Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Два воспоминания об одном ректоре

Версия для печатиВерсия для печати
12 березня 2016 | Постать

Об отце Николае Забуге рассказывают люди, близко знавшие его и как ректора Духовных школ, и как студента Черновицкого университета — заместитель директора Киево-Печерского заповедника Валентина Колпакова и студенческий друг Николая Забуги Петр Рыхло.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: София Забуга: «С папой было легко...»

***

Валентина Колпакова. СЛОВО О РЕКТОРЕ

Время, уносящее и хранящее нашу память, неумолимо. Отделиться от прошлого невозможно, оно хранится в подвалах нашей памяти и проявляется часто, помимо нашего желания.  Что-то стирается, а что-то остается навсегда. Иногда кажется, это было вчера, а все размыто и припорошено годами. Но среди многих жизненных встреч есть такие, воспоминания о которых согревают и осветляют душу. Не бывает встреч случайных, каждая из них должна была произойти.

Конец 80-х годов ХХ века. 1988 год. Возрождение монашеской жизни в Киево-Печерской Лавре. Сосуществование на одной территории действующего монастыря и Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника. Новые отношения, новые правила жизни, новые люди. Всему тогда надо было учиться, ведь даже обращение к наместнику и первым монахам Лавры было непривычным.

Приходилось решать много самых разных вопросов, возникающих каждый день. Большинство из них были привычны для музейных сотрудников и непонятны для монахов и наоборот: что было очевидно для них, не понимали мы. Необходимо было время для взаимного познания и понимания общей большой ответственности за судьбу и будущее великой православной святыни — святой Киевской Лавры. Мы учились друг у друга, обогащались новыми знаниями и делились опытом.

Всегда с большой теплотой вспоминаю первого наместника возрожденной Киево-Печерской Лавры, тогда игумена, а ныне — митрополита Тульчинского и Брацлавского Ионафана (Елецких). Именно ему пришлось восстанавливать обитель, налаживать монашескую жизнь, возрождать богослужение, заниматься организационными вопросами.  Не счесть наших бесед, раздумий, общего беспокойства о состоянии лаврских пещер. Это были поистине питающие душу встречи.

На тогдашней волне возрождения духовной жизни неизбежно встал вопрос об открытии духовной семинарии. Власти обещали выделить для нее необходимые помещения в городе. Но время шло, а  помещений не было. И тогда решили — пока выделят помещения, временно открыть семинарию на территории Киево-Печерской Лавры. Так с 1 октября 1989 года на святой лаврской земле была возрождена Киевская духовная семинария.

Я была хорошо знакома со всеми ректорами Киевских духовных школ с первых дней ее возрождения. Как же трудно было ее первым руководителям! Ведь приходилось, по сути, все начинать с нуля. Возрождалась Лавра, возрождались  Киевские духовные школы в непривычном для них месте. Это были годы становления, много проблем надо было решать и первому наместнику монастыря игумену Ионафану, и первому ректору семинарии протоиерею Петру Влодеку. Через два года он был переведен в г. Луцк, а новым ректором назначен архимандрит Даниил (Чокалюк).

Еще через год, в 1992-м, исполняющим обязанности ректора стал протоиерей Александр Кубелиус, а уже с конца осени 1993 года — исполняющим обязанности ректора Киевских духовных школ был назначен протоиерей Николай Забуга. В 1994 году он был утвержден в этой должности и занимал ее до мая 2007 года — долгих и трудных тринадцать с половиной лет. Все, чем сейчас гордится семинария и академия, было заложено отцом Николаем и первыми ее преподавателями, потом развито владыкой Антонием и профессорско-преподавательской корпорацией.

В 42 — жить сначала

Отец Николай стал ректором в 42 года. Возраст зрелого человека, за плечами — годы учебы на факультете романо-германской филологии Черновицкого государственного университета, преподавательская деятельность, офицерская служба в составе контингента советских войск в Афганистане, за что был награжден орденами Красной Звезды и «За мужество»,  и снова преподавательская и переводческая деятельность уже в Киеве. Жизнь светского человека…

Но в сентябре 1990 г. Николай Забуга  поступил на учебу в Киевскую духовную семинарию, окончил ее экстерном, а уже фактически через 3 года, приняв священнический сан, возглавил ее, став ректором. С тех пор его жизнь навсегда посвящена Церкви, Киевским духовным школам.

Что стало толчком к такому резкому изменению жизни? По словам самого отца Николая, его решение не было спонтанным. Он шел к нему через многие поиски истины, долгие размышления, войну, потери друзей. Ответы на, казалось бы, неразрешимые вопросы находил в Святом Писании. Решил расширить свои знания — поступил в семинарию, одновременно преподавал в ней. Как губка, впитывал все новое, много читал, имел хорошую профессиональную память переводчика, что помогало ему в учебе. Очень любил книги, знал в них толк, собирал. Став ректором, большое внимание уделял библиотеке Академии.

Первые годы становления  возрожденных Киевских школ были трудными, и практически все они прошли через сердце  сначала преподавателя а потом ректора о.Николая Забуги. Ведь не было ничего: ни помещений для занятий, ни помещений для жилья, ни книг. Условия жизни первых студентов были поистине подвижническими.  Необходимо  было думать, как прокормить учащихся, во что одеть.  Приходилось самим обустраивать учебные и жилые корпуса.

Неоценимую помощь оказывал Духовным школам Блаженнейший Митрополит Владимир. С первого дня своего прибытия  на Киевскую кафедру он был всей душой расположен  помогать школам. «Собственно говоря, наши Духовные школы держатся исключительно его молитвами, попечением, его казной, ведь у нас нет своих денег. Митрополит Владимир всегда искренне откликается на все наши нужды и проблемы. Я никогда не слышал от него слова “нет” в отношении потребностей Духовных школ», — говорил ректор.

Отец Николай всегда благодарил наместника Лавры владыку Павла за помощь, которую он оказывал Академии и семинарии. Без его участия возрождение духовних школ было бы сложным. Именно благодаря трудам первых ректоров — протоиереев Петра Влодека и Николая Забуги,  преподавателей и студентов сегодня мы можем говорить о том, что возрождение Академии состоялось.

Отдавали ли они себе отчет в том, что творят  новую страницу истории знаменитой Киевской духовной академии? По прошествии стольких лет забытия и неверия она поднималась их трудами и стараниями, их верой и силой духа, их терпением и великим желанием, их любовью. Они были первыми — и этим все сказано.

Кроме необходимости создавать материальную сторону жизни духовних школ, надо было строить главную ее составляющую — коллектив, наполнять его высококлассными преподавателями, знающими и требовательными. Надо было из разрозненных  молодых студентов создать единую семью, окружить их вниманием и добротой, научить и воспитать  будущих пастырей и тружеников Церкви. Создать коллективный дух,  умение поддерживать друг друга не только словами, делами, но даже молчанием, подставляя братское плечо. Это сложная, ежедневная работа души, требующая самоотдачи и жертвенности.

Духовная школа в Заповеднике

Отец Николай хотел, чтобы будущие священники расширяли свой кругозор, были начитанными, заботились о памятниках  культуры и понимали, в каких храмах им придеться служить, научились быть внимательными и умели слушать. «Это особое умение, не каждому оно дано», — говорил протоиерей Николай. «Воспитать его — одна из наших задач. Ведь молодым батюшкам, приехавшим на приходы, надо уметь найти нужные слова в беседе, уметь выслушать и молодого, и старого, быть сдержанным и терпеливым, быть примером в жизни. Многое придет с годами, но основы такого поведения мы обязаны заложить сейчас. Не у каждого нашого абитуриента была возможность получить хорошее образование. Не их это вина. Но теперь они в столице, в центре страны. Живут на территории великой святыни. Пускай не  упускают такой возможности, учатся всему, широко открыв глаза. Церкви нужны молодые, образованные священники. Не «начитчики» Святого Писания, а духовные пастыри, способные вести людей, причем людей разных, ко Христу».

Выпуск образованных богословов — результат упорного и вдохновенного труда как преподавателей, так и студентов.  Это при Забуге начали издавать  «Труды Киевской Духовной Академии», журнал «Православний вiсник», главным редактором которых он был. В них наряду со статьями преподавателей публиковались и первые опыты      студентов Академии.

Можно сказать, что воспитанникам и студентам Киевских духовных школ повезло в том, что их учебное заведение располагалось на территории Киево-Печерской Лавры, где витает дух и тот неуловимый аромат времени, который был присущ давно ушедшим столетиям.

Какое это счастье — каждый день, ежечасно иметь возможность прикасаться душой к великим нашим святыням, созерцать величественный архитектурный ансамбль, занесенный в Список всемирного наследия ЮНЕСКО по максимальному количеству критериев — четырем, и единственный украинский объект, включенный в Список по критерию 1 — шедевр человеческого гения.

Использовать возможность познания красоты памятников прошлого, ответственности за их сохранение, понимания необходимости бережного отношения к нашему общему культурному наследию — вот та задача, которую ставил перед будущими священниками отец ректор. В этом своем желании дать учащимся новый, неизвестный большинству опыт Забуга опирался на огромные возможности Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника — продолжателя знаменитого Киевского церковно-археологического музея. Его бесценные коллекции, научные исследования, проводимые реставрационные работы, многочисленные выставки и экспозиции были источником для получения новых знаний.

Сотрудничество двух заведений было необходимо как Заповеднику, так и Академии. Не могу сказать, что оно началось при отце Николае, ведь и при протоиереях Петре Влодеке и Александре Кубелиусе проходили встречи с преподавателями и научными сотрудниками, для студентов проводили экскурсии, читались лекции, рецензировались контрольные тексты экскурсий. Но это, скорее, были  разовые мероприятия. А при о. Николае сотрудничество приобрело системный характер. Сам отец ректор был членом ученого совета Заповедника, членом Редакционных советов научных изданий Заповедника «Лаврского альманаха», «Могилянских чтений».

Многие студенты при написании своих курсовых работ обращались за консультациями к научным сотрудникам Заповедника, пользовались его библиотекой, работали в фондах. В свою очередь ряд научников Заповедника, с целью углубления своих знаний, посещали некоторые лекции в Духовной академии.

«Могилянские чтения» и «Несторовские студии». У истоков

Особо хочу остановиться на участии о.Николая и Духовных школ в научных конференциях Заповедника. Ежегодно их проводится четыре. Во времена ректорства Забуги — три.

Дорогими моему сердцу остались «Могилянские чтения» и «Несторовские студии», посвященные, как видно из названия, нашим великим предшественникам — свт. Петру Могиле и прп. Нестору-летописцу. Идея увековечить память свт. Петра Могилы через организацию Международной научной конференции его имени пришла мне в 1996 году, когда отмечали 400-летие со дня рождения одного из выдающихся православных иерархов XVII века, человека глубокой веры, высокого ума и твердого характера, который всю свою жизнь посвятил делу восстановления и развития Православия.

Его жизнь тесно связана с Киево-Печерской Лаврой: святитель, будучи на протяжении 19 лет архимандритом Лавры и митрополитом, не жалел ни своих денег, ни сил на ее устройство,  здесь он жил, трудился, здесь умер, погребен, тут в типографии  печатались его труды, а в церкви Спаса на Берестове сохранился его прижизненный портрет. Поэтому и конференция должна проходить на лаврской земле и обязательно в декабре, месяце рождения и упокоения святителя.

Осенью 1996г. я поделилась этой идеей и обменялась  мнениями с отцом Николаем, получила его полное согласие и поддержку. А потом и благословение Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира. Открытие первых Могилянских чтений, как и всех последующих, проходило при самом активном участии самого Блаженнейшего,  ректора и студентов Академии, священноначалия монастыря.

Никогда не забуду, как во время конференции под сводами церкви Спаса на Берестове, восстановленной стараниями свт.Петра Могилы, многоголосый хор Киевских духовных школ исполнил «Многая лета», а их ректор протоиерей Николай Забуга читал  духовное завещание святителя, написанное им за девять дней до кончины. Его слова «Все, что имел я, посвятил вместе с собой на хвалу и служение Богу», произнесенные  именно в этом храме, произвели на всех присутствующих очень сильное, неизгладимое впечатление. Я бы даже сказала — это было потрясением. В этом году конференция отметила уже свое 20 летие.

В 2003 году, синициировав организацию Несторовских студий, я уже не сомневалась, что отец Николай Забуга поддержит и это начинание. Ведь прп. Нестор-летописец не только монах Киево-Печерской Лавры, автор знаменитой «Повести временных лет», но и духовный покровитель Киевских духовных школ. Именно он получил славу «отца истории Руси», именно его имя, как и название его работы «Повесть временных лет», в общественном сознании уже давно ассоциируется со словом «история».

Так случилось, что преподобный Нестор дает нам пример высокого служения Богу и науке. Нестора- летописца почитает и Церковь, и научное сообщество — таким образом, он объединяет наши усилия в службе к истине.

Конференция традиционно проходит в ноябре, в день памяти преподобного и посвящена изучению отечественной истории, философии, искусства эпохи Киевской Руси. Это единственная ежегодная научная конференция в Украине, посвященная этой проблематике.

Естественно, что без участия Духовных школ, Института философии НАН Украины ее проведение невозможно. Учасниками обеих конференций всегда были преподаватели и студенты Академии. Отец Николай, как правило, выступал с приветственным словом. Говорил ярко, эмоционально, всегда касательно темы конференции. Его слушали с большим вниманием и интересом. Да и он сам получал удовольствие от прослушанных докладов. Считал, что будущие священники должны стать компетентными в современной церковной и общественной жизни. А для этого им необходим колоссальный объем знаний, поэтому присутствие свох подопечных на таких научных форумах всячески поощрял. Бывали случаи, когда на заседаниях конференции присутствовали студенты целыми класами. Для них это тоже была учеба.

Киевские духовные школы были его семьей и домом

Практически на всех важных мероприятиях Заповедника присутствовал и отец ректор: на открытиях выставок, экспозиций, на презентациях изданий, на заседаниях ученого совета. Всегда на них выступал. Его речь изобиловала цитатами из Святого Писания, богословов, известных исторических личностей, классиков литературы. Это свидельствовало о широкой эрудиции отца Николая, его обширных разносторонних знаниях, полученных не только в учебных заведениях. Его умение в одном выступлении соединить, казалось, невозможное, всегда меня радовало.

В 1998 году произошло знаковое событие в истории Украины. Вышел в свет первый перевод на современный украинский язык «Киево-Печерского патерика», одного из духовных символов украинства — он все же заговорил к своему народу его языком. Символично, что эту кропотливую работу  выполнило издательство Киево-Могилянской академии, а автором адаптации  текста к современному  украинскому языку,  солидных научных  комментариев и примечаний была Ирина Жиленко, научный сотрудник Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника. Без финансовой помощи Блаженнейшего Митрополита Владимира оно бы не состоялось.

Эта книга была номинирована на соискание Национальной премии Украины  имени  Тараса Шевченко. Работа Жиленко была по-достоинству оценена ученым советом Киевской духовной академии — ей, женщине, была присвоена  научная степень кандидата богословия — редкое явление в церковной жизни. В последующие годы Киевская академия, в рамках сотрудничества с Заповедником, издала несколько фундаментальних исследований Ирины.

Отец Николай в свое время возглавлял работу по подготовке украинскими авторами статей для Православной энциклопедии, которая начала издаваться в 2000 году в Москве. Он был координатором этого издания от Украины. Целый ряд сотрудников Заповедника много лет писали статьи для энциклопедии, наряду с учеными Украины, России, США, Греции,Италии. Естественно, что при этом часто общались с  украинским координатором — Николаем Забугой.

Памятной была и совместная работа с ректором над большим фотоальбомом «И монастырь тот подобен небу», одним из автором которого он был.

Общение с отцом Николаем всегда приносило радость, он был светлым неунывающим человеком, даже тогда, когда ему было трудно. Шуткой, теплым словом успокаивал других. Наверняка, в работе ему приходилось быть и требовательным, и строгим, но в общении он был прежде всего добрым, чутким и справедливым.

Он часто называл своих студентов «деточка», и в этом его  отеческое отношение к ним — ведь Киевские духовные школы были его семьей, его домом. Его любимой семьей и его любимым домом, который он созидал своими руками, своей душой и своим сердцем. У каждого есть свое предназначение в этом мире, и свой «след в истории» Николай Забуга оставил возрожденными Семинарией и Академией. Это его вечная память.

***

Петро Рихло. ПРОВІДНА ЗОРЯ МИКОЛИ ЗАБУГИ

Духовна сутність кожної людини великою мірою формується усім попереднім штибом її життя, а потім постійно корелюється з резервуаром її пам’яті. Ця сукупність індивідуального досвіду пережитого присутня в нас завжди, вона є основоположним складником нашої ідентичності. Спочатку наша пам’ять — немовби прозоре озерце, тихе й кришталево чисте, в якому легко проглядається дно. З часом воно розливається вшир і поглиблюється, нерідко перетворюється на справжнє море, що стає безмежним і неозорим, яке можуть стрясати бурі й шторми. Інколи в ньому виникають острівці й острови, часом цілі архіпелаги, які виринають із цього моря пам’яті як немеркнучі спогади.

Найзеленіші з цих островів — це спогади нашого дитинства та юності, коли світ поставав барвистим і яскравим, коли все відкривалося перед нами вперше. Це перші контакти зі світом й іншими людьми, перші дружні стосунки, перші радощі й душевні рани, втіхи й розчарування. Серед цих вражень зазвичай надовго закарбовуються в нашій пам’яті перипетії студентських років, коли закладаються підвалини довголітньої дружби, яка часом триває упродовж цілого життя — навіть якщо життєві шляхи друзів юності згодом розходяться у протилежні боки. Одним із таких світлих, сонячних споминів постає перед моїм внутрішнім зором друг моїх студентських літ Микола Петрович Забуга.

Вперше ми зустрілися з ним у стінах студентського гуртожитку факультету романо-германської філології Чернівецького державного університету, який розташовувався тоді, наприкінці 1960-х років, у самому центрі міста, за дві хвилини ходу від Театральної площі, на вулиці Островського (нині це вулиця Сіді Таль).

На той час я був уже студентом другого курсу відділення німецької мови й літератури, а Микола щойно вступив на перший курс англійського відділення. Перші враження від знайомства були дещо суперечливими, особливо з огляду на його незвичну для мене, буковинця за походженням, східноукраїнську говірку (родом він був з міста Бахмача Чернігівської області й у розмові афористично сипав перлами народної мудрості — прислів’ями й приказками, які підверталися йому на язик на кожному кроці, з будь-якого приводу).

Я гадаю, що вибір університету для навчання був продиктований для нього тою обставиною, що факультет романо-германської філології знаходився у колишньому палаці православних митрополитів Буковини, куполи якого й досі прикрашають розкішні православні хрести, а до корпусу, в якому знаходився наш факультет, безпосередньо примикала семінарська церква, яка раніше, в дорадянські часи, слугувала для потреб теологічного факультету Чернівецького університету.

В часи нашого студентства в ній стояла електронна обчислювана машина з суворим режимом доступу (що, можливо, й врятувало церкву від розграбування).

Якось, будучи ще старшокласником, Микола потрапив на організовану школою екскурсію у Чернівці й був вражений архітектурною красою й величністю митрополичої резиденції, в якій розташовувався університет. Очевидно, це й стало для нього основною «приманкою», коли він з далекого Бахмача приїхав на навчання до Чернівців, — ймовірно, що богослов’я вже тоді було його справжнім покликанням, проте реалізувати себе у цій сфері в умовах держави, яка одним зі своїх наріжних ідеологічних гасел проголосила атеїзм, було непросто.

Отож Микола обрав собі кружний шлях — наблизитися до своєї заповітної мрії через навчання на світському факультеті, розташованому в стінах колишньої митрополичої резиденції. Мабуть, для нього там ще відлунювали хори літургійних співів та ширяв дух релігійного благочестя.

У Мармуровій залі університету «грав духовного пастиря»

Глибока зацікавленість релігією, церковним життям проявилися у Миколи вже з першого курсу. Наприклад, під час посвячення у студенти, коли юні неофіти розігрували у Мармуровій залі університету свої любительські «домашні заготовки», Микола, вбраний у все чорне, грав роль духовного пастиря, що благословляв своїх однокурсників на наполегливі студії іноземних мов. Високий, тонкий, у чорному він виглядав ще тоншим.

Тримаючи в руках справжній фоліант — великоформатне видання Святого Письма, — він цитував з нього спеціально підібрані для такого випадку повчання й настанови.

Звичайно, що якоюсь мірою це було суто балаганне дійство, і більшість глядачів ставилася тоді до цього «маскараду» доволі скептично, однак для нього самого все це було дуже серйозним. Вже тоді, тримаючи в руках видання Біблії, він добре відчував урочистість моменту й не дозволяв собі зневажливого ставлення ані до своєї ролі, ні, тим паче, до текстів, які він проказував з неабияким пієтетом.

До цього якоюсь мірою зобов’язувала й сама атмосфера Мармурової зали, де колись стояв трон митрополита й відбувалися митрополичі аудієнції, де бували високоповажні гості з багатьох країн, духовні та світські особи найвищого рангу. На жаль, вона серйозно постраждала під час війни, але згодом була відреставрована й тепер правила студентам і за «auditorium maximum», і за актову залу, де відбувалися різного роду урочисті зібрання і дійства.

І ось у цій легендарній залі, овіяній такими славними традиціями, тепер звучало слово Боже з уст Миколи Забуги — в часи, коли за відвідини церкви чи читання Святого Письма виключали з комсомолу, а то й з університету. Тоді ми не надавали цьому епізодові особливого значення, проте сьогодні, з віддалі часу й з огляду на подальшу Миколину долю, його роль при посвяті у першокурсники виглядає вельми символічною.

До сьогодні для мене залишається загадкою, де він тоді роздобув таке розкішне видання Біблії, коли повний текст Святого Письма вважався напівзабороненою книгою — натомість у нас читався університетський курс т.зв. «наукового атеїзму», а джерелами знайомства зі священними текстами були перекладені з польської та французької «Біблійні оповіді» Зенона Косідовського й «Забавна Біблія» Лео Таксіля, в яких Святе Письмо осміювалося як зібрання мало не анекдотичних історій! Вже тоді Микола ставився до цих авторів з великою осторогою, називаючи їх віровідступниками й хуліганами.

Його інтерес до релігійної проблематики знайшов свій вияв у тому, що незабаром у нього з’явилася пристойна колекція рідкісних книг богословського змісту, виданих різними мовами — німецькою, англійською, румунською, гебрейською, давньогрецькою, латинською. Деякі з них він діставав у старих чернівецьких інтелігентів або ж купував на «барахолці». Часом вони були у жахливому стані, але невдовзі він освоїв ремесло палітурника й самостійно реставрував їх, одягаючи ці книги в нові шати.

Так само він чинив і з рідкісними виданнями словників. Обтріпані обрізи таких видань він навчився акуратно вирівнювати, а потім фарбувати червоною тушшю, так що вони виглядали, мовби щойно з друку чи з келій середньовічних переписувачів. Деякі з витворів свого палітурного мистецтва або ж примірники Біблії, які невідомо якими шляхами потрапляли в його руки, він дарував потім своїм друзям. Так, наприклад, свій перший повний текст Святого Письма я отримав від нього у подарунок.

Від бахмацького суржика — до сентенцій Цицерона

У вересні 1970-го, з початком нового навчального року, студентів нашого факультету переселили у новозбудований гуртожиток по вулиці Стасюка, де умови проживання були дещо комфортнішими. У старому гуртожитку ми зазвичай мешкали по 5-7 чоловік в одній кімнаті, а тут кожна кімната складалася з двох блоків – на три й чотири особи, з туалетом та душовою кабінкою. У меншому блоці розташувалися студенти німецького відділення — Іван Хабюк, Богдан Гінка та я, у більшому — троє студентів-англістів — Микола Забуга, Тарас Мазуряк, Вадим Крутоус, — та один «француз» — Федір Олексюк.

Жили ми доволі дружно, не раз влаштовували спільні трапези, не цуралися й чарки. Під час таких дружніх гутірок Микола нерідко розважав нас своїми оповідками, його мова, з пікантним домішком бахмацького суржика, була насичена неймовірними зворотами, над якими ми від душі сміялися.

Окрім наполегливого студіювання англійської (у них з Тарасом Мазуряком, який згодом тривалий час працював директором середньої школи у своєму рідному селі Мілієве, де народився відомий український поет Дмитро Загул, існувала в цьому сенсі дуже плідна конкуренція), Микола взявся тоді за поглиблене вивчення латинської мови, тож з його уст часто злітали латинські сентенції та афоризми, часом він цитував напам’ять цілі пасажі з латиномовних творів отців церкви, Горація або Цицерона.

Взагалі він мав неабиякі здібності до чужих мов. Так, наприклад, спершу йому довелося мешкати на квартирі в однієї румунки, і за кілька місяців він навчився на побутовому рівні розмовляти румунською. Невдовзі він роздобув десь декілька латино-російських та латино-українських словників (серед них надзвичайно рідкісний латино-український словник, укладений свого часу Юліаном Кобилянським, братом Ольги Кобилянської), збірників крилатих висловів латинської мови, хрестоматій творів латинських авторів, і ця його пристрасть до латини, яка вважалася «мертвою» мовою й давно вже вийшла з активного вжитку, спочатку нас дещо дивувала.

Проте, як виявилося згодом, таке захоплення було невипадковим – воно йшло в руслі його зацікавлення богослов’ям, бо ж чимала частка релігійних текстів була написана латиною, котра, як відомо, упродовж століть виконувала у середньовічній Європі, та й навіть у пізніші часи, функцію «lingua franсa». Після закінчення університету Микола залишився на факультеті й почав викладати студентам англійську та латинську мови.

Вдала «трансакція» з бюстом Данте

У часи нашої юності Чернівці мали ще флер того духовного простору, де, за висловом Пауля Целана, «жили люди і книги». У місті було чимало справжніх книголюбів, які могли похвалитися великими приватними бібліотеками. Однією з найбагатших книгозбірень вважалася бібліотека доцента кафедри української літератури Чернівецького університету, людини енциклопедичних знань, «буковинського златоуста» Анатолія Миколайовича Добрянського.

Іншою вражаючою за кількістю книжкових раритетів приватною бібліотекою було зібрання чернівецького дивака й оригінала Бориса Михайловича Крошкіна. Звичайно, що ми з Миколо нерідко бували вдома у цих знаних бібліофілів і з захопленням відкривали там для себе старовинні видання, які годі було побачити деінде.

В університеті діяло тоді Товариство книголюбів, а в одному з приміщень на вулиці Університетській щонеділі збирався Клуб книголюбів, де можна було придбати чи обміняти потрібне видання. Зазвичай Микола цікавився насамперед релігійною літературою. Я мешкав тоді на квартирі у старої чернівецької інтелігентки Гедвіґ Нусбаум, батько якої ще в австрійські часи був професором класичної філології Чернівецької німецької гімназії. Своїм донькам — Стефанії та Гедвіґ — він залишив у спадок прекрасну бібліотеку, повну дивовижних книжкових раритетів.

Була серед них й видана німецькою мовою історія папства під назвою «Die Päpste». Ця книга стала для Миколи об’єктом пристрасного бажання, він неодмінно хотів мати її у своїй колекції богословської літератури. Пригадую безкінечні перемовини з цього приводу, численні аргументи й контраргументи, аж поки одного разу неприступна фортеця не викинула білий прапор і пані Гедвіґ вирішила подарувати йому цей раритет. Для Миколи це був щасливий день його життя, він сяяв від радості й гордощів.

Іншим разом (ми обидва були вже молодими викладачами факультету романо-германської філології, тільки Микола викладав англійську й латинську мови, а я — зарубіжну літературу) він прийшов до мене на квартиру доволі збудженим і схвильовано розповів, що в одній з антикварних чи сувенірних крамниць міста він щойно бачив два чудові бюсти великого італійського поета доби Відродження Данте Аліґ’єрі. Незадовго до цього ми придбали перший повний переклад «Божественної комедії» Данте, здійснений Євгеном Дроб’язком — розкішне подарункове видання на крейдяному папері з гравюрами французького художника, ілюстратора Біблії Ґюстава Доре.

Його збудженість незабаром передалася й мені, і ось ми вдвох негайно відправилися до тієї крамниці, де на полиці й справді гордо височіли два погруддя італійського поета. Ціна була прийнятною, тож ми, недовго думаючи, відразу придбали собі ці два білосніжні бюсти, які можна було поставити на книжкову шафу як справжню окрасу будь якого приміщення інтелігента. Пригадую, з яким переможним виглядом ми несли поперед себе ці коштовні надбання – аж люди на вулиці здивовано озиралися на нас. Мовою Миколи це називалося надзвичайно вдалою «трансакцією». Очевидно, це були авторські примірники з майстерні якогось скульптора, що випадково потрапили до Чернівців — принаймні, пізніше я більше ніде їх не бачив.

Цей бюст і досі стоїть на моїх книжкових полицях, пригадую його і в київському помешканні родини Забуг на вулиці Смирнова-Ласточкіна, неподалік Львівської площі.

По життю — як Ґете й Шиллер у Ваймарі

Часом Миколине життя робило круті віражі, на які заледве можна було сподіватися. Так, наприклад, у 1980-ті роки він неждано потрапив у складі «обмеженого контингенту радянських військ», як тоді це називалося, до Афганістану. Про цей епізод своєї біографії він висловлювався неохоче, а я не розпитував, оскільки розумів, що він обтяжений певними зобов’язаннями, так званою «військовою таємницею» тощо.

Через декілька місяців він повернувся звідти геть розбитий, з жовтухою, я відвідував його потім у військовому шпиталі. Гадаю, що він пережив там багато страшних моментів і цілком заслужено отримав бойовий орден Червоної зірки. Мабуть, на життєвому шляху духовного пастиря, яким він завжди прагнув стати, і такий трагічний досвід був не зайвим — після нього глибше розумієш людську душу, людські страждання.

Коли Микола ще жив у Чернівцях, ми часто зустрічалися, нерідко в родинному колі (наші дружини були його однокурсницями), разом відзначали дні народження чи інші святкові оказії або здійснювали спільні прогулянки. Наші діти — донька Миколи Соня і мій син Саша, які були однолітками, — часто гралися разом. Від наших тодішніх помешкань до Театральної площі було рукою подати, отож ми часто прогулювалися по ній, рухаючись повільно й статечно («як Ґете й Шиллер у Ваймарі», — любив жартома казати Микола), обходячи її по периметру й провадячи безкінечні розмови.

Коли він згодом перебрався до Києва, наші зустрічі стали значно рідшими, оскільки нас тепер розділяла чимала відстань. Проте дружні стосунки зберігалися, і, буваючи в Києві, я часто навідував його, часом зупинявся в нього, коли він був уже протоієреєм і ректором Київської духовної академії.

Одного разу, коли я прийшов до нього в Академію, він провів для мене незабутню індивідуальну екскурсію по Києво-Печерській Лаврі, де мені особливо запам’ятався музей біблійних стародруків, іншого разу я побував на Літургії, яку він саме правив.

Часом ми вели довгі дискусії на політичні чи релігійні теми, виявляли розбіжності в наших позиціях, проте завжди знаходили й точки дотику й завершували їх миролюбним «консенсусом».

Спілкуватися з ним було надзвичайно цікаво, бо він був добре обізнаний у багатьох сферах знань і, незважаючи на свій високий духовний сан, проявляв жвавий інтерес до новітніх суспільних подій, які відбувалися в нашій державі. Очолюючи багато років Відділ зовнішніх відносин Української Православної Церкви, він часто бував в інших країнах, колоритно розповідав про свої враження, неодмінно привозив звідти якісь релігійні сувеніри, які охоче роздаровував (я також маю кілька пам’яток, привезених з Єрусалима). Духовна стезя була його справжнім покликанням, і він прийшов до неї уже в зрілому віці, цілком сформованою людиною, хоча вона була його провідною зорею, починаючи з юних літ.

Востаннє я бачився з Миколою, коли він був уже смертельно хворим…

Востаннє я бачився з Миколою у його київському помешканні незадовго до його кончини, коли він був уже смертельно хворим. Ми говорили про Чернівці, згадували епізоди з нашого студентського життя, він розпитував про університет, про спільних знайомих. На прощання я подарував йому свій переклад книжки німецькомовного письменника з Чернівців Ґреґора фон Реццорі «Торішній сніг», яка щойно вийшла з друку, і в якій письменник описує своє дитинство і юність на Буковині.

Ці мемуари немовби продовжували нашу перервану розмову і, наче бумеранг, повертали нас знову до наших витоків. Але я не знаю, чи він встиг її прочитати. На прощання я спробував обняти його, однак він застогнав від болю. Я знав, що бачу його востаннє. Через кілька тижнів мені подзвонила його дружина Віта й сказала три страшних слова: «Колі більше немає».

Звичайно, що кожна людина залишає за собою на землі певний слід — залежно від того, яким насиченим було її життя, що встигла вона зробити для своїх ближніх і для суспільства. Слід, полишений Миколою, вельми помітний, особливо в духовній сфері, яка стала його головною місією, увінчанням його найзаповітніших прагнень. Своїм безкорисливим церковним служінням на посаді професора, ректора Київської духовної академії та семінарії, своєю діяльністю голови Відділу зовнішніх відносин Української Православної Церкви, обов’язками головного редактора збірника «Труди Київської духовної академії» й журналу «Православний вісник» він посіяв зерна доброти й благочестя у сотнях молодих сердець, благословивши їх на високі пастирські труди.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:

13 листопада виповнився рік від дня смерті протоієрея Миколая Забуги. Вічна пам’ять!

В КИЕВО-ПЕЧЕРСКОЙ ЛАВРЕ похоронили прот.Николая Забугу. ВИДЕО

«Від нас пішла людина-епоха» ― велике інтерв’ю-спомин про отця Миколая Забугу

Протоиерей Николай Забуга

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3899

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар