Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Диригент Іван-Ярослав Гамкало: «Наша духовність дужча за нашу економіку. І за нашу політику»

Версия для печатиВерсия для печати

27 березня — Всесвітній день театру.        

Іван Дмитрович — не просто відомий музикант. Народний артист України, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Європейської академії музичного театру і… людина глибоких поглядів та переконань.

У 1965-67 — диригент-стажист Київського оперного театру. У 1968–1970 роках — головний диригент у Донецькій філармонії, з 1970 — диригент-постановник у Київському оперному театрі (з 1992 року — Національна опера України).

З нагоди ювілеїв — 55-річчя творчої діяльності та 50-річчя роботи в Національній опері України і відбулася ця бесіда.

Про діда — регента церковного хору, про українське академічне мистецтво, проблеми, котрі там існують, та реалії сьогодення розповів в інтерв’ю видатний український диригент, педагог, музикознавець та громадський діяч Іван-Ярослав ГАМКАЛО.

 Іван-Ярослав Гамкало

— Іване Дмитровичу, насамперед вітаємо вас з такими поважними ювілеями! І перше запитання: що саме вплинуло на вибір вашого життєвого шляху?

— Розумієте… Що таке музика? Я виріс у селі, де музика була скрізь. Співали хлопці ввечері після роботи, чудових пісень співали на весіллях, співали на Різдво та на Великдень. Співав у церкві хор — голосисті дівчата тоді були!

Керував хором мій дід по маминій лінії, Григорій Заборський. Але хоч дід нотної грамоти не знав, та з дитинства крутився коло церковного співу, був дяком, півчим, а згодом керував хором. Дякувáв майже до останніх днів свого життя…

Мамин брат, Степан Заборський, також керував хором — мав здібності. Закінчив гімназію в Рогатині 1928 року, де вже керував хором гімназистів. Після закінчення вчительської семінарії йому дали роботу в Польщі тільки тому, що був потрібний учитель співу. А так в Польщі українцю було важко знайти роботу.

А співу тоді вчили в сільській школі – не те що тепер! У нашій школі співати навчали професійно. Вчитель співу з учнями вивчав хорові партії зі скрипкою!

— Ваші батьки були музикантами?

— Ні. Але мама мала чудовий голос і слух. Її спів був чистий, вона знала багато пісень: і побутових, і ліричних, і повстанських, і підпільних... А бабуся, її мама, теж мала голос, слух. Від неї я записав дуже багато старовинних пісень, особливо жовнірських (військових). Чимало щедрівок архаїчних — тих, які зараз уже ніхто не співає, але тексти в них дуже поетичні.

Ой на крутій горі сивий сокіл сидить

Сидить же він сидить та далеко видить.

Видить же він видить аж на синє море…

Уявіть, яка фантазія була в сільських людей під солом’яною стріхою (а багато хат були курні, не було коминів)! Вони в житті ніколи моря не бачили, але ж знали, що море є, і що воно велике й широке.

…На синім морі пливе човенце.

А в тім човенці – гречная панна…

Який образ! Сокіл дивиться над море з хати сільської і бачить там човенце, а там є гречная панна… Поезія! І причому така метафорична.

Так що в такому середовищі я зростав — і малював, і вірші навіть писав, бо дружив з Ігорем Калинцем (відомий поет, бувший дисидент), його мати була з нашого села…

Встаньте, подивіться, там є за склом акварель на поличці. Бачите?

— Так, бачу.

— Візьміть, придивіться ближче, то є 1956 рік. Я тоді працював тільки аквареллю. Оце село, на горі — церква, залізниця прямою лінією перетинає луг. Композиційно як воно вирішено… Як зріз картини. По цій стороні сіножать, луки, копиця сіна стоїть, а там гора, до гори йдуть городи, хати, а на горі церква…

— Дуже гарна робота!

— Мене тоді агітували, щоб я в художнє училище йшов. А я вирішив все-таки вступити до муз.-пед. (музично-педагогічного). Тим більше, в училищі приймали на чотири інструменти: скрипку, домру, баян і фортепіано.

Що цікаво — багато хлопців вступали в музучилище із закінченою семирічкою (сім класів музичної школи за плечима) і не потрапили. А я — з села, від народного хору, від маминої пісні — і став професіоналом. Сам дивуюся…

Я, Степан Турчак, Орест Кураш, Андрій Кушніренко, Тарас Микитка — всі були скрипалі, бо хористи не всі мали музичну грамоту, вчили на слух, за допомогою скрипки. А скрипка чисто інтонує, має натуральний стрій.

А з другого курсу вже вчили диригування. Ось тоді і почали виявлятися в кожного різні здібності. У когось виходило, а хтось махнув рукою, а хтось тим загорався. І в хлопців багатьох з’явився справжній диригентський талант. Ми називали то таким словом — «дриг». Така емоційна хватка – зразу відчувати музику і зразу, як кажуть, керувати… Багато вийшло диригентів з нашого училища: і хорових, і симфонічних, і оперних.

За час навчання в музично-педагогічному училищі я чимало встиг зробити. По-перше, співав у хорі оперного театру, ще з третього курсу. Дуже швидко відчув атмосферу того театрального пороху… На скрипці грав у симфонічному оркестрі Львівської політехніки. Потім у капелі зв’язку співав у хорі, якою керував Є. Вахняк. З капелою їздив двічі в Київ на фестиваль… В училищі було два хори: мішаний і чоловічий. Тоді я писав статті в газету, багато творів, які співав хор.  Усе це дуже розширювало музичний світогляд, навики.

Затим вступив до Львівської консерваторії. Тоді училище давало для 5 % кращих студентів направлення, і я ввійшов у тих 5%. В консерваторії вчився на хоровому. Співав у хорі. Потім мене взяв Микола Колесса до себе на оперно-симфонічний відділ. Два роки я провчився, дістав профіль оперно-симфонічного диригента. Оперою «Травіата» захистив диплом.

Так вийшло, що я з першого курсу був задіяний у театрі. Мене запросили суфлером, а з другого курсу вже зарахували в штат на повну ставку. То я і вистави суфлерував, і рояльні репетиції проводив як диригент. А на четвертому курсі дебютував уже як самостійний диригент. Доручили мені «Наталку-Полтавку»…

Так і став диригентом.

— Іване Дмитровичу, під вашим керівництвом на сцені Київського оперного театру дебютували видатні співаки: А.Кочерга, М.Стеф’юк, В.Лук’янець, В. Гришко та інші. Чи бачите ви сьогодні таких перспективних оперних виконавців, які зможуть повторити або й перевершити успіх своїх попередників?

— При  мені дебютували також і Валентина Кочур, і Анжеліка Швачка. Ціла когорта співаків…

Чому тоді було так, а зараз інакше? По-перше, тоді держава театру приділяла увагу. Театр мав статус. У Київському оперному театрі було престижно працювати. Сюди приїжджали люди з Москви, Ленінграда, Тбілісі, Кишинева, Одеси, Харкова, Львова, Мінська. Зарплати у співаків — вдвічі вищі, в оркестру — втричі. Великий оркестр, великий хор – мали, з ким розвиватися.

Відповідним було і фінансування постановок. Ставилося три опери нових, два балети і два поновлення. Люди працювали рано й ввечері. Тоді артистам давали квартири, і не на лівому березі, а десь поруч із театром, бо треба було рано і ввечері бігати на репетиції. У будинку, що на розі Пушкінської і Богдана Хмельницького, жили всі корифеї театру і навіть артисти хору. Тепер, коли люди живуть хто в Броварах, хто на Оболоні, хто на Харківському, два рази на день приходити в театр – нереально. А з’єднувати репетиції без відпочинку – непродуктивно, бо кожен твір має іншу манеру співу. І це вже є проблема.

По-друге, підбір кадрів у нас був дуже серйозним. Діяла конкурсна система: на кожне місце оголошувався конкурс. Людина отримувала прописку в Києві і право на позачергову квартиру. Коли ж пішла корупція, люди почали попадати в театр «по дзвінку», по якихось інших каналах, тоді й рівень став знижуватися.

По-третє, почалися погані процеси, коли зарплати зменшилися. Співаки змушені були надолужувати «на стадіонах».

А коли відкрилися кордони, люди «з голосом» поїхали на Захід, де вокал цінується набагато більше, ніж у нас. І ніхто назад вже не повернувся.

В якийсь момент нібито почали повертати театру той статус — зробили Національним, подвоїли зарплати… Нині ж знову повертаємось до 90-х. Обмежили зарплати, зняли надбавки за звання, скорочують відпустку. Все, що було, обмежили… Не знаю, для чого це все, і що воно дасть.

— Що ви можете сказати щодо творчої конкуренції в театрі? Вона існує?

— Конкуренція є завжди, бо кожен вважає себе найкращим. Але керівництво має всі ті речі згладжувати.

Наприклад, коли в нашому театрі заміщувалися посади керівників, це робилося на дуже високому рівні, відбиралися найдосвідченіші. От, скажімо, режисер. Скляренко Володимир Михайлович прийшов у театр, маючи драматичну школу Курбаса. Він кілька років працював головним режисером у Харківській опері, багато років був головним режисером Львівської і прийшов режисером до Київської. Так і балетмейстери, і диригенти підбирались. Тож усі були люди кваліфіковані, які добре знали специфіку оперного мистецтва, кожен був справжньою особистістю.

— Сьогодні, на жаль, ми спостерігаємо в мистецтві засилля «сурогатного» продукту. Втрачається інтерес до класичної музики. На перший план виходить те, що задовольняє потреби загалу. Як ви вважаєте, чи не пов’язано це зі зниженням рівня духовності серед населення?

— То не тільки зниження духовності, то ще така політика, щоб одурманити молодь дешевою музикою — такою, яка записується по звуках, по реченнях на диск, а потім співак просто відкриває рот і імітує спів.

Як то — не показувати по телебаченню ані опери, ані балету, ані драматичної вистави? Ані хору імені Верьовки, ані капели «Думка», ані звітів з областей?

Та ми ж не знаємо, що робиться в Одесі, в Харкові! А раніше театри, колективи з провінції приїздили, звітували, показували своє мистецтво. Тепер нікому це не потрібно. Вони собі там існують, зі своїми проблемами борються, телебачення ж зовсім відключилося від формування духовності. Чи це випадково, чи це спеціально? Задурманили людей…

Іван-Ярослав Гамкало

— Що треба зробити, аби викликати інтерес до української класичної музики?

— Все йде від того, хто керує. Якщо в міністерствах будуть такі, хто казатимуть, що не треба творчих спілок…

Мудрі керівники роблять мудро. Коли Черчілю в 1940 році, під час війни, показали бюджет, він спитав: «Чому на культуру так мало?» Йому сказали: «Сер, війна!» На що він відповів: «Тому й війна, що культури мало». І бюджет переробили.

Коли йшла війна з німцями, жорстока війна, театри евакуйовували. Але вистави ставили, працювали з композиторами.

— Зараз і наша країна перебуває у стані війни. Як Ви вважаєте, якою є місія українських митців у цей час?

— Війна війною, а в нас на війну хочуть звалити все. Всі недоробки – війна.

Але кожен має робити своє. Якщо треба буде, всі підуть захищати. Але не треба, щоб «всі». Потрібно, щоб захищали спеціалісти, ті, хто знають, як то робиться.

— У зв’язку з останніми подіями в Україні дедалі більше людей прагнуть долучитися до прекрасного, хоч трошки відсторонитися від страшної реальності. Чи відчуваєте Ви це під час вистав у театрі? Чи побільшало глядачів у Національній опері України?

— На Новий рік цілий місяць щодня були аншлаги, причому квитки дуже дорогі. Люди приводили дітей, завчасно купували білети, щоб дитині оперу показати.

У філармонії регулярно виступають різні солісти та оркестри з цікавою програмою. І завжди при повному залі. Публіка приймає концерти дуже емоційно,  аплодує стоячи.

 Недавно був на виставі І. Карпенка-Карого «Хазяїн» в театрі Івана Франка, котра пройшла при повному залі та залишила прекрасні враження.

Коли в театрі підняли ціну на квитки, туди стало престижно ходити. І народ пішов. Але глядача треба втримати. Втримати добрими співаками, цікавими виставами, новими виставами. Бо якщо людина подивилася раз одну виставу, два, три, а далі що?

У Віденській державній опері в сезон зайнято 250 співаків. Ви собі уявляєте? Професіонали міжнародного рівня — від Південної Кореї аж до Аргентини. І, звичайно, коли Ви прийдете наступного дня на виставу, то не побачите того ж співака, що й вчора, буде інший… 35 диригентів! Немає посади головного режисера або головного сценографа. На кожну виставу запрошується інший, щоб прийоми чи манера трактовки не повторювались.

І от наша сучасність… Ні одної опери сучасного композитора за останні роки не поставили. Композитори перестали писати опери. Балет ще поставлять, бо там не треба співати… У нашому театрі за два роки — жодної нової вистави. А коли щось і ставлять, то воно неякісне, не на тому рівні.

Є проблема в нашому мистецтві. Народ український талановитий, життя музичне активне. Але все — на ентузіазмі. І цей ентузіазм треба берегти, підтримувати.

У Європі і держава допомагає, і до того ж — між спонсорами йде боротьба за те, щоб фінансувати оперу. А в нас набудували дорогих ресторанів, в які вже ніхто не ходить, бо ціни значно вищі за європейські… Люди — як чужинці. Місто своє вони не люблять. Їм треба землю, щоб забудувати, все понищити. Важливо вкласти гроші і мати прибуток, а решта їх не цікавить. Вони не знають, що таке місто, що таке краса міста, що таке шарм міста, що є історичний ландшафт міста… Люди з іншого світу, з іншої цивілізації.

Іван-Ярослав Гамкало

От я йду в центрі Києва по вулиці Леонтовича, там великий пивний бар. На тротуарі такі ями, що ногу можна зламати. Хіба не може він біля свого бару тих 10 метрів залити асфальтом? Ні, йому байдуже… Люди звикли жити серед сміття, серед болота. Як жили в землянках, так з такою ментальністю і лишилися — все кидати собі під ноги…

Ви б пройшлися вдень по Відню і побачили б хоч один недопалок! Там така чистота на тротуарі, що якби сірничок лежав, він вам видався би колодою. Ви б поїхали на кладовище Віденське — уже зранку там косять, поливають, стрижуть. Скрізь чистота. І зайдіть на наш Байковий цвинтар, відійдіть на кілька метрів убік від головної алеї і побачите, що вже «все» — дичина.

Але треба закінчити на позитивному факторі. І скажу вам, що таланти в Україні є. І музиканти є талановиті, і співаки, і танцюристи, які роз’їхалися працювати в балети по всьому світі. Ми, українці, вносимо свої інвестиції в культуру економічно більш розвинених країн. А отже, наша духовність дужча за нашу економіку. Наша духовність дужча за нашу політику. Адже раз «наших» туди беруть, «наші» ціняться.

Хоч би там як, які б не були умови — війна чи криза — у нас майбутнє духовне, творче. Ми нація, яка має перспективи — через свою любов до праці…

Тож усім нам хотів би побажати миру, віри, міцного здоров’я, не втрачати оптимізму і не відступати перед труднощами.

Бесіду вів Олександр Співаковський

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Актриса Лариса Кадирова: «В усьому потрібна професійність. У переході до смерті ― теж»

Улюблені творчі колективи нашої редакції: «Кредо»+«Волки», или Что может молодость

Как совместить актерство и духовную жизнь – интервью с актрисой Екатериной Васильевой

Наталія СУМСЬКА: «Господь подарував мені багато ситуацій, з яких склалося моє акторське щастя»

СЕРГЕЙ МАКОВЕЦКИЙ: 7 эксклюзивных мыслей для «Православия в Украине»

Іван-Ярослав Гамкало
Всесвітній день театру
Національна опера України
театр

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
2509

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар