Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

ХРАМНАШ, або Як ділитимемо храми. Георгій Коваленко

Версия для печатиВерсия для печати

У гугл-блозі ректора Відкритого православного університету о. Георгія Коваленка — нова публікація. «ХРАМНАШ, або Як ділитимемо храми».

«Цей текст був написаний у вересні, — розповів о. Георгій у своєму ФБ. —  Потім у жовтні він став частиною доповіді на одній поважній миротворчій конференції. А потім цікаві події і новини так швидко змінювали одна одну, що я майже забув про нього. Але сьогодні мав цікаву зустріч, під час якої збагнув, що посилаюся на текст, який так і не був опублікований. Тож виправляюся...»

Крім того, до появи тексту спричинилося опитування, яке отець-ректор провів до участі в міжнародній конференції серед учасників Мережі відкритого православ’я.

Кому після Томосу має належати храм?

Питання «Чий Крим?» є найпростішим тестом геополітичних вподобань після окупації півострова Росією, а вислів «Крим — наш» став не тільки мемом, але й відповіддю, яка зовні однаково, але зовсім з різним значенням, звучить з вуст різних груп людей. Громадяни України, і я серед них, разом зі світовою спільнотою вважають Крим тимчасово окупованою територією України. Мешканці півострова у ці слова вкладають зовсім інший сенс. Окупаційна влада і ура-патріоти держави-агресора — ще інакший. Кримські татари мають власну точку зору, бо Крим — це єдина в світі земля, яку вони можуть назвати своєю. Але, де-факто, Крим знаходиться в руках тих, хто його захопив силою. А для тих, хто не згоден і не встиг виїхати, може знайтися місце за Північним полярним колом.

Храми — не фортеці в осаді, які обов’язково треба брати штурмом

Так само православні віряни в Україні вже майже 30 років, заходячи до храмів, які зовні нічим не відрізняються один від одного, запитують: «Чий храм?» Виявляється, що храми в Україні можуть бути православними трьох видів, а ще й греко-католицькими. Хоча майже третина українців (за даними соціологічних досліджень) не бачить між ними жодної різниці. Всі інші, включно з органами державної реєстрації статутів, за винятком декількох спірних парафій, на сьогодні визначилися, чий «храмнаш». 

Але ситуація може радикально змінитися вже в листопаді-грудні.

Та церква, яка протягом останніх 30 років хизувалася визнанням себе Вселенським православ’ям, тепер не бажає визнавати дії Вселенського патріарха в Україні. Московське церковне «начальство» в дусі «від сов’єтського інформбюро» заявило про «вєроломноє нападєніє», а київський Синод відмовляється від будь-якого діалогу і перемовин. В Почаєві спортивного виду хлопці вдягають футболки із закликами «готуватися до війни», «православні» депутати пророкують Україні громадянську війну, духовенству — створювати загони охорони і вибудувати систему термінового оповіщення парафіян. Таке враження, що всі в Московському патріархаті готуються до війни і силового протистояння.

На цьому фоні заява Мережі Відкритого православ’я з пропозицією «замість війни юрисдикцій — мирне співіснування, співпрація і співслужіння» виглядає як заклик Кота Леопольда «Ребята, давайте жить дружно!» з відомого для «тих, кому за…» мультфільму.

«Ми пропонуємо замість війни юрисдикцій — мирне співіснування, співпрацю і співслужіння»

Хоча, як знають ті, хто, все ж таки дивився мультфільм про Кота Леопольда, він виявився не таким наївним, як могло здатися на початку.

Але, якщо вам не подобається порівняння з мультяшними героями, можемо згадати декілька фраз зі Святого Письма. Перша належать Самому Христу, Який говорив: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». А друга — порада від апостола Павла: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми».

До чого це я? А до того, що релігійне життя — не війна, церква — не армія, вірні — не солдати, священики — не замполіти, єпископи — не генерали, синод — не генштаб, патріархи і митрополити — не головнокомандувачі, а храми — не фортеці в осаді, які обов’язково треба брати штурмом.

Церква має бути спільнотою любові і взаємної поваги.

А ще в Церкві мають бути механізми соборного обговорення і прийняття рішень.

Більш того, реальне церковне життя відбувається на парафіях і в монастирях, а не в кабінетах єпархіальних управлінь і митрополій. І реальна відповідальність за храми і все, що відбувається в них і довкола них, лежить на реальних церковних громадах, які складаються з духовенства і вірних, які приходять до цього храму і підтримують його, в т.ч. і матеріально.

Більш того, саме місцева парафіяльна громада є в Україні і реальною юридичною одиницею. І, як юридична особа, саме церковна громада володіє або користується храмом.

Тому, коли в Москві кажуть «наші храми в Україні», це не має жодного юридичного сенсу і навіть в церковно-канонічному сенсі потребує зворотної реакції громад цих храмів на кшталт: «Кирил — наш патріарх». А всім відомо, що в Україні велика кількість православних громад, які продовжують зараховувати до Московського патріархату, взагалі не поминають Московського патріарха.

Коли єпископ тієї чи іншої церковної області говорить: «Це мої храми», — це також потребує зворотного підтвердження від духовенства і вірних: «Так, це наш єпископ».

Коли священик говорить «це мій храм», має бути відповідь церковної громади: «Так, це наш пастир». А найкраще, коли громада з настоятелем усвідомлює свою суб’єктність і відповідальність, говорячи: «Це наш храм».

Але кордони громади чітко не визначені, і «це наш храм» говорять всі місцеві жителі, які хрестили в ньому дітей чи заходять до церкви на Пасху, Різдво чи по святу воду.

Я вже не кажу про історичні пам’ятки чи загальношановані святі місця і монастирі, про які кожен українець може сказати «це наше». А відповідальність за збереження пам’яток лежить не тільки на церквах, але й на українській державі.

Юридично-майновий вимір

Протягом цього року наше суспільство вивчило декілька нових церковних слів, серед яких найголовніші — «автокефалія» (визнана церковна незалежність) і «Томос» на це від Вселенського патріарха. З нетерпінням і радістю, за даними останнього соціологічного опитування, визнання Православної церкви України очікують 31% українців, 21% — проти, а майже 40% — байдуже.

Є у цього питання й юридично-майновий вимір. І знову дуже гостро може постати питання «Чий храм?».

Головним чином питання «залишатися в Московському патріархаті чи долучатися до визнаної Української церкви?» постане саме перед духовенством і вірними Української православної церкви Московського патріархату. І хоча велике церковне керівництво продовжує декларувати «храминаші», вирішувати це питання доведеться безпосередньо в релігійних громадах, які вже сьогодні, не без допомоги агресивної пропаганди, розділені на непримиренних прихильників і противників автокефалії.

Мене тішить заява Президента про те, що українська держава захистить право духовенства і вірян як на перехід до Помісної церкви, так і на можливість залишитися в Московському патріархаті. Це означає, що держава, на відміну від 90-х, не планує бути нейтральним спостерігачем за силовими міжцерковними розбірками і планує забезпечити правопорядок, дотримання законів і повагу до прав громадян на свободу вибору, в т.ч. і релігійного.

Але чи втримається ситуація в правовому полі і чи втримаються від розпалювання ворожнечі і застосування сили віруючі, залежатиме не тільки від державної влади, але й від того, чи зможуть самі громади знайти несилові варіанти вирішення спірних питань і розв’язання конфліктів.

Насправді, ми побачимо не спроби однієї церкви захоплювати храми іншої, а ситуації, коли розділення відбудеться всередині парафіяльної громади, коли в одному храмі виникнуть дві громади і кожна буде вважати, що «храмнаш». 

Саме для того, щоб показати, що силовий варіант не є єдиним можливим варіантом розвитку подій, а є й інші варіанти, ми у «Мережі відкритого православ’я» провели опитування (без претензії на соціологічну репрезентативність, але в спільноті, яку можна вважати експертною і зацікавленою) на тему: «Якщо після надання Томосу громада УПЦ розділиться на прихильників і противників автокефалії, якій з частин громади має належати храм?».

Нами було запропоновано 5 варіантів відповіді на це питання, але надана можливість членам спільноти і самим додавати власні варіанти. В результаті ми отримали ще 6 шляхів розв’язання дилеми. Саме один з них виявився найпопулярнішим серед тих, хто взяв участь в опитуванні.

На противагу силовому розвитку подій насправді існує безліч мирних шляхів вирішення спірних питань

Я хочу тут навести усі 11 варіантів відповідей для того, щоб показати, що на противагу силовому розвитку подій, в безальтернативності якого нас намагаються переконати пропагандисти «руського міра» і їх адепти в Україні, насправді існує безліч мирних шляхів вирішення спірних питань, якщо мати добру волю, відмовитися від мови ворожнечі і визнати право іншого на власний вибір.

Для мене важлива не кількість відсотків, які набрала та чи інша відповідь, а кожен з варіантів як можливість і як початок публічного соборного діалогу.

Також дозволю собі короткі коментарі щодо кожного з варіантів на запитання: «Якщо після надання Томосу громада УПЦ розділиться на прихильників і противників автокефалії, якій з частин громади має належати храм?».

Варіант І відповіді, який підтримали 31% опитаних:

«1) ввести фіксоване членство в громаді; 2) опитати реальних членів; 3) якщо 2/3 чи більше визначилися — їхня власність, інакше — почергово»

Коментар: На сьогодні в православних громадах України відсутнє поняття фіксованого членства. Воно може бути введене на рівні окремої громади, але для цього мають бути внесені відповідні зміни до статуту громади. Для того щоб фіксоване членство було введене для всіх громад, мають відбутися зміни до законодавства.

Варіант ІІ (29%):

«Почергове служіння обох громад в одному храмі і юридичний договір між двома спільнотами про це».

Коментар: Можливість почергового служіння є в українському законодавстві, але представники Московського патріархату завжди були категорично проти такого варіанту, мотивуючи побоюванням захоплення і неможливістю надавати храм невизнаним «розкольникам». Якщо в Україні буде дві визнані світовим православ’ям церкви, ситуація дещо зміниться. Але все одно немає впевненості щодо зміни позиції МП, тому цей варіант потребуватиме доброї волі обох частин самої громади і юридичного оформлення домовленостей.

Варіант ІІІ (12%)

«Храм має перейти у власність громади Української Помісної Церкви, бо саме вона є церквою українського народу».

Коментар: Цей варіант можна вважати найбільш радикальним і небезпечним, бо він не передбачає альтернативи і може спровокувати конфлікти. Але й тут існує мирний варіант: на досвіді Естонії можемо побачити, що в одній країні існують юрисдикції Московського і Константинопольського патріархатів. При цьому все майно згідно закону належить Естонській церкві Константинопольського патріархату, яка відмовилася від будь-яких спроб «виселяти» парафії патріархату Московського, які продовжують користуватися храмами на правах символічної оренди.

Варіант ІV (10%)

«Треба враховувати бажання тих, хто реально утримує церковну нерухомість, щоб уникнути "церковного рейдерства"»

Коментар: Дуже слушне зауваження від тих, хто взяв участь в опитуванні. Бо, дійсно, є спільнота або особа, участь якої в будівництві чи оздобленні храму була відчутнішою за інших. В історії православ’я є приклади ктиторських храмів і монастирів. Так само в Україні відродилися не тільки парафіяльні, але й домові храми не тільки на території приватних садиб, але й в установах колективної власності.

Варіант V (7%)

«Якщо 2/3 членів громади на відкритих зборах проголосували за зміну конфесії — храм переходить їм, якщо лише 50% — почергова служба».

Коментар: Головне питання, як організувати ці відкриті збори (напевно, малися на увазі збори, в яких зможуть взяти участь не тільки постійні парафіяни, але й більш широке коло місцевих жителів). Але як унеможливити автобусні «каруселі», як це бувало під час виборів, або під час захоплень храмів Константинопольського патріархату Московським патріархатом у Франції?

Варіант VІ (4%)

«Це має бути прописано в Угоді про мирне співіснування, співпрацю і співслужіння між громадами».

Коментар: Цей запропонований варіант можна вважати тлумаченням Варіанту ІІ, але з конкретною назвою Угоди в дусі заяв Мережі відкритого православ’я.

Варіант VII (3%)

«Храм має залишитися у власності громади тієї юрисдикції, до якої він і належав. А нова церква нехай будує нові храми».

Коментар: Невелика кількість відсотків цієї відповіді, яка була запропонована серед перших авторами опитування, говорить про те, що та частина громади, яка забажає зміни юрисдикції, не буде готова просто піти з храму і будувати новий.

Варіант VIII (2%)

«Храм має відійти до більшості. А меншість нехай шукає інше приміщення».

Коментар: Цей, запропонований авторами опитування і, на перший погляд, абсолютно логічний варіант, також не отримав підтримки. Єдине пояснення, що серед опитаних більшим є запит на мирне співіснування і співслужіння спільнот, ніж на їх повну сепарацію.

Варіант IX (2%)

«Храми, які є культурними пам’ятками України чи знаходяться в державних установах, повинні перейти до Помісної церкви, а інші — по рішенню громади».

Коментар: Такий невисокий відсоток підтримки, якщо не зважати на те, що варіант було додано не одразу, можна тлумачити як небажання учасників опитування бачити державу тією інституцією, яка буде вирішувати, кому належить храм, навіть, тоді, коли цей храм є пам’яткою. З іншого боку, значна кількість пам’яток, а особливо храми в державних установах, перебувають саме в державній власності і передані в користування тієї чи іншої громади. Сподіваємося, що саме на прикладах таких храмів держава матиме можливість продемонструвати себе як ефективного модератора у запобіганні і вирішенні конфліктних ситуацій.

Варіант Х (1%)

«Тимчасовий мораторій на перехід храмів до інших юрисдикцій».

Коментар: Цей варіант також був доданий серед останніх. Але, якщо на це не зважати, то можна констатувати, що відкладати питання «Чий храм» до кращих часів ніхто не збирається і доведеться шукати відповідь.

І останній Варіант ХІ (1%)

«Храм має бути у власності тієї частини громади, з якою залишиться священик».

Коментар: Не зважаючи, що це варіант відповіді був запропонований авторами від початку, він виявився найменш популярним. Можливо, це пояснюється тим, що в Мережі відкритого православ’я зібрані люди, які прагнуть відновлення соборності в Церкві, а це означає, що голос громади для них не менш важливий, ніж голос настоятеля. Але, все одно, вважаю, що саме від позиції священика і його вміння бути фасилітатором у спільноті буде залежати, чи вдасться громаді мирно і по-християнськи виходити з конфліктних ситуацій.

***

Підсумовуючи, дуже хочеться вірити, що за останні 30 років, які пройшли від початку падіння богоборчого атеїстичного режиму, ми чомусь навчилися і наш світогляд став більш християнським, ніж більшовицьким. І ми спроможні сприймати слова «ХРАМНАШ» не як бойовий вигук перед початком битви за нього, а як свідчення того, що храм, у той чи інший спосіб, належить усім, хто до нього приходить. А найголовніше, храм — це дім Божий, де збираються люди, які пам’ятають слова Христа: «По тому дізнаються всі, що ви мої учні, якщо матимете любов між собою».

А ще варто не забувати, що Церква — це не будівля з каміння, а спільнота з людей. «Бо ви храм Бога Живого, як сказав Бог: Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм!»

Блог прот. Георгія Коваленка

Протоиерей Георгий Коваленко
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
Мережа відкритого православ'я

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
639

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар