Логотип "Православіє в Україні"
Отримування розсилки на e-mail

Вы здесь

Блаженніший Митрополит Володимир: Думки про майбутнє Української Православної Церкви (+ВІДЕО)

Версия для печатиВерсия для печати

До сороковин від дня смерті Предстоятеля під час презентації 12 серпня Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира було оприлюднено документ, складений в останні місяці його життя.

Текст документу розміщено на сайті Фонду.

Фонд памяти Блаженнейшего Митрополита Владимира

***

МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР
 

ДУМКИ ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ  

XX століття стало для Православної Церкви в Україні добою випробувань. Це і фізичне знищення духовенства, і голодомор 1932-1933 років, і підневільне життя Церкви в атеїстичному СРСР, і церковні розділення за часів незалежності... Більшу частину історичних випробувань, які випали на долю православного українського народу в минулому сторіччі, ми зазнали особисто, на власному досвіді. Цим досвідом, набутим протягом більш ніж 75 років життя в Церкві, хотілося б поділитися з братами-архієреями, народом Божим і особливо з молоддю — з тими, від кого залежить майбутнє нашої Церкви.

ПОДОЛАННЯ ЦЕРКОВНОГО РОЗДІЛЕННЯ

Розділення Православ'я в Україні — трагедія для віруючого українського народу, один з головних викликів не лише для нашої Церкви, але й для повноти Вселенського Православ'я.

Розділення мають сьогодні місце в багатьох Помісних Церквах. Але порівняно з ними українська проблема є особливо важкою, як за масштабом розділення (в Україні поза євхаристичним спілкуванням із Вселенським Православ'ям перебуває приблизно третина тих, хто сповідує православну віру), так і за характером структур, що перебувають у розділенні (не визнані Вселенською Церквою, ці структури визнаються державою як правомочні релігійні організації).

Подобається нам це чи ні, але ми маємо визнати: сподівання багатьох, що автокефальний рух в Україні локалізується в західному регіоні і з часом зійде нанівець, не виправдалися. Змінилися люди, безліч наших співвітчизників прийшли до православної віри саме в межах цього руху. Змінилася й ідеологія автокефальних структур. Якщо наприкінці минулого століття керівництво самопроголошеного Київського Патріархату публічно заявляло про намір долучитися до невизнаних православних Церков, створивши таким чином «паралельне православ'я», то сьогодні ця церковна спільнота зорієнтована на інший сценарій розвитку: отримання канонічного статусу шляхом входження до складу Константинопольського Патріархату, до якого з початку свого існування й до 1686 року належала Київська Митрополія. Нам відомо, що такі переговори хоча і з перемінним успіхом, але доволі інтенсивно тривають.

Створення на базі автокефальних структур в Україні митрополії Константинопольського Патріархату і паралельне існування двох православних юрисдикцій означатиме, що сучасний поділ Церкви і суспільства буде закріплено на багато років. Зрозуміло й інше: за сучасних умов Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитись на теперішнє розділення. Адже після створення в нашій країні паралельних структур, визнаних Вселенською Церквою, інших історичних можливостей для відновлення церковної єдності в Україні може вже й не бути. Увійшовши під омофор Константинополя, автокефальні структури можуть втратити не тільки можливість самостійно вести переговори про об'єднання, але й саму потребу в них — потребу в канонічному визнанні своєї ієрархії.

Ситуація, коли третина православних християн у нашій країні перебуває у розколі із Вселенським Православ'ям, є абсолютно ненормальною і вимагає негайного вирішення. Є ціла низка рішень Священного Синоду та Собору єпископів Української Православної Церкви, в яких висловлена позиція нашої Церкви щодо об'єднання. Однак, висуваючи канонічні вимоги до тих, хто відокремився, ми водночас маємо засвідчити їм свою любов і бажання єдності.

Церкві та країні катастрофічно бракує єдності, але єдність не може виникнути механічно, на політичне замовлення, неможлива вона і без справ любові. Якщо одна людина хоче примиритися з іншою, вона повинна зробити перший крок назустріч тому, з ким хоче примиритися, хоча б той був і неправий. Так само і в питанні об'єднання з тими, хто перебуває в розколі, — не треба чекати кроків лише з іншої сторони. Бо якщо ми вже сьогодні не розкриємо один одному обійми любові й не будемо щиросердно шукати єдності, робити це завтра може бути вже пізно.

АВТОКЕФАЛІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЇЇ ХИБНОГО РОЗУМІННЯ

Рух за автокефалію у новітні часи виник в Україні наприкінці 80-х років XX століття, коли православні клірики Галичини шукали можливості зберегти Православ'я в умовах бурхливого відродження парафій Греко- католицької Церкви на Західній Україні. Спираючись на національну ідею, автокефальний рух активно ширився Україною. З проголошенням незалежності України у 1991 році цей рух отримав підтримку від тодішньої влади, яка висунула гасло «незалежній державі — незалежна Церква» (Л.Кравчук).

Прихильники автокефалії вбачали в ній неодмінний атрибут державної незалежності. Натомість ті, хто жив цінностями великої російської культури або був прихильником збереження СРСР, стали наголошувати, що з набуттям автокефалії Церква нібито відійде від шляху спасіння.

Ці два антагоністичні підходи виявили себе у двох богословських концепціях, у кожній з яких можна бачити ознаки еклезіологічної єресі. Абсолютизуючи автокефалію, прихильники церковної незалежності від Москви створили етнофілетичну концепцію, згідно з якою національна Церква є чи не головним засобом формування українського етносу. При цьому єдність із Вселенським Православ'ям відходила на другий план. З точки зору противників нового канонічного статусу Української Православної Церкви автокефалія почала сприйматися як засіб розхитати загальноцерковну єдність.

Так проблема церковного управління була штучно перенесена в площину політичних і цивілізаційних дискусій. З двох канонічних моделей єдності Православної Церкви в Україні із Вселенським Православ'ям (автокефалія або перебування у складі Московського Патріархату) по суті зробили дві протилежні ідеологічні моделі, які розділили український народ за ознакою політичних і культурних симпатій.

Позиція Предстоятеля Української Православної Церкви у цих дискусіях полягала в тому, що богословська або канонічна дискусія у Церкві не може відбуватися в умовах штучної політизації, а будь-які рішення щодо канонічного статусу нашої Церкви мають прийматися соборно, на підставі церковних канонів, а не політичних інтересів. Принципово утримуючись від того, щоб зайняти ту чи іншу ідеологічно зумовлену позицію, ми намагалися весь цей час дотримуватися суто церковних пріоритетів: перебування в євхаристичній єдності зі Вселенським Православ'ям і збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви.

Нам радили, а іноді й вимагали, будувати церковне життя за прикладом держав і політичних партій: Церкву російську або українську, Церкву правих або лівих, Церкву Заходу або Сходу, державну або таку, що стоїть в опозиції до держави та її інституцій. Але, ігноруючи ці поради та вимоги, увесь цей час ми, з Божої милості, намагалися в міру своїх сил сприяти розвитку справжньої християнської церковності, будуючи Церкву помісну, а не етнічну, Церкву, яка б відчувала соціальну відповідальність, але не була політизованою, Церкву, яка б не асоціювала себе лише з якоюсь частиною України, але об'єднувала вірних Сходу й Заходу, Півдня та Півночі нашої країни.

Мало не щодня ми чули від різних за своїми політичними поглядами людей однакові слова: «вам потрібно якнайшвидше остаточно визначитися», «вашій Церкві тепер буде нелегко наздогнати політичні процеси» тощо. Уникаючи конфліктних ситуацій, ми здебільшого мовчали у відповідь. Згодом, якщо Господь давав нам таку можливість, ми намагалися пояснити свою позицію як вірним, так і цим «таємним радникам»: Церква не є «власністю» Предстоятеля або Синоду і керується своїми власними законами.

Яким буде майбутнє Православної Церкви в Україні? Чи зможуть православні в Україні об'єднатися? Чи увінчає об'єднавчі зусилля автокефальний статус, чи Українська Православна Церква й надалі реалізуватиме свою помісність у канонічній єдності з Руською Православною Церквою? Приступаючи до свого служіння як Предстоятель Української Православної Церкви, ми вважали, що остаточне вирішення цих питань відбудеться за нашого життя. Проте зараз, коли воно поволі добігає кінця, ми бачимо, що зробити остаточний вибір моделі єдності Православної Церкви в Україні зі Вселенським Православ'ям буде одним з головних завдань Української Православної Церкви за наших найближчих наступників.

Якими б не були їхні погляди на ці проблеми, до якої б моделі не схилявся в майбутньому єпископат і церковний народ — важливо, щоб проблема автокефалії розглядалася тверезо, а її розуміння було вільним від політичних впливів.

Таким чином, піклуючись про чистоту церковного життя й майбутнє Української Православної Церкви, ми, з одного боку, маємо доносити до нашої пастви правильне богословське розуміння поняття автокефалії, а з іншого — пильно стежити, щоб під прикриттям боротьби «за» або «проти» автокефалії у церковну свідомість не проникала єресь етнофілетизму, в якій би формі вона не виявлялась: проросійського «політичного православ'я» чи українського націоналізму.

СОБОРНІСТЬ, ПРЕДСТОЯТЕЛЬ І СВОБОДА ІНШИХ

У нашій Церкві перебувають люди з різними поглядами щодо її майбутнього. Одним воно бачиться у збереженні статусу, який ми маємо сьогодні. Інші сподіваються, що Українська Православна Церква в майбутньому отримає автокефальний статус і стане ще однією Церквою- сестрою в родині Помісних Православних Церков.

З політичної точки зору, Предстоятель Церкви мав би здійснювати своє управління таким чином, щоб підсилювати партію однодумців і знесилювати опонентів. Але якщо Предстоятель стане на чолі тієї або іншої «сторони» (або ідеологічної партії) всередині Церкви, то він перестане бути центром єднання і втратить моральне право на умиротворення внутрішнього церковного життя. Саме тому, маючи власні погляди на майбуття Церкви, ми свідомо намагалися стояти осторонь дискусійних пристрастей і, шануючи свободу й позиції кожного, залишатися отцем для всіх.

Чи потрібна членам Церкви свобода, і де її межа? Чи має бути соборність у Церкві способом її життя чи книжним поняттям, про яке ми згадуємо лише для пояснення того, чим православне розуміння церковності відрізняється від католицького або протестантського? Мало знати правильні відповіді на ці питання. Потрібно жити так, щоб цінності свободи й соборності були реалізовані в церковному житті. Щиро намагаючись це зробити, ми змушували себе поступатися, чекати, а деколи й змінювати свою позицію або плани, коли останні були незрозумілими або неприйнятними для інших.

Підсумовуючи наш досвід, ми можемо сьогодні звернутися з порадою до наших наступників на посаді Предстоятеля: пам'ятайте про те, що будь-яка єпископська влада здійснюється у Церкві та разом із Церквою. Предстоятель Церкви — це друг і слуга кожного. Звісно ж, саме Предстоятель відповідальний за єдність і стан Церкви. Однак для того, щоб церковна єдність не будувалася на адміністративних засадах, потрібно, щоби Предстоятель шанував свободу інших і не порушував соборного устрою Церкви.

Пам'ятайте, що за будь-яких умов, незважаючи на безліч обов'язків і втому, Предстоятель має залишатися людяним і відкритим, жертовно приймаючи у свою душу всіх, хто має в цьому потребу. Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь. Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте, не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, але й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість. Довіряйте своїм співробітникам, але разом з тим не забувайте особисто слідкувати за станом церковних справ, пам'ятаючи, що саме на вас покладено відповідальність за Церкву. Оточуйте себе сумлінними помічниками, але не відмовляйтесь і від самостійного керування. Адже відповідальність за помилки, зроблені іншими, все одно лягатиме на Предстоятеля.

ДУМКИ З ПРИВОДУ ОБРАННЯ НОВОГО ПРЕДСТОЯТЕЛЯ

Дозволимо собі висловити кілька думок щодо виборів нового Предстоятеля Української Православної Церкви.

Історія Церкви знає Предстоятелів, поставлених з Божого благословення або ж через попущення, коли Господь, бачачи наші гріхи й недовір'я до Його Промислу, попускає нам, задля майбутнього покаяння, скуштувати плоди свавілля. Щиро молячи Бога відвернути від нас таке випробування, звертаюся до кожного з єпископів нашої Церкви: обирайте Предстоятеля не з вигоди, керуючись не власними інтересами або чужою порадою, а маючи на увазі виключно інтереси Церкви.

Обираючи з поміж себе Предстоятеля, згадайте про виклики, які стоять перед нашою Церквою і про те, що сучасний світ можна назвати надто прозорим, коли життя кожного з нас є цілковито відкритим для світу. І хоча в кожного з архієреїв, напевно, є свої особисті думки з цього приводу, ми закликаємо вас пам'ятати про ті вимоги, яким має відповідати кандидат на посаду Предстоятеля.

Виконуючи своє служіння в суспільстві, де більшість складають бідні, ієрарх не повинен любити багатство або хизуватися своєю високою посадою. Якщо в Церкві, так само як у світському житті, влада належатиме багатим, вона нічим не відрізнятиметься від світу цього.

Живучи у суспільстві, яке глибоко розділене за політичними уподобаннями, кандидат у Предстоятелі має постійно уникати політики. Бо якщо на чолі Церкви стане людина, душа якої потьмарена політичними пристрастями, то замість того, щоби сіяти в народі насіння віри, такий горе-ієрарх сіятиме пристрасті, якими сповнена його душа.

Предстоятель Української Православної Церкви повинен зсередини знати і відчувати культуру і традиції народу, серед якого він живе і виконує архіпастирське служіння. Адже людина, яка не сприймає і не відчуває місцевої культури, нездатна нести повноцінно Благу Звістку народові, серед якого проповідує.

Не обирайте й людину, про яку вам відомо, що вона безвідповідальна або владолюбна. Людина безвідповідальна не дбатиме про управління Церквою або ж фактично віддасть його в інші руки. Що ж стосується владолюбця, то хитрощами або лестощами здобувши довіру співбратів-єпископів, він неодмінно зрадить й утискатиме їх у майбутньому.

Нарешті, головна вимога, якій беззаперечно має відповідати майбутній Предстоятель — це жива християнська віра й засвідчене життям щире бажання бути з Богом, жити згідно з Його волею, шукаючи насамперед царства Божого і правди Його (Мф. 6:33). Адже без живої віри й досвіду молитви всі інші достоїнства кандидата на посаду Предстоятеля не матимуть жодного значення.

Справжні плоди принесе лише той, хто буде здатний, ставши на чолі Церкви, забувши про власні інтереси, щиро служити повноті Церкви. Закони життя невідворотні. І один з них полягає в тому, що кандидатів на високі посади завжди більше, ніж посад. Предстоятель Української Православної Церкви — лише один, а бажаючих взяти на себе його обов'язки не бракувало вже два роки тому.

Знаючи про це і маючи щирі дружні почуття до всіх співслужителів-архієреїв, радимо всім і благаємо кожного, хто має намір претендувати на посаду Предстоятеля: ще раз тверезо погляньте на себе і на ті таланти, якими обдарував вас Господь, і подумайте, чи під силу вам нести цей послух. Пам'ятайте: багато з того, що зараз вам вибачають люди, потім вони можуть поставити вам у докір. Адже Предстоятель фактично позбавлений можливості жити приватним життям, обирати, де і коли йому служити, з ким спілкуватися. Більше того, він часто навіть не має можливості почитати улюблену книжку або завершити розпочаті раніше богословські дослідження — адже для цього теж потрібен час, якого катастрофічно бракує ієрарху, котрий добровільно погодився стати на чолі Церкви.

Важливим є і те, в якій атмосфері Українська Православна Церква прийме це доленосне рішення. У політичному житті обрання на чільні посади звичайно передбачає конкуренцію, партійність і глибоке розділення. У Церкві ж усе має бути зовсім інакше. Проте в її історії чимало прикладів, коли боротьба за владу розсварювала ієрархів і шкодила церковній єдності. Тому застерігаємо і благаємо братів-архієреїв — знайдіть у собі сили протистояти спокусі й не дайте духу лукавства і суперечок порушити церковний мир.

Пам'ятайте, що вже наступного дня після обрання Предстоятеля вам потрібно буде розбудовувати Церкву разом. Не шукайте серед себе «ворогів», не звертайте багато уваги на уявні або ж навіть і реальні людські недоліки. Адже хто б не отримав посаду Предстоятеля — людина, близька вам за своїми переконаннями чи ні, — коли Божим Промислом вона стане на чолі нашої Церкви, кожен з вас має бути її співробітником, розділяючи її молитви і труди заради церковного миру та єдності.

СПРАВИ ЛЮБОВІ

Двадцять років, які з Божої милості ми стояли на чолі Української Православної Церкви, припали на буремні часи перемін. Суспільство розділилося на бідних і багатих. Останні поспіхом відгородилися від перших високими парканами. Безліч людей, особливо похилого віку, які не змогли пристосуватися до нових суспільних реалій, опинилися за межею бідності. У цій ситуації Церква мала б стати ініціатором і посередником діалогу між багатими й бідними, не лише нагадуючи новим багатіям про їхню соціальну відповідальність, але й дієво допомагаючи знедоленим. Проте Церква, на жаль, не змогла вчасно відреагувати на нові виклики. Частково через те, що тривалий час була штучно відокремлена від суспільного життя. Частково через те, що сама на той час активно заліковувала рани, завдані репресивною радянською машиною. Утім, слід визнати, що в цьому є і наша провина.

Сьогодні, коли наша Церква нарешті відроджує досвід соціального служіння, прийшов час особливої уваги Церкви до проблем знедолених. Дієва, реальна допомога цим людям має надаватися на всіх церковних рівнях: парафій, благочиній, єпархій. Але здійснюючи справи любові, ми не повинні вважати, ніби робимо щось надзвичайне, варте особливої подяки. Слід пам'ятати: без щоденних справ милосердя Церква не може бути образом Христової любові, а отже, не може бути собою.

«Хто затикає вухо своє від волання бідного, той і сам буде волати, — і не буде почутий» (Притч. 21:13). Коментуючи це місце з Книги притч Соломонових, святитель Феофан Затворник писав: «Ми часто дивуємося, чому Бог не чує наших молитов. Ось і причина! Це відбувається через те, що були, напевно, випадки, коли ми затикали вуха від слів, якими благали нас нужденні, ось і нас не чує Господь. Не велика біда, коли не чується молитва про щось тимчасове, а горе, якщо не стане Господь нас слухати, коли почнемо молитися Йому про відпущення гріхів наших. А не стане, якщо волання до Нього тих, кого ми зневажили, виявиться сильнішим за наші молитви. Потрібно спішити відвернути це лихо, за прикладом Закхея, якому за його мудре рішення сказав Господь: "Нині прийшло спасіння дому цьому"(Лк. 19:9)».

ВІДНОСИНИ З ДЕРЖАВОЮ ТА СУСПІЛЬСТВОМ

Починаючи своє служіння в Україні як Предстоятель Української Православної Церкви, ми потрапили у ситуацію жорсткого неприйняття нашої Церкви та її позиції з боку державної влади. Згодом втручання державних органів у церковне життя послабшало. Ситуація поліконфесійності, в якій опинилось українське суспільство, мало свої вади і переваги. З одного боку, це спокушало владу маніпулювати церквами, які тепер сприймалися нею саме в множині, задля просування власних інтересів. Утім, парадоксальним чином, поліконфесійність утримала і державу, і церковну спільноту від спокуси одержавлення Церкви, перетворення її на складову державної влади.

Церква у своїх відносинах з державою й надалі має, з одного боку, вітати бажання держави співпрацювати, особливо у соціальних сферах та освіті, а з іншого — цінувати й оберігати свою свободу, пам'ятаючи, що її дуже легко втратити і надто важко повернути. Пам'ятаймо, що надто тісний союз Церкви зі світом і «князями людськими» може призвести до того, що народ втратить до неї довіру, вбачатиме у Церкві лише зовнішнє, тобто сприйматиме її як державну установу, де організовується його релігійне життя й відправляються його релігійні потреби.

Натомість Церква повинна надавати більше уваги розвитку стосунків із суспільством: відчувати його прагнення і занепокоєння, належним чином реагуючи на них. Церква має виступати посередником між державою та суспільством. У конфліктах між державою і суспільством, які дісталися Україні у спадок від радянської доби, Церква має займати сторону суспільства, невід'ємну частку якого складають члени Церкви. Майбутній Предстоятель Церкви має дбати про розвиток програм допомоги суспільству - особливо його знедоленій частині.

РОЛЬ ЦЕРКВИ В ОБ'ЄДНАННІ СУСПІЛЬСТВА

Українська Православна Церква має особливу місію об'єднання українського суспільства. Україна — держава, в політичному та культурному житті якої відчутне розділення на дві соціокультурні спільноти: східну й західну, Лівобережжя та Правобережжя. Східне українство не в останню чергу сформувалося внаслідок взаємодії української і російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота склалася переважно в результаті взаємодії з іншими європейськими культурами.

На жаль, багато політиків використовують культурні розбіжності між сходом і заходом нашої країни задля своїх власних цілей, тим самим розділяючи її. Але, з погляду Церкви, ці розбіжності є не слабкістю України, а її силою. Адже різномаїття завжди містить у собі величезний потенціал для розвитку. І Церква має сприяти реалізації творчого потенціалу українського різномаїття. Українська Православна Церква об'єднує схід і захід, південь і північ нашої країни. Вона становить приклад для об'єднання України, де ніхто не вважає іншого менш вартим. Наш наступник має дбати про єдність Церкви та українського народу на засадах взаємоповаги та терпіння, що їх заповідував Господь.

ОБ'ЄДНАВЧЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ

Передаючи давню кафедру Київських Митрополитів нашому наступнику, ми також маємо сказати кілька слів про значення богохранимого града Києва для України та нашої церковної свідомості.

Усвідомлюючи місце Русі у світовій історії, давньоруські книжники символічно ототожнювали її з головним містом держави — Києвом, перебудованим за часів Ярослава Мудрого за взірцем Єрусалима. Так виникла «київська ідея», яка намагалася визначити місце Русі та України у світовій історії через сприйняття давнього Києва як «нового Єрусалима».

Витоки цієї ідеї сягають доби Київської Русі. «Повість врем'яних літ» з її переданням про виникнення Києва з благословення апостола Андрія Первозванного, ідея Києва як міста Божого обрання та Присутності у «Слові про закон і благодать», Київ як «другий руський Єрусалим» митрополита Іова Борецького або образ небесного «святого Києва» у Тараса Шевченка... Варто лише назвати кілька видатних постатей вітчизняної історії та культури і стає зрозуміло: ідея Києва як нового Єрусалима дійсно здавна відіграє символічну об'єднавчу роль в українській свідомості та культурі.

Поклавши надію на Господа, будемо просити в Нього допомоги та щедрої милості й вірити, що разом з нами за народ України та її Церкву молитви до Господа та Пресвятої Богородиці підносять і сонми святих Землі Руської: святий рівноапостольний князь Володимир і благовірний князь Ярослав Мудрий, святителі Іларіон, Михаїл, Макарій і Петро, митрополити Київські, святитель Димитрій Ростовський, святі Антоній, Феодосій і всі преподобні отці Києво-Печерські, преподобні отці Іов Почаївський, Афанасій Берестейський, Микола, князь Луцький, Макарій Канівський, Феодор князь Острозьський, священномученик Володимир, митрополит Київський і Галицький, з усіма новомучениками та сповідниками віри, які стражданнями та кров'ю засвідчили свою вірність Воскреслому, й увесь сонм святих, що прославилися на нашій землі.

НАСАМКІНЕЦЬ

Хочемо нагадати всім вірним Української Православної Церкви, а передусім нашим співбратам-архієреям, декілька мудрих слів із заповіту святого князя Ярослава Мудрого, часи правління якого назавжди лишаться «золотою добою» в історії Київської Русі:

«От я і відходжу із цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові... Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, у сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх поіубите, яку здобули трудом великим» (Повість врем'яних літ).

Тож будемо уникати спокус, зберігати мир у душах, оберігати єдність Церкви і нашої земної Батьківщини, і тоді, підійшовши до воріт смерті, ми з Божої милості потрапимо до того вічного міста, яке побачив тайновидець-апостол: «І я, Іоанн, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога...» (Одкр. 21:2).

Благодать Господа Нашого Іісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай перебуває з усіма вами.

 
+ВОЛОДИМИР
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
20.Х.2013
 
***

† Блаженніший ВОЛОДИМИР, Митрополит Київський і всієї України
Фонд памяти Блаженнейшего Митрополита Владимира
Выборы Предстоятеля Украинской Православной Церкви

Ми оголошуємо благодійну передплату. Допомогти можна, перераховуючи щомісяця необтяжливу для вас суму на:

  • Карту «Приватбанку» — 4149 4978 2406 2196
  • Webmoney — R504238699969, U862362436965, Z274044801400
4266

0

Коментарі

Всі нові коментарі будуть відображені після проходження обов’язкової процедури модерації

Додати коментар