Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

«Церква гнаних і гонителів» — текст, який з’явився за декілька місяців до створення Відкритого Університету

Версия для печатиВерсия для печати

«Церква гнаних і гонителів: невивчені уроки ХХ століття» — із такою доповіддю виступив протоієрей Георгій Коваленко на XV Успенських читаннях «Пам'ять. Правда. Примирення» у вересні 2015 р.

XV Успенські читання. 2015 р.

Повний текст виступу опубліковано у жовтні цього року у збірці матеріалів міжнародної конференції, яка щойно вийшла у видавництві «Дух і Літера».

Розмістивши свій виступ на порталі academia.edu, о.Георгій Коваленко написав у своєму Facebook:

«Цей текст є розшифровкою і перекладом українською мого минулорічного виступу на Успенських читаннях.

Традиційно збірка вийшла до Успенських читань цього року. Відразу після виступу організатори сказали, що текст дуже важливий і його обов'язково варто опублікувати. Я поставився до цього несерйозно і ледь встиг з перекладом до публікації.

Але сьогодні, перечитавши його свіжими очима, можу погодитися з тим, що він неоднозначний і непростий, як неоднозначною і непростою є історія ХХ століття.

А ще я зрозумів, що більшість думок і висновків були сформульовані і висловлені у різних інтерв'ю і коментарях для ЗМІ протягом декількох останніх років, але жодного разу не були зібрані і сконцентровано викладені всього за декілька хвилин виступу, які помістилися на декількох сторінках тексту.
P.S. Цей виступ відбувся за декілька місяців до створення Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості, але зараз він нагадав мені, що сумна історія Церкви у ХХ столітті давно потребує незалежного і незаангажованого дослідження, якщо в сьогоденні і в майбутньому ми не хочемо повторення тих помилок і страхіть».

XV Успенські читання. 2015 р.

 ЦЕРКВА ГНАНИХ І ГОНИТЕЛІВ:
НЕВИВЧЕНІ УРОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Так сталося, що коли я декларував тему для організаторів, то не припускав, що мій виступ відбуватиметься в інституті святого Томи. Тому самі стіни інституту пом’якшують контекст і ті думки, які я ви­кладатиму. Бо, напевно, те, що я хотів сказати, було би більш доречним в інших стінах і для іншої аудиторії.

Так само трохи вбік мене відволікає обкладинка програми Успен­ських читань. Не знаю, говорили про це сьогодні чи ні, але вона мені нагадує про невивчені уроки тисячолітньої давнини. Цьогоріч виповнилося 1000 років не лише з дня смерті рівноапостольного князя Володимира, а й убивства Бориса та Гліба — перших святих Руської Церкви. Мені видається парадоксальним велике й урочисте святкуван­ня успіння князя Володимира і повне забуття пам’яті Бориса та Гліба. Хоча саме історія князів-страстотерпців дуже нагадує сьогодення. Я спробую переказати історію, а паралелі із сьогоденням, сподіваюся, будуть для вас очевидними. Пропоную історію у класичному серед­ньовічному викладі. Чому? А хоча б тому, що тоді історія передбачала не лише достовірність фактів, а й виховну складову оповіді про події.

Отже, вмирає князь Володимир. На той момент у Києві перебуває Святополк, права якого на княжий престол сумнівні, але він жадає влади. До речі, я звернув увагу, що Бориса Святополк вбиває на 9-й день після смерті Володимира. І це мені пояснило, чому Борис спо­кійно йде на зустріч до вбивці: він навіть подумати не може, що це небезпечно в поминальний день. Святополк поспішає вбити і Гліба до 40 дня, незважаючи на те, що той тікає. Чому? Відповідь відкрилася мені минулого року, коли ми переживали смерть Блаженнішого Митрополита Володимира. Обрання нового Предстоятеля, незважаючи на непростий для країни і Церкви час, відбулося після 40 днів поми­нання. І це, безперечно, рудимент середньовічної традиції: спочатку поховати, пом’янути, і після певного часу обирати наступника. Тому-то Святополк і поспішав, бо не хотів остаточно втратити легітимність. Але престолу київського князя він так і не отримав.

І в цьому невивчений урок для сьогодення: син, який не має права на престол батька, намагається захопити його силою і вбиває братів. Але київського престолу він не отримує. Вбиті стають першими свя­тими нашої землі, а вбивцю нарікають Окаянним. А на київському престолі починає княжити той, на руках якого немає братньої крові і який увійшов в історію і України, і Європи як один із наймудріших, найкращих правителів.

А про те, що урок не вивчено, свідчить хоча б те, що цього року знову відбулися традиційні святкування на честь святого рівноапос­тольного князя Володимира, який упокоївся 1000 років тому, але майже ніхто не згадує історію Бориса та Гліба. Хоча, до речі, місто Бориспіль — це місто, назване на честь Бориса: там він був убитий. Історія цієї трагедії — перша літописна згадка про Бориспіль, на в’їзді до якого на стелі написано «1015». Отож було б доречно святкувати й 1000-річчя Борисполя, до того ж це місто — повітряні ворота України (аеропорт «Бориспіль»).

А наступний рік — рік 1000-ліття початку боротьби за князюван­ня в Києві Ярослава Мудрого. Для мене завжди було загадкою: чому настільки широким є святкування і шанування князя Володимира і настільки урізано шанування князя Ярослава Мудрого? Якщо Воло­димир — Хреститель Русі, то Ярослав Мудрий — це, беззаперечно, Просвітитель Русі. Це — і Софія Київська, і перші школи, і перші бібліотеки, і перші закони («Руська Правда»). В Україні я вже декіль­ка років поспіль пропоную відзначати День студента не на Тетяни, а на Ярослава. Свята Тетяна не має жодного відношення до студен­тів. Хіба що тим, що Московський університет було відкрито в день її пам’яті і на її честь (а точніше, матері одного з тих, хто виконував бажання імператриці) було освячено університетський храм. Це московська історія, що не має жодного дотику до Києва і київського студентства. Для нас — для Києва, для України — день Ярослава Мудрого буде доречний не тільки як день юристів, студентів, бібліотекарів, будівельників храмів, а й як день християнських правителів. Тому що він — київський князь, голова київської держави. А отже, попередник і покровитель тих, хто сьогодні сидить на київському престолі, нехай це нині й називається інакше. До речі, кияни своїх князів регулярно виганяли, хоча б раз за час їхнього правління. Декого, як того ж Ярос­лава, потім повертали назад. Отож можна сказати, що те, що відбулося рік тому — давньоруська традиція і невивчений урок нашої історії.

Але це не ті невивчені уроки, про які я планував говорити у своїй доповіді. Тому повертаюся до раніш означеної теми.

Таких, як я, неофітів кінця 80-х — початку 90-х, навіть у цьому залі бачу кілька людей. Ми приходили в Церкву щиро, як в іншу реальність, чисту від радянської брехні. Напевно, як неофіти ми перебували під дією благодаті Духа Святого, Який багато чого не давав побачити або проводив повз проблеми. Ми приходили до Церкви гнаних богобор­чою владою і атеїстичною комуністичною ідеологією. Ми приходили в ту Церкву, яка постраждала від режиму, тому що ми відпочатку були тими, хто цей політичний режим не приймав.

А якщо говорити в українському контексті, ми були тими, хто бажав незалежності України і був достатньо дорослим у той період, щоб узяти участь у тому самому референдумі, який чисельністю по­над 90% проголосив незалежність нашої країни; отже, це був наш усвідомлений політичний вибір. Але в церковному сенсі одночасно ми приходили в Церкву Христову, де немає «ані еліна, ані юдея», яка «не від світу цього».

Я прекрасно пам’ятаю свої перші церковні кроки у 1990–91 ро­ках. Володимирський собор для мене був улюбленим місцем, тому що я вчився неподалік у червоному корпусі Київського Університету. Там — мощі великомучениці Варвари, а в моїй родині єдиною, хто від­крито сповідував віру, була прабабуся Варвара. Пам’ятаю Андріївську церкву, де я вперше почув богослужіння українською мовою, і для мене це була велика радість. А в моєму рідному місті був молодий свяще­ник, який створив молоду громаду і ми, молоді хлопці, вже одружені і з малими дітьми, залишивши роботу, власноруч відбудовували храм, створювали першу парафіяльну школу, в якій заняття відбувалися тричі на тиждень, першу бібліотеку обсягом понад 2000 книжок, робили пер­ші записи на місцевому телебаченні, випускали першу церковну газету.

Ми були впевнені, що входимо до Церкви гнаних. Але зараз я ро­зумію, що насправді ми опинилися в церкві гонителів. Хоч би як це парадоксально прозвучало, Московський Патріархат — це церква гонителів.

Я позитивно ставився до Митрополита Сергія (Страгородського) та до його декларації. Але зараз став якось інакше на це дивитися. Якось завжди мимо вух пропускав я всякі історії про КДБ і таке інше. Але зараз я на це все дивлюся по-іншому. Тому що Відділ зовнішніх цер­ковних зв’язків Московського Патріархату — це фактично створена для зовнішньої розвідки структура, яка дуже щільно співпрацювала і з розвідкою, і з КДБ.

Але за радянської доби в Церкві було два центри впливу — Патріар­хія, в якій вирішувалися внутрішні духовно-церковні питання, і ВЗЦЗ МП, який займався зовнішніми, у тому числі і церковно-державними справами.

Домінувала позиція, що і декларація, і співпраця з «органами» були потрібні, щоб вижити і врятувати Церкву. Здавалося б, немає нічого поганого, що люди вірою і правдою служили своїй Батьківщині і своїй Церкві.

Але все почало виглядати зовсім інакше, коли відбулося фактичне злиття ВЗЦЗ з Патріархією. Методи дипломатії і розвідки стали мейн­стрімом не лише у зовнішньому, а й у внутрішньому житті Церкви. Стосунки між церквами дедалі більше нагадують геополітичні ігри. Тут-то і стало очевидним, що правда полягає в тому, що дипломатія — це не метод церковного життя, розвідка — це не шлях для християнина. Хоча б тому, що є таке прислів’я, що дипломат — це порядна людина, яка бреше в інтересах своєї країни. А яка мораль у радянського чекіста? Сьогодні ніхто не може зрозуміти, як можна брехати на рівні глави держави в Раді безпеки ООН і робити вигляд, що це така геополітична гра. Напевно, це ще якось можна зрозуміти на міждержавному рівні. Але як це зрозуміти на рівні церковному, коли церква уподібнюється структурам, побудованим на брехні та маніпуляціях?

Нещодавно я почув пісню гурту, тексти якого мене вражали ще у 80-х. Вибух мозку відбувся і зараз, бо в тій пісні між іншими були й такі слова: «Какая вера?! Очнись ты! Это неохристочекисты!». Це пояснює дуже багато, і це — про церкву гонителів.

Я досить жорстко розпочав. Тому відразу висловлю висновок дру­гої частини мого виступу: Московський Патріархат — одночасно і Церква гнаних. Тому що до цієї Церкви належала величезна кількість людей, які за свою віру заплатили життям. Це не лише церква чекістів, а й Церква новомучеників, яких десятки і сотні тисяч.

З одного боку, Московський Патріархат, наприклад, фактично по­глинає Греко-Католицьку Церкву, проводячи Львівський собор 1946 року разом із владою. З іншого — саме в Московському Патріархаті і віруючі, і багато священиків Греко-Католицької Церкви пережили наступний період, здобували освіту, зберегли храми і традиції.

Я вже не кажу про християнську проповідь та інакомислення, на­приклад, о. Олександра Меня або о. Гліба Якуніна та багатьох інших, гнаних як зовні, так і із середини.

Як це можна пояснити і поєднати?

Мені здається, що дуже важливо розуміти, що «церква гоните­лів» — це структура, це система. «Церква гнаних» — це громада, це спільнота. Тому що гоніння проводилися за сприяння саме структури, яка, намагаючись зберегти себе, приносила в жертву занадто сміливих і необережних. А справжнє життя у Христі відбувалося на рівні громади, де звершується Євхаристія, або на рівні спілкування віруючих людей, «де двоє чи троє зібрані в ім’я» Христове.

Церква гонителів — це завжди підпора імперії, підпора кесарю. Ще у Візантії була створена модель державної церкви, яка потім пе­рекочувала і в Російську імперію, і в Російську Церкву. Але, хоч би як це парадоксально прозвучало, а для мене сьогоднішні чи то УПЦ, чи то УПЦ (КП), чи то УАПЦ — це церкви московського типу: за своєю суттю, за своєю структурою, за своєю еклезіологією. І це, напевно, величезна проблема для українського Православ’я. Бо кожна з цих церков морально і богословськи готова бути «церквою гонителів», хоч іноді й намагається вдавати із себе «церкву гнаних».

Церква гонителів — це не лише державна церква, це й церква з тоталітарною структурою, з жорсткою ієрархією; це церква, яка спо­відує ексклюзивістську модель, яка не залишає права на інакший спосіб віри, думки, устрою; це церква синедріону і «великого інквізитора».

Церква гнаних — це церква мучеників, які є насінням християнства. Але мученики — це не ті, хто загинув у боях за віру. То герої. Мучени­ки — це ті, хто відмовився від сили як засобу переконання та захисту власних переконань, але не відмовився від переконань.

Хоч би як це було парадоксально, але церква героїв може перетво­ритися на церкву гонителів.

Є ще один аспект, дуже красномовний, наприклад, у політичному контексті.

Усі знають про Голодомор в Україні. Але для мене завжди було питання — кого більше в Україні: дітей тих, хто помер під час Голо­домору, чи дітей тих, хто сприяв Голодомору? Те саме стосується співвідношення гонителів і гонимих у церкві і в суспільстві. І тут мені згадалися слова Христа: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що будуєте гроби пророків та оздоблюєте нагробники праведних, і вигово­рюєте: Якби ми жили за батьків наших, ми не були б причетні з ними крови пророчої. Ви, таким чином, самі признаєтесь, що ви сини тих, які пророків убивали» (Мт. 23:29–31; пер. о. Івана Хоменка).

Це частково відповідає на запитання, чому стає можливим відро­дження неототалітарного режиму чекістського типу.

Але мені здається, що цього недостатньо, щоб відповісти на запи­тання: чому в нашій Церкві і пострадянському суспільстві шанування новомучеників фактично згасло і не набуло широкого поширення?

Поділюся власними міркуваннями з цього приводу.

Якось так вийшло, що новомученики в процесі канонізації фактично були вилучені із загальнонаціонального і політичного контексту. Було вирішено, що серед мільйонів жертв тоталітарного режиму є виняткові явища церковної святості, які ми повинні зібрати, вибрати й укласти в золотий кіот або золоту раку, занести до церкви і зачинити за ними двері.

Це призвело до фактичного розділення у церковній і суспільній свідомості жертв гонінь на Церкву і жертв політичних репресій. Але багато з новомучеників брали участь у політичній діяльності того пе­ріоду або були засуджені за політичними статтями. Вилучені із загаль­ного контексту, наші мученики перестали бути частиною суспільства. А жертви політичних репресій перестали для нас бути мучениками.

Більше того, мене завжди дивувала, вражала логіка комісії з каноні­зації РПЦ, яка дослідження щодо святості того чи іншого новомучени­ка ставила в залежність від того, що написано про нього в матеріалах КДБ. Тобто в основі дослідження — логіка матеріалів КДБ, вивчення протоколів, окроплених кров’ю і підписаних невідомо як, невідомо ким. КДБшна логіка у визначенні святості! А ще й відмова канонізувати тих чи інших мучеників у зв’язку з тим, що не були відкриті архіви. Мовляв: ось коли КДБ відкриє свої архіви, ми візьмемо і подивимося, святі це були мученики чи, мовляв, не святі. А що тоді означає «не святі» в цьому контексті? Виходить, були якісь несправедливі і справедливі жертви, були праведні і неправедні мученики. До речі, саме на цьому будується виправдання сталінізму як можливості за певних обставин приносити людей у жертву розбудові країни, імперії, економіки, у жертву політичному режимові тощо.

Виокремлення із загального переліку репресованих новомучеників створило ситуацію, коли суспільно-політичне засудження тоталітаризму не отримало релігійної підтримки, а вшанування пам’яті усіх жертв репресій не стало постійною церковною практикою. Як результат, зміни світогляду, переміни розуму (саме так перекладається слово «каяття») не відбулося ані в суспільстві, ані в церкві.

Справжня переміна розуму — у здатності говорити правду про Церкву в ХХ столітті, говорити правду не лише про гнаних, а й про гонителів. І подивитися на все це тверезим християнським поглядом.

В Євангелії є притча про пшеницю і бур’ян, яка відповідає на питан­ня, що робити із гнаними і гонителями. В кожному поколінні можна розділити Церкву на «церкву гонителів» і «церкву гнаних». Більше того, якщо уважніше подивитися, то ми є одночасно членами і тієї, і тієї частин Церкви. Тому що більшість із нас, так чи інакше, включені і в ті, і в інші процеси на різних рівнях, у різних контекстах, а ще по-різному можуть бути оцінені ті чи інші дії кожного з нас.

Більше того, в Євангелії є шлях і приклад самого Христа, Якого гнали не колонізатори, не безбожники, а гнали свої ж єдиновірні і єдинокровні. Христос обирає шлях добровільної голгофської жертви, через смерть до воскресіння. Саме цей шлях має бути дороговказом для християнина в кожному поколінні і для християнства в цілому.

Розуміння цього потрібно для справжнього примирення, яке по­чинається з розуміння власної недосконалості й пошуку справжньої основи єдності, якою є Христос.

Дуже часто ми, навіть всередині Церкви, перебуваємо по різні боки барикад, і це реальність, про яку нам потрібно пам’ятати.

Нещодавно в одного мого знайомого, з яким до війни у нас були дуже добрі стосунки, але так вийшло, що зараз ми по різні боки кордо­нів і барикад у всіх сенсах, померла дружина. І він дзвонить, просить молитов, по-християнськи просить вибачення, і між нами відбувається діалог, який ніяк не пов’язаний з поділами між нами. Це була субота перед недільною службою. А в неділю перед заупокійною літією я звер­таюся до людей і кажу те, що відчуваю: що ми по різні боки барикад, але у Христі ми єдині, давайте помолимося. Помолимося за упокій душі його дружини, і за нього самого, і ще помолимося про примирення. Бо справжнє примирення має базуватися не на забутті чи замовчуванні, а на пам’яті і взаємному пробаченні. Тобто багато чого ми не зможемо забути чи прийняти, багато з того, що нас розділяє, нікуди не поді­неться, але як християни ми все одно можемо знайти більш глибинну основу для примирення — самого Христа і Його любов.

Фото — сайт Центру св.Климента

Протоиерей Георгий Коваленко
Успенские чтения

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку»
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
3755

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар