Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Чому Об'єднана Помісна Православна церква може бути корисною для всіх православних України

Версия для печатиВерсия для печати

Як переконатися і переконати інших, що праця створення Об'єднаної Помісної церкви – творча, доброчесна по своїй суті та морально вдячна? Що в такій праці є дуже великий простір для архієреїв, і для священиків, і для мирян. Участь мирян теж дуже важлива – адже їхня позиція, настрій, заохочення, підтримка необхідні для духовенства.

На початку – важливо знати, як пояснювати людям (як вірянам УПЦ, так і "просто православним", які не дуже розуміють нюанси), чому Об'єднана Помісна церква – це всім добре, а також як спростовувати міфи, що спускаються до нас із "Залісся"?

Нижче подаються список часто поширюваних у ЗМІ, які опонують Помісній церкві, аргументів, "страшилок", міфів та логічна відповідь на них. Найпростіше список таких аргументів можна взяти з відвертої маніфестації депутата Вадима Новинського, новгородця за народженням, який після більш ніж 40 років свого життя на батьківщині змінив громадянство Росії на українське, і тепер як політик та потужний фінансист виступає основним провідником російського впливу на українське Православ'я. Подаємо їх у тому порядку, як вони викладені в інтерв’ю.

Аргумент 1. Створення Помісної церкви – це суто передвиборчий маневр П. Порошенка

Відповідь: Очевидно, що утворення Помісної церкви – справа не одного Порошенка. Протягом багатьох років і навіть десятиліть значний сегмент українського політикуму (за винятком явно проросійських і приховано проросійських сил) наголошував на необхідності визнаної автокефалії для утвердження України як самостійної держави і працював над цим. Просто лише після Майдану в Україні склалося таке співвідношення сил, що український парламент спромігся засвідчити позицію щодо необхідності автокефалії. Те, до чого прагнуть наші суспільство і влада зараз, було очевидним сто і більше років тому для суспільств країн Східної Європи, які ще тоді реалізували автокефалію своїх Церков.

А якщо політик, окрім вирішення важливої спільної справи, хоче мати у цьому особистий зиск – це властиво політиці і політикам. Вагомість справи від цього не зменшується.

Аргумент 2. Ініціатива влади щодо автокефалії – це втручання держави у справи церкви

Відповідь: Аргумент містить певне лукавство. В Росії (і у Московському царстві, і в імперії, і в СРСР) більш ніж 400 років церква відверто і відкрито підпорядкована державі.

Православна церква може бути незалежною від влади в окремій національній державі лише у двох випадках:
а) її центр знаходиться у іншій державі – це випадок країн на території колишньої Російської імперії (СРСР), і тоді саме та імперська держава керує церквою не лише на своїй території, але і в цих країнах (трохи інша ситуація для католиків, які мають Ватикан, але й тут, як факт, держави впливають на католицькі церковні структури у своїй країні);
б) У країні завдяки масовому середньому класу, що не залежить від держави, є сильне громадянське суспільство. У такій країні церква залежить лише від своїх парафіян. До такої Церкви українцям необхідно йти і йти. І такий рух – віддаляє від російської церковної традиції, і давньої, і сучасної.

Аргумент 3. Надання автокефалії від Константинополя (навіть, якщо воно відбудеться), а не від Московської Патріархії, до якої належить канонічна УПЦ(МП), порушує церковні закони

Відповідь: По-перше, як це не прикро, у Православ'ї немає послідовної і несуперечливої системи законів (канонів), які би тлумачилися однозначно і мали актуальність в поточний момент. Те, що мати таку систему є непростою справою – можна побачити з діяльності багатьох парламентів. Є постійна необхідність створювати і удосконалювати закони, щоби ті відповідали постійним змінам у суспільстві. Так, у Православ'ї є незмінні догмати віри, є багатовіковий досвід доброчесного релігійного життя, але на цей час немає інституції, яка б коректувала канони, створені (переважно) у Візантійській імперії тисячоліття тому. Тому різні сторони у міжправославних дискусіях апелюють до власного трактування канонів і церковних звичаїв. Трактовка Константинопольського Патріархату має таку логічну послідовність: Київська митрополія не передавалася Московському Патріархату у ХVІІ ст. назовсім, акт 1686 року визнаний незаконним. Саме завдяки такій трактовці було надано автокефалію Польській церкві у 1924 році, як частині Київської митрополії ХVІІ ст. (до речі, за ініціативи і домінуючої участі Польської держави). Москва фактично з цим погодилася (хоча начебто "переграла" ситуацію у 1948 р., оголосивши, що саме вона надає "справжню" автокефалію). Також Константинополь, спираючись на розуміння власних повноважень, повернув Естонській церкві у 1996 р. автономію, яку вона мала згідно Томосу від 1923 р., хоча це суперечило позиції Москви.

Аргумент 4. Ми, загалом, не проти автокефалії, але треба спочатку подолати розкол. Іншого механізму, як покаятися і повернутися в лоно УПЦ, а потім, можливо, звернутися до Помісного Собору РПЦ, немає. І тільки Собор УПЦ, як єдиної канонічної церкви в Україні, має право звертатися з проханням про автокефалію

Відповідь: По-перше. Аргумент про необхідність покаяння має (чи не має) застосування не лише до української ситуації, він достатньо давній. Ні Елладська, ні Болгарська церкви у ХІХ ст., ані Польська чи Грузинська церкви у ХХ ст., не "каялися" відповідно перед Константинопольським і Московським патріархатами після самостійного проголошення автокефалії. Очільники цих церков, актив кліру за підтримкою мирян, світська влада вважали, що більш актуальним є пряме застосування 34 Апостольського правила та правил 17-го IV та 38-го VI Вселенських Соборів, згідно з якими церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, тобто: в незалежній державі – автокефальна церква. Церкви, від яких відділяються нові автокефальні спільноти, із зрозумілих мотивів не хотіли визнавати автокефалію, але під тиском обставин з часом змушені були це зробити.

По-друге. Термін "розкол" в контексті російської історії є маніпуляцією, щоб підняти градус нетерпимості і несприйняття опонентами один одного. Ще з ХVІІ ст., від часів Никона одна сторона вважала, що інша, як "розкольники", достойні найгірших кар, аж до спалення; інша сторона, ради істини двоперстя, готова була і палити, і згорати. Цей властивий російському православ’ю радикалізм-більшовизм (задовго до більшовиків) проявив себе згодом у 20-х рр. ХХ ст., коли "сергіани", "йосифляни", "григоріанці", "обновленці", "катакомбники" тощо не визнавали аніякої причетності своїх опонентів до Церкви і до Христа. Саме ця, по суті більшовицька риторика була, на жаль, відновлена в РПЦ і УПЦ(МП) в 90-х роках, коли "розкольників" характеризували як найстрашніших ворогів істини. А перебування у "безблагодатній" спільноті трактувалося як добровільне сходження в пекло тут, на землі.

В той же час у різних церквах (зокрема, у Католицькій церкві, де також є свої розділення) використовується набагато м’якша, більш терпима риторика. Замість "розколу", наприклад, може вживатися грецьке слово "схизма" ("розділення"), або "самочиння". Про різницю між розколом та "самочинним зібранням" (так схильний трактувати "неканонічні" юрисдикції автор) добре написав протодиякон УПЦ Андрій Шмельов.

По-третє. Усі ж прекрасно розуміють, що навіть, якщо перейти в жанр ненаукової фантастики, і уявити, що у "неканонічних" юрисдикціях усі покаються, об'єднаються з УПЦ та разом звернуться в РПЦ з проханням автокефалії, жодних підстав надіятися отримати щось від Російської церкви немає. Пам'ятаємо, як сподівалися у 90-х роках на майбутній Ювілейний собор РПЦ у 2000 році, який зігнорував українську проблему. А нещодавно московський патріарх публічно заявляв, що ніякого відриву Києва, як колиски російського православ’я, від РПЦ бути не може. Крапка.

Аргумент 5. Якими би вагомими не були підстави для об'єднання, нічого не буде, допоки УПЦ(КП) очолює "анафема", Філарет Денисенко. А таїнства, висвячення кліриків і церковні обряди в релігійній спільноті, яку очолює "анафематствований", як стверджують в УПЦ, недійсні

Відповідь: Демарші-анафеми, інспіровані політичною складовою (чи політичною основою) Російської церкви, не є чимось винятковим у нашому випадку. Російська церква неодноразово анафематствувала і політичних, і церковних діячів, не за порушення догматів віри, а за те, що їхні дії були неугодні Москві. Ось деякі приклади: 1416 рік – Московський собор, скликаний Фотієм, анафематствує митрополита Григорія Цамблака за те, що той став митрополитом Русі і Литви за підтримки литовського великого князя; у 1458 р. митрополит Московський Іона накладає анафему на митрополита Григорія Болгарина з тієї ж причини.

Неодноразово накладалася анафема, або були погрози її накладання на політичних діячів (історія з гетьманом Мазепою – найбільш відома із багатьох). Не забудемо і новіші приклади масових заборон у служінні, які накладав митроп. Сергій (Страгородський) під тиском державної влади на ієрархів, незгодних з його політикою сервільності щодо радянської влади (зауважимо, що частина з тих, хто був під забороною, була згодом канонізовані у 2000 р. як священномученики). І Синод на чолі з митроп. Сергієм оголошував недійсними таїнства у єпархіях і парафіях, які не поминали Страгородського, а обирали підлеглість його опонентам (Синод, призначений митроп. Сергієм Страгородським, навіть забороняв звершення обряду погребіння над тими, хто молився у храмах, де не поминали "Заступника Місцеблюстителя"). А потім цю сумну ініціативу т.зв. "сергіанської" ієрархії 20-х років щодо невизнання таїнств, як ми знаємо, повторили у 90-рр. в Росії і Україні. Хоча в нашу епоху рішення про невизнання дійсності таїнств УПЦ(КП) і УАПЦ так і не було прийняте ні Синодом РПЦ у Москві, ні Синодом УПЦ у Києві (завдяки, можливо, певній богословській культурі ієрархів), усе ж мем про "безблагодатність" таїнств став масовим у церковній свідомості вірян і духовенства РПЦ і УПЦ дев’яностих та двохтисячних років. Таким чином, і використання такої давньої церковної дії як анафема (яка в першому тисячолітті накладалася лише з віроучительних підстав), і інших видів заборон уневажнюється їх очевидними політичними мотивами.

Аргумент 6. У людей, які виступають за автокефалію, як стверджують опоненти, дуже агресивні наміри

В. Новинський: "Вони вже забрали близько 50 храмів". І далі: "Я дуже чітко сказав .. патріарху Варфоломею, що, якщо буде хоч … якийсь, навіть беззмістовний документ ... почнеться громадянська війна… Ваша Всесвятосте, Ви людина мудра, не дайте розпалитися цій громадянській війні". Ми бачимо, є заяви у представників УПЦ-КП, що Лаври мають належати Українській церкві. Тобто, у "канонічної церкви" у скорому майбутньому хочуть відібрати Києво-Печерську і Почаївську Лаври. Отже, церковні націоналісти готують релігійну війну.

Відповідь: Слід окремо виділити різні питання. Перше – давайте винесемо за дужки проблему переходу громад в іншу церкву (юрисдикцію). Саме через те, що наявні українські закони не дають механізму зрозумілого переходу релігійної громади в іншу юрисдикцію (якщо цього хоче більшість її парафіян), і виникають проблеми. Насправді Верховна Рада зволікає із прийняттям закону, який передбачав би чіткий юридичний механізм. Відповідний законопроект давно готовий, але є депутати-опозиціонери (і В. Новинський є одним із найбільш помітних), які гальмують прийняття такого закону, і цим не сприяють в деяких місцях зняттю релігійного напруження.

Тому друга сторона питання: рецепція очікуваного Томосу означає також необхідність послідовного прийняття відповідних законів, які би унормували механізми врахування прав і релігійної більшості, і релігійної меншості. Критерієм справедливості таких законів може бути на даний час погодження з європейською практикою та згода з ними європейських правників. Такі закони приймати неминуче необхідно, адже саме їхня відсутність провокує напруження. Варто остерігатися несправедливості щодо релігійної меншості, але несправедливість щодо більшості також не є добром. Через наявну юридичну недоладність більшість членів парафії (якщо така більшість має місце) не може перейти з храмом, який їм належить, у ту юрисдикцію, в якій парафіяни хочуть перебувати.

Але, на мою думку, при всьому цьому законодавчий механізм має передбачати 1) мораторій на перший час, наприклад рік-два, можливо за підтримки Всеукраїнської Ради Церков, на судові і позасудові зміни належності храмових споруд; і 2) довгострокову стратегію, за підтримки відповідної законодавчої політики щодо забезпечення основних конфесій, які мають вірян у даному регіоні (населеному пункті), можливостями для здійснення релігійного життя. В Україні, до речі, не так мало прикладів (які треба широко оприлюднювати!), коли конфесії або домовляються про розподіл приміщень, або одна конфесія допомагає іншій побудувати свій храм. Таку допомогу також має надати місцева влада.

Також вважаю недоцільним активувати публічні заяви про неминучу і швидку зміну належності великих релігійних центрів, таких як Лаври. Пропаганда опонентів однозначно буде оспівувати можливий захист своїми вірянами релігійних святинь як високий і святий подвиг, мучеництво за віру тощо. Силовий конфлікт навколо Лавр у нашій політичній обстановці цілком може стати приводом для масованого збройного вторгнення в Україну. Тому завдання і влади, і суспільства, і усіх християн – уникати провокацій і силових вирішень питань належності церковних споруд. Важливо засвідчити, що саме терпимість і великодушність – це ті риси, якими київське християнство принципово відрізняється від московського. Ми чекали Української Помісної церкви десятки і сотні років, можна трохи витримати і ситуацію з церковними спорудами. Якщо ми християни, ніщо не заважає і зараз приходити у ці сакральні місця у зручний час і помолитися.

Аргумент 7 (в інтерв’ю не був зазначений, але він часто звучить з уст спікерів УПЦ): у кожній країні за церковними канонами має існувати лише одна Помісна церква

Відповідь: в ідеалі – так. Але, як уже зазначалося у відповіді на аргумент 3, у Православ'ї і у даний час, і в минулому немає процедури узгодження церковних законів (канонів), приведення їх у стан взаємної несуперечності. Тому у ряді країн, де один релігійний центр не зміг монополізувати свій вплив, існують єпархії і парафії, підпорядковані двом центрам, кожен з яких вважає цю країну, або її частину, своєю канонічною територією. Це Греція (Елладська і Константинопольська церкви), Молдова (Румунська і Російська), Естонія (Константинопольська і Російська). Окрім того, в тих країнах, які прийняли багатьох емігрантів, утворилися діаспори з православних країн. У країнах Північної Америки, а в останні десятиліття також у Західній Європі свої парафії і єпархії мають більшість Помісних церков (не тільки найбільші церкви, але й порівняно невеликі, наприклад, Грузинська чи Болгарська). Це означає, що сучасне Православ'я поліцентричне, в ньому відсутня чиясь монополія. Що добре для українського Православ'я, яке, на жаль, останніми століттями було в ізоляції і підлягало лише одному монопольному впливу з півночі.

Також, ради справедливості треба сказати, що Російська церква без жодних сентиментів і дотримання церковних законів неодноразово присвоювала канонічні території, які належали іншим церквам: Крим і Причорномор'я у кінці 18 ст., Бесарабію, Молдову, Буковину, Естонію і частину Фінляндії у 20 ст. та ін.

Якщо поєднати ці тези-аргументи, які захищають принципи Об'єднаної Помісної Православної церкви в Україні у можливо коротку формулу, ми маємо: існування такої Церкви на канонічних підставах, з євхаристійним зв'язком із Вселенським Православ'ям знімає цілий ряд претензій, які зараз є щодо національно орієнтованих УПЦ(КП) і УАПЦ – у неканонічності, безблагодатності, політизованості тощо. Але: 

Помісна церква має декларувати те, що її духовенство і віряни будуть реально дотримуватися християнських принципів, які дозволять перебувати в одній релігійній спільноті громадянам України, незалежно від їхньої національності, мови, політичної і культурної орієнтації;

Помісна церква засвідчує свою відкритість до багатства і різноманітності світового Православ'я і при тому зберігає толерантне ставлення до православних співбратів у Христі, частина з яких залишається у Московському Патріархаті, бо щиро вважатиме це для себе важливим. Більш того, якщо в Україні якийсь час перебуватимуть дві канонічні православні спільноти, це не виключає братерських (в тому числі богослужбових) стосунків між ними, спільного соціального і просвітницького служіння. Але все залежатиме від нас, православних українців.

LB.ua

Єдина помісна православна церква в Україні
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості
Томос

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1570

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар