Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Євген Захаров: «У певному сенсі священик — також правозахисник»

Версия для печатиВерсия для печати
05 липня 2016 | Інтерв’ю

Розмова із правозахисником Євгеном Захаровим відбулася напередодні Дня Конституції. Це був чи не єдиний момент, коли у щільному графіку поїздок Україною випала можливість зустрітися для інтерв’ю. Бесіда стала своєрідним продовженням лекції пана Євгена, яку він прочитав у Відкритому Православному Університеті.

9 371 загиблий, 21 532 поранених…

«У нас є багато вільного часу — півтори години», — каже Євген Юхимович, поглядаючи на годинник. Дружина пропонує чаю, періодично дзвонить телефон — справ багато, турбують вже з наступного заходу. «Богословська тема — не моя», — ніби трохи змішано говорить пан Євген. Та, незважаючи на це, розмова розпочинається саме із Божих Заповідей, бо наше право, як каже пан Євген, ґрунтується саме на них…

Право — це образ справедливості і мінімум моральності

— Існує звичаєве право, — розповідає Євген Захаров, — яке, залежно від традицій, базується на тій чи іншій релігії. У мусульманських країнах право одне, в християнських — інше. У нашій культурі саме Божі Заповіді є системою базових принципів. На них стоїть уся християнська цивілізація, зокрема й право. Тобто, воно має обов’язково відповідати цим Заповідям. Інакше не буде правом.

— Коли Адам і Єва порушили створені Богом правила перебування в раю, то опинилися в умовах «поза Богом». Відтоді люди вимушені були створювати земні правила життя та співіснування. Однак насправді ми бачимо, що люди самі своїх же правил не можуть дотримуватися…

— Тут є проблемі, які, на мій погляд, не пов’язані з релігією. Щоб люди дотримувалися законів, закони мають бути справедливими. А буває, що вони несправедливі і є неправовими, бо суперечать праву, хоча насправді не повинні. Володимир Соловйов казав, що право — це мінімум моральності. Право — це образ справедливості, який виражений у спеціальній формі — правовій. Мають бути такі закони, що виросли зі звичаїв, які закріплюють звичаї, які в свою чергу базуються на цих самих Заповідях.

Але буває так, що закони неправові. Тому що при їх ухваленні діє традиція, рудименти старих, наприклад, радянських, практик, які навпаки Божим Заповідям суперечили. І все це дуже серйозно впливає на наше сьогодення, в т.ч. і на право, і на створення законів.

Хочу навести приклад. У нас є така правова проблема — люди не отримують платню, яку заробили на державних підприємствах, тому що ці підприємства банкрути і їм немає чим розплатитися. Як мало би бути? Якщо підприємство — банкрут, то або держава бере на себе обов’язок заплатити людям борги, або треба продавати майно боржника і розрахуватися з усіма людьми.

Але держава висунула інший критерій. Вона сказала: спочатку всі борги віддайте державі, а потім людям. Це в чистому вигляді сталінське «золоте правило», радянська логіка: спочатку держава, потім — люди. І виникає ситуація, коли десятки тисяч людей не можуть отримати зарплатню, бо є такий мораторій.

Наші судді ділять свої рішення на законні і справедливі

У цій самій площині й невиплати пільг різним верствам населення, наприклад «дітям війни», яких було 8 млн. У 2002 р. для них ухвалили пільги. Це був чистісінький популізм, який не мав жодного відношення до прав людини! Пояснити, чому людина 1945 року народження має право на пільги, а 1946-го не має, на мій погляд, неможливо. Але тепер ці 8 млн. знають, що їм держава «винна».

І замість того, щоб позбутися нездійсненних обіцянок, які державі не під силу, вони усе одно залишаються. Парламент не бере на себе відповідальності скасувати ці норми. І так відбувається з усіма соціальними гарантіями, яких дуже багато. А скільки у нас ветеранів спецслужб отримують всілякі доплати?  Внаслідок цього в бюджеті немає коштів на пенсії, бо це є однією з причин. Тож видно, що іноді закони несправедливі, неправові і їх треба змінювати.

А що робити в цій ситуації судді? З одного боку, є закони, на підставі яких він має судити. І закон каже: «дитині війни» треба виплатити грошову компенсацію. Приходить людина в суд, і суддя мусить винести рішення, що держава винна. Після цього людина починає вимагати, щоб їй заплатили.

Але з іншого боку, той самий суддя чудово розуміє, що у держави коштів для виплат немає. Це розуміє не тільки суддя, а й державні службовці. І маємо таку ситуацію, коли щодо пільг є рішення навіть Конституційного суду, що вони задовольняються в межах можливості. Тобто уряд вирішує: коли є кошти — платить (вирішує, кому і скільки), коли немає — не платить. А в законах все залишається.

Ця ненормальність залишається, і як наслідок — призводить до конфліктів. Це плекає радянську ментальність, зберігає бажання, щоб держава тебе утримувала. І це заважає українському поступу загалом. Тому суддям важко, у них також є внутрішній конфлікт. Вони розуміють, що мають ухвалити таке рішення. Між іншим, самі судді ділять свої рішення на законні і справедливі...

Коли мусиш взяти на душу гріх — вчинити по закону

Можна навести й інші приклади. В нас дуже часто людей звинувачують у злочині, щоб виконати план по розкриттю, і обвинувачують тих, хто насправді нічого не скоював. Коли справа доходить до суду, суддя бачить, що на цю людину немає доказів вини. Що робить суддя? Раніше, за старим Кримінальним кодексом, він міг відправити справу на додаткове розслідування і знімав із себе гріх рішення, коли він засуджував невинну людину. Добре, коли ця людина була на волі. А якщо вона сидить у слідчому ізоляторі? А випустити з ізолятора — за це суддю покарають, і прокуратура вимусить повернути людину назад, бо така в нас кримінальна система переслідування.

А зараз ситуація іще жорсткіша. За новим Кримінально-процесуальним кодексом не можна відправити справу на додаткове розслідування. От суддя і починає шукати варіанти: чи дати підсудному строк по тій статті, що його обвинувачують, чи то задовольнити підсудного, замінивши статтю на більш легку, дати менше меншого, щоб обмежитись тим, що людина вже відсиділа у слідчому ізоляторі, і випустити її на волю. І людина буде задоволена, що вона таки вийшла. На те, що в неї судимість за нескоєний злочин, вона вже закриє очі! І прокурор буде задоволений, що справа закінчилася обвинувальним вироком. Але насправді це ненормальна ситуація.

Що мав би робити суддя? Виправдати цю людину взагалі. Але в нас виправдальних вироків на 200 тис. справ на рік — 200-300, тобто не більше 0,2%. Бо немає такої звички — виправдовувати людей. І якщо суддя це зробить, прокурор обов’язково оскаржить цей вирок у вищій інстанції, яка з великою долею ймовірності вирок скасує. Може вийти так, що для підсудного ще й гірше, якщо суддя буде принциповим і його звільнить. Бо пізніше інший суддя скасує виправдальний вирок, людина на волю не вийде, і це буде тривати далі. Тобто суддя змушений робити так, щоб якось задовольнити і себе, і підсудного, і адвоката, і прокурора.

От вам приклади, коли люди змушені вчиняти таким чином, що вони фактично порушують Божі Заповіді.

Справедливість має бути вища, ніж закон

— З цієї точки зору Божі Заповіді виглядають і моральнішими, і справедливішими, ніж закони.

— Так. Але слід сказати, що тут є ще одна проблема. Насправді здійснення цих Заповідей є не таким простим ось в якому сенсі: здійснення Заповідей для однієї людини означає порушення Заповідей для іншої. Ще Монтень говорив, що щастя однієї людини полягає в нещасті іншої.

У людей різні інтереси. І вони завжди опонують один одному. І здійснення одного інтересу означає зневагу до інтересу іншого.

— Можна ще зрозуміти, коли порушується заповідь «Не твори перелюбу». Тому що її дотримання перешкоджає, наприклад, справжньому коханню. А якщо це заповідь «не вкради» або «не вбий»? Якщо ти вбив, то мусиш же відповідати?

— Безперечно. Так, як із правами: є права абсолютні і є права такі, які обмежують в силу якихось причин.

Недавня історія із сайтом «Миротворець» є дуже типовою в цьому сенсі. Коли оприлюднили імена цих людей (журналістів, які акредитувалися на окупованих територіях Донбасу — ред.), то це інформація, яка має суспільний інтерес, те, про що суспільство хоче знати. Але це порушує право тих людей на приватне життя. Їх імена оприлюднили — вони зовсім цього не бажали.

Проблема в тому, що тут не має бути однозначної відповіді на запитання в такій ситуації.

Наприклад, ніхто не обвинувачує людей, які оприлюднили панамський список власників офшорних підприємств. Тим, що оприлюднили їх імена, також порушили їхнє право на приватність. Але вважається, що це дія правильна, бо таку суспільну інформацію необхідно знати, і шкода від розкриття імен цих людей є значно меншою, ніж шкода, якби ми цих імен не знали.

Щодо журналістів зі списку «Миротворця» — деякі люди також так вважають, але більшість стоїть на позиції, що не можна було розкривати їхні імена, бо образили таким чином їхню честь і гідність.

Уявіть, що зараз хтось візьме і опублікує якісь дані про наших багатіїв, які вкрали кошти з бюджету. Я абсолютно певен, що цих розкривателів не будуть за це переслідувати. Тобто суспільство вважатиме, що вони праві. Якщо вкрав, то ми маємо знати, хто і скільки.

— А як насправді має бути?

— Це вирішує суд: саме він зважує, де більша шкода. Так має бути, але у нас так не відбувається. У нас дуже велике значення мають свідомість, політична доцільність, думка наших еліт. У результаті виходить, що політична доцільність важливіша, ніж право. А часто в людей доцільність важливіша, ніж Божі Заповіді.

І завжди цікаво простежити дії політиків з тієї точки зору, чи порушували вони Божі Заповіді своїми діями, чи ні.

— Як це зробити?

— Це непросто. Але думаю, є такі християнські філософи, які могли б робити такі речі. Насправді я вважаю, що треба спиратися все ж таки на право. Якщо закон неправовий, то треба його скасовувати і замінювати на правовий, який би відповідав справедливості.

— Справедливість має бути вище, ніж закон?

— Думаю, що так. Але поки що на рівні формального права так не відбувається. Часто буває, що сам закон по собі не такий поганий, здається, що він справедливий, але його застосування і практика його використання є несправедливими.

Ті, кого розстріляли в полоні, обрали гідність

— Ви трохи торкнулися теми сайту «Миротворець» і ми заговорили про війну. Як бути із питаннями гідності тим людям, які перебувають у воєнних умовах: коли людина потрапляє в полон, коли її піддають тортурам? Як зберегти свою гідність, чи як людині сприймати себе гідно на війні? І що робити жертвам насилля, гідність яких була сплюндрована?

— Тут не можна дати ніякого рецепту, бо в тих ситуаціях могло бути так, що, зберігаючи гідність, можеш втратити життя. А далі все залежить від людини, що для неї важливіше — зберегти життя і втратити гідність, а потім жити з цією травмою; або гідність важливіша, і людина готова позбутися життя, але зберегти достоїнство? Люди різні, і буває все по-різному.

Можна згадати приклад Пушкіна. Коли він дізнався, що Микола І читав його особисті листи до дружини, він впав у таку лють, що навіть утратив свідомість і його відливали водою. Бо ж постраждали честь і гідність його самого, дружини… Пушкін викликав Дантеса на дуель і внаслідок цього загинув. Ось приклад того, коли честь і гідність важливіші, ніж життя. Бо людина, ризикуючи життям, вчиняє дії, які ведуть до загибелі.

Думаю, ті, кого розстріляли в полоні, обрали гідність. Так сталося внаслідок того, що люди відмовилися вчиняти дії, які ображали їхнє достоїнство. Це було для них нестерпно, і їх за це просто застрелили. Знаю навіть такі історії —вони були насправді...

Тому кожна людина має вирішувати сама, як їй бути в цій складній ситуації.

У певному сенсі священик — також правозахисник

— Яке порушення прав ви вважаєте найстрашнішим? Що для вас найгірше?

— Найгірше — це залежати від волі іншої людини, тобто втрата свободи. Для мене найважливіше — це вільно управляти моєю власною долею, вчиняти так, як я хочу, а не так, як хтось від мене буде вимагати. Тому для мене такі речі, як залежність, є найстрашнішими.

Для Пушкіна виявилося найважливішим право на приватне життя. Він тоді сказав: «Я готовий бути моєму імператорові рабом, але холопом — ніколи».

— Власне, спадає на думку, що свобода — це одна з якостей, яку людині залишив Бог, щоб людина могла вибирати. Дивно, чому люди іноді відмовляються від своєї свободи і віддають перевагу тому, щоб хтось вирішував, як їм жити?

— Люди є різні. Для одних найважливіша свобода. Для інших проблема вибору є дуже важкою, і вони бажають, щоб за них хтось вирішив складну проблему. Знімають із себе відповідальність і їм так простіше. За це людей засуджувати не можна.

— Що для правозахисника є пріоритетним — права людини чи Божі Заповіді?

— Як сказав Володимир Григорович Буткевич: «Загальна декларація прав людини — це моя Біблія». Тобто є люди, які вважають, що права людини фактично створюють ледь не нову релігію, нову філософію. Для них це дуже багато важить.

Для мене це тільки інструмент і нічого більше. Інструмент громадського контролю, мова, якою можна розмовляти. Це в жодному разі не може бути більше, ніж Божі Заповіді.

— Якою ви бачите роль, функцію священика для людини?

— У певному сенсі священик — також правозахисник. Думаю, коли священик на сповіді розраджує людину, це дуже схоже на те, що робить правозахисник, коли до нього приходить людина зі своєю проблемою. І для нього так само головне — вислухати людину, зрозуміти її проблеми, увійти в її положення і дати їй поради і консультації, щоб допомогти у вирішення проблем. Гадаю, це дуже схожі ролі.

Бесіду вела Вікторія Кочубей

Євген Захаров
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1760

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар