Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Чи можлива літургійна реформа в Православ’ї?»

Версия для печатиВерсия для печати

Микола Денисенко є доцентом факультету Теологічних наук і директором Екуменічного інституту Хафінгтона в університеті Лойола Мерімаунт (Loyola Marymount University) в Лос-Анджелесі.

Випускник Свято-Володимирської православної богословської семінарії (M.Div., 2000) та Католицького університету Америки (доктор філософії, 2008).

Спеціалізується на літургійному богослов’ї і православному християнстві.

До його праць належать: «Благословення Вод і Богоявлення» (Ashgate, 2012), «Миропомазання: основи для католиків» (Liturgical Press, 2014), «Літургійної реформи після II Ватиканського Собору: Вплив на Східне Православ’ї (Fortress, 2015).

Його наступна книга, «Сучасна православна архітектура в Америці і теологія», буде опублікована видавництвом Університету Нотр-Дам у 2016 році. У своїй роботі отець Микола досліджує перетини літургійної історії, ритуальних досліджень і пастирського богослов’я, а також пише для екуменічної аудиторії.

Онук іммігрантів з України, отець Микола також пише про сучасну Українську Православну Церкву. Він є дияконом Православної Церкви в Америці, єпархії Заходу, починаючи з 2003 року.

Перша лекція жовтня у ВПУ: 1 дебют, 2 лектори і багато духу реформ

Виступ Миколи Денисенка у Відкритому Університеті: ФОТОРЕПОРТАЖ

«Реформа має відбутися не в середині Літургії, а в житті» — отець Микола Денисенко

***

Я розпочну цю лекцію згадкою про зауваження, яке зробив мені відставний англіканський священик під час сесії у Північно-Американській Літургічній Академії кілька років тому. Він сказав: «Ви, православні, маєте таку чудову літургію, настільки багату з богословської точки зору. Чому з такою потужною літургійною традицією ваші церкви не заповнені кожної неділі?»

Зауваження цього священика змусило мене подумати про те, що ми маємо на увазі, коли ведемо розмову про «хорошу літургію» в церкві. Я також вважаю, що його зауваження може бути корисним при обговоренні питання, чи потребує Православна Церква літургійної реформи у нинішній час.

У цій лекції я буду намагатися відповісти на питання: чи потребує Православна Церква літургійної реформи? Я обіцяю не приховувати свою відповідь від вас: на мій погляд, Православна Церква потребує літургійної реформи. По-перше, я маю створити основу для моєї аргументації, тому я хочу почати з припущень.

Список припущень

Припущення 1: Православна літургія ніколи не змінювалась і ніколи не буде змінена

Припущення 2: II Ватиканський собор винайшов і запровадив літургійну реформу, яка є чужою для Православ'я

Припущення 3: Літургійна реформа супроводжується інноваційною еклезіологією

Припущення 4: Літургійна реформа перешкоджає органічному розвитку літургії

Почнемо з нашого першого припущення: православна літургія ніколи не змінювалася і не може бути змінена.

Ми віддаємо належне роботі поколінь вчених, які довели, що православна літургія розвивалася протягом всієї історії. Вчені, які досягли успіхів у порівняльному дослідженні літургій, продемонстрували, наскільки літургія змінилася з тих пір, як Ісус розділив святкову трапезу зі своїми учнями.

Православна літургія розвивалася і змінювалася з самого початку

Розглянемо дві літургії, які використовуються у Православ'ї сьогодні: літургія святителя Василія Великого і літургія святителя Іоана Золотоустого. Дослідження Габріели Вінклер вказують на те, що анафора святого Василія мала декількох редакторів, якщо брати до уваги матеріали, що відтворюють антіохійську христологію перед Нікейським Собором.

Роберт Тафт зазначив, що Іоан Золотоуст орієнтувався на анафору дванадцяти апостолів антіохійської традиції. Покоління вчених, починаючи з вчених дореволюційних шкіл в Києві і Санкт-Петербурзі, як наприклад, Антон Баумштарк, а далі Хуан Матеос, Мігель Арранс, Роберт Тафт, Стефано Паренті й десятки літургійних істориків, вихованих Тафтом, підготували докладні хронології православної літургії, які висвітлюють періоди її розвитку.

Наприклад, ми розуміємо вплив Торжества Православ'я над іконоборством на художнє оформлення та архітектурне оздоблення церков, а також зміни в інтерпретації літургії. Ми також знаємо, що в православній літургії збільшилась частка піснеспівів, коли святий Феодор Студит привіз співців з монастиря Сави Освященого в Палестині, при цьому взаємний вплив між богослужбовими центрами Єрусалиму і Константинополя призвів до впровадження і створення нових традицій в кожному центрі.

Поєднання монастирських і соборних обрядів в добовому колі богослужінь назавжди змінили структуру вечірні та послідовність молитов, які читав священик, що головує. У середньовізантійській період поява складного обряду проскомідії передлітургійно символизувала звершення спасіння і слугувала візуальним зображення православної еклезіології на дискосі ще до того, як люди навіть почанали збиратися на Божественну літургію.

Ми можемо стверджувати, що православна літургія фактично розвивалася і змінювалася з самого початку. Але ми повинні також визнати, що літургійні зміни мали багато причин в історії. Найчастіше причинами літургійних змін були паломництва: паломники брали участь в місцевій літургії та були сполучною ланкою з їхнім рідним містом, яке засвоювало нові літургійні традиції (це стосується, зокрема, Єрусалиму і Константинополя).

Богослов'я також надихнуло літургійну реформу: торжество іконошанування не тільки зробило привілейованим чернечий порядок звершення літургії, але й зумовило перевагу конкретних христологічних і еклезіологічних тем проскомідії. Таким чином, припущення про те, що православна літургія не змінилася і не може бути змінена, є помилковим з обох точок зору, оскільки історична наука довела протилежне.

II Ватиканський собор і літургійна реформа

Наше друге припущення виходить з думки православних, які розглядають II Ватиканський собор як подію, що започаткувало літургійну реформу.

Ця точка зору поєднує літургійну реформу з сучасністю і соціальними революціями 1960-х років. Сприйняття Ватикану II в якості каталізатора радикальної літургійної реформи виходить з фактичних результатів запровадження літургійної реформи, яка мала бути заснована на принципах Sacrosanctum Concilium, першого авторитетного документа, виданого II Ватиканським собором.

Протоієрей Олександр Шмеман зазначив, що розбіжність між принципами Sacrosanctum Concilium і новими структурами і компонентами літургії проявляється в результатах їх запровадження. Шмеман вважає, що принципи Sacrosanctum Concilium узгоджуються з принципами літургійного руху, в той час як фактична реалізація принципів II Ватиканського собору була зіпсована, оскільки застосований метод був «хірургічною операцією».

Дозвольте мені додати два зауваження з приводу II Ватиканського собору та його значення для протидії літургійній реформі в Православній Церкві. По-перше, жодна реформа в Православ'ї не може бути співставною з масштабом II Ватиканського собору, який має авторитет Вселенського собору в Римо-католицькій еклезіології.

По-друге, Православ'я не має аналогічних механізмів проголошення і реалізації будь-якої церковної доктрини або реформи:  Римська Церква має чіткі визначення і категорії авторитетного вчення та власного вчення, і священнослужителі зобов'язані дотримуватися богослужбових реформ, записаних в Міссалі, різних обрядів і ритуалів.

У той час як Православ'я прагне відображати літургійні практики в богослужбових книгах, священнослужителі, як відомо, розробляють свої власні місцеві традиції, виключають одні практики та додають інші. Крім того, Православ'я не має еклезіологічного апарату Риму. Місцеві Православні Церкви можуть вільно ігнорувати або відкидати порядок денний і навіть соборні заяви, як ми бачили у випадку зібрання православних єпископів для проведення Святого і Великого Собору на Криті.

Реальною причиною того, що православні схильні приписувати літургійну реформу II Ватиканському собору, є спотворене уявлення про авторитет II Ватиканського собору поза межами римського обряду. У той час як деякі нелатинські церкви сприйняли той самий дух свободи у здійсненні літургійної реформи, немає жодних реальних підстав розглядати реформу в Православ'ї як результат впливу II Ватиканського собору. Насправді, деякі з найбільш важливих православних літургійних реформ передують реформам II Ватиканського собору,  найбільш істотною з них є переклад важких для розуміння богослужбових текстів місцевою розмовною мовою (приклади містять переклад літургій сучасною грецькою, російською, українською та англійською мовами серед інших). Таким чином, коли ми розглядаємо потенційні мотиви для здійснення літургійної реформи в Православ'ї, ми повинні відкинути уявлення,  що інновації в православній літургії виникли внаслідок IІ Ватиканського собору, оскільки ІІ Ватиканський собор набагато більше вплинув на західну літургію.

Реформа чи «троянський кінь»?

Для третього припущення ми повинні розглянути питання про літургійну реформу як спосіб запровадження еклезіології, що більше орієнтуватиметься на мирян.  Деякі православні, які надають перевагу абсолютній ієрархії в структурі Церкви, вважають богослужбову реформу, орієнтовану на мирян, «троянським конем»  для зміни ієрархічної еклезіології з метою її заміни на більш егалітарний, демократичний спосіб богослужіння. Приклади таких змін включають більш скромні іконостаси в церкві, які забезпечують більший візуальний доступ у зоні від нефа до святилища, проголошення молитов вголос до людей (особливо євхаристичної молитви) і більш цілеспрямоване залучення мирян у богослужіння.

Одним із найзатятіших противників літургійних реформ в середовищі Російської імперії був митрополит Антоній Храповицький. Владика Антоній рішуче протестував проти змін у архітектурі і стилі богослужіння на такі, що передбачали більше залучення людей. Він вчив, що священнослужителі не актори, а також, що літургія не розвага, тому найкращим для вірян способом спілкуватись з Богом через літургію є концентрація духовенства виключно на молитві та поклонінні Богу, а віряни мають навчатись, споглядати та поклонятись.

Владика Антоній також закликав духовенство тісно співпрацювати з регентами та відроджувати канонічний спів, особливо регіональні піснеспіви, що сприятиме розумінню літургії. У деяких сучасних богослужбових школах є тенденція підкреслювати відмінності між духовенством і народом через літургію, зберігаючи таємні молитви і залишаючи деякі богослужбові функції рукопокладених священнослужителів (наприклад, тільки рукопокладені чоловіки можуть тримати тканину для причастя в декількох місцях).

Твердження про те, що літургійну реформу частково надихнула орієнтована на мирян еклезіологія, є вірним. Необхідно лише ідентифікувати послідовне богословське відродження  у Православ'ї Миропомазання, як помазання особи у священика, пророка і царя, що являє собою священство мирян.

Павло Євдокимов, Олександр Шмеман, Борис Бобрінськой і Думітру Станілое – православні богослови, які намагалися відновити богослов'я священства мирян та знайти йому місце у структурі літургії, але жоден богослов не зробив це настільки переконливо, як Микола Афанасьєв. Спираючись на літургійні джерела пізньої античності – особливо спірного церковного уряду, відомого як апостольська традиція,– Афанасьєв стверджував, що Хрещення і Миропомазання являли собою посвяту мирян у священство мирян, при чому посилання на простягнуту руку Бога у молитві постригу було залишком, що вказує на покладання рук, яке ми бачимо в Діяннях Апостолів (що зберігається у римському обряді). Покоління духовенства, які наслідували еклезіології Афанасьєва, пов’язували його з Євхаристією, яку він уявляв як обряд, що звершується ніким іншим, як самими мирянами.

Посмертно опубліковані монографії Шмемана про Євхаристію наслідують євхаристичну еклезіологію Афанасьєва у поєднанні з євхаристійним вченням Кипріана Керна, і Шмеман виховав покоління священнослужителів, які сприяли євхаристійному відродженню, ознакою якого є більш часте причащання мирян.

Таким чином, припущення про те, що літургійна реформа засновується на еклезіології, орієнтованій на мирян, є частково вірним, але також іронічним. Іронічним, тому що всі школи літургійної реформи надають великого значення вихованню вірних мирян і покладають тягар відповідальності за літургійну просвіту у більшій мірі на духовенство. Більшість сучасних шкіл православної літургійної реформи є насправді досить консервативними і стриманими,  і зосереджують увагу на ненав’язливому просвітництві мирян через катехізацію в успадкованій літургійній традиції, а не хірургічним шляхом. Такий підхід представлений літургійними реформами Шмемана, Елладською Церквою і навіть РПЦЗ. Тільки Новий Скит застосовує більш радикальний, хірургічний підхід до реформи, принаймні, в моделях, які я проаналізував у своєму дослідженні.

Таким чином, літургійна реформа, вочевидь, пов'язана з еклезіологією, що орієнтована на мирян, але це є результатом спільних зусиль окремих богословів, відданих неопатристичному відродженню, а не політичному егалітарному порядку денному. (Примітка: одна школа літургійної реформи була політично мотивованою й утримувалась ні ким іншим, як Українською Автокефальної Православною Церквою 1921 року під керівництвом митрополита Василя Липківського).

Літургійна реформа. Contra

Наше четверте і останнє припущення виступає проти літургійної реформи,  оскільки вона порушує правила органічного розвитку.  Противники літургійної реформи стверджують, що її прихильники знайшли привабливі літургійні компоненти і структури у візантійській історії та бажають оживити їх сьогодні, що було б випадком антикваріанізму.

Одне з найбільш хибних спростувань літургійної реформи можна знайти в роботі отця Михайла Помазанського, відомого догматичного богослова Російської Православної Церкви закордоном. Помазанський критикує докторську дисертацію Шмемана («Введення в літургійне богослов'я») і відкидає висновки Шмемана через застосування ним західних методів оцінки та історичної критики.

Помазанський стверджує, що літургія зазнає органічного розвитку і поліпшується з плином часу,  що проблема Типікону не є його вік або зміст, а відсутність дисципліни серед православного духовенства в спробі дотримуватись Типікону. Помазанський припускає, що внесення змін у літургію в будь-якому випадку порушуватиме її природний розвиток і принесе лише шкідливі результати. Замість цього він закликав духовенство більше любити успадковану традицію, а також ознайомити молодь з повнотою літургійної традиції Церкви якомога швидше.

Паралельно аргументації Помазанського співіснує аргументація Йозефа Ратцінгера (Папа Бенедикт XVI), який є добре відомим прихильником римської літургійної реформи. Зазначу, що це припущення, прихильником якого є Помазаньский, це те саме спростування літургійної реформи, яке часто можна почути від православних.

Я виокремлюю два наслідки цього заключного припущення. По-перше, наведені застереження щодо антикваріанізму в літургійній реформі є гідними уваги.  Кінцевою точкою літургії є поклоніння Богу і поглиблення спілкування з Богом, а не відтворення історичних літургійних шедеврів. По-друге, практично неможливо узгодити поняття літургії як органічного розвитку з методом історичної критики. Навіть найбільш консервативні літургійні богослови ХХ століття визнали, що суспільство і культура не еволюціонували в єдиному органічному ритмі з літургією.

Суспільство і культура розвивалися більш швидкими темпами, ніж літургія, і проблемою, що випливає з цього факту, є те, що пам'ятки, звуки і символи літургії стали більш віддаленими від повсякденного досвіду, внаслідок чого виникають пастирські міркування щодо таємничості літургії, щоб пояснити, чому мирянину складно розуміти літургійні символи. Таким чином, не можна просто відмовитись від літургійної реформи через побоювання зашкодити органічному розвитку, оскільки розвиток може потребувати  подальших змін.

Пропоную сказати реформам «так»

Тепер, коли ми розглянули наші припущення, ми можемо повернутися до головного питання цієї лекції: чи потребує православ’я літургійної реформи?

 Я пропоную відповісти «так» – для того, щоб надати більше повноважень народу Божому, поглибити його спілкування з Отцем, Сином і Святим Духом, щоб вони були слугами Божими до закінчення світу. Далі я наведу приклади здійснення літургійної реформи, продемонструю, чому наші підходи до її оцінки були помилковими, і запропоную як програму літургійної реформи, так і кращий метод її оцінювання.

Для того, щоб надати аргументи на користь літургійної реформи, дозвольте мені навести причини, чому деякі з православних прихильників реформи пропонують програми для неї.

Оновлення церковного життя

Богослови Елладської Православної Церкви зауважують, що церковне життя застигло в домодерній епосі. Двома прикладами серйозних проблем у житті Церкви були літургійна мова і нездатність людей розуміти символи.

Серед перших пропозицій з літургійної реформи були переклади літургії на місцеві мови. Московський Собор 1917-1918 рр. розглянув такі пропозиції, які включали переклад літургійних текстів і проголошення Слова Божого російською та українською мовами.  Елладська Церква санкціонувала читання Слова Божого сучасною грецькою мовою в парафіях в Афінах у 2004 p., але перша спроба здійснити цю реформу потерпіла поразку.

У Північній Америці переклади богослужбових текстів на англійську мову з'явилися в 1922 p. під патронатом Ізабель Хепгуд і з благословення патріарха Тихона.  Прикладом використання символів була рекомендація Грецького синоду про те, що єпископ або священик має носити яскраві білі облачення для читання Євангельских стихір за утренею (цикл з одинадцяти євангельських читань про воскресіння, призначених для кожної неділі), символ проголошення радості воскресіння Христа. Пропозиції літургійного оновлення передбачали незначні зміни до успадкованої літургійної традиції: пропоненти сподівалися, що розуміння призведе до збільшення залучення серед вірян і підвищення їхньої здатності до перетворення на слуг Божих.

Посилення участі мирян в житті церкви і житті Бога: досвід Шмемана та Елладської Церкви

До цих пір найпоширенішим обґрунтуванням літургійної реформи було бажання християнізації народу. Грегорі Фриз повідомив, що Єпархія Володимира доручила духовенству організувати пишні і вишукані літургійні богослужіння і ходи в громадських місцях в 1913 році в спробі навернути людей і продемонструвати їм красу Православ'я.

Євхаристійне відродження, яке вважають заслугою Шмемана, корениться в активній участі народу в літургії (Шмеман часто називає англійською мовою таку активну участь «corporate worship», маючи на увазі богослужіння усього Тіла Христового, а не тільки духовенства).

Богословською основою для цього бажаного результату було поняття про те, що участь в літургії перетворюватиме звичайних християн на слуг Божих, які потім зможуть трансформувати і преображувати життя світу. Для Шмемана незначних коректив успадкованої традиції було б достатньо, найбільш значною з яких було б часте причащання і повна участь у літургії.

Шмеман працював над практичним аспектом свого богословського синтезу, про що свідчить його лекція «Transformation of the Parish» у Бостоні в 1971 р. Шмеман розглядав проблеми, які руйнують парафіяльне життя, в тому числі натягнуті відносини між духовенством і мирянами, і вказував Євхаристію як єдине рішення. Шмеман закликав духовенство і парафії практикувати такий вид суспільного життя, який було зображено в ритуальному виконанні євхаристійної літургії:  його слова свідчать про те, що він був послідовним, благаючи усіх прагнути до євхаристійної єдності, але його засмучувала неспроможність духовенства, зокрема, підкреслити єдність у причасті, оскільки священнослужителі схильні дотримуватись стереотипних уявлень про роль авторитету в парафії.

Шмеман також боровся з тенденцією духовенства до дрейфу в бік клерикалізму і бажанням відтворити щось на кшталт Візантії в місцевій парафії, що було їхнім своєрідним варіантом антикваріанізму.

У міркуваннях Шмемана про євхаристійне відродження ми знаходимо напруженість між євхаристійною еклезіологію з акцентом на священстві мирян і клерикалізмом, який намагається відокремити духовенство від мирян. Євхаристійне відродження Шмемана було за своє суттю реалізацією богослов’я Афанасьєва й інтегрувало думки таких богословів, як Керн. Ця еклезіологічна модель вважає рукоположене священство сумісним зі священством мирян: спільне здійснення євхаристійної жертви також має формувати життя приходу. Нарікання Шмемана про тенденції відокремлення духовенства від мирян свідчать про опір, який довелось долати при здійсненні цієї конкретної літургійної реформи.

Я зосередився на євхаристійному відродженні Шмемана, тому що це, мабуть, найвідоміша спроба літургійної реформи в Православ'ї.  Але навіть більш консервативні підходи, ніж практикував Шмеман, визнавали необхідність перетворити мирян з пасивних спостерігачів у співслужителів літургії, про що свідчить програма літургійної реформи в Елладській Церкві.

Запропонована реформа Елладської Церкви заохочувала людей причащатися часто, вимагаючи, щоб духовенство служило літургію для спільної участі, а не для вираження особистої літургійної естетики, і являло собою покоління духовенства, яке поглиблено досліджує Біблію і відзначилося в проповіді.

Грецька програма не усунула відмінність між кліром і мирянами, але прагнула виховати покоління духовенства, здатного до катехізації мирян, щоб духовенство і миряни разом здобули любов до літургії, відвідували її сумлінно і віддавались їй повністю.

Ми навіть бачимо такий настрій в Російській Православній Церкві закордоном, яка культивувала принципи канонічного співу Московського Синодального хору для поліпшення розуміння народом літургії і навіть заохочувала парафіян співати.

Таким чином, літургійна реформа, яка пропагувала орієнтовану на мирян еклезіологію, наявна в усіх школах літургійної реформи з мого дослідження, які відрізнялися своїм баченням відносин між духовенством і мирянами та літургійних компонентів, що вимагають реформування.

Я хотів би підкреслити, що всі ці реформи, як правило, консервативні: вони були спрямовані в бік висвітлення багатства отриманої літургійної традиції, і передбачалось, що краща літургійна освіта духовенства зробить їх кращими служителями і вчителями. Вчений-бенедиктинець Томас Потт описує цей підхід до літургійної реформи, закликаючи людей звернутись до літургії.

Скам'яніння літургії та недоступність символів

Окремо стоїть православна літургійна реформа, здійснена в монастирі Новий Скит у місті Кембриджі, штат Нью-Йорк. Новий Скит був заснований в 1966 р. монахами-францисканцями, які дотримувались візантійської літургійної традиції. Ченці використовували успадковану літургійну традицію, поки не виявили, що повний цикл служб є несумісним з вимогами їхньої роботи і чернечим середовищем.

Натхнений духом II Ватиканського собору й історичними підвалинами, встановленими поверненням до літургійних джерел (особливо роботами єзуїтського вченого Хуана Матеоса), Новий Скит прийняв інший підхід до літургійної реформи шляхом запровадження нового чину, придатного для роботи монастиря.

Спираючись на дослідження Матеоса, ченці Нового Скиту створили новий чин літургії на основі збірки літургійних елементів з Константинополя і Єрусалима, які вийшли з ужитку під час синтезу студійського уставу та уставу монастиря Св. Савви з ІХ по ХІІІ століття.   Новий Скит прийняв хірургічний підхід до літургійної реформи, реконструювавши чин літургії і видаливши елементи, які втратили своє символічне значення.

Мабуть, жодна реформа не є істотнішою, ніж реформа богослужінь Страсного тижня. Ми всі знаємо, що служби Страсного тижня довгі – насправді вони також досить повторювані. Більшість євангельських читань, особливо ті, що припадають на Страсну П'ятницю, — довгі уривки з Дванадцяти Євангелій за утренею — повторюються в царські часи і вечірні. Крім того, богослужбові тексти представляють Іуду абсолютним антагоністом: він злий, підступний, на ньому зосереджено увагу нарівні з Ісусом у всіх піснеспівах цього тижня.

Оцінюючи богослужіння Страсного тижня, ченці Нового Скиту стверджували, що читання лекціонарію необхідно переглянути, щоб видалити повторення з призначених читань. Вони також видалили більшу частину піснеспівів про Іуду, стверджуючи, що піснеспіви відволікають зібрання від первинної головної фігури подорожі цього тижня - Христа, який звершував свій шлях до хреста й Отця.

Ченці також знехтували Вечірнею з Літургією св. Василія Великого, призначеною на Велику Суботу, оскільки вона була, по суті, першою соборною Великоднею службою, призначеною для того, щоб новохрещені християни приєдналися до зібрання і почули радісне повідомлення про Воскресіння у першій раз.

Ченці обґрунтовували видалення цих елементів і їх реструктуризацію тим, що спадщина візантійської літургії була довірена православним монахам, які не справилися із завданням бути хорошими розпорядниками літургійної традиції. Новий Скит стверджував, що монастирі просто дозволили, щоб літургійний матеріал накопичувався і зростав без критичної оцінки життєздатності матеріалу в успадкованій традиції. Новий Скит зазначив, що православні ченці не змогли очистити літургію шляхом видалення компонентів, які, по суті, відмерли або стали недоречними.  У той час як Новий скит, як видається, здійснив радикальну літургійну реформу, можливо, найсміливішим їхнім досягненням було взяти на себе відповідальність за літургійну традицію шляхом її очищення.

Ченці Нового Скиту особливо чутливо сприймали неспроможність людей отримати доступ до літургії і її традицій. Їхнє вирішення цієї проблеми полягало в тому, щоб видалити заплутані символи з літургії, особливо якщо ми розглядаємо літургійні компоненти як символи. Таким чином, входи Божественної літургії, які зводились до входів духовенства, яке залишає святилище, лише щоб повернутися до нього у скромному напівколі, були реформовані і стали справжніми входами усього церковного зібрання, причому люди збиралися поза стінами церкви біля фонтану, щоб співати антифони, а головуючий священик читає вхідну молитву у дверях церкви, а далі вся церковна процесія входить разом, співаючи Інтройт.

Такого роду відновлення не просто включало мирян у дії, які, як правило, виконувало духовенство, це також була спроба відновити цілісність оригінального символу, зробивши його практичною функцією в новому чині літургії.  Отже, Новий скит прийняв найсміливіший підхід до видалення скам'янілих компонентів літургії шляхом видалення піснеспівів та служб і перегляду структури таким чином, щоб миряни могли зрозуміти мету ритуальних дій (наприклад, входи і процесії).

Оцінки літургійної реформи

Ми бачили, що багато з літургійних реформ мали благородні цілі: розширення участі громадян в літургії, усунення плутанини, поглиблення спілкування з Богом. Тепер ми повертаємося до історії, яку я почав як відповідь на зауваження англіканського священика, чи можу я стверджувати, що літургійні реформи, здійснені у православ'ї, призвели до появи реальних спільнот святих, які роблять Божу справу, перетворюючи світ?

Прихильники літургійної реформи, як правило, стверджують, що реформи були успішними.   Наприклад, у північно-американському православ'ї люди, як правило, ходять до причастя досить часто. Молитви читають вголос у багатьох парафіях, а православні академії стабільно працюють, щоб поліпшити якість проповіді. Ми могли б також додати, що відбулося помітне відродження співу, і в багатьох місцях люди співають літургію з хором.

Але чи гідні ці зміні похвал? Було б важко стверджувати, що літургійна реформа змінила парафіяльне життя таким чином, що приходи виховують людей безпрецедентних моральних якостей, які є іконами Євангелія.

Є два найпоширеніші способи оцінки літургійної реформи в Православ'ї: перша оцінка відзначає зміни, що проявляються в ритуальних формах і компонентах, таких як збільшення частоти причащання.  Другий підхід полягає в ув'язці літургійної реформи зі здоров'ям церковного життя в цілому. Яких людей виховує Церква, і як літургія формує їх життя? Чи внесли православні християни значний внесок в розвиток суспільства? Чи виховує Церква глобальних лідерів, чиє бачення світу відображає вчення Євангелія і Царства Божого? Чи поводяться люди Церкви згідно з великими прагненнями літургійної реформи? Так, наприклад, якщо ми підкреслюємо заповідь Євангелія прощати гріхи одне одному й обмінюватись поцілунком миру, і робимо цей момент особливо важливим в літургійному богослужінні, чи можемо ми стверджувати, що ми стали людьми, які зазвичай прощають гріхи інших? Чи можемо ми стверджувати, що прагнемо покінчити з розколами в наших будинках, районах, містах і країнах, і зобов'язуємося творити мир?

Я пропоную ці питання як приклади можливих критеріїв, які ми могли б використовувати для оцінювання ефективності літургійної реформи. І що ще більш важливо, ми могли б повернутися до більш стабільної дискусії про завдання літургійної реформи і те, що можна було б назвати хорошою літургією.

Якою має бути «картина» успішнї реформи?

Як ми уявляємо собі «успішну» літургійну реформу: чи є вона картиною безлічі людей, що виходять уперед, щоб отримати причастя? Чи є вона вихованням чоловіків та жінок, які по-справжньому люблять одне одного у вірності і мучеництві, вмираючи для себе, і вихованням дітей, які люблять Бога? Якщо ми просуваємо літургію на максимально високий рівень, то ми не повинні обмежувати наше розуміння хорошої літургії до очевидної досконалості ритуального дійства.  Проявом хорошою літургії є поява преображених громад, які люблять Бога, вдячні за своє життя у спілкуванні Святого Духа, і які люблять і піклуються про своїх ближніх. Іншими словами, любов до Бога, славослів'я і любов до братів і сестер повинні бути вписані і пропагуватись в літургійних обрядах, у яких ми беремо участь.

У моїй книзі я припустив, що ми дізнаємося, що літургійна реформа ефективна, коли наші православні віряни відчуватимуть Великодню радість в кожному аспекті свого життя, коли наші подружні пари обіймуть шлях хреста і любитимуть одні одного, незважаючи на спокусу знайти когось нового через кілька років, коли сім'ї йдуть додому з церкви, співаючи псалми, які вони тільки що почули під час Божественної літургії, коли парафіяни не сперечатимуться, чи давати милостиню бідним, а здійснюватимуть такі акти милосердя через свою любов до Бога і людства. Щоб стверджувати, що літургійна реформа є ефективною, не досить розмовляти про молитви вголос або радіти великій кількості причасників в Церкві.

Виконання ритуалів – це репетиція повсякденного життя: Святе Причастя в Церкві слід замінити на Святе Причастя в наших будинках, районах і країнах. Знак миру в Церкві має формувати нашу звичку шукати миру в повсякденному житті. З якоїсь причини ми не в змозі зробити наступний крок і проявляти любов до Бога і ближнього, вдячність за смерть Ісуса, його хрест і воскресіння в нашому повсякденному житті.

Як зробити останій крок у реформах?

Одним з найважливіших завдань сучасної православної літургійної реформи є спроба визначити, чому Церква не робить цей останній крок, щоб стати Тілом Христовим в усіх аспектах життя. Мої останні слова є спробою окреслити програму для наступного вирішального етапу православної літургійної реформи. 

Крок 1: Визнати проблему «літургіолатрії» (перетворення літургії на ідол)

Перше питання я опосередковано згадував протягом цієї презентації. При оцінюванні літургійної реформи ми не дивимось поза рамками нашої літургійного участі. Якщо ми задоволені нашим естетичним літургійним богослужінням і залученням мирян, ми вважаємо, що результат був досягнутий.

У двадцятому столітті літургійні богослови звільнили літургію від підлеглого становища по відношенню до систематичного богослов'я, зокрема, завдяки реабілітації Шмеманом принципу lex orandi est lex credendi. Шмеман встановлює, що Літургія є джерелом і явленням Царства Божого. Але ми ніколи по-справжньому не розглядали паралельне питання з іншого боку літургійного спектра, тобто, що наша оцінка літургії закінчується, коли ми вітаємо себе з гарним звершення богослужіння.

Літургія – це ворота для підключення нашого повсякденного життя до життя Бога, і тому ми повинні враховувати всі наші дії, коли ми оцінюємо наші літургії. Багато парафій мають вигляд здорових з точки зору літургії: вони мають хороші ікони, відправляють літургію з гідністю, вони відомі хорошим співом. Деякі з тих парафій мають духовенство, яке ігнорує свій народ або використовує амвон для своїх власних політичних цілей, або мають парафіян, які байдужі до світу і сприяють розділенню в приході і в суспільстві.

Обмежуючи нашу оцінку літургії поодинокою літургійною подією, ми робимо ідола з літургійної події. Ми повинні розширити нашу перспективу, щоб побачити життя, яким Бог покликав нас жити після звершення літургійної події. Якщо немає ніякого зв'язку між літургійною подією і життям, яке ми ведемо до і після літургії, ми перетворюємо літургію на ідола, бо ми повинні бачити, як літургія формує повноту нашого життя.

 

Крок 2: Розглянути символи та їх інтерпретацію

Я вважаю, що найсерйознішою перешкодою для ефективної літургійної реформи є нездатність нашого покоління вірян отримати доступ до живого Бога внаслідок візантійського наповнення наших літургійних символів. Коли ми збираємося, щоб служити Літургію, ми припускаємо, що люди розуміють мету наших входів і складних слів, які ми використовуємо для літургії. Історики і богослови посилаються на містагогійні міркування стосовно літургії, отримані з пізньої античності через середній візантійський період. Ми, як і раніше,  вважаємо літургію відтворенням шляху смерті і воскресіння Ісуса. Наприклад, коли ми виконуємо Великий вхід, вівтар стає могилою нашого Господа; в Святому Причасті заливка киплячої гарячої води (теплота) в Чашу означає зішестя Святого Духа. Але в богослужбові тексти й обряди аналогічним чином вписані імператорський тріумфалізм і зображення Церкви як арени, на якій вона святкує славну перемогу над дияволом. Ця модель переходить занадто легко в таку інтерпретацію світових подій, де Православна Церква є духовною імперією, що перебуває в стані війни з інославними християнами і народами світу. Навіть смерть Христа на хресті стає приводом, щоб засудити тих, хто привів його до смерті, тоді як літургія є нашою можливістю практикувати власну смерть для гріха і стверджувати нове життя, яке нам дав Христос.

Символи повинні виникати в місцевих церквах у діалозі з культурою, мовою, комунікативними ідіомами та ритмами повсякденного життя.

Суперечки про створення символів у Церкві та їх інтерпретації можуть призвести до видалення всіх символів з Церкви у варіанті постмодерністського іконоборства і всеосяжного мінімалізму або до повернення до класичних періодів іконопису в історії православ'я. В американському Православ'ї велика частина Грецької Православної Церкви відкрила програму візантінізму в іконографії та музиці. У той час, як повернення естетичних традицій принесло добрі плоди, було б ідеально розглянути, як традиції можуть узгоджуватись із сучасною постмодерністською культурою за формами, стилем, словами, які люди можуть зрозуміти. У той час, як православ'я повільно входить у нинішнє століття повної свободи віросповідання, в якому лояльність до окремої деномінації перебуває в стані занепаду, пастирі більше не можуть дозволити собі ігнорувати труднощі, з якими стикається народ в осмисленні літургійних символів.  Православ'я сповідує втіленого Христа, який жив серед нас і говорив до нас простими словами. Основним богословським принципом для всіх символів і обрядів має бути одкровення живого Христа, який продовжує говорити з нами сьогодні.

Крок 3: Освіта пастирів

Чотири моделі православної літургійної реформи, які я розглядав, мають один спільний пріоритет – нагальна потреба в духовенстві, яке здатне навчати літургії та відправляти літургію. Цей імператив не вимагає, щоб духовенство навчало змісту Божественної Літургії під час її відправлення. Необхідні священнослужителі, які служать, ведучи людей в чертог Христа і йдуть разом з ними, щоб отримати дар Божий з відвагою і мужністю. Духовенству потрібно смирення, щоб головувати таким чином, щоб люди зустрічали живого Бога без втручання священика. Я пропоную запроваджувати во всіх єпархіях програми літургійної освіти для духовенства, які допоможуть поліпшити богослужбові навички (особливо у священиків, що головують за літургією), але більше за все потрібен новий дух аскетизму серед духовенства, яке має відмовитися від своїх уподобань конкретних літургійних стилів і замість цього вести людей до живого Бога.

Крок 4: Відкриття епохи Слова Божого

Якщо двадцяте століття відкрило еру євхаристійного відродження православ'я, багато віруючих православних християн залишаються позбавленими багатства проголошеного Слова Божого. Найкраще грецьке патристичне богослов'я засноване на літургійному проголошенні слова Божого, а найкращі сучасні піснеспіви візантійського обряду повторюють проповіді отців пізньої античності.

Мова і комунікація завжди були важливі, але слова є більш цінними, ніж будь-коли. Апостоли і люди задавалися питанням знову і знову на словах Ісуса. Наш православний лекціонарій був проігнорований протягом сотень років, а біблійна неосвіченість зростає. Прийшов час для відродження Слова Божого в усьому православ'ї, щоб Святий Дух сходив на людей, коли вони чують Слово Боже, як в публічному читанні Святого Письма так і в проповіді предстоятеля. Кращий спосіб для Православної Церкви посилити євхаристійне відродження двадцятого століття - це зробити проголошення і проповідь Слова Божого своїм найважливішим завданням. В кінці літургії ми співаємо тропар «Нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи». Чи вважали ми, що почути Cлово Боже і дозволити йому пустити коріння в наших серцях є такою самою великою частиною божественної таємниці, яку ми отримали в подарунок від Бога, як тіло і кров Господа нашого? Звичайно, православ'я має багато біблійних фахівців, які можуть працювати з вченими-літургістами з метою переглянути читання лекционарію таким чином, щоб люди більше слухали Святе Письмо. Ми також можемо почати підсилювати акцент на добрій літургійній проповіді в постсемінарській клерикальній освіті. Але все, що дійсно потрібно пастирям, щоб оживити Слово Боже в парафіяльному житті - це полюбити Євангеліє і Святе Письмо. В епоху, коли слова є більш потужними, ніж будь-коли, Ісус Христос намагається говорити до свого народу і запрошує його до спілкування з живим Богом. Новий акцент на Божому слові просуне нас на крок ближче до спілкування Святого Духа.

У цій лекції я розглянув багато з припущень, які стосуються літургійної реформи. Я спробував розглянути загальні міфи про літургійну реформу, уточнюючи місце II Ватиканського собору в православній літургійній реформі, та розглянув деякі моделі літургійної реформи в православ'ї в ХХ столітті. Я також представив чотири пропозиції з оновлення літургійної реформи. Я не торкався всіх питань. Я вважаю, що багато людей хотіли б почути більше про створення парафіяльного Типікону, а це є питанням створення нових літургійних текстів і обрядів, а також перегляду літургійних обрядів. Я розглянув десятки таких питань у моїй книзі «Літургійна реформа після II Ватиканського собору: Вплив на східне православ'я», англійською мовою.  На мій погляд, ознакою здоров’я Православної Церкви буде відкритий діалог з цих питань без побоювання канонічної заборони.

 

На закінчення я хотів би ще раз підкреслити найважливіший аспект літургійної реформи, виділений пріснопам’ятним отцем Шмеманом.  Шмеман наполягав, що літургійна реформа вимагає обґрунтування. Єдиним законним обґрунтуванням літургійної реформи є винайдення кращого способу привести людей до спілкування з живим Богом, до живлення від нього і перетворення на Його тіло в служінні для життя світу.  Наші люди не потребують візантінізму, щоб отримати дар Сина Божого: вони потребують краси його слова та слави його хреста, які дає життєдайний Дух. Весь світ стикається з проблемами геополітичних конфліктів, бідності, наркоманії, корупції, насильства та ізоляції. Україна є однією з небагатьох країн, які значно страждають від цих недуг. Україні потрібно Тіло Христове, його Православна Церква, щоб надихнути націю в боротьбі з цими проблемами, показуючи суспільству, що люблячи Бога і всіх людей, ми отримуємо перлину більш життєдайну, ніж будь-який земний дорогоцінний камінь: дар Ісуса Христа і вічне життя у Господі.

З огляду на багаторічну українську традицію протистояння геополітичним проблемам через звернення до православної інтелектуальної традиції, я не можу уявити іншого місця, більш зрілого для літургійної реформи, яка вдихне божественне життя в Церкву і суспільство, ніж Київська Церква. Я сподіваюся, що ваші пастирі і богослови розпочнуть діалог про те, як нам звершувати літургію таким чином, щоб наші люди приходили до розуміння Бога і любові до нього, до розуміння і знання його народу та його світу. Дякую за увагу!

диякон Микола Денисенко
Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
1354

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар