Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Круглий стіл «Релігійна спільнота майбутнього» — єдність, яка не знищує унікальності (оновлено)

Версия для печатиВерсия для печати
09 травня 2017 | Репортаж

Чи можлива релігійна спільнота майбутнього? Якою вона може бути? Як на неї дивляться філософи та релігієзнавці? Як розірвати замкнене коло постатеїстичної традиції в Україні — на ці та інші запитання відповіді шукали учасники круглого столу. Представляємо вашій увазі основні меседжі, які пролунали під час обговорення і викликали дискусії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Якою буде релігійна спільнота майбутнього? — у Відкритому Православному Університеті відбувся круглий стіл

Як проходив поліконфесійний круглий стіл у Софії та як про це знімали епізод «Таємного коду віри»: великий фоторепортаж

Георгій Коваленко, священик УПЦ, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості

— Ми сьогодні реалізували ту ідею, яка була закладена в концепцію Відкритого Православного Університету від початку. Це ідея — формулювати бачення релігійної спільноти України майбутнього.

Тобто якщо ми хочемо побачити зміни в нашій країні, зміни в стосунках між конфесіями та релігіями, ми маємо сформулювати своє бачення. Ми маємо відповісти на запитання, якими мають бути ці стосунки?

І мені здається, що та єдність, про яку сьогодні багато говориться, має бути такою, яка б не знищувала унікальності кожної із спільнот. Скажу більше — кожної людини. Тобто маємо навчитися поважати світогляд один одного, віру один одного, святині і свята один одного.

Ми маємо навчитися слухати один одного. Ми маємо вести діалог — не для того, щоб переконати один одного, бо це здається мені дещо примарною ідеєю. А діалог для того, щоб зрозуміти іншого, щоб спробувати відкрити і себе, і іншого.

Бо насправді, коли ми намагаємося збагнути когось чи щось, ми краще розуміємо, ким є ми. І в цьому сенсі цей діалог потрібен кожному з нас, кожній із наших конфесій. Ми маємо вибудувати нове богослов’я, яке не буде міфологізувати іншу релігію чи конфесію, яке не буде вчити боятися, але, зберігаючи повагу, в тому числі, буде залишатися вірним своїй традиції, своїй релігії, своїм переконанням.

Думаю, це можливе у суспільстві, де не застосовується насильство. Бо коли немає спокуси застосувати насильство щодо іншого, переконати його за допомогою сили, тоді виникають шляхи, де унікальність кожного поважається. І кожен з нас навчається власній гідності. Тому що коли ти презентуєш себе, свою традицію, навіть говорячи про певні недоліки, то ти навчаєшся гідно ставитися і до себе, і до інших.

***

Олександр Духовний, Головний рабин Релігійного об’єднання громад Прогресивного іудаїзму України

— Україна — унікальна, бо об’єднує різні етноси, які тут мешкають тисячоліттями. Я рабин Олександр Духовний. Коріння моє все тут. Я навіть не знаю, скільки поколінь моїх предків жили тут, в Україні — може, ще з Х ст., коли вперше, ще за століття до «Повісті минулих літ», назва «Київ» з’являється в листі киян до своїх співвітчизників в Олександрії.

Тобто для мене важливо, що майбутнє починається сьогодні. Але є те, що об’єднує всіх нас, і Україна має цей поєднуючий символ, — це віночок, я б сказав, віночок духовності. Він різноманітний. І майбутнє України — це єдність у різноманітті. Різноманіття поєднується в тому віночку з квітів, зі строкатих стрічок — це і є Україна. І Україна повинна бути різноманітною, але єдиною.

***

 Саід Ісмагілов, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма»

— Питання релігійної спільноти майбутнього для мене є дуже цікавим, тому що я є релігієзнавцем — досліджую не лише мусульманську традицію, але й спостерігаю за тим, що відбувається в інших релігіях, зокрема в християнстві. І я постійно думаю, яке місце мають посісти мусульмани України в майбутньому нашої країни.

Мене дуже турбує те, що відбувається у Західній Європі. Думаю, нам потрібно уникнути цієї проблеми.

Що ж відбувається у Західній Європі? Велика кількість емігрантів упродовж ХХ-ХХІ ст. потрапили до Європи виключно з економічних причин. Зокрема, це війна. Люди мусили ставати біженцями і тікати. Тікати куди? Туди, де вони можуть знайти якийсь соціальний захист, притулок, якусь роботу, отримувати зарплату, виховувати дітей... І досить успішна Європа їх приваблює.

Середземномор’я поділяє країни мусульманської Азії та Африки, тому люди намагаються нелегальними емігрантами потрапити до Європи, щоб там прилаштуватися. Багатьом це вдається.

Таким чином, у Західній Європі виникли великі громади мусульман. Але ці мусульмани у Європі поводяться так, ніби вони є послідовниками якоїсь молодої релігії, які мусять завойовувати, захищати свій маленький простір, і тому дуже часто агресивно ставляться до оточуючого середовища.

Під час спілкування з’ясовується, що жодної проблеми, ненависті до сусіда чи когось іншого в них немає. Але коли вони опиняються повністю в іншій культурі, в іншому, відмінному середовищі, то починають замикатися у «гетто». Робити свою маленьку спільноту, де вони розмовляють однією мовою, мають однакові погляди, однакову релігію. Таким чином вони разом намагаються триматися плеча один одного і вижити в цьому світі, який їм здається ворожим. Не тому, що він дійсно є таким, а тому що вони бояться його і не можуть прилаштуватися. Тому так сталося, що мусульмани у Західній Європі роблять для себе «гетто», при чому роблять це свідомо.

Але це стосується не лише мусульман, виявляється, що це загальнолюдська тенденція. Коли вихідці з Радянського Союзу приїжджали до Сполучених Штатів, вони створювали там Брайтон-Біч. А ті, хто переїжджав з Китаю, робили там свій малий Шанхай.

Зараз я спостерігаю за тим, що відбувається, коли переїжджають кримські татари. Вони також починають робити якесь своє маленьке коло у Львові, у Дрогобичі, у Вінниці, у Києві... Тому що вони налякані новим оточуючим середовищем, і бажають мати у найближчому колі таких людей, з якими їм легко спілкуватися, з якими в них є спільна пам'ять і культура. Це відбувається у Західній Європі.

Але з часом цей процес мусить бути подолано, і люди почнуть інтегруватися. Чому я так вважаю? Тому що дивлюся на країни Європи — Боснію, Болгарію, Румунію, Литву, Польщу, — де є більш старі мусульманські громади. Тут вони існують по 500-700 століть. І є вже повністю адаптованими, інтегрованими. Люди знають мову, поважають місцеву культуру, в них немає конфліктів. Чи знає хтось якихось ісламських терористів з Болгарії або з Румунії, або з Боснії? Якщо і є такі випадки, то поодинокі.

А от радикалізація, що відбувається, наприклад, у Франції, Бельгії, Великій Британії, — це проблема того, що люди опинилися в новому середовищі і їм потрібен час пристосуватися. На жаль, це використовують проповідники радикалізму, які шукають серед найменш вдалих, менш пристосованих прихильників своїх поглядів.

Україна цей етап адаптації пройшла вже давно. Тобто наші мусульмани ще з часів Кримського ханства мали постійне спілкування з українцями і під час Гетьманської України, і за часів України під Російською імперією, і під час Радянського Союзу. Тобто нас, мусульман України, не потрібно привчати, як спілкуватися з християнами, іудеями, караїмами — це все в нас вже є. І це потрібно протиставляти тим тенденціям, що відбуваються у Західній Європі.

Тому, наприклад, мусульманським діячам Західної Європи я пропоную нашу модель, яку ми вже пройшли, бо вона є вдалою.

Мусульмани України дуже запізнюються у своєму релігійному відродженні. Ми, як і греко-католицька церква, були в підпіллі. Після депортації усіх кримських татар у 1944 р. вважалось, що мусульман в Україні немає. Звісно, що вони були. Але всі вони були у підпіллі. Через те, що ми невелика спільнота, нас небагато, наше релігійне відродження є дуже повільним, відбувається нешвидко. Потім після депортації почали повертатися кримські татари, їм також потрібно було адаптуватися до реалій України.

Зараз почалася окупація Криму і Донбасу, і знову це відродження переламане. Тому що основний акцент на релігійні інституції робився в Криму, всі навчальні заклади, медресе відкривалися в Криму. Зараз все це забрали, і ми знову виходимо на той рівень, коли навіть релігійну освіту треба відроджувати вже в інших регіонах України. І це є проблемою.

Ми будемо намагатися проповідувати ті традиції, що маємо вже багато століть, щоб мусульмани України не дивилися на проблеми, які є в інших країнах, а відроджували свою ісламську ідентичність відповідно до тих традицій, до тієї толерантності і того менталітету, що існує в Україні.

***

Петро Жук, священик УГКЦ, ректор Київської Трьохсвятительської духовної семінарії Української греко-католицької церкви

— Насамперед, мені як священику однієї з християнських конфесій був приємний сам факт, що така зустріч відбувається.

Ідея єдності — це не є ідея якогось нового подиху часу або ж глобалізації. Світ глобалізується, об’єднується і це може підштовхнути людину: ми зараз відкриті, спілкуємося, може, і в церкві буде об’єднання? Ідея єдності церкви походить від її природи, її сутності — вона так була закладена Богом. Те, що є зараз, є неприродним, є зраненим, через гріх втраченим людиною. Тому я свято вірю, молюся і переконаний, що єдність церкви буде.

Тепер стоїть питання, чому? Тому що Бог так говорить. Тому що ми так молимося. І ми так віруємо. Ми маємо одне Євангеліє, один Символі віри і одну Святу апостольську церкву.

Мені сподобалося, що ми спробували не тільки обговорити суто богословські речі, віднайти якісь аспекти єднання, які є в слові Божому, в традиції церкви. Але що ми пішли трохи далі і почали говорити про вимір — якою буде ця єдність? Звичайно, не такою, якою ми б сьогодні її бачили, або якої сьогодні прагнуть люди — юридичної, адміністративної єдності... Напевно, ні. Гадаю, до кінця моделі єднання ми ще не знаємо.

Ми тільки знаємо, на якому фундаменті вона буде — на Богові, на Його слові, на відкритості і на чиненні того, що дозволяє нам один одного не боятися. Це залежить від нас.

І факт самої конференції, що ми сідаємо за стіл, говоримо (і не про те, що нас роз’єднує, а про те, що нас може об’єднати) — це вже є шуканням моделі. Такий стіл, такий формат — це вже є певний прообраз, зародок або форма єдності, де люди з різних конфесій говорять чомусь про одне й те саме.

Навіть більше того. Єдність християн є втраченою на сьогоднішній день, але я вірю, що її буде відновлено. Вона стає фундаментом сприйняття єдності між християнами і мусульманами, між християнами та іудеями, іншими релігіями... Після того як ми зітремо страх нелюбові, ненависті один до одного, відкриємося один до одного, засмакуємо єдність, то ми й легше будемо відкриватися до інших.

Це не має викликати в них острах, що християнство масово їх придушить або буде конкурувати, ні. Це навпаки дасть можливість в іншому вбачати співбрата, іншу людину, яка може мислити по-іншому, молиться по-іншому, але живе та діє в житті тими самими цінностями і старається будувати суспільство, яке змучилося від роз’єднання, від війн, від різниці, від болю, яке шукає того, що дозволяє віднайти віддушину — любов, мир і єдність.

— Що тоді буде з іншими релігійними традиціями, якою тоді бачиться їхня трансформація?

— Ми сьогодні можемо фантазувати. Світ знає моделі єдності. Греко-католицька церква — церква, яка повернулася до єдності. Це була модель єднання, унії. Від того і була перша назва – унійна церква (об’єднана церква).

Це є питання, чи це одинока модель? Насправді, ні. Це була модель свого часу, свого періоду, зумовлена тогочасним суспільством, політикою і т.д.

Яка буде модель майбутнього об’єднання, ми навіть на круглому столі пробували порівняти до віночка — єдність в різноманітності. Тобто вся та різноманітність традицій може залишатися, ми не пропонуємо підігнати всіх під один кшталт. Це робила і так думала радянська система: якщо всіх підігнати «під один козирок», суспільство буде єдине. Насправді, ні.

Мені здається, що майбутня модель об’єднання — це коли кожен залишається в своїй традиції, але має внутрішню і  може виявити назовні єдність з іншими.

***

Костянтин Сігов, директор видавництва «Дух і Літера»

— Треба подолати одне прикре непорозуміння — коли високочолі працівники університетів скаржаться на некомпетентні медіа. Але насправді немає серйозного діалогу, абсолютно необхідного для європейської країни, між трьома інституціями. А їх дійсно не тридцять три, а лише три — це медіа (телебачення), університети і видавництва.

Якщо є налагоджений особистий контакт і співпраця цих трьох інституцій, то це означає, що потужні медійні проекти отримують серйозну фахову експертизу університетських науковців, і вони ґрунтуються на справжніх друкованих джерелах.

Не було б «Божественної комедії» Данте, якби він не спирався на Вергілія і на його геній. Він постав на цей грунт, як на гору, на скелю, і збудував щось нове. Цей тревелінг, серіал «Божественна комедія» — приклад для всіх, хто хоче побудувати щось справжнє. Треба просто знайти свого Вергілія для того, щоб просто не заблукати «в лісі». А по-друге, треба співпрацювати в цих інституціях.

Якщо відбувається фрагментація і університети не співпрацюють з мас-медіа, вони також стають провінціальними замкнутими інституціями. Відповідно дуже важливо, щоб і видавці йшли назустріч, і відбувався діалог.

Я думаю, що шанс полягає в тому, щоб Україна вийшла за це замкнуте коло. Тому що ми кажемо: так, ми європейська країна. Але в нас продовжується пострадянська, постатеїстична ситуація, коли в більшості університетів немає теологічних факультетів і кафедр. У нас більшість видавництв не друкують книги з теологічної проблематики, немає ґрунтовних серійних видань, немає експертів, які були б здатні робити переклади або оригінальні роботи.

І після цього говорять, що телебачення некомпетентно коментує якісь речі? Так це ж відповідальність нашого громадянського суспільства і цих двох інституцій — університету і видавництва — дати ту «їжу», яку можна потім популяризувати! У свій спосіб, звичайно, це намагаються робити Києво-Могилянська академія, видавництво «Дух і Літера». Але очевидно, що ці зусилля мають бути збільшені і посилені співпрацею цих трьох інстанцій.

***

Михайло Черенков, протестантський теолог, професор Українського Католицького Університету

— Надія на те, що релігійна спільнота майбутнього з’явиться, є. Але це не буде така структурно-організаційна єдність. Це буде скоріш за все така мережева спільнота — спільнота, яка об’єднує «людей Царства» з різних традицій. «Люди Царства» — це щось більше, ніж люди моєї конфесійної традиції. Це якраз ті, хто працюють з Богом і для Бога. І ця належність до чогось більшого, ніж до моєї організації чи традиції, і є насправді викликом і для християнської ідентичності, і для інших релігій. Якщо я не здатен назватися «людиною Царства», то в принципі я є закритою людиною всередині своєї конфесійної ситуації.

Тож надія є на те, що люди створюватимуть якісь горизонтальні зв’язки нового, гнучкого типу, які не знищуватимуть кордони, а, можливо, чи поверх кордонів, чи крізь них проходитимуть.

Це не конфесійні форми взаємодії, а духовно-культурні.

Унікальність кожного треба зберігати однозначно. Бо якщо я не буду залишатися собою, то не буду цікавий іншому для спілкування і взаємодії. Це більш складна взаємодія, і вона є викликом для спільноти майбутнього.

Тобто треба засвоїти новий спосіб бути разом і залишатися собою. Майбутнє ось про це: як, не скасовуючи вже наявний плюралізм, індивідуалізм і вимогу толерантності, усе ж таки створити таку спільноту, де буде і спільний фундамент, і повага до іншого, і змога залишатися унікальним, не повертаючись до якоїсь міфологізованої єдності, яку начебто ми мали колись, а ідучи вперед крізь вже наявний проблемний, але живий і багатий плюралізм думок, релігійних традицій, конфліктів і взаємодії між ними.

***

Роман Мельниченко, священик УПЦ (КП)

— Як на мене, дуже вдала ідея провести такий круглий стіл з проблем бачення релігії майбутнього. І мені здається, таких ініціатив має бути більше. Тому що запит у суспільства на духовність дуже високий, а сучасні конфесії, особливо традиційні, не дуже сильно на це орієнтовані. Вони більше орієнтовані зберегти свій status quo, та фактично вони мало реагують на ті високі запити, які має суспільство.

Сьогодні обговорювалась релігія майбутнього. Думаю, один із важливих моментів — це внутрішньорелігійний момент ставлення. І другий — це усвідомлення того, що у людей дуже високі духовні потреби і адекватна на них реакція.

***

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України

— Філософи і релігієзнавці дивляться на релігійну спільноту майбутнього дуже оптимістично. Ми вважаємо, що ті процеси, як розпочалися з горбачовської перебудови, отримують у незалежній Україні свої закономірні і природні результати. Те, що було дозволено відновити релігійне життя в колишньому Радянському Союзі, у нас розквітло пишним цвітом.

Сьогодні в Україні нараховується близько 36 тис. різноманітних релігійних організацій, більш ніж 50 різноманітних релігійних напрямів. Тобто Україна неодноманітна в релігійному сенсі  і ніколи нею не була. Думаю, що і в майбутньому нам не загрожує та монополія, яка характеризує, зокрема, сусідні країни — Польщу, Росію... Ми бачимо, як там поступово звужується релігійна різноманітність. У Росії, наприклад, заборонили цілу релігійну організацію — Свідків Єгови. Для ХХІ ст. це взагалі виглядає абсолютно дивним. Тому що ми живемо в умовах релігійної свободи, коли шанується індивідуальний вибір кожної людини. Не держава нав’язує нам, у що вірити, як сповідувати, які святкувати дні, які здійснювати обряди, а сама людина є сокреатором цієї релігійної ойкумени, в якій вона почуває себе комфортно.

Тому ми будемо сподіватися, що кількість релігійних організацій буде збільшуватися в силу демографічних причин: якщо буде збільшуватися населення України, значить, буде збільшуватися і кількість віруючих людей.

Хоча сьогодні ми говорили про те, що зараз ця цифра достатньо стабільна. Вона коливається в межах 60-70% для України. Це цікава цифра, оскільки вона базується на самоідентифікації — самовизначенні того, хто визнає або не визнає себе віруючим.

Для науковців цього замало, тому ми при визначенні кількості релігійних людей в Україні користуємося додатковими маркерами, які поширені в науці. Наприклад, щоденна молитва, відвідування богослужінь, навчання дітей у релігійному дусі, життя у відповідності до тих норм, які пропагуються в тій релігійній організації, до якої належить людина, і багато іншого. Думаю, ці маркери можуть змінюватися, оскільки змінюється світ навколо нас, людина.

Стосовно наступних форм релігійного життя ми можемо тільки мріяти і фантазувати. Але в основі будь-якого життя є дві істоти — це людина і Бог. А вже які форми цей зв'язок набуває історично, ми бачимо, що це різнобарв’я і різноманіття.

Те, на що сподівалися у свій час науковці, складаючи теорію секуляризації, на сьогодні не виправдалося. Її засновники, фундатори вимушені були офіційно від неї відмовитися. Сьогодні ми з вами знаходимося в дуже цікавому процесі, який характеризується десекуляризаційними моментами.

Наше життя показує, що ми будемо впадати в ту або в іншу крайність, але будемо прагнути усе ж таки гармонії і збалансованості, щоб уникнути абсолютних епох безвір’я, невіри, так званого антитеїзму чи атеїзму, або високих показників релігійного фанатизму.

— Ви можете сказати, що перший позитивний крок зроблено? Як узагалі ви оцінюєте сьогоднішню зустріч?

— Це не перший крок. Але в такому поєднанні і в такому форматі це дуже цікава ініціатива. Сподіваюсь, що її буде продовжено, оскільки, крім загальних питань, які ми собі намітили, є дуже конкретні.

Наприклад, сьогодні прозвучало актуальне питання, чи потрібна Україні Єдина Помісна Церква? Чи потрібно звільняти релігійні організації від навантажень по комунальних послугах? Чи потрібно вводити релігійні предмети у вузи? Як бути із європейською традицією наявності теологічних факультетів при всіх провідних університетах Європи? Чи сприйме це Україна, чи потрібна нам така велика кількість людей, яка розбирається на богословських питаннях?.. І можна продовжити цей ряд реальних проблем. Думаю, на наступних зустрічах ми обов’язково про це поговоримо.

Але мені дуже сподобався виступ о. Богдана Огульчанського, який сказав, що на майбуття релігійної спільноти сьогодні існує дві точки зору — це релігійна і світська (громадянська). Якщо перша виглядає як бажана і очікувана, то друга стоїть на позиції реальності і можливостей.

Думаю, нам вдасться поєднати ці дві позиції і випрацювати ту збалансовану модель, про яку ми можемо лише тільки помріяти, але обов’язково її реалізуємо.

***

Богдан Огульчанський, священик УПЦ, науковий секретар Відкритого Православного Університету

— Сьогодні у вельми дружньо-інтелектуальній компанії міркували та мріяли про майбутнє релігійної спільноти в Україні. 

Дякую за товариство і доброзичливість пані Людмила Филипович та отцям-братам-колеґам Вячеслав ГоршковMichael CherenkoffГеоргій КоваленкоConstantin Sigov і ще, ще іншим...
А от моя «велемудрість на сходах» (що ще сказати хотілось, але не випало).

В Україні сучасній та Україні найближчої перспективи — інтерференція принаймні трьох релігійних укладів: традиційного, постсовєтського та ґлобально-постмодерного.

У першому є потенціал завдяки неминущим моральним і релігійним цінностям і переконанням, але водночас — недостача відкритості та готовності до перемін

Другий — найбільш проблемний. Релігійно та світоглядно Інший сприймається через спрощений набір стереотипів, а якась його складність та неоднозначність дратує. Водночас хочеться вірити спостереженням — таке сприйняття поступово стане марґінальним.

Третій — найменш зрозумілий, але в ньому є кафолічний та універсально-ціннісний потенціал.

Водночас хочеться сподіватися, що синергія живого і особистісного слова, теплого і олюдненого Храму та життєтворного світла Божої науки (через європейську і християнську ідею Університету!) має перспективу. З Божою поміччю!

Протоиерей Георгий Коваленко
Олександр Духовний
Константин Сигов
Михайло Черенков
Роман Мельниченко
Людмила Филипович
Петро Жук
Саід Ісмагілов
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
про Університет

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1762

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар