Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Невідома сторінка Волинської трагедії. Чи вдавалося учасникам протистояння «БУТИ ЛЮДИНОЮ»?

Версия для печатиВерсия для печати

2013 року в Україні та Польщі вшановували 70-ті роковини Волинської трагедії. Ті трагічні події вкотре викликали дискусії та суперечки як серед науковців, політиків, так і серед громадськості. Наприкінці року, що минає, пропонуємо інтерв’ю з дослідницею Волинської трагедії.

***

Чи важко це давалося учасникам трагічних подій, які поділили тоді два народи?

Про те, що у часи польсько-українського протистояння у роки Другої світової війни між його учасниками були не тільки ворожнеча, а й... взаємовиручка, я вперше почула багато років тому. Почула у волинському селі Кисилин, котре, нарівні з Павлівкою, у сусідній державіє символом мучеництва її громадян.

Старожил цього села Андрій Соколюк розказав, як місцеві українці рятували вчорашніх сусідів і родичів – за національністю поляків, котрі вижили після трагічного розстрілу в місцевому костелі... Християнському милосердю знаходилося місце навіть за таких обставин.

Як людям вдавалося залишатися людьми, часто ризикуючи й життям власним та долею власної родини? Чому про цю світлу сторінку у польсько-українському етнічному протистоянні говоримо не ми, а наші сусіди за Бугом? Коли в Україні цей період нашої спільної історії буде досліджуватися так, як у Польщі?

Про це розмовляємо з кандидатом історичних наук, доцентом Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Оксаною КАЛІЩУК, котра є одним із небагатьох, на жаль, дослідників протистояння на українсько-польському пограниччі у роки Другої світової війни. І нещодавно захистила з цієї тематики докторську дисертацію.

 Чому в Україні майже не досліджують проблему Волинської трагедії?

– Цьогоріч ми відзначали печальну дату – 70-річчя подій, що увійшли в нашу історію як Волинська трагедія. На Волині відбулося кілька знакових подій із цього приводу, які, що важливо, відбувалися під гаслом “Пробачаємо і просимо пробачення!” Проте і донині ще надто мало досліджень наукових, безпристрасних, і саме українська сторона значно відстає у цьому питанні від польських колег. Бо ж, коли “копнути”, виявляються дивовижні факти.

Так спільна експедиція студентів із Польщі та нашого Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки методом “від хати до хати” записала на Волині спогади 145 живих свідків тих далеких подій.

В одному з сіл відшукалася бабуся, яку дворічною знайшла серед трупів її рідних, врятувала і виростила українська родина. Ця жінка дожила до старості, не знаючи ні польської мови, ні свого походження. Тепер вона хоче знати, хто були її рідні батьки, але це вже, мабуть, не можливо...

Все ж промовиста деталь: експедицію організувала польська громадська організація, а відбулася вона під патронатом Міністерства закордонних справ Республіки Польща. І хоча видано книгу за результатами експедиції, у нашому університеті відбулася презентація цього проекту, не полишає питання: а чому цим цікавляться у Польщі, а не в Україні?

– На зацікавленість проблемою не в останню чергу впливає суспільна значимість цієї теми, яка є відмінною по обидва боки Бугу...

Звичайно, живучи на Волині, я не могла не знати про ті печальні події нашої спільної історії. Але ця біда, на щастя, оминула нашу родину, хоча тато походить із села у Локачинському районі, де навколо була низка польських та німецьких колоній...

Так сталося, що я, абсолютно не будучи дотичною до цієї теми, зайнялася нею за пропозицією директора Інституту українознавства імені Крип'якевича академіка Ярослава Ісаєвича і врешті підготувала на тему українсько-польського конфлікту докторську дисертацію. Цього року вийшла і моя книга «Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси».

– І вона виявилася єдиним науковим дослідженням з цього питання в Україні у рік 70-ої річниці подій...

– Причина в тому, що тема етнічного протистояння на західних землях в Україні залишається локальною, а у Польщі вона вивчається на державному рівні, є складовою політики національної пам’яті цієї країни, на ній виховують молодь. І через це – суттєва відмінність у наших поглядах, рівні дослідження... До того ж ця тема незручна і пов’язана з нашими внутрішніми дискусіями.

На мою думку: доки ми не визначимо, не зрозуміємо, яке місце і значення Української повстанської армії в українській же історії, то не розберемося і з темою польсько-українського етнічного протистояння. Нам треба дійти розуміння, що й УПА – з українського боку, й Армія Крайова – з польського, були ланки одного ланцюга. І там, і там не всі були білими та пухнастими, і не можна малювати образ тільки героя, але й тільки злочинця – також не можна. Сьогодні у Польщі ветерани АК – шановані суспільством і державою люди, і ми також мали б шанувати вояків УПА вже за те, що вони боролися за незалежність України. Бо всіх, хто бореться за незалежність, шанують в усіх країнах. 

«Кількість українців, котрі рятували «чужого», має бути значно більшою, ніж відомих нині 1300 осіб»

– І є речі, які, не зважаючи на різні погляди на проблему, однаково можуть оцінювати й українці, й поляки?

– Власне у цьому аспекті є надзвичайно цікавий момент продовження традиції мирного співіснування, яке було між нашими народами до тієї біди. Є багато прикладів, коли люди – в умовах війни і складних обставинах – рятували інших людей, не залежно ні від національності, ні від релігії.

Але маємо відзначити, що тема християнського милосердя частіше звучить у мові поляків. У них є вже дуже багато публікацій на цю тему. Навіть книги! “Брати з-за Бугу», «Люди і нелюди» Карловича, «Не кожний українець був полякові вовком» Ружанського... Є праця співробітника Інституту національної пам’яті Польщі Ромуальда Недзєлька “Кресова книга справедливих”.

Кресами поляки називали східні околиці Другої Речі Посполитої, це територія сучасних  України, Білорусі та Литви. Як євреї після Голокосту шукали праведників світу, так і поляки захопилися ідеєю вшанування тих, хто рятував чужого. Навіть дискутувалося питання щодо встановлення нагороди українцям, які врятували поляків...

Вони також виділяють із цього числа тих, хто за допомогу полякам начебто був знищений УПА. Але кількість українців, котрі рятували чужого, має бути значно більшою, ніж відомих нині 1300 осіб. Адже польські автори, які пишуть на цю тему, стверджують: якщо не у кожному спогаді, то через спогад є такі приклади. І вже існує навіть кваліфікація способів надання допомоги, варіанти конкретних дій, через які українці рятували поляків.

Найчастіше просто попереджали про напад, небезпеку. По-друге підказували, куди можна втекти від нападників. Переховували – і під час нападу, і після нього. Допомагали, забезпечуючи медичну допомогу пораненим. Врешті важливим тоді було навіть повідомлення, де рештки твоєї родини, куди вони втекли, або де знаходяться тіла загиблих.

Волинська трагедія, 1943 рік

 

«…у селі Кречів поляк Ерман Пацай був порятований українськими сусідами. Вони його переховували»

– Ви показали мені липневий номер всепольської газети “Річ Посполита” з розповіддю про долю польської дитини з Волині, яку врятувала українська родина...

– І це видання, й інше, не менш авторитетне у Польщі, “Газета виборча” багато розказують саме про приклади християнського милосердя у час такого страшного протистояння двох народів-сусідів. Наші сусіди пишуть і про приклади, коли українці публічно протестували проти нападів на поляків.

Так, у селі Кречів Іваничівського району поляк Ерман Пацай був порятований українськими сусідами, вони його переховували. У селі Вітольдівка цього ж району Василь Горбачевський  врятував велику групу поляків. І його сміливості та милосердю не завадило те, що син Петро був вояком УПА.

А згадаймо усім відомого на Волині Миколу Куделю, в’язня Луцької тюрми, який вижив під час розстрілу енкаведистами у перші дні війни у червні 1941. Він також врятував польську родину, котра вже була готова, як кажуть, до спільної загибелі, та Куделя, який став свідком  трагічної оказії, заступився за невідомих йому людей, засвідчивши, що то прості хлібороби і ніколи не були українцям ворогами. При цьому він був відомим  націоналістом, авторитетним членом ОУН.

А згадати дуже відомих у Польщі людей, які потім писали про протистояння двох народів. Батька Владислава Філяра, вченого-історика, також Владислава, врятував і допоміг його родині врятуватися українець.

Чи візьмемо Станіслава Демського з Кисилина, який і книгу велику написав, і фільм зняв про трагічний розстріл у місцевому костелі. Його та інших поранених поляків у Локачі, за 30 кілометрів, завіз своїм коником українець Петро Парфенюк. Про це пише і “Газета виборча” у номері 144 за цей рік.

Наслідки Волинської трагедії

– Чому не ми про це розказуємо? Адже у світі через нашу мовчанку виробився образ волинського “різуна”, варто згадати пам’ятник, який встановлено в Холмі на честь жертв Волинської різні (бо саме це слово вживають у сусідній державі щодо тих подій): на постаменті жінка з дитям на руках, біля її ніг – сокира бандита-волинянина...

– Та все тому ж, що для нас ця проблема – локальна, а для наших сусідів  –  загальнонаціональна. У нас цю проблему не ставлять ні в систему освіти, ні навіть як  важливу наукову тему у державних програмах. А у Польщі — це державна справа. І вони самі вже доходять до висновку: що так, різне було під час цього протистояння, і не можна одних учасників його мазати чорною фарбою, а інших – тільки білою.

– Чи вшановують у Польщі рятівників з числа українців?

– На превеликий жаль, і про це пишуть самі поляки, фактів реального пошанування рятівників ще дуже мало. Стосовно жертв протистояння з числа своїх співгромадян, то так: у Польщі чимало пам’ятних табличок і навіть пам'ятників, уже понад три сотні. Щодо пошанування рятівників, то два роки тому у Бутейках на Рівненщині відкрито табличку у пам’ять про Петра Базелюка, який врятував Мечислава Слоєвського та його сина Едварда, врятував, фактично змушуючи їх прийняти допомогу, бо ті боялися, що, навпаки, доб’є... І років два тому у прикордонному Городлі у Польщі заклали трояндову алею солідарності, в пам’ять про українських рятівників. Це все.

«…Навіть коли б ми знали, хто – вбивця, то нізащо не хотіли б відплачувати тим же».

– А чи знаємо ми приклади, коли б поляки рятували українців?

– Такі приклади є і вони частіше стосуються території Холмщини. Хоча є описи і фактів з теренів сучасної України, як, наприклад, у липні 1943 у селі Вітольдів, нині це Львівщина, а тоді – Волинь.

Після знищення 11 липня 1943 року упівцями кількох поляків із родини Стащиків і Станкевичів, із Володимира-Волинського у село прибув озброєний польський загін. У його складі були (і це типово) рідні Станкевичів, які схопили українця Штикало, бо думали, що він причетний до знищення поляків. Інший поляк, чию родину так само знищили, заступився, сказав, що Штикало не міг нікого забити, його треба залишити у спокої. І його відпустили. Очевидно, аби не цей захист, забили б, адже загін приходив мститися.

Тут напевне спрацьовує глибоке і щире розуміння християнської  моралі. Ось читаємо про село Підлужжя, що у Дубенському районі. Польські джерела пишуть, наче 1 червня 1943 року все ті ж самі упівці знищили двох працівників млина, серед них був Еугеніуш Чернецький, котрого шанували як поляки, так і українці.

Під час похорону брати Чернецького зустріли компанію вояків, які запитали: кого з українців вважаєте винними у вбивстві Еугеніуша? Проте брати відповіли, що не хочуть ні на кого грішити, бо Еугеніуш жив у мирі з усіма. Тоді поручник, який керував польськими вояками, наказав оточити кілька найближчих українських  хат і підпалити. “Мій брат Стефан почав істерично кричати: “Там жінки і діти. Тільки не це. Не поглиблюйте ненависть!” – пише у спогадах один з Чернецьких, Вацлав. І продовжує, що навіть коли б вони знали, хто – вбивця, то нізащо не хотіли б відплачувати тим же.

Фактів, коли рятівниками були українці, значно більше. Ці факти порятунку українців поляками та поляками українців мусять бути предметом інтересу та досліджень і українців, і поляків. 

«Чому вчора були друзі, а назавтра – вороги?..»

– У Вашій книзі Ви досліджуєте протистояння на межі двох держав – України і Польщі. Які висновки ви зробили для себе, пишучи її? Зокрема у плані саме проявів християнського милосердя...

– Дослідники виводять факт, що досить часто представників іншої національності частіше рятували люди, які вже прожили чималий шмат свого життя. Напевне були і мудріші, і виваженіші у вчинках, і Бога боялися більше... І менше страху мали вже за власне життя.  А молодь, як завжди, більш гаряча, радикальніша.

Моя книга –  намагання розібратися з тим, що ми, і науковці, і суспільство і в Україні, і в Польщі – на цей момент знаємо про трагічні події 70-річної давнини. Ці речі насправді дуже взаємопов'язані, розділити їх дуже складно. Науковці мають впливати на бачення цієї теми у суспільстві, проте, водночас, суспільство тисне на науковців, які займаються цією темою. І дуже складно витримати цей тиск й бути виваженим.

– Бо важко зрозуміти, чому вчора були друзі, сусіди, а назавтра –  уже вороги.

– Декілька моментів для мене є очевидними.

По-перше, однієї причини не може бути однозначно. Політичні, соціальні, економічні, суспільні, навіть суто якісь психологічні, ментальні... Тільки оця сукупність могла дати такий масштаб.

По-друге, подобається нам це чи ні, але спільна історія у наших народів була, і вона була різною. Часи начебто мирного співіснування змінювало протистояння, в один момент могло все вибухнути. Те, що у мирних умовах людина не зробить, може зробити у час війни, коли саме людське життя знецінилося.

І по-третє, не варто забувати, що такі події потрібно розглядати у контексті великих політичних ігор. І шукати відповіді на сакраментальне питання – кому було вигідно запустити механізм взаємного знищення? Адже ні Київ, ні Варшава не були основними політичними гравцями на тогочасній політичній карті світу. Але про це чомусь забувають.

– Але слава Богу, що людина залишається людиною у будь-яких умовах…

–...що завжди знаходиться частина суспільства, яка за будь-яких обставин не зраджує людській гідності, християнській моралі і завжди дотримується цих понять. Навіть ризикуючи при цьому життям власним і життям своїх рідних.          

Бесіду вела Наталія МАЛІМОН

 

Волинська трагедія

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3982

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар