Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Ми живемо в країні зовнішньої релігійності, де всі православні, але побороти корупцію ніяк не можемо»

Версия для печатиВерсия для печати
22 червня 2017 | Інтерв’ю | Світські

Протоієрей Георгій Коваленко — засновник та ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, який працює на території Софії Київської. Створив перший в Україні православний інтернет-сайт, багато років очолював синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ, але був звільнений з посади після того, як Митрополит Володимир помер, а на його місце був обраний Блаженніший Митрополит Онуфрій.

Пан Коваленко сповідує теорію «відкритого православ’я». У 2014-му році засудив дії бойовиків Донбасу та заявляв, що Крим як був, так залишився українським, як у політичному, так і в церковному сенсі.

В інтерв’ю виданню People IN отець Георгій розповідає про «скандальні» церковні законопроекти, про своє бачення сучасного православ’я, а також пояснює різницю між справжніми віруючими і тими, хто просто вважає себе такими.

 прот. Георгій Коваленко

— Пане Георгію, давайте почнемо з тих самих церковних законопроектів, навколо яких так багато галасу. Що буде, якщо їх приймуть? І ті сильні емоції з боку деяких священників. Чи виправдані вони?

— По-перше, я маю щастя глибоко не занурюватися в ці процеси, і не досліджувати, що буде чи хто що замислив. Але, по-друге, на відміну від багатьох тих, хто зараз про це говорить, я законопроекти прочитав. І в мене вони — принаймні той, що поданий Міністерством культури (№4128) — не викликав якихось проблем. Вважаю, що він не відповідає тим оцінкам, які йому надаються в полемічному запалі. Можливо, я не глибоко знаю контекст, бо деколи існують такі речі, які з першого погляду не вдається побачити. Але ні для мене, ні для тієї громади, де я звершую богослужіння, ці законопроекти не містять жодної загрози.

Можливо, тому, що для мене церква — це не каміння, складене особливим чином, і не позолочений іконостас, а спільнота людей. Для мене церква складається не з цеглин, а з людей. І для мене важливо, щоб в середині цієї спільноти панувало порозуміння. А ось як раз порозуміння навколо цих законопроектів і не вистачає. Не вистачає відкритого, щирого діалогу, метою якого було б досягти спільної мови. Кожен намагається відстояти власну точку зору, кожен використовує це у власний спосіб чи то для мобілізації спільноти, електорату для виборів, чи то для того, щоб перевірити реакцію, щоб використати це в пропагандистській кампанії. Той галас навколо має мало відношення як до релігії, так і до права. Ці законопроекти — привід щось говорити, робити якісь дії, заяви. На жаль, діалогу по суті я не побачив.

— Ви сказали про відкритий діалог. Наскільки я знаю, ви є прибічником відкритого діалогу церкви з суспільством, з пресою, зокрема. Ви створили Відкритий університет. Розкажіть про ваш шлях: ви працювали офіційно в церкві, але після того, як там змінилася влада і вас звільнили, ви розпочали власну діяльність.

— Кожна людина діє у відповідності до можливостей, які вона має. Насправді, нічого не змінилося по суті. Змінилися форми діяльності, якою я займаюсь, умови.

Ми робимо просвітницький проект. Саме це відчуття браку діалогу, відкритості, певні консервативні, фундаменталістські тенденції всередині релігійної спільноти наштовхнули групу людей, які багато років займаються просвітою, на ідею певної ідентифікації, яка б не приводила до розділень та конфліктів, але б відображала світоглядну позицію. І ми сформулювали і для себе, і, так би мовити назовні. Це ідея відкритого православ’я. Тобто такого, яким ми його хочемо бачити, яким воно є в нас. Як казала одна мудра людина, якщо ти хочеш побачити зміни в майбутньому, роби ці зміни сьогодні. Так народилася ідея відкритого православ’я, яке відкрите для діалогу: з іншими конфесіями, релігіями, суспільством, медіа, технологіями, наукою, знанням.

— Таке собі просвітницьке та просвітлене православ’я?

— Православ’я, яке, з одного боку, відкриває себе іншим, і в той же час відкриває інших для себе. І відкриває себе собі. Бо коли людина намагається себе якимось чином презентувати, то вона, скоріше, пізнає себе, ніж намагається вплинути на когось. Але щоб це не залишалося тільки ідеями та розмовами, воно має втілюватися в проекти. Одне з таких втілень — Відкритий Православний Університет, який був створений у співпраці з Національним заповідником «Софія Київська» і який діє на його території. Ми зробили новий формат просвітницького закладу. Це некласичний університет, який діє вже другий рік. Ми проводимо лекції різноманітних форматів, «круглі столи», екскурсії, вистави…

— Запрошуєте представників різних конфесій?

— Ці лекції читають представники різних конфесій та релігій, науковці-релігієзнавці, філософи, соціологи. Започаткована видавнича серія, де вже вийшло декілька книжок для різної аудиторії: від дитячих «Біблійних історій для дітей» до останньої книжки отця Кирила (Говоруна) «Українська публічна теологія».

Ми зробили телевізійний проект «Таємний код віри» на «1+1», в якому є образ священика, який не знає відповідей на всі запитання, але який шукає, може запитати, може вислухати, який демонструє повагу до інших релігій, конфесій, інших точок зору.

Ми маємо ще декілька проектів, які зараз в реалізації. Ми намагаємося створити майданчик для того діалогу, якого потребує наше суспільство і в політичному, і в громадському, і в релігійному просторі. Думаю, було б добре коли такі питання, як щодо тих законопроектів про церкву, вирішувалися не в кулуарах, закритих кабінетах чи на вулиці, а в доброзичливому конструктивному діалозі з результатом, де б сторони доходили згоди.

прот. Георгій Коваленко

— Ви дуже цікаво розповідаєте, як воно має бути в ідеалі, але дуже часто священики, єпископи збирають людей і кажуть, що ходити треба тільки в нашу церкву, а в інші не можна! Деякі священики кажуть, за кого треба голосувати, щоб віра укріплялася, і таке інше. Такими речами вони дуже часто просто відштовхують людей від церкви. Яким все ж таки чином ваші правильні ідеї донести до керівництва церкви, священиків?

— Вже три роки я не є офіційним речником, і я собі взяв за правило не коментувати дії офіційних інституцій церкви. Я можу відповідати за ті проекти, які роблю я, і за ті меседжі, які я посилаю. З іншого боку, я з повагою ставлюся до того, що може бути інша позиція, і, сподіваюся, що так само буду отримувати цю повагу у відповідь. Критикувати завжди легше, ніж робити щось самому. Я обираю другий варіант.

Є і майданчики для діалогу, і люди, які вміють слухати, які відкриті. Ми зараз бачимо дві тенденції. Вони існують у кожній релігійній спільноті: є частина суспільства, яка хоче бути закритою, а є частина суспільства відкрита. Це природні процеси. Коли ми не знищуємо один одного, ми лише збагачуємось. А коли ми стаємо в бойові ряди і починаємо війни чи то словесні, чи то реальні, то нам набагато складніше знаходити спільну мову і порозуміння.

— Отець Кирило (Говорун) в інтерв’ю нашому виданню визнав, що велика провина церкви є в тому, що сталося, зокрема, на Донбасі, в тому, що в нас війна, в тому, що це починається з Москви і йде далі. Ви погоджуєтесь з цією думкою?

— По-перше, я хочу бути чітким в поняттях. Що таке церква?

— Будемо говорити конкретно — УПЦ МП.

— Ні, що таке церква? Це ієрархія? А я вважаю, що церква — це і люди віруючі, і духовенство, кожний хрещений — це церква. Я проти того, щоб церква була ні в чому не винна. Я за те, щоб церква першою дивилася на власні вчинки і могла їх певним чином критично аналізувати, в тому числі, визнавати власні дії, які, скажімо так, були невдалими. Це важлива для кожного християнина чеснота — бути схильним до каяття. Але що таке «каяття» з грецької? Це переміна розуму. Я маю не тільки сказати, що я винний, я маю зрозуміти, що не так, і спробувати зробити так, як треба.

Я готовий брати і на себе відповідальність за свої вчинки. Не все ідеально, що ми сьогодні робимо. Але наші бажання та наміри щирі. Судити всіх буде Господь. І на цьому суді він буде враховувати і вчинки, і наміри. Тому, допоки ми живі, допоки жива церковна спільнота, у нас завжди є шанс виправляти помилки, робити добрі справи. Тому я би такі однозначні вироки — хто винен, в чому — не робив. Більше того, я б їх не персоналізував, бо дуже просто знаходити винного, а знайти причину, неправильний сенс чи посил, набагато важче.

— Ви припинили працювати офіційним речником церкви, тому що ваші погляди не зійшлися з керівництвом?

— Я не знаю, бо не запитував пояснень. Я думаю, що це досить природньо: новий Предстоятель має обрати власну команду. Тому я не бачу жодної проблеми в тому, що я на сьогодні не маю офіційних посад. Посада — це засіб, за допомогою якого людина може робити справу. Це не має бути метою. Важливо не продовжувати жити минулим. Я не думаю, що щось радикально змінилося в моєму житті і в тих сенсах, що я продовжує формулювати після того, як я пішов з посади.

— Скажіть, будь ласка, ідея про єдину українську церкву, вона взагалі може колись реалізуватися?

— Мені здається, що багато людей, які зараз, як мантру, повторюють слова «єдина церква», дуже по-різному собі цю єдність бачать. Я волію скоріше сформулювати цей принцип сучасної єдності, який має відрізнятися від середньовічного, імперського чи тоталітарного: коли всіх заганяли в одну організацію, на горі якої був один очільник, а всіх, хто був поза організацією, — або на костер, або у в’язницю.

Я вважаю, що сучасний світ вимагає сучасного розуміння єдності. В цьому сенсі набагато продуктивніше сформулювати цей принцип. Мені здається, що це має бути єдність, яка не знищує унікальності. Це єдність може бути і позаконфесійна, або міжконфесійна, коли люди різних структур та організацій можуть відчувати себе єдиними. І навпаки — люди в одній структурі можуть бути настільки далекими світоглядно один від одного, що цієї єдності немає навіть коли зовні вона присутня. Тому, я вважаю, що як у політичному просторі є певне бачення, що політична єдність української політичної нації не передбачає зібрання усіх в одну партію, так само і єдність української релігійної спільноти, в тому числі й православних, не може бути насильно зібрана в одній організації.

Але з іншого боку, мені, як православному, звичайно, хотілося, щоб була єдність між православними, але не зовнішня і адміністративна, а єдність в любові, у спільному служінні, в тому, що ми можемо називати одне одного братами та сестрами, ми можемо спільно молитися і причащатися.

Я думаю, що перед тим як проголошувати гасла, треба багато працювати над тим, що ми вкладаємо в формулювання поняття «єдина помісна церква». Сформулювавши певні принципи, треба доносити їх до тих, хто приймає рішення. І тут вже лежить відповідальність на тих, хто має реальну владу. Але діло громадськості — у християнський та цивілізований спосіб вимагати, щоб ці інституції також прагнули єдності, як цього прагне більшість українського народу.

— Але що робити в цій ситуації прихожанам, коли на проповіді батюшка каже, що завтра прийде Київський патріархат і забере наш храм, або каже, за кого голосувати. Як в голові у цього мирянина з’явиться братерська любов до православного, який ходить в іншу церкву?

— Людина не прикута до парафії ланцюгом, і під конвоєм її ніхто в церкву не водить. Зараз, особливо в містах, громади формуються як раз не за територіальним принципом, а за принципом внутрішньої близькості. Сьогодні в світі дуже багато можливостей для людини відрізнити священика, який переплутав амвон з трибуною, і від цього відмежуватися. У нас достатньо мудрі люди, і як раз те, що попри багато провокацій, реального збурення в релігійному середовищі не відбувається, говорить про те, що є якісь базові речі, які навіть невдалою проповіддю не руйнуються. Людина ходить в церкву не для того, щоб політінформацію послухати і не для того, щоб збуритися, а для того, щоб заспокоїтися, помолитися. І не треба перебільшувати значення проповіді в храмі, бо не завжди її чутно і зрозуміло.

У мене — нещодавній випадок, моя дитина пішла в храм, не в той, куди вона зазвичай ходить, і мені потім розповідала, що не зрозуміла жодного слова з Євангелія. Дитина, яка з дитинства ходить в церкву, яка знає слов’янську мову, не зрозуміла про що було головне недільне читання!

З іншого боку, для просвіти сьогодні є більше можливостей, окрім храмової проповіді. Якщо людина хоче почути, вона почує. Тому я би не перебільшував впливу храмової проповіді, бо людина має не тільки слухати, але й займатися самоосвітою, читати Свято Письмо і намагатися сама втілювати у власному житті ті чесноти, про які говорить Господь, та спілкуватися про це зі своїми рідними та друзями.

Ті спільноти, які побудовані на принципах спільного християнського буття і де після служби люди не просто поцілували хрест та розійшлися, а коли продовжують спілкування або за чашкою кави, як у нас на парафії, або у дворі храму, мають певне щеплення від пропаганди і від намагання використати релігію в політичній боротьбі.

— Можна сказати, що наш народ стає більш релігійним зараз, коли в нас війна, економічна криза?

— Статистика говорить дивні речі. Згідно з останнім дослідженням центру Разумкова, за останній рік кількість віруючих трохи зменшилася. Кількість людей, які говорять, що їм це байдуже, збільшилась. Більш того, рівень довіри до церкви залишився тим самим, але за останні декілька років на 10% зменшилася кількість людей, які вважають церкву моральним авторитетом. Близько 68-70% українців вважають себе православними, а ось людей, які позитивно ставляться до православ’я — 78%. Тобто неправославні до православних ставляться добре. Негативно ставляться до православних, хоча й кажуть, що в нас тут, начебто, гоніння — менше 2%. Але якщо подивитися на те, яке ставлення до інших конфесій, то там інша картина. Якщо ми згадаємо, що 70% українців — православні, то ми побачимо, як православні ставляться до інших. Більш-менш добре з греко-католиками — там близько 40% позитивно. Але негатив невеликий — 4-5%, але він збільшується. Ще більший негатив до протестантів, харизматів та мусульман — до 20%. Але найважливіше, що майже 60% — це ті, кому байдуже. Тобто ми маємо суспільство, де 60% — байдужих, а це ті люди, які дуже швидко можуть стати на будь-яку сторону.

Це як раз і є той рівень релігійності, бо одна справа сказати, що ми віруючі, і вважати, що ми тут найрелігійніша країна світу, але це неправда. У світі релігійними людьми себе вважають близько 90%. Коли ми у Відкритому Православному Університеті дивилися європейські дослідження, то виявляється, що Європа не бездуховна, як нам розповідають, а рівень релігійності наш — десь всередині європейського списку. Де ми попереду Європи всієї, так це у вірі у потойбічне і в реінкарнацію. Мені здається, що в наших традиціях такої віри немає, а дослідження показує. Це говорить про якість релігійності.

Але я завжди позитивно налаштований. Якщо більшість українців говорять, що вони віруючі, їм не треба відмовляти в цьому праві. Дуже важлива самоідентифікація. В тому законопроекті, що ми з вами обговорювали, є такий термін.

— А що таке самоідентифікація? Коли ти ходиш в певну церкву, проходиш обряди?

— Ні, це те, як ти себе ідентифікуєш. Одна справа, як ти себе називаєш, інша справа — ким ти є. А щоб це вияснити, треба заглиблюватися. Якщо ти сказав, що ти православний, то ти маєш дізнатися, що це таке. Це ж не просто хрест, який ти вдів і що тебе похрестили. Є більш глибинні речі. Релігія — це не тільки зовнішня форма. Коли Христос дуже багато говорив про фарисеїв, він їх дуже добре знав, і він як раз критикував зовнішню релігійність. І ми зараз живемо в країні зовнішньої релігійності, де всі православні, але побороти корупцію ніяк не можемо. Де всі віруючі, а насильство не зменшується, а порозуміння та діалогу бракує. Ставлення до іншої людини — дуже важлива річ. Коли ми говоримо про гідність, то це не означає захистити лише власну гідність, це гідно ставитися до іншого. Наприклад, поважати того, кого ти наймаєш на роботу, платити йому гідну зарплатню.

Так само, як я поважаю власну гідність, я маю поважати представника іншої конфесії чи релігії. Якщо я не планую змінювати свою релігію, то чому ми думаємо, що хтось інший це планує робити? Якщо в нашій країні є православні, греко-католики, католики, мусульмани, іудеї, протестанти, представники східних релігій, то це реальний наш релігійний ландшафт. Це вже розмаїття. І нам треба думати не над тим, як нам воювати один з одним, а як взаємно збагачуватись, пізнавати один одного. Вітати один одного не тільки з власним релігійним святом, а і з святом іншої традиції. Від того, що я буду знати традиції іншого та його поважати, я не перестану бути християнином. І ми про це маємо говорити, і ми це робимо.

В цьому є ідея нашого Університету та відкритого православ’я.

Бесіду вела Яна ОСАДЧА

people.in.ua

Протоиерей Георгий Коваленко
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
696

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар