Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Коли гинуть діти… Софійці та Вероніці, дітям о.Василія Романюка, присвячується

Версия для печатиВерсия для печати

Подія в селі Шпанів на Рівненщині, коли напередодні свята Різдва згорів будинок священика, а у вогні загинуло двоє його маленьких дітей, набула широкого резонансу. Однак така природа речей, що ми швидко звикаємо до горя чи щастя, а з часом забуваємо про те, що нас так бентежило, і згадуємо про це потім як про давно минулі події.

Протоиерей Василий Романюк

Протоієрей Василій Романюк на відспівуванні доньок Софії та Вероніки

 

Усе, про що йдеться в цих рядках, так хочеться сказати батюшці безпосередньо… Але рана від втрати занадто свіжа, не дерзну лізти до нього в душу, йому потрібен зараз найбільше тільки Бог. Проте не хотілося б, щоб ця сумна вість пропала безвісті, натомість, щоб в серцях людей пам’ятником залишилась стояти думка. Думка про вічність і ціну всього того, на що ми так мало звертаємо уваги — безмежно великого життя маленьких людей. 

Немає більше хати біля церкви…

Отець Василій Романюк — це саме той батюшка, про яких говорять: «Ну хто ж не знає отця Василія! Он, біля церкви його хата…» У селі Шпанів на Рівненщині, де він служить, його знають усі: і віруючі, і релігійно індиферентні люди.

Протоиерей Василий Романюк

В силу трагічних обставин хати біля церкви вже немає, а з чотирьох його милих дівчаток-діточок залишилось тільки двоє. Ця втрата залишила глибокий слід на серці в кожного, хто його знає, або почув про цю новину далеко за межами Шпанова і взагалі Рівненської області.

Є в житті кожної людини такі хвилини, коли слова просто недоречні, а співчуття безсиле чимось полегшити біль. У такі хвилини природніше просто запалити теплий вогник молитви за людину, яка молитися не може: «В скорботі, - пише св. Іоанн Кронштадський, - людина спочатку не може горіти до Бога вірою і любов’ю, тому що в біді серце болить, а віра і любов потребують здорового серця. Тому не потрібно надто докоряти собі, що в скорботі чи в хворобі ми не можемо так, як слід, вірувати в Господа, любити Його, молитися Йому. Всьому свій час, - іноді й молитися не час».  

Дійсно, чим допомогти? Ніякі, навіть наймудріші слова не зможуть передати те, що чує людина в своїй душі, до якої звертається Бог через мегафон горя. Варто просто уважно послухати цей мегафон, а може він звучить ще й для нас?

«Віддамся печалі своїй…»

Є такі втрати, з якими відходить у небуття цілий відрізок життя, і здається, що ти даремно його прожив, впусту старався. Це так само органічно і реально, як втрата руки — ми відчуваємо її присутність, хоча фізично її немає. Ми не віримо тоді не тільки якомусь там здоровому глузду чи мудрій пораді, а навіть самому собі. Перед нами бовваніє одна єдина реальність – факт пустого життя.

Все, що ми можемо в дуже поганих обставинах, – це залишатися хорошими людьми, але ми точно не можемо відразу згодитися з Богом і, залишившись ні з чим, від щирого серця сказати: «Слава Богу за все».

Такими словами може бути увінчаний наш хресний путь, але в нього є й початок: «Спротивилось душі моїй життя моє; віддамся печалі своїй, буду говорити в гіркоті душі своєї. Скажу Богу: не звинувачуй мене, за що Ти зі мною борешся?» (Іов 10,1-2). «Ти знищив всю сім’ю мою» (Іов 16,7). «Відібрав від мене славу мою і зняв вінець з голови моєї… Відібрав від мене все, і я відходжу; і, як дерево, Він знищив надію мою» (Іов 19,9-10).

Іов тому й наречений праведним, що щирим і чесним був перед Богом в наготі своїх душевних переживань. Праведність – це не зразкова поведінка, а дерзновенне серце в біді і в радості.

Смерть близьких — наша власна реальна зустріч з вічністю

Ми дуже швидко звикаємо до того, що маємо хорошу роботу і здорових дітей. Ми відчуваємо щастя як органічну частину свого життя, а не як дар, і перестаємо цінити все, що маємо. Ми цвітемо перед людьми в житейській гордині, і тому в’яне перед Богом щира молитва, і дуріє в самозадоволенні наш дух.

Є така древня мудрість: ми цінимо щось тоді, коли втрачаємо. Ні, я не хочу сказати, що ми не цінимо своїх дітей. Якраз таки навпаки, ми готові зробити для них все, всі сили покласти на вівтар їхнього щастя. Але при цьому не помічаємо, що поступово вони заповнюють все наше життя – до вінця, та так, що й для Бога місця не залишається. Ми не помічаємо цієї природної підміни надприродного смислу нашого життя. Ось тут ми чесно задамо собі запитання: «Господь забирає наших дітей, але, чи разом з ними щезає життя?»

«Я є путь і істина і життя»(Ін14,6). А тому для віруючого серця втрата близьких людей — це, по суті, зустріч з ними у Христі і путь до Христа по життю. Ми часом не звертаємо так багато уваги на рідних і близьких нам людей при житті, як після смерті. Смерть близьких — це перш за все наша власна реальна зустріч з вічністю. Тому що ми не можемо повірити в те, що вони просто щезли. Ми шукаємо, як би душею доторкнутися до їхньої душі, і саме тому вимушені прибігати до Бога. Так, до Того Бога, Який в нас їх забрав, але не безповоротно, а з тією метою, щоб подарувати нам їх у вічності. Виявляється, ось яка ціна всіх наших катастрофічних втрат: це — Сам Бог.

«Що вони знають про любов?..»

Я пригадую один красномовний факт, що може підтвердити цю непросту для людини істину. Ще в радянські часи в одній сільській школі вчителювали чоловік і жінка. Вони були бездітні, але це нещастя лише прикрашало їхню щиру любов одне до одного. При цьому вони були палкими атеїстами і активними комуністами. Чоловік помер надто рано, а в жінки з’явилась така сердечна рана, яку ніякі атеїстичні теореми заглушити не могли. Вона переконувала себе всіма силами, що він щез, але душа кричала, що ні. Вона зіткнулася з фактом, що любить його й далі, але де ж він? Ні, вона була надто гордою людиною, щоб звернутися до якихось там спіритів, чи «бабусь» для того, щоб зустрітись з його духом.

Випадок привів її в Київський жіночий Покровський монастир. Вона наступила на своє самолюбство і зайшла в храм. Коли побачила зовсім молодих монахинь, закутаних «по саме неможу» в чорне, то вчительський рефлекс таки взяв своє. Вона зажадала аудієнції з ігуменею і, зустрівшись з нею, заявила: «Яке ви маєте право відбирати їх юне життя, вводячи їх в оману своїм релігійним дурманом?». «Так це ж вони самі, з любові», — відповіла ігуменя. «Що вони знають про любов!», — закричала наша вчителька і заплакала, розповівши свою історію настоятельці. Та дала їй дуже просту пораду: молитись, подавати записки і милостиню.

Усе подальше життя вона присвятила молитві за чоловіка, вона жила цим, чи, може, з ним, чи, може, з Богом? Одного разу чоловік їй наснився світлим і радісним, подякував за любов і молитву. «Любов завжди молиться, а молитва любить», — писав Ф.Достоєвський.

Хіба Бог — благий, якщо Він навіть дітей не щадить?..

Досвід святих нам підказує спасительну думку: яке б не було горе, завжди пам’ятай – від Благого не буває зла. Ця думка тримає віруюче серце в біді як страхувальний шнур, коли основний трос зірвався. Такі думки лежать непомітно в нашій пам’яті, а в хвилину відчаю спасительною силою оживотворяють нашу душу, підтримують повалений дім наших сподівань і надій.

Але хіба нормальна людина з здоровим глуздом сама по собі зможе змиритися з тим, що Бог — благий, якщо Він навіть дітей не щадить?

Саме з таким протиріччям в душі відомий англійський письменник Ч. Діккенс зачинився на довгий час в своїй кімнаті після смерті ще зовсім юної сестри своєї дружини. Плодом його страждань, молитви і роздумів стали такі слова з його безсмертного роману про маленьку дівчинку Неллі «Крамниця старожитностей»: «Діти, невинні младенці, що з першим лепетом на устах помирають ще в колисці, будуть жити в людських думках і благих устремліннях навіть тоді, коли їхні тіла вже спопелив вогонь. Кожний ангел, що збільшує своєю появою небесне воїнство, творить добро на землі руками тих, хто любив його при житті».

Можна тільки уявити, що пережив Авраам, ідучи три дні на гору Моріа…

Діти пов’язані з батьками не тільки біологічно, але ще й по волі Божій, як одні особистості, які необхідні іншим. Історія Авраама та його сина Ісаака викриває цю природну сліпоту батьків, що люблять дітей більше за все на світі. Така нерозумна любов страшна як аркан, що зв’язує по руках і ногах і не відпустить вовіки. З часом виникає війна за незалежність, взаємна ненависть, що навіть страшніша ніж смерть.

Такий довгий життєвий шлях пройшов Авраам до народження свого первістка-сина. Йому потрібно були пройти і хресний путь разом зі своєю дитиною для того, щоб прозріти, щоб повернутися до Бога лицем, відбудувати заново перебудовану шкалу цінностей, в якій син був на першому місці.

Бог велить Аврааму віддати свого сина в жертву Йому. Але де? На горі Моріа, яка знаходиться за три доби ходи до неї. Можна тільки собі уявити, що пережив Авраам за цей час, але дійшов він до гори вже іншою людиною, по-іншому дивився на свого сина і тому відпустив його.

У цьому — весь сенс наших жертв Богу: ми віддаємо те, що нам не належить, але являється при цьому частиною нашої душі. Бог повертає нам віддане, даруючи при цьому любов одне до одного.

«Чому це сталося саме зі мною?» Від логічних відповідей на це запитання стає ще тяжче на душі…

Не страшно кого-небудь самовіддано любити, страшно ненавидіти при цьому когось іншого. Це як яблуко, що привертає до себе увагу лоском своєї шкірочки, а зсередини — гниле. Ми тому й страждаємо, що Господь вирізає цю гниль.

Бог не відкриває нам причини наших страждань через людську гординю, ми не можемо, маючи якісь успіхи чи здобутки, визнати себе в чомусь не правими. Тому запитання: «А чому це сталося саме зі мною, саме з моїми рідними?» — це запитання розумної і гордої сліпоти. Від логічних відповідей стає ще тяжче на душі.

Для віруючої сердечності властиво приймати навіть найжорстокіші обставини і жити в них. Це шлях довір’я, бо в обставинах — Бог. Хто живе так, як вони складаються, той і несе свій хрест, той і знайшов свій вузький шлях в Царство Небесне.

Не буває в житті пустого, безцільного страждання

Ось цей триденний шлях Авраама, шлях довір’я до смерті і смерті хресної прообразує Гефсиманське боріння Христа: «Господи, нехай обійде Мене ця чаша». Але ще ні одну людину на землі вона не минула. Це чаша страждань, які прийшлося просто прийняти і пережити, і смирення, що виростає десь з глибин нашої істоти, і радості, що все склалося саме так, а не інакше.

«Воля Божа, — пише із соловецького заслання о. Павел Флоренський у листах до своїх дітей, — вона як миттєво пожираючий вогонь, котрий не вибачається і ні перед ким не звітується в Своїх діях. Але в самій глибині свідомості при цьому розумієш, що так — необхідно, і ця необхідність мудріше, благодатніше людських обережних підходів».

***

За обріями печалі — сонце. А після пережитого горя світлішими стають обрії життя…

Не буває в житті пустого, тупого, безцільного страждання, тому що його джерелом являються не сліпі закони життя, а живий люблячий Бог. Напевно кожна людина, переживши якусь скорботу, через довший чи коротший відрізок часу говорила: «От добре, що так сталося. По-іншому бути й не могло. Що сталося то сталося, мололось і перемололося…».

***

ВІД РЕДАКЦІЇ.

Висловлюємо родині Романюків найщиріші слова підтримки та співчуття. Просимо молитов за отця Василія та його дружину Ольгу, за вцілілих діток та за упокій душі Софії та Вероніки.

Родині, яка залишилася взимку без даху над головою, можна допомогти матеріально: карта Приватбанка 5168 7553 3208 3563. Романюк Василь

Рівненська єпархія
Протоиерей Василий Романюк
погибли дети
пожар
сгорел дом священника в Ровно

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
6373

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар