Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Історія, яку розповідають колядки, або Чому не гріх колядувати

Версия для печатиВерсия для печати

Колядка ― ніби скорочений конспект Євангелія. А Євангеліє ― то розгорнута книга життя. Вічне і тимчасове, наше загальнолюдське горе і особистий біль знаходять тут вихід і втіху.

В колядках ми прославляємо Бога. А хіба то не молитва, не прояв глибокої віри, що не без Бога ми перебуваємо в біді, що Він нас веде відомими Йому одному шляхами, а радість ― то свідчення, що Бог нас не покидає навіть тоді, коли здається що біль нестерпний?

Так душевно, як по-українськи, про Христа не співають жодною мовою світу

Ох і любить же наш народ поспівати, освіжити свою душу в спекотні дні жнив, а в морозні зими ― зігріти, та ще й гаряче заколядувати!

В якому б куточку світу ви не були, коли почуєте ці прості, легкі і в той самий час глибокі різдвяні піснеспіви, то так і знайте ― десь поряд наш брат.

Колядки ― то не стільки музичний жанр, скільки співоча риса нашого менталітету. Український християнський фольклор напрочуд різноманітний і виражає глибину релігійних переживань простих людей.

Моя бабуня завжди молилась в пісні, коли на город ходила, а коли  різдвяні струдлі пекла, то колядки співала.

Українська колядка зрозуміла для всіх, навіть для тих, хто не володіє українською мовою. Одна подруга деякий час жила в Мюнхені і відвідувала тамтешній храм. Не дивлячись на те, що до церкви ходили переважно німецькомовні росіяни, на Різдво таки звучали українські колядки.

Так, можна прославити Бога торжественно по-грецьки, високоестетично по-російськи, глибоко по-слов'янськи, але так душевно, безпосередньо-щиро, як по-українськи, про Христа не співають жодною мовою світу. «Небо і земля нині торжествують, Ангели, люди весело празднують».

Коли я когось втрачаю, то не можу відразу згодитись із Богом. І тоді мені хочеться послухати чийсь спів, самому поспівати

15 січня 2015 року я пішов у храм святих Бориса і Гліба на вечір колядок. По благословенню нашого правлячого архієрея таке невеличке духовне свято вже багато років поспіль проходить у затишній сімейній атмосфері цієї православної общини міста Рівного.

Цього року Промислом Божим це свято збіглося з іншою подією. Указом Президента 15 січня було оголошено жалобу за загиблими під Волновахою. Багато хто говорить: «Як ви можете співати, веселитись, коли в країні траур?».

Так дивно склалися обставини, що вже багато років для мене 15 січня це не число в місяці, а дата в житті. З цього трагічного для моєї Батьківщини року вона стала подвійною датою. Багато років назад в цей день померла близька мені людина, батюшка, що привів мене до Церкви і понині веде. Тоді ― видимо, а зараз невидимим чином супроводжує по життю.

Три події припали на одне число, котрі одна одну доповнюють, котрі одна з одної виходять. Якщо жодна волосина без волі Божої не випадає, то наскільки ж важливішими є людські почуття для Бога? В поезії вони знаходять до молитви дорогу, а молитва заспокоює дух.

Я не можу щиро молитись, коли когось втрачаю, я не можу з обставинами і з Богом згодитись відразу, і тоді мені хочеться послухати чийсь щирий спів, самому поспівати.

Історія, яку розповідає колядка, ― то історія благодатних втрат. Син Божий народився, щоб бути розіп’ятим. «Спи Терпінє, спи, очка зажмури! Не питай, що колись буде, Що зготовлять хрест Ти люди...»

В цей день я переживаю лишень печаль, що не прийдеться вже в цьому земному житті пережити задоволення від спілкування з таким мудрим і обізнаним співбесідником, яким був батюшка.

Якщо людей цікавлять одне в одному не тільки якісь матеріальні вигоди, то в стосунках після смерті нічого істотно не міняється,  так, ніби він там, в себе вдома, а я тут ось, в своїй квартирі.

Цей природний душевний смуток розлуки в церковній молитві переплавляється в молитовний спокій, пронизаний відчуттям присутності дорогих тобі людей в Христі.

Старозавітне людство стояло над бездонним  проваллям невідомого, очікуючи смерті. Після приходу Спасителя в людей з’явилось відчуття життя в вічності, яким  проникнуті ось ці слова колядки: «Дай нам мирно жити, Тобі угодити. І з Тобою в Царстві Твоїм повік віків жити».

Біль  без радості калічить людину безповоротно. А колядки дарують радість

Не можна вимагати від людини якоїсь абсолютної духовності: ніяких колядок, то все відволікає, і ці співи ― «томленіє духа»,  потрібно зосередитись на молитві, потрібно обовязково нити, коли всі кругом плачуть. Душа співає в храмі навіть тоді, коли горе переживає, тому що відчуває присутність Божу в своїй біді: «Якщо, Господи, добре від Тебе, то й зле не без Тебе».

Уставом не передбачається в церкві спів колядок. Так, то правда, але є ще й істина, тобто те внутрішнє переживання, яке людина приносить в храм в своєму серці і його виспівує перед Богом і людьми.

Я все-таки жива людина і не дивлячись на те, що намагаюсь зберігати спокій, довіряти Богу, все-таки дуже переймаюсь всім тим, що відбувається в житті моїх близьких і далеких ближніх.

Я йду до храму  не заради того, аби отримати естетичне задоволення від пісне співів. Вони просто супроводжують таїнства, що Господь творить руками священника. В таїнствах церкви черпаєш душевні сили, щоб любити, вірити і надіятись. І якщо колядка звучить у храмі, якщо вона прикрашає богослужіння, значить в ній теж присутня благодать Божа.

Біль  без радості калічить людину безповоротно, а колядки дарують радість, як і все те, що знаходиться в церкві.

Не кожен може збагнути глибину богослужбових текстів і часто слухає їх байдуже. А от колядка доступна для всіх, і в ній є все те, що так хочеться сказати людям про Бога. Але не завжди підбереш слова, все те, що так кортить відкрити одному Богу, але не лежить мелодія на серці.

Літургія і панахида розпочала для мене цей пам’ятний день, а завершили колядки і заупокійна літія.

Ви скажете, що тут суперечність, як можна  в таких обставинах  веселитись?

Я ще й більше скажу. Цей день для мене позначений не тільки гіркотою  особистих втрат. У Волновасі полягли  люди, що були моїми земляками, адже сам родом із Донбасу. І  тому я не можу залишатись байдужим до цієї скорботи.

Коли щось втрачаєш і молишся при цьому: «Господи, Ти подарував мені радість жити поряд з цими людьми, не відбери від мене втіху жити з Тобою, коли рано чи пізно все рівно забереш їх від мене. Не слухай моїх прокльонів і нарікань, не гидуй мною. Я не розумію і не можу  з вдячністю прийняти цей жорстокий, але ж Твій світ, як можна вбивати невинних дітей і мирних жителів, як Ти це допускаєш? ». «Ірод військо своє розсилає, Був би убієн Цар Нарожден, Од Марії Діви днесь воплощен»

Від безвиході перед лицем нечуваної жорстокості, я йду в храм до Невичерпної Любові.

Саме такі гіркі думки і почуття так давно, і ніби зовсім недавно я переживав після смерті батюшки. Саме так я переживаю Волноваху, я не шукаю правих і винуватих. Просто від цього не легше на душі. Та й хіба може збагнути істинний смисл подій така маленька людина, як я?

Від правди душевний біль перетворюється на муку без меж і границь. Краще в храмі впасти ниць і попросити в Бога милості, втихомирення душі, так само, як дві тисячі років назад серед небезпеки і тривоги люди до тихих ясел Спасителя шукали дорогу. «Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком на колінця припадають, Христа Бога вихваляють».

В колядках ― людські байдужість і неміч, які Бог приймає і ― прощає

Одна людина, що втратила від наглого пострілу свого чоловіка, якось призналась: «Ти знаєш, а мене нестерпна злість розривала на шматочки і розбивала вщент мою психіку. Ні, то не печаль по ньому, це якась жага люті.

І чим далі, тим більше я почала себе боятись. Я не могла помститися тим, хто це зробив. Тільки собі життя руйнувала своєю ж злобою. Кожному, хто мені трапиться під руку говорила: «Чому він мертвий, а ви живі? Це несправедливо!» Найстрашніше те, що я не могла любити його дитину.

Відчай виїдав всі сили, що потрібні для цього. Що це? Мене дуже налякала моя власна черствість до свого сина і я пішла, ні, побігла в храм, щоб не втратити останнє, що в мене залишилось ― нашу дитину». «Полетіла правда, та й по Божім світі ― Цар великий! Поклонились Йому вся земля, всі Божі діти, навіть митар» (авторська колядка В. Якимчука «Ясна зоря»).

Від правильних відповідей серце розривається навпіл, а зцілює цю рану лише смиренний спів душі, що знаходить слова в церковних гімнах, в псалтирі, в колядках. Як кажуть в народі, «коли козак співає, душа його плаче».

В колядках є все: і радість народження людини в цей світ, і сум, що так мало хто Його чекав, і розчарування в правді людській, і невмируща надія на милість Божу.

Потребують Божої втіхи мільйони, але до Ясел Божественного Немовляти прийшли одиниці. Дійшли таки, принесли дари і пішли собі своєю дорогою далі. Але не всі пішли за Ним, не зважились охороняти від небезпеки те кволеньке Всевишнє Тільце ― залишились тільки Йосиф і Марія.

В колядках ― людські байдужість і неміч, які Бог прощає і приймає людину, якою вона є, без жодних вимог і дорікань зустрічається з ангельською радістю простих пастухів і мудрих волхвів. Хоч і пішли вони своєю дорогою, про яку Євангеліє мовчить, але ж не без Бога.

І от про це віщає колядка, в котрій кожен може впізнати себе, свої сумніви і страхи, свої блукання і шляхи. «Ой, зійшла, зійшла правда на землю Та й обітала там між людьми, Все розказала, як треба людям, Як треба жить, як Бог велить. Де ж тая правда, звідки з'явилась? Де ж вона нині на світі є? – Там в Вифлеємі, в яслах родилась, А тепер в вірних серцях живе».

Той, Хто володіє всім Всесвітом, змиряється з царем маленького клаптика землі Іродом Великим і втікає до Єгипту.

Він по-дитячому природно вчинив, щоб колись повернутись і подарувати людям радість бути людиною. «Радість була, радість буде», ― співається в одній з народних колядок. І для цього не потрібно обов’язково мати якийсь солідний соціальний статус, а просто намагатись бути хорошою людиною.

Недаремно в цьому році відбувся такий збіг обставин і в цьому не вбачаю ніякої містики.

Бог все влаштовує просто і веде послідовно до кращого, головне ― йти за тією зіркою, яка вела волхвів, і не звертати. Бо ж та зірка ―то не астрономічне тіло, яке міг побачити весь світ, то ангел, що явився лишень тим, хто Месію чекав. І їх виявилось не так багато.

Зірка вела волхвів до Віфлеєма, але вони чомусь звернули з прямого шляху сердечної довіри і потрапили до Єрусалима. Так підказав їм розум ― а де ж ще царям народжуватись?

Побувавши в Ірода, вони, напевно, все зрозуміли і вже не просто з дорогими дарами, а з покаянням до Царя Вселенної йшли. Так, то історія і моїх блукань у пошуках істини, і тому такі знайомі для мене ті вічні сюжети коляди.

І прийшли волхви 
О нічній порі, 
Принесли волхви 
Три ясні зорі. 
Що одна вела 
До печероньки, 
А друга лягла 
У кучерики. 
А остання зірка 
Рокована – 
У найглибший сховочок 
Схована. 
Щоб не плакала 
Матір Божая 
Що та третяя – 
З терном схожая.

Олеся Мамич «Різдвяна колядка»

Колядка ― то ніби скорочений конспект Євангелія

А Євангеліє ― то розгорнута книга мого життя. Вічне і тимчасове, наше загальнолюдське горе і мій особистий біль знаходять вихід і втіху в Лиці богомладенця, яким його вимальовує перед нами колядка в доступній простій формі, а не в формулах Вселенських Соборів, які можуть збагнути лише спеціалісти.

В цих простеньких наспівах і не вельми вишуканих мелодіях відчувається цнотливий, творчий коментар євангельських подій, їх своєрідне переживання.

Можливо, він й історично недостовірний, але по суті своїй  правильний. Лишень в результаті тривалих диспутів на IV Вселенському Соборі отці дійшли згоди, що Той, Хто народжується предвічно від Отця, народився один єдиний раз від Матері.

А в колядках і правильно, і так чітко сповідується та інтонаційно підкреслюється ця догматична істина: «Бог народився, хто про це міг знати, Йосип старенький та Марія Мати».

Колядка ― то не веселощі серед горя, а радість у смутку, небесна вість про те, що навіть смерть то не пустка.

Ірод Великий знищив немовлят Віфлеємських. Це була безнадійно хвора людина, що навіть власних дітей не боялася вбивати.

Будучи одержимим жагою влади, він здійснював подібні акти насилля дуже часто над всім і над всяким без розбору. Хіба не про цю велику трагедію маленької, беззахисної, непомітної людини в цьому безмежному, жорстокому світі розповідає колядка? «А Ірод лукавий, Крепко в злість упав, Дітей всіх побити Воїнів послав: Дітей всіх побили, Мечі потупили, А Христос навік зоставсь».

Навряд чи Ірод до кінця зрозумів, Кого хотів знищити, навряд чи Пілат побачив, Кого він віддав на страту, навряд чи люди збагнули, Кого вони розіп’яли.

Тільки після Воскресіння стало зрозуміло в повній мірі, Хто народився, і то одиницям, які рознесли цю вість по всьому світу: «По всьому світі стала новина, що Діва Марія Сина родила».

Колядка саме на цьому акцентує увагу ― на проповіді Воскреслого Христа. Не веселощі, а новозавітна радість пронизує цю благочестиву традицію коляди, радість, що життя і смерть ― у руках Божих.

Немає значення, погано буде завтра, чи добре, головне ― щоб не покинув Бог

В рівненському храмі Бориса і Гліба вечір коляди розпочався з вечірньої служби і заупокійної літії за всіма загиблими, але не втраченими безповоротно людьми, що жили і помирали на нашій землі.

«Бог не є Богом мертвих, але живих, бо у Нього всі живі» (Лк. 20:38). Молитва Церкви ― то предстояння Христа за всіх людей. «Церква не розпочала, а продовжує молитись за всіх і за вся, ― сказав у своїй проповіді батюшка. ― В колядках ми прославляємо Бога, а хіба то не молитва, хіба то не прояв глибокої віри, що не без Бога ми перебуваємо в біді, що Він нас веде відомими Йому одному шляхами, а радість ― то свідчення, що Бог нас не покидає навіть тоді, коли здається що біль нестерпний?»

«Много согрішили, Спасе дорогий, Всі ми люди грішні, Ти один Святий: Прости согрішення, Дай нам обновлення. В день Христового Різдва».

У кожної людини рік розписаний по-своєму.

Є такі дати, які позначені червоним, а є, звичайно ж, забарвлені чорним.

Якось автоматично святкуються звичні свята і порядкові загальнообов’язкові дати.

Але є такі дні, що в календарі не зазначені, однак серце починає битися частіше, коли погляд зупиняється на них. І коли нарешті доживаєш до заповітного числа, то день не проходить, а пролітає.

В ці швидкоплинні дні святок і пам'ятних днів час ―  ніби туман, що слугує фоном того, що відбувається в душі, то пришвидшуючи, то уповільнюючи свій поступ. Хвилини ― немов доба, а година ―  як вік.

У цій казковій днині Різдвяної заметілі ти зупиняєшся і, озираючись на пережите, молишся за те, що тебе чекає в майбутньому. Немає значення, погане воно буде, чи добре, головне ― щоб Бог не покинув у добру чи лиху годину.

Коли з Богом ввійдеш в новий день, то тихо його переживеш, як планер, пролетиш зранку і сядеш ввечері.

Якщо без Бога ― то провалишся в глибини своєї внутрішньої істоти, ніби бульдозер, загрузнеш в болоті протиріч і смутку. «Бог Предвічний народився, Прийшов днесь із Небес, Щоб спасти люд свій весь, утішив вся».

Денис Таргонский
різдвяні колядки
колядки

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1900

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар