Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Науковці та богослови — про ідею софійності української культури та Київської церкви. АУДІО

Версия для печатиВерсия для печати

Розміщуємо у матеріалі посилання на аудіо ресурси Відкритого православного університету, де опубліковано виступи учасників колоквіуму «Ідея софійності української культури та Київської церкви», що відбувся 5 квітня 2019 р. в Інституті філософії НАН України. А також — уривки доповідей спікерів.

Євген Харьковщенко, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доктор філософських наук, професор. «Софійність київського християнства»

«Тема мого виступу — «Софійність київського християнства». В українському науковому середовищі «київське християнство» — це наукове поняття з чітко означеним змістом як схрещення східного християнства із західним на ґрунті передхристиянської культури Придніпрянської Русі-України.

Київське християнство було дієвим чинником створення виразного духовного обличчя української нації як самодостатнього етнічного суб’єкта вже наприкінці ХІ ст.

Феномен київського християнства зумовлюється своєрідністю його світоглядно-релігійних засад. Його теоретики — Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, —продовжуючи кирило-мефодіївську традицію, розвивають на вітчизняному ґрунті софійний аспект релігійності, пропагуючи ідеологічний характер взаємовідносин людини з Богом в дусі апофектичної діалектики, софійне вчення розуміє богопізнання як обожнення людини, як процес не тільки гносеологічний, а й онтологічний, не тільки ідеальний, а й реальний, що починається з вольового акту віри і потребує догматичного авторитету. Цей акт віри і є тлом внутрішньої інтуїтивної екзистенційної релігійності, що зводила світосприйняття і системи цінностей не до комплексу логічних понять, а через символ, образ, міфологему сприяла формуванню духовності, психологічного клімату нації, специфіки її ментальності, багатству індивідуального живого типу, особистості.

Звідси в київському християнстві формується непересічне значення релігійного досвіду, або т.зв. софійного духовного шляху, який, з одного боку, не може бути замінений виключно зовнішнім практицизмом віри східновізанстійського взірця, а з другого — абстрагованою суто актуалізованою релігійністю західно-католицького спрямування…»

Продовження виступу проф. Є.Харьковщенка слухайте на наших ресурсах в SoundCloud, на подкастах.

***

Андрій Зелінський, священик, викладач УКУ, радник глави УГКЦ з питань стратегічних комунікацій. «Ідея софійності у посланні Блаженнішого Святослава, патріарха УГКЦ “Наша Свята Софія”».

«Повна назва для всіх, хто уважно вчитався, говорить нам про те, що Послання присвячене особливій події нашої історії, а саме: «Наша свята Софія. Послання Глави УГКЦ з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави».

У моєму представленні цього Послання ми торкатимемось дещо іншого, вже не релігійно-філософських засад софійності, соціології і вчення про Софію, а спробуємо подивитись на цей феномен з іншого боку, з тієї сторони, яка є актуальною для українського майбуття.

Століття з дня підписання Акту злуки Української Народної Республіки та Західної Української Народної Республіки — це чудова нагода для Греко-католицької церкви, а, зрештою, і для українського народу, аби ми могли з вами вкотре призадуматися над питаннями консолідації сучасного українського суспільства і легітимації, формування довіри до державних інституцій в Україні.

Коли оглядаємось на історичний процес державотворення в Україні, дуже легко помітити просту тенденцію: державність, швидше, була винятком, а її втрата — трагічною закономірністю. Окрім фактору географічного і цивілізаційного розташування українських земель, що часто робило нас заручниками геополітичних інтересів могутніх сусідів, причиною наших поразок, на жаль, часто ставала відсутність порозуміння між національними елітами, нездоланні конфлікти інтересів олігархічних кланів із залученням етнічних соціальних і релігійних чинників.

Противники української державності з півночі на південь і зі сходу до заходу надто добре розумілися на наших національних слабкостях, розуміються і сьогодні. Вони не втомлювалися розпалювати внутрішні конфлікти, перешкоджали об’єднанню українців та формуванню української нації. На жаль, їм це легко вдавалося. І сьогодні ми знаходимося в тих соціально-історичних, політичних умовах, коли їм це знову може легко вдатися.

Історія української нації, позбавлена тривалих періодів власної державності та завжди обтяжена домінуванням іноземних загарбників, позбавила нас можливості сформувати у колективному несвідомому, на рівні наших національних архетипів сприятливого ставлення до суспільного інституту влади. Відтак — і до готовності ефективної співпраці з інститутом держави.

Доволі провести поверхневий аналіз нашого національного, культурного дискурсу, щоб помітити, що українцям характерно влади боятися, толерувати. Мало коли трапляється поняття довіряти. Довіра до влади, що у політичному контексті, політичній науці виступає як один із засадничих елементів легітимності держави, у нас відсутня. Брак такої довіри негативно впливає на функціонування державних інститутів. Держава для багатьох українців і досі залишається омріяним горизонтом, надто ідеалізованим елементом романтичного національного епосу, абстракції, без чітких інституційних параметрів. Питання консолідації українського суспільства та легітимації інституту держави — один із ключових екзистенційних викликів нашої сучасності. Надто — в умовах воєнної агресії з боку Російської Федерації.

Від здатності ефективно відповісти на ці два екзистенційного значення для нашого сьогодення питання залежить дуже багато. Більшість громадян сьогоднішньої країни народилися в епоху великого перемир’я того порядку міжнародних відносин, який склався по Другій Світовій війні. Відтак, ми звикли з вами до іншого типу суспільних і політичних відносин у державі. Раптом ми опинилися в контексті екзистенційної загрози. Тому дуже закономірним був пошук з боку Глави УГКЦ механізмів консолідації українського суспільства і легітимації української держави саме в дуже доречний момент — в час, коли ми згадуємо 100-ліття від однієї з таких важливих для нашого історичного процесу події.

Перемир’я — не зовсім мир. Однак тривалий мир можливий лише за умови задоволення вимог справедливості дотримання прав людини та норм міжнародного права, має свої етичні параметри. Однак ніхто не перешкоджає нам сьогодні здобути одну значну перемогу на внутрішньому фронті, закладаючи міцні ідейні засади єдності та порозуміння в українському суспільстві.

Тож, напередодні відзначення саме 100-ліття з часу відновлення соборності українського народу та державності Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) оприлюднив своє звернення «Наша свята Софія». Послання особливе, про що уважному читачеві стає зрозуміло уже з перших рядків. Мабуть, ми не звикли до жанру релігійних послань, звикли залишатися на рівні релігійно-філософського концепту послань церковних ієрархів. І раптом в нас з’являється інший дискурс…»

Повністю виступ о. Андрія Зелінського слухайте на наших ресурсах в SoundCloud та подкастах.

***

Петро Яроцький, д.філос.н., проф. «Перші київські митрополити софійної ідентичності»

«Дві церковні події мали велике значення для утвердження самочинності, самоправності, помісності, автокефальності Київської церкви.

Перша подія – 1051 р. князівське поставлення Ярославом Мудрим русина Іларіона главою Церкви, митрополитом Київським. Так в літописі сказано: «І зібрав князь єпископів і постановив обрати Іларіона митрополитом Київським».

Друга подія важлива – 1147 р. – соборне обрання Клима Смолятича Київським митрополитом.  В обох випадках це були акти державного масштабу і усвідомлення патріотичного значення.

Методологічним прологом до цих подій може бути, а воно, очевидно, так і є, твір Іларіона «Слово про закон і благодать». Правда, цей твір був написаний задовго до собору, на якому він був обраний митрополитом. Цей твір не тільки богословський, а, насамперед, глибоко філософський та різноаспектний. По-суті, на ґрунті співвідношення закону і благодаті, тобто Старого і Нового Завітів Мойсеєвого закону, даного для одного обраного Богом народу і засад християнської благодаті чітко окреслених апостолом Павлом: немає вже різниці між обрізаними й необрізаними, між юдеєм і елліном, між рабом і рабовласником, між чоловіком і жінкою – всі рівні у Христі.

Саме цей дискурс Іларіон взяв в основу свого твору «Слово про закон і благодать». Таким чином були сформульовані основоположні засади київського християнства. По-суті Іларіонове «Слово про закон і благодать» - це Київсько-Руська декларація про ліквідацію всіх форм етнонаціональной, релігійної, соціальної та гендерної нерівності та дискримінації…»

Повний виступ проф. Петра Яроцького слухайте на наших ресурсах в SoundCloud, на подкастах.

***

Ігор Скочиляс, д. істор. наук, проректор з наукової роботи УКУ. «Київська цивілізація. Київська Церква. Київська традиція»

«Термін новий, який в нашій українській розмові з’являється в дискурсивному полі чи не вперше, — це питання «Київська цивілізація». Що це таке і як це поняття, топос, парадигму інтерпретувати, як включити в нашу велику українську, але і глобальну міжнародну розмову?

Також термін і дискурс, який прозвучав у доповіді, — це співвідношення між державою і релігією і питання української державності в контексті нашої розмови про софійність.

Перша моя репліка стосується нашого підходу, може, не тільки методологічного, але й підходу щодо того, як нам домовитися в нашій великій українській розмові. Мені здається, що тут важливими є чотири чинники, фактори чи передумови до нашої розмови.

Перше: ми повинні застосовувати мову критичності, тобто повинні академічно говорити про важливі, принципові, цивілізаційні речі і не піддаватися спокусі популяризації невластивої думки і, не дай Боже, популізму.

Друге: ми повинні вчитися інклюзивності, тобто здатності відповідати на знаки часу. Що це означає? Це, зокрема, означає шукати спільну дискурсивну мову між богословами, каноністами, філософами, істориками, культурологами, релігієзнавцями, бо значною мірою ми люди, які належать до інших культурних традицій, іншої економічної кар’єри, до різних конфесій, соціальних груп, маємо різну освіту. І, на мою думку, ця інклюзивність розмови є дуже важлива.

Третє: міждисциплінарність. Ми повинні навчитися говорити інклюзивною мовою зі спільними кодами і зі спільним понятійним апаратом, для того щоб ми доходили певних консенсусних висновків чи загального консенсусу.

І четверте: понадконфесійність. Я собі нагадую, можливо, не дуже второпний мій досвід дискусії публічної останніх місяців на сайтах про собор Святої Софії Київської. Ми не міряємо, скільки століть були православні богослужіння, ми встановлюємо, що 36 років греко-католики мали богослужіння. Напевно, вони цим тішаться. Але ми повинні вийти за рамки такого конфесійного підходу і вчитися говорити понадконфесійними категоріями.

Чому я є оптимістом? Тому що досвід німецької історіографії, але не тільки історіографії, а й науки, показує, що, наприклад, дискурс, панівна парадигма конфесіоналізації, якою славилася німецька історіографія 60-90-х рр., вона зараз від цього відходить. З’явився такий дослідник, як Томас Кауфман, який пропонує нам говорити про нашу традицію, минулу, сучасну і майбутню, на прикладі таких категорій, як трансконфесійність, міжконфесійність і внутрішньоконфесійний плюралізм. Це стосується не лише нашої сучасної розмови, а й так само розмови про майбутнє. Іншими словами, нам потрібно шукати спільний методологічний ключ, спільну дискурсивну мову і спільний понятійний апарат».

Повний виступ Ігоря Скочиляса — на SoundCloud та подкастах.

***

Георгій Коваленко, священик ПЦУ, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. «Софійність ХХІ століття»

«Коли ми дивимося на тему нашої конференції, ми не бачимо головної проблеми, що для нас, людей, які вчили філософію чи богослов'я, або те й інше, немає проблеми з терміном «софійність». А вийдіть на вулицю і запитайте у людей, що означає термін «софійність». Більше того, ви запитайте в них, хто така Софія Київська. Ви почуєте дуже багато цікавого. Потім запитайте, на честь кого названий собор Софії Київської. І теж почуєте багато того, що немає жодного відношення ані до філософії, ані до богослов'я.

Тому свою доповідь я хочу почати з проблеми перекладу. Бо насправді у мене є така жартівлива концепція, що всі проблеми нашого народу від того, що ми не переклали слово «Софія». Навіть якщо в баченні матері Софії і її трьох дочок – християнських чеснот, — то в нашого народу є віра, постійна надія на краще і є любов. Але матір, яка народжує ці чесноти, чи храм, який стоїть посередині Києва, названий словом, яке ми не переклали. Це «Софія». І дуже мало людей вам одразу скажуть, що Софія – це Премудрість.

Тому, коли ми засновували Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, одне з завдань використання в назві «Софія-Премудрість», було бачення нами необхідності перекладу Софії для людей. Тобто перекладу премудрості на зрозумілу людську мову.

Але ми розуміємо, що переклад – це не тільки переклад іншою мовою. Бо насправді історія перекладу богослужінь стикається з тим, що недостатньо перекласти богослужіння просто на українську мову. Людина, яка не знає тих образів, про які говориться, людина, яка не заглиблена в біблійну євангельську традицію, яка не знайома з цією премудрістю, так само не розуміє тексту – чи то слов’янського, чи то українського. Більше того, ті, хто добре розуміють слов’янський текст, сконцентровані на зовнішньому, на формі мови, вони дуже часто не є носіями тих цінностей, які щодня промовляють, читаючи чи звертаючись до Бога з молитвою. У цьому сенсі переклад на мову – це не просто переклад на зрозумілу мову. Це і певне тлумачення, певний розвиток сенсу, це те, що ми з вами називаємо софійність…».

Повний виступ о.Георгія слухайте на SoundCloud та подкастах.

***

Костянтин Сігов, директор Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та науково-виробничого об’єднання «Дух і Літера», головний редактор часопису «Дух і Літера». «Софія як етос: ідея софійності у творчості С.Б.Кримського»

«Сергій Борисович три роки керував моєю дисертацією. З цієї трибуни, у цьому приміщенні я захищав дисертацію під його керівництвом. Не можу не згадати, що в ті часи, коли ще не було відбудовано Михайлівський собор, ми йшли до Інституту філософії, 80-ті роки, щодня проходячи повз Софію. І Кримський постійно наполягав на тому, щоб його аспіранти відвідували Софію, мали особистий досвід аналізу мозаїк, фресок, архітектоніки цього приміщення.

І після того, коли вже я викладав у Парижі філософію, вдалося в 93-му році запросити до Києва Поля Рікера. Після того ми пішли з Сергієм Борисовичем до Софії. Так сталося, що ми були втрьох, я перекладав розповідь Сергія Борисовича. На все життя я запам’ятав, як Кримський намагався метру світової філософії пояснити, чому саме ця споруда є настільки важливою для генерації Кримського, Поповича, Стуса та ін. Він постійно наголошував на тому, це є і в книзі Аверінцева «Софія-Логос»: «Оранта , яка цілу вічність не опускає своїх здійнятих рук, є воістину заступницею для своїх людей, котра самовіддано приймає на себе ратний труд їхнього захисту, як Мойсей приймав на себе тягар свого народу».

І Кримський намагався фізично показати Полю Рікеру, як Мойсей тримає руки, як йому важко, як його руки падають. Відповідно, битва залежить від того, якими будуть руки Мойсея. І він казав, що образ Оранти в Софії, — це образ для кожного з нас, для тих, хто тут і тепер приймають важливі рішення, і ви розумієте, наскільки це важливо для нас, пам’ятати, що це тримання рук має фізичний сенс і що вся тематика мудрості пов’язана із тією статурою, конкретною фізикою.

Хто пам’ятає Сергія Борисовича, може уявити, як він дуже експресивно це демонстрував. Я пам’ятаю, що Поль Рікер був просто вражений, він ніколи в житті не бачив такого ставлення до мистецтва, іконографії, ніколи не уявляв, що в Луврі або Metropolitan Museum хтось може так ставитись до мозаїк ХІ ст. Звичайно, для нього було важливо, що це створено за століття від Notre-Dame de Paris, що така є тяглість київської культурної традиції. Але екзистенційний контакт — це було так, ніби йому хтось розповідав про табори, в яких він був під час Другої Світової війни (він був у Німеччині у таборах і перекладав Гуссерля), і у нього було відчуття, що розмова саме про це: про опір, про рух опору, в якому тою чи іншою мірою беруть участь київські філософи. В той час і тепер.

Яким є філософське підґрунтя цього жесту Кримського? Думаю, що фізика цього тривалого жесту передавала не лише метафізику політичного опору, але також Кримський багато казав, що ця непорушна стіна захищає спілкування людей від смертоносного степу. Цей степ несе руїну, хаос, антисофію, аномію в місто, яке збудоване, ви пам’ятаєте, це класична ідея, що цей напис з псалма, він стосується жінки, яка перед нами, він стосується церкви, як перед нами, він стосується міста. Отже, є три уособлення, всі жіночі, до яких має відношення перебування посеред них премудрості».

Повний виступ Костянтина Сігова слухайте на SoundCloud та подкастах.

***

Олександр Киричок, д.філос.н., доц. «Софійність та філософія: вітчизняний контекст»

«Я людина, далека від релігії, займаюся історією філософі. Головне мої питання буде таким: як ідея софійності може допомогти нам як філософам, як історикам філософії не стільки у смисложиттєвих пошуках, скільки у наукових дослідженнях?

Мова піде про історію української філософії. Тема достатньо контраверсійна. Сьогодні прозвучало питання: чи можна вважати митрополита Іларіона першим українським філософом? Це питання впирається у ще одне питання: а що таке філософія в ті часи, коли діяв митрополит Іларіон? У переважній більшості літератури, яка пише про Візантію, Русь чи більш пізні періоди, проводиться така думка, що існувало амбівалентне ставлення до філософії греко-римської, філософії античності. Одні люди вважали, що вона несумісна з християнством, посилалися на місце з Біблії: «філософія стихій не повинна ввести вас в оману». Інші говорили, що вона не така вже й страшна і може бути використана і бути корисною навіть християнину. Цю подвійну схему амбівалентного ставлення до філософії накладають на історію української філософії також. Наприклад, Климент Смолятич нібито ставився до філософії позитивно і навіть вступив у дискусію із загадковим пресвітером Хомою, який ставився до філософії негативно. Далі до філософії негативно ставився той самий Феодосій Печерський (знаходять такі цитати). Теж певною мірою її заперечував Іван Вишенський і т.п. А Сковорода ставився до неї лояльно і позитивно.

Я хочу дещо розкритикувати цю схему, бо вона не дає, на мій погляд, адекватного розуміння того, як на той час осмислювалася філософія і як її треба висвітлювати. Безумовно, у Візантії існували два озвучених погляди. Але існував і третій, досить поширений і базовий для перших двох погляд, який пов’язують із каппадокійським гуртком. Каппадокійці замість античного тлумачення філософії як любові до мудрості оголошують нове її розуміння — як прилучення до божественної премудрості, тобто до «софії». Звісно, ми не можемо говорити, що таке розведення не настільки просте, що людську мудрість відділити від божественної досить складно. Навіть в античній філософії, коли ми говорили про «софію», то «софія» онтологізувалася, виносилася за межі людини.

С.Б.Кримський говорив про те, що вже в античності «софія» осмислювалася як сигнали, символи буття, які треба вміти почитати. Буття, а не людини. Але, так чи інакше, у каппадокійців таке розведення існувало. Таким чином, вони говорили про те, що філософія буває відмінною або зовнішньою, яка досліджує людську мудрість. І філософія буває християнською, або біблійною, або божественною, яка досліджує божественну премудрість, «софію». І ці теміни стають ідіомою на довгі роки. Тобто філософія не заперечується, а перетлумачується, переінтерпретовується. Філософія — це пізнання божественної премудрості».

Повний виступ Олександра Киричка слухайте на SoundCloud та подкастах.

***

Надія Нікітенко, д.іст.н., проф. «Софія Київська у ракурсі століть: нове про храм»

«Багато питань, які сьогодні порушувались, містить у собі Свята Софія Київська. Костянтин Борисович Сігов проілюстрував нам це у своїй доповіді. А я, працюючи в Софії, знайшла як історик для себе, колосальну кількість відповідей навіть на такі сакраментальні питання, коли і хто заснував Святу Софію Київську. А це – дуже важлива річ. Тому що тут відштовхувались від Ярослава і т ін.

А ви знаєте, що нещодавно, у 2011 р., Софія відзначила своє 1000-ліття? Вона була заснована у 1011 р. великим київським князем Володимиром – хрестителем, від якого митрополит Іларіон веде, власне, Премудрість Божу, яка у нас утвердилася на Русі.

І от зараз мені хочеться нагадати слова глави УГКЦ Блаженнішого Святослава «Наша Свята Софія»: «У цій божественній Софії, - він має на увазі наш храм, - Премудрості Божій ми бачимо глибоку премудрість нашого національного та державного буття – Софії Київській, що є іконою та воплоченням Премудрості Божої. Софія – Премудрість Божа прийшла на київські пагорби з Володимировим хрещенням і лягла в основу всієї київської цивілізації». Це істинна правда.

Річ у тім, що присвячення Софії-Премудрості Божій головного кафедрального храму Русі відповідає його значенню меморіалу Хрещення Русі-України. Софія-Премудрість Божа – одна із фундаментальних ідеологем християнства. Не просто християнства, а й Ветхого Заповіту, і Нового Заповіту. І вона асоціювалася з образом мудро влаштованої Богом суверенної державності. І саме тому, від початків християнства, як державної релігії, у різних народів в головних центрах східно-християнської ойкумени – Константинополі, Солуні, Охреді, Києві, Новгороді, Полоцьку – зводяться софійські кафедрали.

Це не випадково. Вже за Константина Великого головним храмом Візантії стала базиліка Святої Софії, а внаслідок пожежі на її місці на початку V ст., послідовно, одна на другою, зводяться дві нові базиліки Святої Софії. І вони перебирають на себе роль і значення своєї попередниці. Остання з них була побудована Феодосієм ІІ у 415 р., і загинула в VI ст. під час повстання Ніка. Тоді Юстиніан Великий, через 40 днів після пожежі, почав будувати на тому самому місці нову церкву Святої Софії, яка стала найповнішим виразом величчя імперії. Вона стала образом народу – ромеїв, як вони себе називали. Коли 29 травня 1453 р. Константинополь впав, Софія у вигляді вогняного ангела покинула храм, місто, люд і вони взагалі перестали бути як такі. Так розповідає повість про взяття Царгорода турками у 1453 р.

Так само і в Києві побутувало повір’я: доки в Софії стоїть Оранта, доти стоятиме і Київ. Так думала про себе вся Русь, куди прийшло християнство під знаком Софії. «Бог серед нього, Він не похитнеться. Бог поможе йому, коли ранок настане» — цей посвятний напис містить у собі квінтесенцію Святої Софії-Премудрості Божої…»

Повний виступ Надії Нікітенко слухайте на SoundCloud та подкастах.

Євген Харьковщенко
Андрій Зелінський
Петро Яроцький
Ігор Скочиляс
Протоиерей Георгий Коваленко
Константин Сигов
Олександр Киричок
Надія Нікітенко
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
софійність

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
655

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар