополит Кисамський та Селінський

† Амвросій, митрополит Корейський

† Максим, митрополит Селіврійський

† Амфілохій, митрополит Адріанопольський

† Каліст, митрополит Діоклійський

† Антоній, митрополит Ієропольський, очільник православних українців у Сполучених Штатах Америки

† Іов, митрополит Тельмиський

† Іоанн, архієпископ Харіупольський, очільник Патріаршого екзархату православних парафій російської традиції в Західній Європі

† Григорій, єпископ Нісський, очільник православних карпатських русинів у Сполучених Штатах Америки

Делегація Александрійського патріархату

† Гавриїл, митрополит Леонтопольський

† Макарій, митрополит Найробійський

† Іона, митрополит Кампальський

† Серафим, митрополит Зімбабвійський та Ангольський

† Олександр, митрополит Нігерійський

† Феофілакт, митрополит Триполійський

† Сергій, митрополит Кабо-Верде

† Афанасій, митрополит Киринський

† Олексій, митрополит Карфагенський

† Ієронім, митрополит Мванський

† Георгій, митрополит Гвінейський

† Миколай, митрополит Ермупольський

† Димитрій, митрополит Іринупольський

† Дамаскин, митрополит Йоганнесбурзький та † Narcisse d’Accra

† Емануїл, митрополит Птолемаїдський

† Григорій, митрополит Камерунський

† Никодим, митрополит Мемфіський

† Мелетій, митрополит Катангський

† Пантелеймон, єпископт Браззавільський та Габонський

† Інокентій, єпископ Бурундійський та Руандійський

† Хризостом, єпископ Мозамбікський

† Неофіт, єпископ Нієрійський та Кенійських Гір

Делегація Єрусалимського патріархату

† Венедикт, митрополит Філадельфійський

† Аристарх, архієпископ Константинський

† Феофілакт, архієпископ Іорданський

† Нектарій, архієпископ Антидонський

† Філумен, архієпископ Пельський

Делегація Сербської Церкви

† Іоанн, архієпископ Охридський та митрополит 

† Амфілохій, митрополит Чорногорський та Приморський

† Порфирій, митрополит Загребський та Люблянський‎

† Василій, єпископ Сремський

† Лукіан, єпископ Будимський

† Лонгін, єпископ Новограчаницький

† Іриней, єпископ Бачський

† Хризостом, єпископ Зворницький та Тузлинський

† JІустин, єпископ Жичський

† Пахомій, єпископ Враньський

† Іоанн, єпископ Шумадійський

† Ігнатій, єпископ Браничевський

† Фотій, єпископ Далматинський

† Афанасій, єпископ Бихачський та Петровацький

† Іоанникій, єпископJ Будимський та Никшичський

† Григорій, єпископ Гум-Герцеговинський та Приморський

† Милутин, єпископ Вальєвський

† Максим, єпископ у Західній Америці

† Іриней, єпископ в Австралії та Новій Зеландії

† Давид, єпископ Крушевацький

† Іоанн, єпископ Пакрацький та Славонський

† Андрій, єпископ в Австрії та Швейцарії

† Сергій, єпископ у Франфурті та Німеччині

† Іларіон, єпископ Тимокський

Делегація Румунської Церкви

† Феофан, архієпископ Ясський, митрополит Молдовський та Буковинський

† Лаврентій, єпископ Сибіуський, митрополит Трансильванський

† Андрій, єпископ Вадський, Фелеакський та Клузький, митрополит Альбійський, Крисанський та Марамурешський

† Іриней, архієпископ Крайовський, митрополит Олтенійський

† Іоанн, єпископ Тимишоарський, митрополит Банацький

† Йосиф, єпископ у Західній та Південній Європі

† Серафим, єпископ у Німеччині та Центральній Європі

† Нифон, митрополит Тирговиський

† Іриней, архієпископ Альба-Юльський

† Іоаким, архієпископ Романський та Бакиуський

† Кассіан, архієпископ Нижньо-Дунайський

† Тимофій, архієпископ Арадський

† Миколай, архієпископ в Америці

† Софроній, єпископ Орадійський

† Никодим, єпископ Стрехайський та Северинський

† Вісаріон, єпископ Тулчинський

† Петроній, єпископ Селазький

† Силуан, єпископ в Угорщині

† Силуан, єпископ в Італії

† Тимофій, єпископ і Іспанії та Португалії

† Макарій, єпископ у Північній Європі

† Варлаам, єпископ Плоештський, вікарій патріарха

† Еміліан, єпископ Ловиштенський, вікарій архієпископа Римницького

† Іоанн-Касіан, єпископ Вичинський, вікарій архієпископа в Америці

Делегація Кіпрської Церкви

† Георгій, митрополит Пафоський

† Хризостом, митрополит Китіонський

† Хризостом, митрополит Киринейський

† Афанасій, митрополит Лімасоський

† Неофіт, митрополит Морфський

† Василій, митрополит Константійський та Фамагустський

† Никифор, митрополит Кикоський та Тілерійський

† Ісаія, митрополит Тамасоський та Орінійський

† Варнава, митрополит Тримифунтський та Лефкарський

† Христофор, єпископ Карпасійський

† Нектарій, єпископ Арсинойський

† Миколай, єпископ Амафунтський

† Єпифаній, єпископ Ледрський

† Леонтій, єпископ Хитрський

† Порфирій, єпископ Неапольський

† Григорій, єпископ Месаорійський

Делегація Елладської Церкви

† Прокопій, митрополит Філіппійський, Неапольський та Тасоський

† Хризостом, митрополит Перістерійський

† Герман, митрополит  Елідський

† Олександр, митрополит  Мантинейський та Кинурійський

† Ігнатій, митрополит Артійський

† Дамаскин, митрополит Дидимотихійський, Орестейський та Суфлійський

† Олексій Нікейський

† Ієрофей, митрополит  Навпактський та Свято-Власійський

† Євсевій, митрополит Самоський та Ікарійський

† Серафим, митрополит Касторійський

† Ігнатій, митрополит Димитріанський та Алмирський

† Никодим, митрополит Касандрійський

† Єфрем, митрополит Ідрський, Спеський та Егінський

† Феолог, митрополит Серський та Негритський

† Макарій, митрополит Сидирокастронський

† Анфим, митрополит Александрупольський

† Варнава, митрополит Неапольський та Ставрупольський

† Хризостом, митрополит Месинійський

† Афінагор, митрополит Іліонський, Акадський та Петрупольський

† Іоанн, митрополит Лангадський, Літійський та Рентинійський

† Гавриїл, митрополит Ново-Іонійський та Філадельфійський

† Хризостом, митрополит Нікопольський та Превезійський

† Феокліт, митрополит Ієрисоський, Святої Гори Афон та Ардамеріонський

Делегація Польської Церкви

† Симон, архієпископ Лодзький та Познаньський

† Авель, архієпископ Люблінський та Холмський

† Яків, архієпископ Білостоцький та Гданьський

† Георгій, єпископ Сємятицький

† Паїсій, єпископ Горлицький

Делегація Албанської Церкви

† Іоанн, митрополит Корчинський

† Димитрій, митрополит Аргирокастринський

† Миколай, митрополит Аполонійський та Фьєрський

† Антоній, митрополит Ельбасанський

† Нафанаїл, митрополит Амандійський

† Астій, єпископ Билідський

Делегація Церкви Чеських Земель та Словаччини

† Михаїл, архієпископ Празький

† Ісаія, єпископ Шумперкський

Святий і Великий Собор Православної Церкви, Крит 2016
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1117

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар