Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Моїм позивним було — "батюшка"» — архімандрит Іоасаф (Перетятько)

Версия для печатиВерсия для печати
12 грудня 2013 | Інтерв’ю

12 грудня архімандритові Іоасафу (Перетятьку) виповнилося 40 років.

Насельник Київського Троїцького Іонинського монастиря, на всю Україну та й за її межами він відомий завдяки енергійній молодіжній роботі.

Харизматичний, запальний — багато років він залишається беззмінним ведучим знаменитої Іонинської «молодіжки». Член редколегії популярного православного журналу для молоді «Отрок.ua». Перший заступник голови Синодального відділу УПЦ по роботі з молоддю...

 

А ще — військовий капелан, який духовно опікував українських миротворців в Іраку.

У День народження отця Іоасафа пропонуємо його інтерв’ю православному журналу для військових «Віра і честь».

***

2004 року у складі миротворчого контингенту в Іраку несли службу два капелани. Один із них — священик Української Православної Церкви архімандрит Іоасаф (Перетятько). Провівши повну ротацію разом із особовим складом 62-го батальйону 6-ої окремої механізованої бригади у Сувейрі, він швидко адаптувався до військової служби, завоював авторитет серед миротворців і отримав військове звання — старший лейтенант.

З якими враженнями повернувся з Іраку та як вдавалося йому поєднувати військову службу та службу Богу, —  йдеться у бесіді.

— Як Ви, людина цивільна, змогли так швидко перейти на «військові рейки», та ще й у зоні військового конфлікту? Це видається майже неймовірним...

— Військовий статут, як зразок юридичного документу пішов від монастирського. Це історичний факт. Послух, дисципліна, єдиноначальність, ієрархія, звернення від вищого чину до більш вищого, неперескакування через ранг — це споконвічні чесноти монахів. Тому мені було легко. Між військовою та монастирською службою чимало спільного. Це добре розуміли наші пращури. До революції в монастир не брали людину, яка не служила в Армії. А тим, хто пройшов цю школу, дорога в обитель була відкрита.

— Як Ви потрапили до Іраку?

— Міністерство оборони та Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними силами одночасно вийшли з пропозиціями привести священика у військо. Перед військовим відомством постала дилема, яким конфесіям надати перевагу, адже в Україні їх багато. Вирішили дати попрацювати православним. Чому з поміж інших вибрали мене, сказати не можу, адже сам я не мілітаристського складу. Закінчив Національний авіаційний університет, де навчався на військовій кафедрі. Можливо, це відіграло роль. Під час співбесіди, увага приділялася тому, чи зможе священик створити психологічну віддушину, релаксацію людині, яка знаходиться в зоні бойових дій. Зрештою вказали на мене. Мобілізували в армію та присвоїли старшого лейтенанта.

— Мабуть, Ірак вніс корективи у Ваші уявлення щодо ролі священика у бойовому підрозділі...

— Людина, яка приходить до священика, переживає момент внутрішньої дилеми, вирішення якої потрібне прямо зараз. Коли я приїхав в Ірак, думав, що моїм завданням буде проведення богослужіння. Згодом прийшло розуміння, що величезну роль священик відіграє саме як психолог. Зараз у військах є офіцери-психологи, але в той же час священик, який вислуховує не одну сповідь, який розв’язує духовні проблеми, поза волею стає фахівцем людських душ. В Іраку для мене ця роль стала головною.

— З чого почалася Ваша робота в батальйоні?

— З панахиди. В одного з бійців помер батько, коли я ще був на Україні. І ось пройшло 40 днів, і він прийшов до мене з проханням про молитву. Тоді ще церкви не було, тільки виділили місце під неї. І ми вдвох там послужили...

До речі, щодо церкви. Якщо в Ель-Куті під храм відведено приміщення з добротним дахом, то у Сувейрі — ні. Тому ми поставили окрему палатку й зверху встановили хрест. Говорили, можливо, не треба спокушати... Але мені сподобалася позиція командира батальйону полковника Михайла Стреленка, який сказав: «Батюшка, якщо на церкві має стояти хрест, отже він має стояти!»

— А чи не відчували Ви себе своєрідною мішенню для екстремістів, адже ряса православного священика різко виділяється серед одностроїв військовиків?

— Багато хто так думав. Але араби набожні і люблять свою віру. У них є чому повчитися. Мені було цікаво спостерігати, як шейхи, які приїжджали на переговори з комбатом (він багато робив для зміцнення довіри), помічали церкву і висловлювали бажання зайти до неї. Я спілкувався з ними і зробив висновок, що мусульмани, які живуть в Іраку, освічені. Багато хто з них отримував освіту закордоном, а тому добре знайомі з європейською культурою, з Християнством. Зокрема, коли вони заходили до польової церкви, жоден не те що злого слова не сказав, але й косо не подивився. Всі з повагою ставилися до того, що приїхали віруючі люди. Думок їхніх я не знав, але серед них були люди, які на пам'ять про перебування у батальйоні, брали у мене хрестики.

Щодо безпеки, то ще в Україні, мене, монаха (посміхається) примусили обрізати косу. У священицькій рясі я ходив лише у храмі під час богослужінь. В інших випадках цей одяг виявився незручним. Військова форма краще пристосована до БТР. Годі й казати про необхідність каски та бронежилета...

— Напевно, що Ви цікавилися, як шейхи оцінювали ситуацію в їхній країні...

— Неодноразово запитував, зокрема, за кого в Іраку приймають наших хлопців. Вони визнавали, що не сприймають наше перебування за христовий похід. На їхню думку, це — не захват віри й не перехрещування. Часто в нас бачили саме миротворців. Щодо поняття окупації (я не міг пропустити цього, як християнин і священик), то воно досить своєрідне. Араби не сприймають військових з інших країн за окупантів. «Почекайте, — відказували вони, — так ми свого часу з цією землею зробили те саме. Просто, Ви зараз сильніші. Потрібно пристосовуватися до нових умов».

Звичайно, не всі так вважали, однак більшість була за те, що треба вміти жити в тих умовах, в які поставив Бог. Проте позиція мусульман змінюється, коли починають посягати на їхні святині, віру та спосіб життя...

— А як Вас зустріли свої, українці? Поява священика у складі військового підрозділу — незвична подія...

— Хтось сприйняв мою появу з ентузіазмом, хтось з гумором. Однак, всі називали мене «батюшка». Навіть, у моменти викликів по радіо моїм позивним було — «батюшка».

— Кому Ви підпорядковувалися та як, виходячи з набутого Вами досвіду, має вирішуватися це питання?

Куди ставити священика, одразу стало проблемою. Насправді виходить абсурдна ситуація. Як штатна одиниця військового підрозділу він має підпорядковуватися виховній роботі, в той же час, як душпастир — він над усіма. На власному досвіді я переконався, що священик має бути поза підпорядкуванням. Вже тільки для того, щоб його не можна було «построїти». На жаль, часто не вистачає культури. У той же час бажано, щоб він був старшим офіцером. Це дасть змогу вільно переміщуватися та бути у курсі подій. У той час, як у батальйоні у своїх питаннях я міг звертатися просто до комбата, у бригаді було куди складніше. Доводилося проходити більше інстанцій, а військові умови вимагають оперативності. Наприклад, час конвою стає відомим в останні хвилини, або взагалі про нього знають тільки окремі офіцери. Таким чином, священик залишається не інформованим. Щоб цього не допустити його посада повинна бути доволі висока, щоб забезпечувати спілкування з вищим командним складом. Водночас його не слід наділяти тією офіцерською владою, яка йому не потрібна, адже у нього є авторитет як у капелана.

— Тобто, Ви відчували недоліки в організації своєї роботи?

Незовсім так — для роботи завжди був час. Адже частина миротворців знаходилася у таборі, частина — на завданнях. Важко було лише те, що все швидко змінювалося, а тому доводилося пристосовуватися. Повноцінного сну майже не було. Постійно хтось на виїзді, а щоб орієнтуватися, потрібно було чути всі команди...

— В Іраку кілька українських військовиків покінчили життя самогубством. Чи не з цими подіями була пов’язана поява священиків серед миротворців?

— Можливо. Однак запевняти не буду. Зазначу лише, що під час мого перебування у батальйоні у Сувейрі не сталося жодного суїциду...

— Чи були навернення до Бога?

— Звичайно. На війні людина є людиною. Були такі, які залишили в Україні нерозв’язані сімейні проблеми чи службові негаразди. Сподівалися, що в Іраку забудеться. Однак духовні складнощі не здолати географією. Повірте, коли людина приходить, і каже: «Батюшка, я не знаю як мені жити далі», — вона прагне жити по-новому. Ми починаємо потихеньку, крок за кроком розбирати ситуацію, спільно вишукувати, так би мовити, її корінь. Тільки віднайшовши причину, люди виходять з глухого куту.

Молюся, щоб миротворці, які почали духовний шлях в Іраку, продовжили його в Україні. Впевнений, що найстрашніше — це марнота, що характерна звичному способу життя. В Іраку все не так, там людина готова на все. Однак нерідко після потрясінь, на жаль, трапляється, що вона повертається до старих звичок. Дякувати Богу, про військових можна сказати, що їхні навернення були твердими. Не порівняти з тим, з чим люди приходять до священика в Україні. Часто бачу, що не знають, чого хочуть.

— Як би Ви оцінили психологічну атмосферу у підрозділі, з яким перебували в Іраку?

— Ці люди — справжні військові, і відносини, які складалися, я б назвав чоловічими. У батальйоні, як і в будь-якій людській громаді, траплялися непорозуміння, але загальний дух був добрий. Всі — контрактники, а тому з приводу дідівщини — жодних питань. Коли відбувалося повстання шиїтів, нам довелося 72 доби пробути в таборі. Сиділи на одних «сухпайках». Попри напружену зовнішню обстановку та внутрішні обмеження, всі витримали випробування з честю.

— Як сильно використовували релігійну тему в іракському конфлікті?

— Дуже сильно. Мені дістався диск. На одному з арабських телеканалів показували чеченську війну. Я бачив, як ставлять фугаси, як підриваються хлопці на БТР. Потім показують загиблих мусульман, показують, як їх катують у полоні. Це все накручує на протистояння між людьми.

В Іраку вакхабізму, як такого, немає, але саме такими засобами його насаджують. У цих умовах можна гордитися нашими хлопцями, які виконували суто миротворчу місію. Більше всього мені запам'ятався випадок, коли до нас потрапив араб із пораненою дитиною. Він звернувся про допомогу, тому що тільки ми могли допомогти. І наш військовий медик врятував хлопчику життя. Після цього лікар прийшов до мого намету і запитав, чи можу я дати арабу хрестик в пам’ять про те, що саме тут вилікували сина араба. «Звичайно!», — відповів я.

Наші військові виходили його дитину. Саме у цьому ми в повній мірі виконуємо місію миротворців. Ми винагороджували за зло, яке нам чинили, добром. Лікували дітей. Здається, з точки зору Християнства, кращого шляху немає. І араб, правовірний мусульманин, це оцінив.

Бесіду вів Руслан ТКАЧУК, підполковник

Фото з архіву архімандрита Іоасафа (Перетятька)

***

Читайте також:

О гей-парадах и гей-пропаганде – архимандрит Иоасаф (Перетятько)

Архимандрит Иоасаф (Перетятько): «Хочешь стать не таким как все? — Становись церковным человеком»

Троїцький Іонинський чоловічий монастир (Київська єпархія)
архимандрит Иоасаф (Перетятько)
капелланство
миротворцы
Ирак
мусульманство

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
4697

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар